«Український левик кобри не боїться»: в Україні представили проєкт, у якому вперше за 20 років презентований полтавський розпис
«Український левик кобри не боїться»: в Україні представили проєкт, у якому вперше за 20 років презентований полтавський розпис
Майстри полтавського розпису взяли участь у проєкті Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана «Український левик кобри не боїться», реалізованому за фінансової підтримки Українського культурного фонду й присвяченому візуалізації наративів про тварин, що виникли після повномасштабного вторгнення росії в нашу державу, у стилях регіональних розписів.
Надихнув на цей проєкт працівників культури однойменний твір Марії Приймаченко. Створений нею образ лева, який бореться з коброю, символізує стійкість та незламність нашого народу, асоціюється з добром, що протистоїть злу, розповіла викладачка Полтавської дитячої художньої школи імені Святослава Пашинського, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України Лідія Орел.
«Українські левики» в нашій уяві – це воїни, волонтери, медики, свідомі громадяни, які в різний спосіб чинять опір російській агресії», – сказала мисткиня.
Означений проєкт увібрав у себе твори майстрів декоративного розпису та кераміки, учасників майстер-класів, які інтерпретують образи тварин у контексті війни:
– відтворюють асоціативні образи, що уособлюють захисників і ворогів, символізують важливі якості українських воїнів;
– зображують тварин, які стали символами мужності, боротьби та спротиву у розв’язаній росією війні;
– показують тварин, що страждають від злочинних дій окупантів на українській землі, є жертвами екоциду.
«Родзинка цього проєкту – у тому, що малювати треба було в стилі регіонального розпису, – зазначила Лідія Олексіївна. – Чому це цінно для полтавців? На сьогодні в нашій країні існує близько 20-30 регіональних розписів. Якісь із них більше відомі, як-от петриківський, самчиківський, яворівський, косівський, якісь менше. Полтавський розпис має свої історичні традиції, але за радянської окупації був призабутий, як і багато інших видів та осередків декоративно-прикладного мистецтва. Тут, до слова, добре простежуються паралелі з напрямком кераміки. Ми знаємо про Опішню, іще про Косів на Заході України. Але ж на Полтавщині керамікою займалися повсюди! Я-от родом із Гадяча. Там є Гончарський яр, вулиця Гончарна, провулок Гончарний. Мій дід був гончарем. У нашій садибі тривалий час зберігалося гончарне коло, деякі з дідових виробів. Однак такі осередки за радянських часів були знищені, залишилися тільки знакові. Так сталось і з полтавським розписом. Але ж саме ми дали поштовх, наприклад, петриківці… Я разом із іншими майстрами досліджувала цю тему. Ми знаємо, що степи Дніпропетровщини були заселені вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини й Київщини. Вони могли привезти сюди свої знання та вміння… І ми вирішили створити спільноту майстрів, які займаються суто розписом, вирішили звернути увагу на полтавський і розвивати саме його. Коли демонстрували свої роботи, нам ставили питання: «А це петриківський розпис?». – «Ні, полтавський». – «А чим він відрізняється?». І ми серйозно заглибилися у вивчення цієї теми. Звернулися до різних джерел: інтернету, бібліотечних фондів, колекцій Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського та Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка, у яких зберігаються розписані в полтавському стилі дерев’яні вироби. До речі, для нашого регіону більше притаманне саме мальоване дерево, аніж стінописи, хоча вони теж були. У процесі досліджень з’ясувалося, що музейні колекції країни наповнені творами, на яких представлений полтавський розпис. Ми створили календар із роботами в такому стилі. І дякуємо обласній військовій адміністрації та Департаменту культури й туризму зокрема за те, що в такі скрутні часи, як нині, віднайшли можливість профінансувати його. Також ми долучилися до проєкту «Український левик кобри не боїться».
Стаціонарна виставка з такою назвою відкрилася наприкінці січня в Чернігівському обласному художньому музеї (ЧОХМ) імені Григорія Галагана. До цього, починаючи з серпня 2024 року, вона була пересувною. Своїми розписами на ній представлені різні регіони України, у тім числі Полтавщина. Також організатори підготували каталог із творами.
