«Чим щось буде сипатися мені на голову, краще я буду їм сипати на голову», – полтавець «Паладін» із 58-ї ОМПБр про те, як став штурмовиком
«Чим щось буде сипатися мені на голову, краще я буду їм сипати на голову», – полтавець «Паладін» із 58-ї ОМПБр про те, як став штурмовиком
Богдан народився й виріс у Полтаві. Згадує, що на початку повномасштабного російського вторгнення приходив до ТЦК та СП, але йому відмовили.
– Я приходив до військкомату, а вони казали: «Людей багато, не беремо». Я думав: «Ну, якщо не брали, отже, настане мій час. Потім якось був на роботі, виходив за їжею в магазин, вручили повістку. Сказав: «Добре, прийду». Прийшов у військкомат, мене записали й сказали: «Ось такого числа ти відправляєшся в навчальний центр, збирайся». Дали кілька днів на підготовку, я зібрав усе необхідне та поїхав», – розповідає воїн.
Після місяця навчання в Чернігівській області, коли почали приїжджати підрозділи для комплектування бригад, Богдан вирішив, що не хоче йти в піхоту.
– Я подумав: «Чим щось буде сипатися мені на голову, краще я буду їм сипати на голову», – пояснює він своє рішення стати штурмовиком. І хоча це було дуже ризиковано, вважає, що зробив правильний вибір.
– Штурмовик – це еліта. Треба мати яйця, щоб йти на ворожу територію, штурмувати її й захоплювати, – переконаний «Паладін».
Так Богдан потрапив до 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Серед усіх своїх бойових завдань найбільше запам’ятав випадок, коли довелося штурмувати добре укріплені ворожі позиції.
– Там повністю всі окопи перекриті. Бліндажі були вириті, бійниці – все було зроблено, залізти туди було дуже важко. І ми виходили двома групами по п’ять-шість чоловік, штурмували вночі. Відповідно, усі з приладами нічного бачення, озброєнням. У мене був автомат із підствольним гранатометом. І так ми довго штурмували, намагалися залізти, але не могли їх вибити. Тільки коли обійшли з іншого боку, з’явилася можливість залізти в окоп, – згадує боєць.
Головне для штурмовика потрапити у ворожий окоп – це найважче. А далі вже чоловіки працювали злагоджено й професійно. Згадує, що в темряві траншей доводилося орієнтуватися більше на навички, тому що в обмеженому просторі користуватися приладами нічного бачення було незручно.
– Ми заходили, прочищали, а в одному з кутів заліг кулеметник і вбив одного нашого. Ми розуміємо, що треба закріпитися, а незрозуміло, чи один він там, чи скільки їх – треба їх звідти вибити, – говорить воїн.
Зрештою спробували вмовити окупанта здатися в полон. Після тривалих умовлянь під чесне офіцерське слово кулеметник здався. Зрештою виявилося, що він українець, із Запорізької області, проте чомусь воював на боці окупантів.
Завдання було виконане, проте захопити позиції мало – їх потрібно утримати.
– Російський штурм почався о шостій ранку та тривав до десятої вечора. Ми відбивалися всім, чим могли. Хлопці з інших позицій постійно приносили нам БК, а під вечір почався мінометний обстріл, найімовірніше 120-ми, – пригадує Богдан.
Внаслідок обстрілу один із побратимів отримав важке поранення, потрібно було його евакуювати – близько 400 метрів. А ще – винести тіло полеглого побратима. На відбиті позиції зайшла піхота, а штурмовики двома групами повинні були вийти на точку евакуації. Та зробити це було не так просто: рухатися доводилося під постійним мінометним обстрілом, також давалася взнаки втома – майже дві доби бою, без сну, під дощем, у багнюці.
– Усі заморені, виснажені. Ми не встигаємо встати – вихід, падаємо, 2-3 секунди – прилітає метрів за 5 від нас, встаємо… І так всю дорогу. Я не знаю, яким дивом ми вийшли, – зізнається боєць.
Після довгого штурму, коли солдати все-таки дісталися точки евакуації, Богдан був настільки змученим, що заснув у машині.
– Коли я потрапив до пікапа, я просто вимкнувся. Але ми свою роботу зробили, позицію відбили, – підсумовує він.
Щодо боєприпасів і техніки Богдан зазначає, що забезпечення чудове, є все необхідне. Особливо сподобалися американські гранати.
– Бабахають так – дай дорогу, хоч і штурмові, але таке враження, що оборонні. Плюс вони легші – десь 385 грамів на відміну від Ф-1 600 грамів. А на штурмі БК – це головне: чим більше БК узяв, тим краще, – каже військовослужбовець.
Звісно ж, звернув увагу Богдан і на потребу поповнення підрозділів.
– Іти треба всім. Якщо не ми, то хто буде воювати? Треба змінювати хлопців. Це не нормально, коли люди місяцями сидять на позиціях. Удома не вийде відсидітися. Якщо окупанти прийдуть у тилові міста, вже не буде України, – резюмує воїн, наголошуючи на важливості боротьби за свою країну.
