Сергій Мавік: “Я ще ніколи не бачив, щоб усе вибухало одночасно”
Сергій Мавік: “Я ще ніколи не бачив, щоб усе вибухало одночасно”
Сергій долучився добровільно, не чекаючи повістки, сам зробив свідомий вибір стати на захист країни. У підрозділі отримав позивний “Мавік” — за спостережливість, витримку та точність у найнебезпечніших умовах.
Джерело: 17 Полтавська Бригада Національної гвардії України «Рейд»
Після підготовки захисник вирушив на Донеччину. У Великій Новосілці його підрозділ отримав завдання утримати рубіж оборони. Ворог був зовсім поруч, окопувалися вздовж річки. Міст, що з’єднував береги, був замінований, але згодом облаштували переправу, якою користувалися українські підрозділи.
Позиції регулярно обстрілювали — міномети, “Гради”, “Смерчі”, танки, ствольна артилерія. Танк ворога працював із лісосмуги, через річку, приблизно за 800 метрів. “Він бив майже щодня. Ми вже знали по годиннику, коли ховатися”, — додає Сергій.
Після переправи по них одразу відкрили вогонь. Усім вдалося вціліти. “Ми тільки зайшли — і одразу почалося. Полетіло все, що тільки можна. Навіть не встиг злякатися”, — пригадує гвардієць.
Одного разу противник таки спробував прорватися. Штурм готували з артилерійською підготовкою — усе здригалося від вибухів. Але атаку вдалося відбити силами сусіднього підрозділу. “Тоді сусіди прийняли удар. Ми були на прикритті й готові приєднатися, але вони впоралися. Там хлопці міцні”, — згадує Мавік.
У вересні 2022 року військовослужбовця перевели на північ, ближче до кордону. Там він провів кілька місяців — без штурмів, але під постійним вогневим тиском. Обстріли стали щоденною нормою. Ворог активно використовував дрони: скидали ВОГи, гранати. ФПВ-дронів тоді ще було небагато, але повітряна загроза відчувалася щодня.
“Укриття стали нашим другим житлом. Якщо не вибух — то розвідувальний дрон. Якщо не розвідник — то скид. Спати в касці було не за інструкцією, а за здоровим глуздом”, — каже Мавік.
Згодом підрозділ Сергія перекинули на схід — у район Бахмута та Соледара. У Соледарі він опинився в той час, коли місто буквально палало. “Я ще ніколи не бачив, щоб усе вибухало одночасно. Тільки поговорив з побратимом — і через хвилину його вже виносять пораненого”, — говорить захисник.
“Штурми починалися із “вагнерів” — їх гнали вперед, а слідом заходила регулярна армія. Артилерія ворога працювала з точністю, як по шаблону. Це не був хаос. Це була система знищення міста — методична, хижа”, — додає гвардієць.
У Бахмуті захисники розміщувалися в приватному секторі, всього за кілька кварталів від передової. Там ще залишалися цивільні. Бабуся їздила велосипедом по продукти, дід ходив від хати до хати — ніби війна оминула їхні звички.
У січні 2023 року, після важкої ротації, Мавік відморозив ноги. Його тимчасово перевели на службу в тилу, згодом — на медичну комісію. Але війна не завершилася — і не завершилася його особиста боротьба.
Сьогодні гвардієць знає справжню ціну бою — втрату, холод, постійне напруження й коротку секунду радості, коли повертаєшся до побратимів живим. Він не називає себе героєм — лише воїном, який виконує обов’язок.
“Я живий — значить, маю йти далі. І готуюсь до повернення. Там, на нулі, знову потрібні руки, очі й холодна голова”, — каже Мавік.
.
.
#17Бригада #НГУ #Нацгвардія #17brigadeNGU #Полтава
