Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

«Замість квітів на могилу»: Вахтанг Кіпіані розповів полтавцям про унікальні традиції поховання та вшанування пам’яті українських вояків у діаспорі

«Замість квітів на могилу»: Вахтанг Кіпіані розповів полтавцям про унікальні традиції поховання та вшанування пам’яті українських вояків у діаспорі

В Обласному молодіжному центрі в Полтаві відбулася лекція історика, журналіста, публіциста, письменника, головного редактора інтернет-видання «Історична правда» Вахтанга Кіпіані «На щиті у вічність: як вшановували захисників України у діаспорі».

На неї завітали представники влади та громадських організацій, історики, краєзнавці, медійники та ін.

За словами Вахтанга Кіпіані, який нині служить у 13-й бригаді спеціального призначення Національної гвардії України «Хартія», не всі люди, які приходять до війська, розуміють, за що йде війна. Тому в бригаді намагаються проговорювати ключові моменти під час вишколу рекрутів, підвищення кваліфікації офіцерів, проводити ознайомчу роботу з цивільним населенням, щоб, спираючись на історію, разом будувати майбутнє нашої держави.

«Історія є не єдиним, але важливим елементом формування спільного погляду українців на те, що буде, – зазначив військовик, додавши, що також у ній є певні емоційні моменти, які стають підтримкою для людей в часи нелегких випробувань.

Бригада «Хартія», у якій несе службу Вахтанг Кіпіані, має коріння в історії. Про це свідчить, зокрема, її символіка – лук, завжди готовий до бою. Це був Слобідський козацький полк. Кілька сотень тому люди вступали у формування на кшталт нинішньої територіальної оборони й захищали свій край. Як тепер. На сьогодні 90% особового складу бригади – це вчорашні цивільні особи, котрі не збиралися воювати, мали зовсім інші плани на життя. Але, як і українське воїнство раніше, стали під тією самою символікою, під тим самим прапором проти того самого ворога…

Багато в чому осмислити історію українського війська, сенси сучасної боротьби з російським агресором допомагають, за словами Вахтанга Кіпіані, дослідження традицій поховань українських вояків – від Січових Стрільців до Української повстанської армії – у діаспорі. Працювати над цією темою він почав іще до повномасштабної війни. Перебуваючи під час відряджень у різних країнах, журналіст відвідував українські цвинтарі або українські ділянки на кладовищах, збирав документальні матеріали. Вони дали чимало інформації для роздумів, для розуміння основ українського війська. У діаспорі був сформований справжній культ героїв. Він складався з багатьох чинників. Це було навчання молоді, родинні історії, «зелені свята», вшанування ветеранів, турбота про людей із інвалідністю. А ще – збереження пам’яті.

«На сьогодні майже в кожній столиці, великому місті можна знайти українців. Де б ви не були, українці всюди є. І на частині цих цвинтарів можна знайти українських воїнів. На жаль, реєстрів практично нема. Такий реєстр є тільки по Польщі. Один з істориків зробив тут велетенську роботу – описав всі українські ділянки, всі українські поховання по своїй державі. Він був громадянином Польщі. По Німеччині, Франції, Великій Британії, Австралії, Аргентині, США, Канаді ви цих реєстрів не знайдете», – сказав Вахтанг Кіпіані.

Але великий пласт інформації про тих, хто належав до українства й відійшов у вічність, дає преса тих часів. Доволі часто в ній, наприклад, можна побачити таку фразу: «Замість квітів на могилу…».

«У діаспорі вважали, що неправильно витрачати гроші на квіти на могилу. Пам’ять про людину зберігається не в такий спосіб. Треба випустити книжку, профінансувати сиротинець, допомогти військовим або невійськовим особам із інвалідністю, «Пласту», Спілці української молоді тощо. Формувалася певна етика, певна культура пошанування, ставлення до героїв», – розповів військовослужбовець.

Також у клепсидрах (оголошеннях про смерть) або в інших статтях про померлу людину діаспорці вказували місце її поховання. На сьогодні ключовим національним меморіалом, наприклад, у Північній Америці є православний цвинтар святого Андрія у м. Саут-Баунд-Брук у штаті Нью Джерсі (США).

«Це найбільше українське кладовище. Там є понад 40 тисяч могил. Там поховані понад 1300 вояків (генерали, козаки та козачки Армії УНР, комбатанти УГА і УСС, УПА, «Карпатської Січі», а також українці – колишні військовослужбовці австрійської, російської, радянської, польської, американської армій), там похована справжня еліта Української держави: громадські ій державні діячі, науковці та митці, – зазначив Вахтанг Кіпіані. – Історія цього місця розпочинається з людини, яку полтавці більш-менш знають. Це Степан Скрипник, уродженець Полтави, небііж Симона Петлюри. У часи Першої визвольної війни ХХ століття він – військовослужбовець, офіцер Армії УНР, був деякий час ординарцем свого дядька. Але слава до нього прийшла вже після того й ніяк із Петлюрою не пов’язана. Головною справою його життя став оцей національний меморіал і церква… Патріарх Мстислав вважав, що це не просто церква, а братська могила з пам’ятником на ній всім тим, хто загинув під час Голодомору».

Загалом під час лекції полтавці могли почути чимало знайомих для себе імен – історик органічно вплів у канву розповіді цікаві відомості про таких видатних вихідців із Полтавщини, як Петро Дяченко, Кирило Осьмак та ін.

 

 

 

 

 


Перейти до вмісту