«Темрява просто з’їдала — нічого не бачиш, тільки слухаєш. Найменший звук здавався сигналом до атаки», — боєць 17-ї бригади НГУ
«Темрява просто з’їдала — нічого не бачиш, тільки слухаєш. Найменший звук здавався сигналом до атаки», — боєць 17-ї бригади НГУ
Олександр, позивний Кот, мобілізувався навесні. До війни працював монтажником на заводі в Кривому Розі. “Повістку отримав, зібрав речі, після чого вирушив до військкомату, а далі — до Полтави. Там пройшов місячне навчання — тактика, медицина, стрільби”. Після навчання гвардійців перевезли на блокпост поблизу Харкова. Це був його перший бойовий виїзд — з травня до серпня 2022 року вони окопались, облаштувались і несли службу з оборони на околицях міста. Було не страшно, але відчувалась постійна напруга.
Джерело: 17 Полтавська бригада Національної гвардії України
«Тоді ще не розумів, куди їду. Всі думали, що це тимчасово — на кілька місяців і додому», — каже Кот.
Потім підрозділ передислокували до району населеного пункту Уди, який тоді перебував під контролем ворога. Їхнє завдання — спостерігати за противником і стримувати прориви. Вже в перший ранок сталася сутичка: троє ворожих бійців намагались пройти через балку. Їх помітили, короткий бій завершився успіхом — вдалося відбити атаку. Після бою підрозділ закріпився на позиціях. Олександр чергував на вежу зв’язку разом з іншим побратимом. Слідкував за стабільністю зв’язку, перемикав генератори, лагодив обладнання після дощів чи морозів. По їхніх позиціях не стріляли, але поруч — регулярно.
«Інколи здавалося, що від вібрації згиналась багатометрова вежа. Ми просто мовчки сиділи й чекали — чи долетить», — згадує військовий.
Наприкінці грудня їх перевели в інший район — зустріли Новий рік уже в Бахмуті. Кот входив до другої групи, яка мала виходити на відбиття атак. Встигли лише облаштуватися, після чого прибули нові сили, і їх вивели. Новий рік провели там умовно, спостерігаючи за годинником.
«Отримали повідомлення від рідних — і все свято», — усміхається Олександр.
Далі — Куп’янський напрямок. Позиції підрозділу розташовувалися майже впритул до ворога. Доводилось по два дні не вилазити з окопу. Прильоти були постійно — зранку, вдень, уночі. По ним працювало усе що було у ворога — танки, дрони, артилерія. Спав у бронежилеті, чергував через ніч. Через втому й холод тепловізор сліпнув, очі не витримували. Найважче, згадує Кот, було саме вночі: від тепловізора сльозились очі, темрява й тиша викликали напруження у всіх. Під час обстрілів хоча б зрозуміло, як діяти, а вночі — тільки очікування.
«Темрява просто з’їдала — нічого не бачиш, тільки слухаєш. Найменший звук здавався сигналом до атаки», — ділиться гвардієць.
Були влучання по позиції і від танкового вогню, і від скидів дронів. Був випадок, коли заряд влучив прямо в окоп — тоді подумав, що це кінець. Але вибух зачепив іншу точку, тож усе обійшлося. Вижити допомагали думки про родину. Синові ще не виповнилось трьох, бачив його лише у відео — найболючіше було спостерігати, як росте дитина, не будучи поруч.
Зараз для нього головне — служити, доки всі не повернуться додому. «Я не думаю про далеке майбутнє. Спочатку — вижити, потім — будувати плани», — каже він.
