З мисливця — у розвідники, з пораненого — в опору для інших: історія нацгвардійця Полтавської бригади
З мисливця — у розвідники, з пораненого — в опору для інших: історія нацгвардійця Полтавської бригади
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро не вагався. Вже о п’ятій ранку він стояв під дверима військкомату.
«Я не міг залишитися осторонь. Просто не міг. Це було як внутрішній імператив — бути там, де важко, де кожен важливий. Три дні не ходив на роботу. Стояв, чекав, питав. Але мене не брали через відсутність строкової служби й медичні обмеження через ваду серця», — згадує боєць.
У рідній Петропавлівці на Дніпропетровщині Дмитро допомагав формувати місцеві загони самооборони.
«До нас долучилися мисливці. Я теж мисливець — офіційно з 22 років, але по лісах ходив ще змалку з дорослими. Тепер ми охороняли водонапірні вежі, патрулювали з поліцією. Було важливо зберегти спокій у громаді, поки на фронті тривали бої», — пояснює воїн.
Усе змінилося 1 квітня 2022 року. Дмитра мобілізували. Його відправили до Павлограда, де формувався новий батальйон полтавської частини Національної гвардії. Потім — навчання в Полтаві. Місяць базової підготовки, кілька виїздів на полігон.
«Тоді ми ще не знали, що буде далі. Але я знав: моє місце там, де я корисний», — зауважує Дмитро.
Після Полтави його підрозділ вирушив на Харківщину. Спочатку — блокпост у Пісочині. Дмитро був старшим зміни. Це був особливий час — тисячі людей евакуювались з Харкова, рятуючись від артилерійських ударів. За місяць ситуація змінилася — жителі почали повертатися.
«Блокпост — не тільки про документи. Це про людське. Ми бачили очі тих, хто виїжджав, і тих, хто повертався. Бачили страх, надію, втому й рішучість. Ми були першими, кого вони зустрічали після дороги перед домівкою», — говорить нацгвардієць.
Затримували диверсантів, ловили наркокур’єрів, перевіряли транспорт, разом із суміжним підрозділом. Дмитро наголошує: ворог не завжди має вигляд ворога.
«Усі думають, що ДРГ — це бородаті дядьки в масках. Насправді — звичайні люди з підробленими українськими паспортами. Без оперативної інформації їх не впізнати. Ми виявляли та допомагали затримувати — далі працювали спецслужби», — пояснює воїн.
У серпні їх перемістили в Уди — ближче до лінії фронту. Там почалися прямі зіткнення, обстріли, нічні виходи в село — іноді по ковдри, килими, утеплення для бліндажів. Зима наближалася.
«Це був інший фронт — менш організований, але не менш небезпечний. Першу контузію я отримав там. Снаряд від міномета 120 мм впав за десять метрів. Все навколо — пил, шум, ніби світ на мить завмер», — розповідає Дмитро.
Того самого місяця відбулися ще кілька подій. Снайпер почав працювати по їхній позиції. Дмитро з побратимами визначив точку пострілу — зняту шиферину на даху.
«Він думав, що сховався. Але квадрат у покрівлі світився, як вікно. Ми обійшли з флангу. Я піднявся, глянув у бінокль — й одразу побачив тінь. Один постріл — і тиша. Потім перевірили — більше ніж 700 метрів. І це — звичайний автомат», — каже боєць.
Інший випадок — наступного дня. Дмитро побачив у бінокль, як російський мародер зривав кондиціонер із покинутого будинку окупованого села.
«Колега навів мене. Я зробив постріл без оптики, по механіці. Влучив. Один постріл — і все. Взимку йому кондиціонер навряд знадобиться. Тоді я подумав: роки високоточної стрільби не минули дарма», — згадує нацгвардієць.
Після осіннього контрнаступу 2022 року підрозділ перевели ближче до кордону. Там чоловік отримав другу контузію. Заїхали ввечері, а вранці накрило — шість поранених, увесь взвод контужений. Дмитро нічого не пам’ятає — лише те, як побратими розповідали, що він мовчки переносив боєкомплект і речі, ніби за командою, якої не чув.
Після короткої відпустки, через хворобу матері, він повернувся на фронт і став водієм. Возив боєприпаси, людей, усе необхідне. Разом із побратимом на псевдо Вітер чергували за кермом майже без зупинок. Потім — Бахмут. Провели кілька днів. Дмитро не встиг зайти на позиції — підрозділ поділили: частина пішла в Соледар, інші — у Луганську область. Там він служив у розвідці одного з полків НГУ до липня 2023 року.
«Це вже був інший рівень. Там, де помилка вимірюється не цифрою, а втратами. Потрібно багато ходити впритул до ворога, спостерігати, аналізувати», — каже Дмитро.
7 липня могло стати останньою датою для воїна. Його підрозділ відправили в посадку — чекали наступ. Уранці командир наказав: «Розвідка, йдіть, допомагайте». Ворог атакував несподівано. Вони пробиралися лісосмугою півтори години — окупанти дізналися, що поруч розвідники, і всю артилерію направили на знищення цієї посадки.
«Я пам’ятаю лише одне: ми повинні були затримати ворога. Прямо йти не могли — попереду були свої. Пішли флангом, вийшли в поле. Я зробив два постріли з РПГ. Коля, «Фахівець», працював із підстволу. Ворога трохи стримали, бо він не очікував нас зустріти в цьому місці. Повернулися в окоп. Я заряджав третій постріл… І тоді прилетів снаряд від протитанкового гранатомета», — розповідає Дмитро.
Снаряд влетів у бруствер — за пів метра. Каска розірвана. Уламки влучили в обличчя, шию, плече. Свідомість зникла на мить.
«Поки падав — перед очима промайнуло все. Абсолютно все. Дитинство, батьки, полювання, блокпост, хлопці. Коли відкрив очі, перевірив, чи цілий. Стою на четвереньках — з обличчя тече кров. Поруч — хлопець, не рухається. Поліз до нього, схопив за бронежилет — і побачив: з руки б’є фонтан крові. Турнікет. Потім — евакуація», — пригадує боєць.
Вийшли під мінометним вогнем. Усі поранені, контужені, але живі. Дмитро — на реабілітації.
Зараз він підтримує поранених побратимів. Допомагає з лікуванням, документами, адаптацією після шпиталів. Знає, як важко це пережити та як важливо не залишитися наодинці.
«Коли тебе виносять пораненого з посадки, коли не можеш сам зав’язати шнурки, а мозок не встигає за тілом, особливо гостро відчуваєш самотність. Я не хочу, щоб хтось із наших відчував це. Мій досвід болю допомагає бути поруч», — каже Дмитро.
