Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Публічний простір слід очистити від імені співробітника НКВС і педагога СРСР Макаренка: з «круглого столу» у Полтавській академії неперервної освіти

Публічний простір слід очистити від імені співробітника НКВС і педагога СРСР Макаренка: з «круглого столу» у Полтавській академії неперервної освіти

«Співробітник НКВС, радянський педагог Антон Макаренко: публічний чи науковий і музейний простори?» – таку назву мав «круглий стіл», який 13 червня провели Полтавська обласна військова адміністрація, Український інститут національної пам’яті (УІНП) та Полтавська академія  неперервної освіти. На зібранні обговорили необхідність перейменування вулиць і навчальних закладів й демонтажу дошок і споруд звеличення (так званих «пам’ятників) співробітника сталінського НКВС Антона Макаренка у межах виконання закону України «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та оприлюднили фаховий висновок Експертної комісії УІНП. Учасників «круглого столу» привітали директор Департаменту освіти і науки Полтавської ОВА Євген Кончаковський, директорка Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОВА Вікторія Пилипенко й директор Полтавської академії неперервної освіти (ПАНО) ім. М.В. Остроградського Віталій Зелюк. Модерував зібрання професор кафедри філософії та економіки освіти ПАНО Віктор Стрельніков.

Історична правда: Макаренко працював на «білу» росію і в НКВС

Начальниця управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах УІНП Олена Охрімчук, яка долучилася до «круглого столу» з Києва через відеозв’язок розповіла про матеріали архівної справи МВС УРСР за № 2400. Згідно з матеріалами справи, Антон Макаренко з 1 липня 1935 року обіймав посаду помічника начальника відділу трудових колоній НКВС УРСР – начальника ІІ відділення цього ж відділу. 14 липня 1936 року він подав рапорт на звільнення з НКВС УРСР. А з жовтня 1936 року виконував обовʼязки керівника колонії НКВС № 5 у місті Бровари Київської області. Це зазначено у відповіді на запит УІНП від Департаменту з питань режимно-секретної діяльності Міністерства внутрішніх справ України.

Нагадаємо, що Експертна комісія УІНП – це консультативно-дорадчий орган при Українському інституті національної памʼяті. Вона складається з науковців, які представляють різні університети і наукові установи. У фаховому висновку Комісії зазначено: «відповідно до пункту 3 частини першої cтатті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», радянськими органами державної безпеки є: Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем, Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами, Державне політичне управління, Об’єднане державне політичне управління, Народний комісаріат внутрішніх справ, Народний комісаріат державної безпеки, Міністерство державної безпеки, Комітет державної безпеки, їхні територіальні, функціональні, структурні підрозділи, а також безпосередньо підпорядковані цим органам бойові загони, охорона (варта), війська або спеціальні частини. Таким чином, Антон Макаренко – працівник радянських органів державної безпеки. Згідно з підпунктами «в», «д», «є» пункту 4 частини 1 cтатті 2 Закону України «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», до символіки російської імперської політики належать, зокрема, й об’єкти, присвячені працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів.

 Професор, краєзнавець Леонід Булава, який ретельно вивчав в архівах життєвий шлях Макаренка в 1917-1920 роках, назвав його «талановитим пристосуванцем». «Для Макаренка більшовицький режим створив можливості соціального ліфту, і він їх використав. Макаренко служив режиму, у якого, між іншим, весь час був на гачку через білогвардійця – брата Віталія, та білогвардійські моменти своєї біографії», – висловив думку пан Леонід. До речі, мало хто знає інформацію, яка прозвучала на зібранні: у період денікінської російської окупації Полтави Макаренко вірою і правдою служив білогвардійським загарбникам, працюючи директором полтавської школи №2 імені генерал-губернатора Малоросії князя Куракіна; на цю посаду денікінці як прихильники «єдиної і неділимої росії» призначили Макаренка у вересні 1919 року.

 

Голова УІНП Антон Дробович на своїй сторінці у ФБ нагадав: «Макаренко був співробітником центрального республіканського апарату. І це було після Голодомору-геноциду, відтак уже точно знав про «подвиги чекістів». Сам факт добровільної служби в НКВД на штатних посадах передбачає за законом певну санкцію. Це як з гестапо. Людина могла там якусь не дуже злочинну роботу робити, але сам факт її добровільної приналежності до такої організації кидає тінь».