«Можливо, вперше за останні десятиліття тут згаданий, презентований полтавський розпис, – зазначила Лідія Орел. – До участі в цьому проєкті нас залучила Світлана Демченко, заступниця директора з наукової роботи ЧОХМ імені Григорія Галагана. Спочатку вона запросила Юлію Мохірєву. Завдяки своїм науковим роботам вона вважається в нашій спільноті провідною фахівчинею з полтавського розпису. За понад 20 років, що минули від її публікацій* на початку ХХІ ст., більше ніяких друкованих згадок про полтавський розпис ми не знайшли, а майстрам же, які хотіли б працювати в цій техніці, потрібен матеріал, на який можна спиратися… Пані Юлія залучила до участі в проєкті ще мене й Світлану Колодяжну».
Кожна з робіт, які мисткині надали для виставки та каталогу, доповнена історією, у якій ідеться про те, чому і як був створений цей розпис.
«Наприклад, на одному з творів Юлії зображені лев і левиця, – поділилася учасниця проєкту. – Це було характерним для полтавського розпису. Я, коли робили етнографічні розвідки, не бачила в музейних колекціях ні левів, ні левиць, ні птахів – тільки флористичні мотиви. Але про це писали… Окрім того, на роботі Юлії зображений собака Сіріус та його новий день народження. Світлана Колодяжна написала коней і собаку».
Від кожного автора організатори очікували по два розписи. Але від Лідії Орел у каталозі вміщено аж три твори.
«У мене є корівки-годувальниці, павичі й бики. Чому виникла ідея зобразити корівок? Тому що на мене справив враження відеорепортаж про дідуся, у якого загинула вся сім’я під час обстрілів, він мусив евакуюватися з Херсонської області, але в нього була корова, і її ніхто не хотів брати, через що цей дідусь пішки вирушив із нею на більш безпечну територію, дійшов аж до Полтавщини. Корова для нього стала членом сім’ї. І вона – годувальниця. Одвічна годувальниця українців. У мене вийшло дві роботи на цю тему – із корівками та з биками. Спочатку я намалювала одну. Мій син подивився на неї й сказав: «Це не корови. Це бики. У них роги великі». І я вирішила зробити другий розпис, але такий, із якого вже чітко зрозуміло, що зображені корови. Умова була: від кожного майстра – по дві роботи. Але я надіслала всі три, бо не змогла обрати. І всі три надрукували. Що ж до павичів, то в усіх розвідках написано, що павичі – це те, що характерне для полтавського розпису. Інколи незрозуміло чому, адже вони тут не водилися. Але якщо згадати родину Кочубеїв, які мали свій зоопарк у садибі… У наших людей у крові закладена любов до прекрасного. А павичі – розкішні, вони не могли не справляти враження на художників. Тому їх зображували на різних творах декоративно-ужиткового мистецтва. Деякі елементи, характерні для полтавського розпису, узяті з дерев’яної скрині кінця ХVIII ст., що зберігається в Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Коли ми почали вивчення музейних колекцій, а це вже був початок повномасштабної війни й усі цінні експонати сховали у фондах, нас допустили туди. Тому що розуміли, наскільки важливе відтворення національної ідентичності через відродження нашого, полтавського, самобутнього розпису. Ми робимо акцент на цих дослідженнях, щоб нам не ставили питань, чи це петриківський розпис, щоб було очевидно: це – полтавський, щоб він теж став впізнаваним. Це наша мета. І ми повинні візуалізувати наш, полтавський, розпис. Таврійський-от, наприклад, кримчани взялися активно популяризувати: вони проводять виставки, лекції, майстер-класи, використовують його в оздобленні посуду та інших побутових речей, створюють колекції одягу, роблять плакати, банери – він у всіх на очах. Полтавський розпис, який має своє коріння, традиції, музейні колекції, етнорозвідки, теж треба повертати в широкий ужиток. І вносити у Всеукраїнський перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Тож вищезгаданий проєкт, «Український левик кобри не боїться», – один із важливих кроків на цьому шляху», – наголосила Лідія Орел.
* 2003 року за сприяння головного редактора журналу «Образотворче мистецтво» та альманаху «Артанія» Миколи Маричевського Юлія Мохірєва видала навчально-методичний посібник «Цей мальований світ» (сам навчись розписувати вироби з дерева). А 2007-го під керівництвом доктора педагогічних наук, професора Марії Лещенко захистила кандидатську дисертацію «Художній розпис у змісті професійної підготовки майбутнього вчителя образотворчого мистецтва», ідеться в «Урядовому кур’єрі».
Текст – Віолета СКРИПНІКОВА
Фото – Сергій ГЛОБА
