“Я там був, а тепер піди попробуй ще й ти”: військовослужбовець ТЦК розповів про свій бойовий шлях
“Я там був, а тепер піди попробуй ще й ти”: військовослужбовець ТЦК розповів про свій бойовий шлях
– Та як це я міг не піти? Думав, шо всі нормальні мужики розуміють, що за них ніхто їх рідних не захистить. Я нормальний, тому я у війську. А ті хто по хатах сидить… Впевнений, вони колись зрозуміють. Та тільки щоб не було занадто пізно, – каже старший солдат Володимир Доброскок. Володимиру Григоровичу 55 років, він родом з села Білоцерківка Миргородського району. Має цивільну професію, але загалом майже 5 років свого життя присвятив війську.
Строкову службу відслужив наприкінці 1980-х. Після чого довгий час працював у будівельній галузі – робив ремонти.
Джерело: Група комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП
Коли 2014-го росія розв’язала війну проти України, одразу пішов добровольцем до військкомату. Свідомо попросився до 92-ї окремої механізованої бригади, бо там було багато земляків. Так став артилеристом.
Тоді бригада виконувала бойові завдання переважно на Луганщині. Володимир згадує, що за добу їх розрахунок вистрілював в середньому 200 снарядів. “Рекорд наприкінці листопада 2014-го – за добу вистріляли 986”, – посміхається воїн.
Саме завдяки щільному прицільному вогню артилерії 92-ї бригади вдалося зупинити просування ворога на даному напрямку.
За рік звільнився з лав ЗСУ. Повернувся до рідного села, продовжив працювати на будівництвах.
Та 24 лютого 2022-го від самого ранку з речами прибув до Третього відділу Миргородського районного ТЦК та СП, а о 19:00 вже у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького вирушили в район зосередження на Бахмутському напрямку.
– Тоді не було часу на навчання та бойове злагодження. Нас оділи-обули, автомати дали. І вже 1 березня ми були на “нулі”. Мене зарахували в мінометний розрахунок, але тоді в піхоті дуже не вистачало людей, тому нас прикомандирували до піхоти. Там під Новолуганським у посадці 150 днів стояли – на тих позиціях, що ще з 2015 року були. Воювали з бурятами і “вагнерами” – от ті вміли воювати, були добре навчені. Пощастило, що серед нас були переважно АТОвці, ми розуміли що робити і теж воювати вміли. Та все одно було важко – нашу бригаду дуже потріпали. Коли нас поміняла 72-га бригада, ми вийшли на доукомплектування в Київську область, вже там повернувся на посаду мінометника, – розповідає Володимир.
На позиції за Іванковом підрозділ Володимира зайшов у серпні. Стояли в лісі неподалік кордону з Білоруссю, основним завданням була протидія ворожим ДРГ. Окрім того, проводили злагодження – тоді бригаду активно доукомплектовували поповненням.
За місяць – Харківщина. Воїни 30-ї ОМБр брали активну участь у звільненні Ізюма та інших населених пунктів на Лиманському напрямку.
– Там ми кілометрів 70 за три дні пройшли. Навіть не всі назви населених пунктів знаю – ми рухалися переважно вночі, з посадки в посадку. принаймні, наша батарея. Читати вказівники були ніколи і ніде.
Бої за Ізюм старший солдат вважає найскладнішими, в яких брав участь. Та пам’ятає кожну битву – особливо, коли гинули побратими. За кожного з них мстився ворогові влучними пострілами.
Його мотивація – захищати свою родину та усіх інших українських дітей від російської нелюді. Ще коли були на Київщині, бачили Бучу та Ірпінь, спілкувалися з місцевими. Найбільше вразила одна історія.
– Місцеві порозповідали про себе та своїх земляків. Про те, як їм жилося коли “асвабадітєлі” прийшли до їх домівок. Багато страшного. Але найбільше мене шокувала історія про те як росіяни зґвалтували 9-річну дівчинку, – згадує Володимир.
