Народився Никанор Онацький в родині козака-хлібороба на хуторі Хоменковому Бірківської волості Гадяцького повіту Полтавщини (тепер село належить до Липоводолинської селищної громади Сумської області).
Никанор Онацкий закінчив народну школу, а потім, у 1891 році, Гадяцьке повітове училище, де виявив неабиякий хист до малювання. Тож із 1899 року опановував фах художника в московському училищі технічного малювання, Одеському художньому училищі та петербурзькій академії мистецтв. Під час політичних заворушень у Російській імперії 1905-1907 років залишив академію та поїхав в Україну й із 1906 року почав учителювати в Лебединській гімназії, працював викладачем малювання та водночас писав вірші, у яких закликав українців до згуртованості та борні. Саме в Лебедині Никанор одружився з Надією Кривошеєвою – дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Проживали Онацькі на вулиці Охтирській та на Любарській, у Лебедині в подружжя народилися діти: Наталя, Андрій та Оксана. У ці роки Никанор Харитонович часто подорожував по маєтках, відвідував родину Капністів, декілька разів заїздив до Канева, на Чернечу гору. Звідти привіз чимало малюнків, полотен, а офорт «Хата під Тарасовою горою» став за основу поштової марки.
Про такі поїздки часто згадувала його дружина Надія Василівна: “До Канева ми їздили кілька разів. Та найбільше мені запам’яталась поїздка 21 травня 1911 року… Піднімаючись по сходах, всі співали “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. Співали, не зважаючи на те, що жандарми били нагайками. Людей було багато, і всі вони, як і ми, залишились ночувати біля могили Т. Шевченка. А ніч була тиха. Чарівна, місячна, співали соловейки. Добре пам’ятаю хату біля могили Шевченка. Вона була вкрита соломою. В одній із її кімнат висіли багато рушників, великий портрет Т. Шевченка, на столі лежав “Кобзар” і книга, в яку люди записували свої враження. Пам’ятаю, як Никифор Харитонович теж робив туди запис у 1911 році, тільки не в той день, а місяців через два. Як ми знову туди їздили”.
Кімната, про яку згадувала Надія Василівна, була першим народним музеєм Кобзаря, Тарасова світлиця, відкрита за ініціативою педагога, журналіста, охоронника Шевченкової могили Василя Гнилосирова, який народився неподалік містечка Кобеляки на Полтавщині.
Відтоді наш земляк писав вірші, сповнені українського національно-революційного піднесення та віри в перемогу добра й свободи, вони друкувалися в багатьох збірках та альманахах. Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським Никанор Онацький 1908 року брав участь у випуску альманаху “З неволі”, що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих російським царатом у Вологодську губернію, там були вміщені його вірші “Коваль”, “Ворогам”, “Острів мертвих”. Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках “Терновий вінок”, “Розвага”, “Українська муза”.
Та найбільше Онацького вабило заняття, яким захоплювався змалку, – образотворче мистецтво. Широко відомим як художник Никанор став 1911 року, коли в Києві відкривалася перша українська художня виставка. Його полотна експонувалися поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця був настільки приголомшливим, що незабаром видавництво «Світанок» надрукувало з його робіт десятки тисяч поштових листівок.
У лебединський період (1906-1913) удосконалилася живописна майстерність Никанора Онацького. Він створив реалістичні картини з народного побуту: “Місячна ніч”, “Останній сніг”, “Пасіка”, “Надвечір’я”, “Дзвін” та ін. Деякі з них були тиражовані як поштові картки. 1913 року на виставці в Полтаві експонувались “Хата”, “На тирлі” та інші картини. Жителі Лебедина, Сум, Полтави мали змогу побачити полотна Онацького “Перед грозою”, “Біля прядки”, “Осінній клен”, “Курінь”, “Копи”, “Колодязь”, “Мальви”, “На пасіці”, “Вечір в степу”, “Бузок”. Олена Пчілка в журналі “Рідний край” написала про тріумф художника під час виставки в Києві: “Дуже втішно, що й провінціальні артисти наші здебільшого не йдуть за декаденщиною, а дають миттьові зразки, ідуть у добру путь: П. Середа з Київщини, Тимощук з Переяслава. Н. Онацький з Лебедина, що не спокусився навіть такою темою, як “Місячна ніч”, щоб дати якийсь там “крик світла” синього чи якого, а дав правдивий і гарний малюнок“.
