24 лютого 2022 року Андрій Буданцев добровольцем пішов захищати рідну землю від рашистської навали, служив стрільцем-снайпером у 5-й батальйонно-тактичній групі 81-ї аеромобільної десантно-штурмової бригади. За словами військовослужбовців, присутніх на заході, цей підрозділ дуже добре проявив себе в бойових умовах. Як і сам полтавець.
«Він був надійною людиною, на яку можна покластися, яка виконає будь-які бойові завдання. А ще він ніколи не припиняв займатися самоосвітою. Це тепер перед відправкою на передову солдат намагаються навчати, а тоді на це не було часу, ми були першими, пішли до військкомату без усіляких повісток. Андрій для мене – це оплот надійності й завжди гарного настрою. Він міг “розрулити” будь-яку ситуацію, перевести все в жарт. Він був сміливим і ні на що не скаржився», – розповів про загиблого воїна його побратим Валерій.
Перебуваючи у військовій частині, Андрій Буданцев казав матері, що попри відсутність військової підготовки не буде сидіти вдома. Відкинув і її аргументи щодо того, що залишає неповнолітнього сина, теж Андрія, коли його матері немає поруч. «Я не буду ховатися за спину сина», – сказав він своїм рідним і попросив наглянути за хлопчиком. На хвилювання ж щодо власної долі, висловлені близькими, відповідав, що служитиме неподалік і переживати немає підстав.
«Ми сподівалися, що він буде поруч, у територіальній обороні, нестиме службу десь тут на блок-посту», – сказав на відкритті меморіальної дошки Андрієві Буданцеву його брат Анатолій.
«Я була впевнена, що він нікуди не піде, адже мама сина була на заробітках за кордоном, а він лишався сам із малим Андрієм. Він прийшов у школу, ми з ним довго говорили. Казав, що йде в територіальну оборону. Просив, щоб Андрієві-молодшому давали більше завдань, ніж передбачено методикою Нової української школи, щоб виховати справжнього чоловіка. Це була наша остання розмова. А потім я прочитала у Фейсбуці… Написав Анатолій… Я дуже плакала за Андрієм, дуже шкода, що такі люди йдуть від нас…», – поділилася перша вчителька Андрія Буданцева та педагог його сина Ніна Библів.
Андрій Буданцев народився 25 грудня 1983 року в Полтаві. 2001 року закінчив авторську школу №37. Навчався в Полтавському національному технічному університеті ім. Юрія Кондратюка (нині національний університет «Полтавська політехніка ім. Юрія Кондратюка»), де отримав вищу освіту за спеціальністю «Фінанси». До повномасштабної війни працював менеджером у Verholy Relax Park.
Він був гарним сином, братом, батьком, кажуть усі, хто знав військовослужбовця. Багато уваги приділяв вихованню Андрія-молодшого. Хотів, щоб той виріс справжнім чоловіком. Андрій Буданцев із дитинства займався спортом.
«Син займався стрільбою, сам ходив до тиру. У нього в кімнаті було спортивне знаряддя. Він хотів бути сильним. На турнік ходив», – пригадав батько загиблого захисника Віктор Петрович.
А ще полтавець любив музику.
«Він грав на гітарі. Тяжів до року, полюбляв, зокрема, творчість Віктора Цоя. Хотів створити групу з друзями, однокласниками. У них кожен сам по собі грав, але разом щось не склалося», – поділилася мати полеглого воїна Надія Яківна.
У шкільної родини Андрій Буданцев залишив по собі гарні спогади. За словами педагогів, навчався учень добре, не був відмінником, але мав жагу до знань.
«Він був допитливим. Міг, наприклад, розібрати машинку, щоб зрозуміти, як вона їде. У школі добре навчався. У нього була тверда четвірка», – зауважив Віктор Петрович.
«Був 1991 рік, перший рік Незалежності, коли Андрій прийшов до цієї школи в перший клас. Я пам’ятаю Андрія як людину великої сили волі. Він любив порядок, був організованим. Упертим у досягненні своїх цілей. Він був непосидючим, жвавим, енергійним, життєрадісним, життєлюбним хлопчиком. У ньому не було підлості. Я його найбільше любила за те, що був правдолюбом. Він не любив брехні. Ніколи ні на кого не казав, що його хтось ображає. Хоч міг і побитися. Уперто відстоював свою думку й вимагав від інших, щоб були чесними. Таким, нетерпимим до зла й несправедливості, Андрія виховали батьки. Він був мужньою людиною й із перших днів повномасштабної війни показав свою високу вмотивованість, почуття обов’язку й відповідальність і перед Україною, і перед усіма нами», – зазначила на відкритті меморіальної дошки Ніна Іванівна.
За кілька днів по тому, як брат став на захист рідної землі, Анатолій отримав повідомлення, що потяг, який відвезе Андрія з іншими хлопцями до Дніпра, скоро вирушить у дорогу. Тоді на вокзалі брати зустрілися востаннє… Далі на полтавця чекали Запорізька область, захист Гуляйполя, Лисичанська, потім почалися жорстокі бої під Бахмутом… Увесь цей час військовослужбовець не втрачав зв’язок із рідними. 4 липня 2022 року брати близько хвилини говорили про ситуацію на фронті. Андрій не висловлював якогось оптимізму, але й не прощався. Проте той дзвінок виявився останнім. 14 липня під Сіверськом Бахмутського району Донецької області боєць загинув – хлопці облаштовувалися на позиціях у лісосмузі між Білогорівкою та Григорівкою, готувалися до штурму, як почався масивний артобстріл, снаряд прилетів в окоп до Андрія…
Його батьки виступили ініціаторами встановлення меморіальної дошки полеглому воїнові. Віддати данину шани й пам’яті загиблому герою прийшли разом із рідними його побратими, педагоги, однокласники, нинішні школярі, представники міської влади.
«Осягнути неможливо ту величезну ціну, яку зараз ми платимо за кожен день. Просто зараз на передовій нас захищають. Для того, щоб ми тут могли жити. Але мало просто жити. Треба кожен день бути достойними тієї величезної жертви, яку приносять наші воїни. У нас у громаді зараз недарма відкриваються меморіальні дошки саме на закладах, у яких навчалися захисники та захисниці. Нинішні учні – це те покоління, яке буде знати справжню історію України. Багато років її забирали в нас, нам насаджували чуже, приховували справжні факти. Наша країна зараз проживає найважливіші часи свого становлення, яке виборюють люди. Андрій Буданцев пішов захищати свою родину, свого сина, щоб не передати цю війну молодшому поколінню, щоб встигнути перемогти. Важливо, щоб ви цікавилися життям, історіями наших полеглих воїнів, передавали їх одне одному. Ідучи до школи, зупиніться на хвилинку, вдивіться в обличчях полеглих захисників, згадайте… На жаль, герої вмирають. Але пам’ять про них буде жити вічно. І це залежить від кожного з нас», – звернулася до школярів та інших часників події секретар Полтавської міської ради Катерина Ямщикова.