Ви тут:
Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

«Уперше в житті я зустрів таких могутніх людей!»: воїни з Полтавщини розповіли про оборону Донецького аеропорту

«Уперше в житті я зустрів таких могутніх людей!»: воїни з Полтавщини розповіли про оборону Донецького аеропорту

Оборона Донецького аеропорту – це тисячі історій хоробрості та звитяги українців, зібрані до книги національної пам’яті. Свої сторінки до неї вписали й захисники В’ячеслав Крига з Новосанжарщини та Джан Жигилій із Машівщини. Ці сторінки пов’язані з останнім періодом утримування летовища українськими військами.

Для В’ячеслава Криги участь у російсько-українській війні розпочалася з повістки. Перед тим, розповідає, бачив по телевізору, як українські воїни боронять Донецький аеропорт, і думав, які ж вони молодці. А вже буквально за два місяці сам опинився серед «кіборгів» – так, за спогадами українських захисників, їх назвали за стійкість та незламність. І уявлення про побачене змінилося вже з першим бойовим зіткненням…

«Там смерть сприймається не так, як у цивільному житті, як щось віддалене. Ми бачили її кожен день», – говорить воїн із Новосанжарщини.

Минуло 10 років. І тепер, оглядаючись на події того періоду, ветеран констатує: війна змінилася, і те, що відбувається нині, набагато страшніше.

«2022 року я повернувся з Чехії, щоб боронити рідну Україну. Той досвід, який я отримав під час служби у 2015-му – 2016-му, став тепер у пригоді. Мене взяли інструктором у навчальний центр, і я викладав, розповідав молодим хлопцям і дівчатам, як потрібно тримати автомат тощо. Сам, коли поїхав на ДАП, цього не вмів. Коли потрапив на навчання, ми вивчали комунікації. Загальна військова підготовка? Давалося 10-15 патронів. Відстріляли. Все. Нам не пояснювали навіть, як цілитися. Відстріляв, як вийшло, а влучив не влучив… На наступний день – автобус на залізничний вокзал… 25-ка, 93-тя, польовий вузол зв’язку…», – пригадує В’ячеслав Крига.

Зв’язківець за військово-обліковою спеціальністю, чоловік зізнається, що на сьогодні комунікації пішли на три-чотири кроки вперед порівняно з тим, що було на початку російсько-української війни.

«Ми раніше просто займалися тим, що носили шнурочки по всіх територіях наших ВОПів, і це було дуже, дуже… Під снайперами ти тягнеш той шнурок, щоб був телефон у командира взводу, і в опорного пункту, і в якоїсь там бойової точки. Зв’язок перебивали дуже часто. Бувало, що і свої. На БМП проїхали, намотали польовку (шнурок) на гусінь і… Зв’язківець, вперед! Сідаєш на ГАЗ-66, береш із собою 3-4 хлопців – і погнали працювати», – розповідає новосанжарець.

За словами другого ветерана російсько-української війни, зв’язок – один із головних складників воєнної стратегії, адже без нього немає управління, а від управління залежать життя бійців.

«Якщо люди йдуть на штурм, займають якісь позиції, потрібно, щоб у них був зв’язок, щоб можна було забезпечити підтримку. Або під час наступу ворога… Потрібен зв’язок із артилерією, безпілотниками… Якщо немає світла, телефонні вежі не працюють. Усе, зв’язку немає. А що може працювати? Тільки рації. У нашому батальйоні було достатньо зашифрованих рацій. Але доводилося користуватися й незашифрованими, тобто коли ворог може прослухати. Найбільш забезпеченим непрослуховуванням 2015 року в нас був «тапік» (дротовий телефонний апарат) 1953 року й шнурки, розтягнуті до 15-20 км. Із одного боку командир роти, із другого – командир взводу. І це все – під мінометним вогнем, кулями або ще чимсь. Слава богу, що в моєму відділенні не було втрат. Ми повернулися в повному складі (зі мною вісім людей). Я був командиром і дуже переживав, щоб кожен повернувся додому. Контролював, щоб було нехалатне ставлення до надягання засобів захисту: касок, бронежилетів, щоб була справна техніка», – ділиться В’ячеслав Крига.

Джана Жигилія російсько-українська війна застала на заробітках. Про складну обстановку чоловік дізнався від старшого брата, який був на Майдані.

«Він зателефонував і каже: «Ситуація кепська. Будемо воювати. Повертайся додому». Це був лютий. Я знаю свого брата, тож дослухався й приїхав. Брат одразу пішов до батальйону спеціального призначення імені Героя України, генерал-майора Сергія Кульчицького, як він нині називається. Це Національна гвардія України. Спочатку вони поїхали на Слов’янськ. Брат подзвонив, сказав, що починається війна. Я одразу – у військкомат. Але мене завернули, бо тоді, якщо один із родини вже служив, другого не брали. Люди нас не розуміли, ніхто не вірив, що почалася війна», – зауважує машівець.

Пізніше Джан Жигилій потрапив до навчального центру спеціального призначення, пройшов вишкіл і разом зі створеним підрозділом вирушив на Донеччину.