З 1913 року Никанор Онацький викладав малювання в реальному училищі, вів курси географії, малювання й креслення в Сумському кадетському корпусі. 1920 року в Сумах організував історико-художній музей і подарував туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рубенса, Васильківського, Мурашка та, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла. 1922 року ніхто з музейних працівників не отримував платні, їм видавали лише по фунту вівсяного хліба й то з перебоями: опалюватися музейне приміщення почало лише з 1925 року. Родина Онацьких отримала нарешті житло – чотири кімнати в приміщенні музею, тож вони оселилися в центрі міста. Дружина Никанора Харитоновича займалася господарством: готувала, пекла хліб, вишивала й шила. Сам він вечорами сидів за столом і писав п’єси: “Через руїни”, “У тієї Катерини” (за мотивами Шевченка), “Танок смерті”.
Упродовж 11 років Никанор Онацький керував музеєм, щоб поповнити його колекції проводив дослідження археологічних пам’яток, збирав етнографічний матеріал, публікував наукові розвідки: “Українська порцеляна”, “Межиріцький фаянс”, «”Українське гутне скло”. Паралельно організував художню студію та інтенсивно займався живописом. 1929 року він був прийнятий у члени Асоціації художників Червоної України (АХЧУ). 1930-го року в Держвидаві вийшла дитяча п’єса Онацького “Новий світ”.
З 1928-го за квартирою Онацьких та музеєм Об’єднане державне політичне управління (скорочено ОДПУ; карально-репресивна комуністична сталінська структура у совєтській росії – СРСР) встановили нагляд. Безпартійного Никанора Онацького почали переслідувати й цькувати. 1931 року митця викликали та запропонували здати музей комуністу Зубченку – колишньому вантажникові, а самому зостатися заступником. Після категоричної відмови його та родину виселили до двох аварійних, невеличких кімнаток. У цей час Никанор Онацький викладав у педагогічному інституті, а дружина Надія працювала в бібліотеці.
Через комуністичні утиски й переслідування вони змушені були залишити Суми й 1933-го переїхати до Полтави, де чоловікові одразу запропонували організувати й очолити відділ етнографії в краєзнавчому музеї. Пропозиція була небезпечною, бо сталінські чекісти на етнографію дивилися, як на чистої води український націоналізм “Всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості”, – писалося в доповідній ОДПУ.
Наприкінці 1934 року почалися масові арешти у зв’язку зі вбивством «комуністичного божка» Кірова, і Онацький потрапив до Полтавської в’язниці, де написав великий цикл віршів “За гратами”. Через кілька місяців його випустили, і він зумів винести з тюрми все написане. 27 липня 1935 року Никанора Харитоновича заарештували вдруге. Музейну діяльність було кваліфіковано як націоналістичну, підривну стосовно окупаційної влади СРСР. Наприкінці 1935-го митця звільнили на деякий час, і він знову врятував із в’язниці нові вірші… Та у вересні 1937 року був укотре заарештований за чиїмось доносом і звинувачений у контрреволюційній діяльності в музеї. 23 листопада 1937 року Никанора Харитоновича Онацького комуністичні кати без суду, а лише за постановою особливої “трійки” розстріляли. В обвинувальному висновку сталінських опричників значилось, що був “завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні“. Місце поховання його досі достеменно не встановлене, ймовірно це урочище Триби або місце неподалік села Макухівка Полтавської міської громади. 1956 року Никанора Онацького посмертно реабілітували.
Вдова митця, пані Надія у 1930-1960-ті жила в Полтаві по вулиці Фрунзе, 63 (нині вулиця Європейська); оберігала безцінний творчий скарб: картини, етюди, друковані й рукописні вірші, фотографії, листи свого чоловіка. Передала в дар Полтавському літературно-меморіальному музею Панаса Мирного часопис “Рідний край” за 1906 рік та окремі числа 1907-го. Як відомо, цей журнал видавався в Полтаві в 1905-1907 роках. Панас Мирний тоді редагував у ньому відділ художньої літератури, а Никанор Онацький надавав поезії для друку.
Глибоке враження на читача справляють поезії митця, написані у в’язниці, які належать до циклу “За гратами”. Вони сповнені сумом за рідними, волею, вірою в перемогу правди над кривдою. На жаль, не судилося повернутися художникові та поетові до своєї родини, яка на нього чекала. Наче передбачаючи це, в одному з передостанніх віршів він написав:
Так лети ж ти, лист кленовий,
З вітрами на волю.
Розкажи моїй родині
Та про мою долю.
Скажи: кряче чорний ворон,
Щось недобре чує…
В полі дикім все літає
Неволю віщує…
Хай не ждуть мене до себе
І не кличуть в гості,
Положу десь на чужині
Та свої я кості.
“Кленовий листок” (9.09.1937 р.)
На сьогодні ім’я Никанора Онацького носить Сумський художній музей. Його мистецька спадщина є цінним надбанням українського народу, а полотна написані вправною рукою майстра, зберігаються в музеях Сум, Харкова, Полтави.
Підготувала Юлія Новоселецька, бібліограф І категорії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара (для Полтавського офісу УІНП)