«Це не просто війна за території – це війна за людей»: 24 лютого 2022 року для сержанта з позивним «Бузок» змінило все
«Це не просто війна за території – це війна за людей»: 24 лютого 2022 року для сержанта з позивним «Бузок» змінило все
У 17 бригаді Національної гвардії України розповіли історію сержанта з позивним «Бузок», який боронить країну від перших днів повномасштабної війни.
Шлях до військової служби
Сергій не планував ставати військовиком. До війни працював далекобійником, колесив країною, звик до довгих доріг, самотніх ночей і радіо в кабіні, що супроводжувало його кілометрами шосе. Але 24 лютого 2022 року перевернуло все.
Він пам’ятає той ранок: Миргород, вибухи на аеродромі, дзвінки, хаос, невідомість. Чоловік до того часу був у мисливському колективі, і його першою думкою стала: «Треба щось робити».
– Я одразу зателефонував до військкомату. У нас у селі ще до війни був гарний воєнком, своя людина, не чужий. Кажу: «Що робимо?». Він відповідає: «Збираємось», – пригадує воїн.
За кілька днів у село приїхали представники територіальної оборони. Вони шукали людей для патрулювання – Сергій і його мисливці підходили ідеально. Вони знали місцевість, мали досвід роботи зі зброєю, могли ночами сидіти в засідках. Так почався його перший етап війни – патрулювання без вихідних до середини березня.
– Ми ходили по селах, стежили за дорогами. Були прориви, заходили групи. Спочатку вони не дуже орієнтувалися, а потім почали діяти хитріше. Але поки ми там були, порядок тримали, – говорить чоловік.
У березні ТЦК та СП зателефонував знову – тепер уже офіційно. Треба було йти на службу. Разом із ним у той самий день мобілізувався хлопець із сусіднього району, на ім’я Роман.
«Бузок» – це позивний, який військовослужбовець отримав ще в цивільному житті, коли був мисливцем. Називали його так за витримку й спокій, із якими чекав на здобич. На війні цей позивний залишився та тепер уже звучав по-іншому – як частина нового життя.
Перший бойовий досвід
Спочатку Сергія призначили сержантом матеріального забезпечення. Він виконував свою роботу, допоки не почалася реорганізація. Потім перевівся до підрозділу, у якому займався логістикою та координацією.
Але війна не дозволяла залишатися в тилу. Він отримав ротацію на Донецький напрямок – і там уже побачив справжні бої.
– Я поїхав як оперативний черговий. Це означало, що вся інформація з передової сходилася до нас. Ми її перевіряли, систематизували, передавали командуванню. Перехоплювали ворожі переговори, відстежували їхні пересування, звітували про дрони. Проте просто сидіти на місці я не міг, – зізнається воїн.
Кожного вечора «Бузок» виходив на місця розташування особового складу, обходив бійців, спілкувався з командирами, оцінював ситуацію. Він не просто збирав дані – хотів розуміти, що відбувається не з паперів, а з перших вуст.
– Хлопці йдуть на зміну, а я беру й проходжу всі місця розташування. Переконуюсь, що все нормально. Спілкуюся. Запитую, що їм треба, що змінилося, які в них настрої. У штабі на картах усе має інший вигляд. А коли приходиш туди, де вони сидять у бліндажах, бачиш реальність, – розповідає чоловік.
Під час таких обходів він зустрічав місцевих жителів, які не залишили свої будинки навіть під обстрілами.
– Було одне село, де залишалося близько 300 людей. Вони приходили до нас і казали: «Хлопці, тільки не здавайте село. Бо якщо зайдуть, буде біда». Ми тоді зрозуміли, що це не просто війна за території – це війна за людей! – наголошує сержант.
Серед тих місцевих була бабуся з собакою.
– Позивний – баба Катя. Вона все життя працювала у військовій частині. Казала: «Якщо щось треба, звертайтесь». І ми зверталися. Вона знала, хто є хто, хто може нас здати, хто навпаки допоможе. Вона була нашими очима там, де ми не могли бути, – ділиться військовослужбовець.
Бої, що закарбувалися в пам’яті
Одного дня на місце розташування підрозділу раптово зайшла ворожа бронетехніка.
– Це було просто серед білого дня. Бронетранспортер зайшов у село. Ми миттєво відпрацювали, кількох окупантів узяли в полон. Це був той момент, коли ти не просто відчуваєш війну, а стаєш її частиною, – каже боєць.
А ще був день, коли «Стугна» врятувала українських військовиків.
– Вона – крута річ. Але росіяни її засікли з дронів. Два дні били по ній. Встигли врятувати лише пульт. Але я зрозумів – вони вчаться. Швидко, – констатує солдат.
Згодом на Донецькому напрямку з’явилися дрони-камікадзе.
– Спочатку вони просто літали й атакували. Потім почали сідати на обочинах і чекати. Ти проїжджаєш – вони вибухають. Спочатку це була рідкість, потім – система, – говорить Сергій.
Але й українці почали діяти хитріше.
– Ми почали робити свої дрони-міни. Прив’язували до FPV колючий дріт, скидали на дороги. Іноді вони заходили прямо в російські укріплення, іноді перекривали маршрути. Ворог теж почав потрапляти у пастки, – розповідає український захисник.
Роздуми про війну
Після всього пережитого Сергій змінив ставлення до багатьох речей.
– Я давно служу, і вже важко мене чимось здивувати. Але, скажу чесно, ми в якийсь момент розслабилися, а ворог – ні. Вони швидко навчилися, почали працювати грамотно. І якщо ми не будемо вчитися ще швидше, буде біда, – каже сержант.
Він бачить, як змінюється війна. Ворог уже не кидає людей у лобові атаки бездумно – тепер вони маневрують, використовують технології, працюють із дронами.
– Коли ця війна починалася, росіяни були повністю неготові. Вони програвали за ініціативою, досвідом, тактикою. Але вони зробили висновки. І зараз це вже зовсім інший ворог, – переконаний боєць.
Та, незважаючи на це, «Бузок» вірить у перемогу України.
– Ми теж змінюємося. І головне – не зупинятись. Ні на секунду! – стверджує воїн.