Про це важко думати як людині, і як двічі батьку, зізнається. За те й воював – щоб окупанти не прийшли до його рідного села та не знущалися з родини.
Новий рік “зустрічали” на позиціях під Зайцевим. Потім були Міньківка та Оріхово-Василівка. В тому районі й отримав поранення в березні 2023-го.
– 23 березня о 7 ранку наша піхота пішла в наступ, ми їх підтримували мінометним вогнем. І прилетіло – по нас працювала ворожа арта. Всі живі, слава Богу. Поранило мене і ще одного хлопця.
Володимир отримав сліпе уламкове поранення лівого плечового суглоба, сам собі наклав турнікет. Побратими викликали евакуацію, яка приїхала буквально за 15 хвилин. Далі був довгий шлях медичної евакуації: стабпункт, госпіталі. Витягти уламок лікарям вдалося лише на четвертий день – вже в Лозовій.
Розпечений шматок металу перебив кістку, пошкодив нерви. Загалом лікування та реабілітація тривали більш як чотири місяці, підраховує старший солдат. Та повністю відновити рухомість лівої руки так і не вдалося – пальці практично не слухаються й досі.
27 серпня Володимир Доброскок повернувся до свого підрозділу в район Бахмута на посаду мінометника та взявся за бойову роботу. Це було непросто, оскільки одна рука майже не працювала. Це помітив заступник командира з МПЗ та запропонував воїну перевестися в інший підрозділ.
– Вже 12 жовтня я був у 72-й бригаді. Тоді там якраз формували підрозділ ППО – мобільну протишахедну групу. Спочатку набрали таких самих, як я – після поранень, покалічених. Пройшли перепідготовку – три тижні нас в “Десні” вчили. Мене поставили на кулемет Браунінг, що на машинах стоять. Працювали на Чернігівщині. Воно теж не просто – посеред поля на морозі, стоїш ждеш, іноді годинами.
Попри те, що практично однією рукою працював за кулеметом – і тут Володимир має здобутки: на особистому рахунку два знищених шахеди. Якщо порівнювати увесь військовий досвід, то найскладніше було в піхоті та мінометному розрахунку, зізнається воїн. А от драйву вистачало кругом: і в арті, і за кулеметом.
В міру того, як протишахедні групи доукомплектовувалися поповненням з числа мобілізованих і навчених солдатів, військовослужбовців із травмами внаслідок поранень переводили в тилові підрозділи. Так 8 січня нинішнього року Володимир був переведений до Миргородського районного ТЦК та СП. З огляду на те, що він родом з Білоцерківки, за розподілом потрапив до найближчого відділу – у Велику Багачку.
Серед щоденних обов’язків є й оповіщення. З огляду на сільську місцевість, на вулицях повістки не роздають. Натомість розвозять їх за конкретними адресами, відповідно до списку, вже складеному в ТЦК. Доводилося роздавати і знайомим. Навіть куму – той служити не пішов, бо оформив догляд за хворою сусідкою. Але відтоді – навіть не вітається, зізнається Володимир.
– Морально складно. Мене часто питають “А чому ти не там?”, таким кажу: “Я там був, а тепер піди попробуй ще й ти”, – розповідає військовий. – ТЦК-шників не люблять. Думають, шо ми тут ховаємося від війни. І на поранення наші люди не зважають. Коли я був у ЗСУ, мені дякували, писали слова підтримки. А тепер все помінялося: суцільні звинувачення. Ну це ясно: бо простіше написати “дякую ЗСУ за захист” в соцмережах і продовжити жити цивільним життям, ніж прийти і допомогти цим самим Збройним Силам. А отим хто ховається по своїх підвалах від мобілізації, я б дуже хотів організувати екскурсії в міста, які були окуповані та звільнені ЗСУ. Хай заглянуть в очі мешканцям Бучі чи порозпитують жителів Ізюма. І уявлять на місці закатованих жертв своїх рідних. Може тоді нарешті зрозуміють, за що і за кого треба воювати.