«Спочатку ми воювали під Горлівкою. Стояли проти Гіркіна. Жару добряче давали. Потім я потрапив у Костянтинівку з пораненням, трохи пролікувався, зрозумів, що на терміналі – біда, а там – мої хлопці. І я втік із лікарні. Якраз на свій день народження. Потрапив у бригаду, зібрався з хлопцями (я виконував обов’язки заступника командира взводу), питаю: «Що робимо?». – «Треба вирушати». Але без наказу нас ніхто нікуди не хотів відпускати, тим паче з бойовою технікою. А потім комбриг, крутезний дядько, сказав, щоб зачекали добу й зможемо їхати. Ми пішли збиратися. Якраз перед цим нам волонтер Володимир Головашич привіз вантажівку допомоги – від продуктів до спецінструменту, за що ми йому дуже вдячні. За документами нас направляли на три доби. Ми заправили техніку, БК зарядили. Вирушили на Тоненьке, потім на Водяне. Це було приблизно 14-16 січня. Останні штурми Донецького аеропорту. На нас уже чекали. Порадили заховати техніку, бо прильоти. Мені дали основну рацію, сказали: «Заводитимеш групу». І от ми готуємося. Залітають до нас «кіборги», а ми були прикомандировані до їхнього батальйону, беремо дві МТЛБ, дві «бехи» й танчик. Тобто це вже така штурмова мінігрупа, яка повинна заходити на термінал у ту ніч. Рація на грудях. Ми все чуємо. Навіть прощання хлопців, коли «музика закінчилася», касет нема. Ми на нервах, адже розуміємо все. Відкрили пакет жуйок, бо цукор знижує стрес. Чекаємо заходу. Усі вже віддзвонилися (на випадок загибелі). І тут нам дають відбій. Ми знайшли будиночок, розташувалися. Кацапи запросили дві години перемир’я. А перемир’я вони просили в тих випадках, коли ми їм насипали. Вони хотіли укріпитися. Завдяки цьому перемир’ю нас хотіли вночі запустити. Але озброєння з техніки потрібно було зняти. Просто заїхати забрати своїх загиблих і поранених. Та після іловайського «котла» довіряти кацапам ми вже не можемо. І що робити? Відповідальний за операцію сказав зачекати до ранку. Ми трохи відпочили, а потім нас викликали в штаб. Об 11-й годині вишикувалася колона: танчики, БМП, МТЛБ, і ми поїхали на штурм. Завдання було яким? Залетіти на термінал. Поки техніка веде бій, витягнути спочатку своїх поранених, потім загиблих, БК. Ми залетіли, а там уже була біда: на кожному поверху – і наші, і вороги. Але працювали. Поки останній десантувався з техніки, першому, який вискочив, уже треба було затягувати турнікет і назад, бо 300-й. Отак ми моталися, поки не сталося прямих влучань у техніку. Коли вона вже розбита була, пішки виходили на Водяне. Та й то, якби не майор, який нас вивів… Якби ми повернули трохи вліво, потрапили б до чеченців у полон… Коли вже зруйнувався бетон, на п’ятачку залишилися хлопці. Маленькими групами почали відходити на Водяне. Там на трасі нас зустрічали. До речі, є відеоролики з МТЛБ «Зураб» і «Ленок» (позаду написано). Це мої водії, дай їм, боже, здоров’я, вони стільки хлопців вивезли, 300-х. Під таким шквальним вогнем залітали! На «мотолигах». А там броня – як сучасний смартфон, тобто ніяка. Водій хрестик у зуби – і пре. Щоб врятувати побратимів. Потім нам сказали про оточення. Окупанти «градами» накрили Тоненьке, Водяне. Ми нічого не знали, думали, що нас багато, а насправді… Поки ми облазили по хатках, зібрали хлопців, хто залишився… Почали готувати кругову оборону. Знайшли розбиту вантажівку, повну БК. Повернулися забрати свій прапор із позиції. Із нами був офіцер із 95-ки. Коли ми його забирали, у нього вже нічого не було, тільки ствол, у якому – один патрон. Хлопчина вже думав… Але вдалося вийти. Ми поїхали на Тоненьке. А один каже: «Там дорога прострілюється. Позавчора вночі наших накрило». Якимись такими шляхами вибиралися… Отам я зрозумів, що таке справжня війна. Тоді було найстрашніше. На той час. Мені було 26 років», – розповідає Джан Жигилій.

За його словами, ДАП тримали не якісь люди з надздібностями, а звичайні хлопці: комбайнери, вчителі, трактористи та інші «прості українські козаки». І якби вони мали на той час таке озброєння, яке було в росіян, поклали б ворога на раз, упевнений ветеран.

«Є відеоролик, де на підмогу йшли групи на термінал. Тоді була така туманність! 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27-го ще бої тривали. Хлопці поодинці ще були на позиціях. До останнього «кусалися». І виходили. Дехто загинув. Багато. Ті хлопці, які вийшли (я з ними спілкуюся досі, ми разом після 24 лютого воювали), казали: «Брате, ми б ще там стояли, та не було вже з чим». Герої! Прошитий, 300-й, важкий – а він заряджається й чекає, щоб підстрілити ворога. Йому кажуть: «На евак». – «Ні». А хлопці, які надавали першу допомогу, рятували воїнів?! Це були реально «кіборги». Уявіть: у нього поранених – там, там і там, одному те, другому те, третьому те… Тоді вперше в житті я зустрів таких могутніх людей! Це така нація! Ти по очах їхніх бачиш, що вони йдуть і розуміють, що можуть не повернутися, але йдуть і виконують своє завдання, і примудряються повернутися!» – захоплюється захисниками ДАП ветеран.

 

 

 

 


Перейти до вмісту