Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Вів бої проти російських більшовиків на Полтавщині: до 140-річчя генерал-хорунжого Армії УНР Олекси Алмазіва

Вів бої проти російських більшовиків на Полтавщині: до 140-річчя генерал-хорунжого Армії УНР Олекси Алмазіва

140 років тому, 18 січня 1885-го, народився Олекса (Олексій) Алмазів – військовий та громадський діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, борець за незалежність України у XX столітті. У складі Окремої кінно-гірської гарматної батареї Гайдамацького коша Слобідської України як військового формування Центральної Ради у січні 1918 року вів бої проти російських більшовиків на Полтавщині – поблизу міст Гребінка, Лубен, Полтава, Кременчук й на підступах до Києва. 

Довгий час вважалося, що Алмазів народився в Херсоні (про це генерал і сам указував у своїх автобіографія). Однак історикам вдалося відшукати запис у церковній метричній книзі, який свідчить, що місцем народження Олекси Алмазова було село Володимирівка, волосний центр Херсонського повіту, де його батько служив помічником лісника скарбового лісництва. Сьогодні це село Володимирівка Миколаївської області, а колишнє скарбове лісництво – це державний заказник «Володимирська Дача».

Освіту отримав у Тифліському реальному, Олексіївському піхотному юнкерському та Михайлівському артилерійському училищах. Під час Першої світової війни – полковник російської армії, командир 1-го кінно-гірського дивізіону. Відзначався непересічною мужністю, був дисциплінованим, але добрим, міг знайти спільну мову і з підлеглими, і з старшими за званням.

Олексій Алмазів свідомо перейшов на нижчу посаду у війську, щоб тільки боротися за вільну Україну. Восени 1917 року він розпочав українізацію дивізіону, сформував і 1 січня 1918-го очолив Окрему кінно-гірську гарматну батарею в складі Гайдамацького коша Слобідської України військових формувань Центральної Ради. Цей підрозділ вів бої проти більшовиків на підступах до Києва у січні 1918 року, а також поблизу Гребінки, Лубен, Полтави, Херсона, Кременчука. У бою під Бердичевом у середині лютого 1918 року Алмазів був поранений у ногу, але вже в березні повернувся в стрій.

15 березня 1918 року батарея була реорганізована в Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради. На чолі цього підрозділу Олексій Алмазів у квітні 1918 року брав участь в успішному поході полковника Болбочана на Крим. Дивізіон до 1921 року перебував у складі різних з’єднань Армії УНР і отримав назву Алмазівський, бо завжди його очолював Алмазів.

«Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій Повстанчій армії. Командував ним полковник Алмазов, од початку зорганізування в початку 1918 року був це досвідчений кінногарматчик, організатор, людина високої моралі та одваги. Дивізіон складався з двох півбатарей, кулеметної команди та доброї сотні кінноти. Був тут гарний духовий оркестр коло 20 інструментів, єдиний на всі групи. Старшини за прикладом свого командира підібрались один в одного; те саме можна сказать і про козаків. Найменшої плями не впало на історію цієї частини», – згадував про Алмазіва та його бійців комендант штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР Никифор Авраменко.

1919 року Алмазів брав участь в успішному наступі Армії УНР із району Деражні на Вапнярку, у боях за Кам’янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ, проти більшовиків та білих.

1920 року відзначився в боях за Могилів, Ушицю, Дунаївці, Копичинці, Галич, Проскурів та інші міста. У березні 1921 року був підвищений до звання генерала-хорунжого Армії УНР.

Як учасник Першого Зимового походу 1919–1920 років був удостоєний Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої» – найвищої нагороди в Армії УНР. Скарбниця українських перемог у 1918-1920 роках значною мірою була наповнена саме завдяки алмазівцям.

Згодом, коли українське військо мусило відступати за Збруч, Алмазів разом зі своїми вояками був інтернований та переміщений колишніми союзниками-поляками до табору у Владовицях (Польща). У фактичному полоні він не полишав своїх бійців, знаходив для них роботу, щоб вони могли себе прогодувати. Взяв участь у переформатуванні армії навіть в умовах інтернування. У вересні 1923 року Алмазів знайшов постійну роботу для вояків дивізіону: на вугільній шахті товариства «Сатурн» у Сілезії. Сам генерал влаштувався помічником гірничого інженера (маркшейдера).

1926 року генерал вступив на гідротехнічний відділ Української господарської академії в Подєбрадах. Студентську практику проходив 1928 року в ЧСР на будівництві доріг (у Словаччині). У цій академії познайомився і зі своєю майбутньою дружиною – німкенею Терезою.

1930 року одержав диплом інженера-гідротехніка. Разом із дружиною повернувся в Україну – на Волинь, де в Луцьку влаштувався в управі воєводства на посаді секретаря Відділу сільського господарства.

Олексій Алмазів брав активну участь у громадському житті волинського краю. Очолював філію Українського Центрального Комітету, був одним із провідних діячів Волинського громадського комітету допомоги голодуючим на Україні. Подружжя Алмазових протягом багатьох років опікувалось Українською гімназією в Луцьку. За постійні щедрі пожертви на ремонт будинку гімназії та на підтримку незаможних учнів Олекса й Тереза Алмазови були удостоєнні звання почесних членів Товариства ім. Лесі Українки, що від 1929 року утримувало навчальний заклад.

Помер Олексій Алмазів 13 грудня 1936 року. Похорон перетворився на справжню українську маніфестацію. Луцька газета «Нова нива» так на першій шпальті описувала прощання з Алмазовим: «Давно вже не спостерігалося такої великої єдности і солідарности. Здається, що ніхто з українців не залишився в цей день у себе в хаті, вважаючи за святий обов’язок віддати останню прислугу небіжчикові».

Олексу Алмазова поховали на православному кладовищі – тепер це сквер навпроти Луцької гімназії №4. У 1970-х роках радянська влада цвинтар ліквідувала. Могила Алмазова була відновлена у грудні 1992 року за клопотанням голови Братства вояків УПА Волинського краю Мелетія Семенюка.

2018 року 406-й окремій артилерійській бригаді берегової оборони ВМС України було присвоєно ім’я генерал-хорунжого Олексія Алмазова.

За матеріалами рубрики «Історичний календар» офіційного сайту УІНП 

 

 

 

 


Перейти до вмісту