Що слід усунути з публічного простору на Полтавщині

 

Перелік об’єктів топонімії, навчальних закладів та пам’ятників і пам’ятних знаків в Полтавській області, присвячених співробітнику НКВС Антону Макаренку у контексті їх належності до символіки російської імперської політики оприлюднив ініціатор «круглого столу», представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.

Перейменуванню підлягають 4 навчальних заклади й 4 об’єкти топонімії і:

– Полтавський ліцей імені А.С. Макаренка Полтавської обласної ради;

– обласний коледж «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка» Полтавської обласної ради;

– Кременчуцький професійний ліцей ім. А.С. Макаренка;

 – науковий ліцей ,,Політ” при обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія ім. А.С.Макаренка»;

вулиця у Полтаві;

– вулиця у Кременчуці;

– провулок у Гребінці;

– вулиця у селі Рокитне Омельницької громади Кременчуцького району.

Демонтажу підлягають:

-дошка на фасаді будівлі Полтавського національного педагогічного університету по вулиці Остроградського у Полтаві;

дошки на фасадах будівель Полтавського ліцею імені А.С. Макаренка Полтавської обласної ради, Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії імені А.С. Макаренка» Полтавської обласної ради; Кременчуцького професійного ліцей ім. А.С. Макаренка;

– дошка на «будинку, в якому жив педагог та письменник А.С. Макаренко»;

– пам’ятник у місті Кременчуці по вулиці Макаренка;

– пам’ятник у Кременчуці по вулиці Петруся, буд. 140;

– пам’ятник ,,Макаренко і діти” м. Кременчук, вул. Валентини Федько, 33.

 «Музеї Макаренка існують у Кременчуці, селі Ковалівка. Вони могли би стати просторами, куди буде переміщено з публічного простору згадані споруди звеличення діяча СРСР», – висловив думку Олег Пустовгар.

Довідково: Макаренко Антон Семенович (1888–1939) – співробітник сталінського НКВС, радянський педагог, письменник. Родом із Білопілля на Сумщині. У 1917 році закінчив Полтавський учительський інститут. У 1920-х організував і керував трудовою Колонією імені Максима Горького, яка спершу розташовувалася в селі Ковалівці на Полтавщині, а згодом – у колишньому Курязькому Свято-Преображенському монастирі біля Харкова. Упродовж 1927–1932 років очолював Комуну імені Ф. Дзержинського в селищі Новий Харків. Від квітня 1932 до липня 1935-го – заступник начальника Комуни ім. Ф. Дзержинського, керівник її навчально-педагогічної частини. Член Спілки письменників СРСР, автор творів «Марш 30-го року» (1932), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938), «Лекції для батьків» (1940), «Педагогічна поема» (1933–1935). Помер у Москві у 1939 році.

Культ білогвардійця-енкаведиста затіняє педагогів-українофілів

«Культ Макаренка, що був сформований у СРСР наче високий бур’ян, досі затіняє собою Григорія Ващенка і Софію Русову – видатних педагогів-українофілів, борців за незалежність України у 20 столітті, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною. Скажімо, настав час вшанувати пам’ять Григорія Ващенка, концепція виховання та навчання якого була заснована не на «макаренківщині», не на принципах принижень, побиття дітей і підлітків, промивання їм мізків у трудових комунах НКВС, не на засадах непритаманного українцям колективізму. Навпаки педагогіка Григорія Ващенка ґрунтувалася на Традиціях української Нації та християнських цінностях», – сказав Пустовгар.

Він також запропонував створити педагогічну лабораторію та музейний простір у історичному будинку, де мешкало подружжя Русових: «знакову для історії України будівлю поруч із Полтавським коледжем мистецтв імені Миколи Лисенка, неподалік згаданого будинку по вулиці Воскресенський узвіз треба терміново рятувати, бо перебуває у занедбаному стані. Саме у будинку засланого сюди російським царатом подружжя українських просвітителів і патріотів Олександра та Софії Русових ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський 19 лютого 1990 року виголосив маніфест «Самостійна Україна». У ньому уперше із застосуванням юридичних постулатів аргументував необхідність побудови нашої незалежної держави, назвав головного її ворога — російський імперіалізм та закликав українців виборювати, у тому числі й зі зброєю в руках, «одну, єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі». А Софія Русова одна із перших в Україні створювала національну освіту, у період УНР очолювала дошкільний і позашкільний відділи Секретаріату освіти, втілювала гасло: «Українізація народної освіти, всіх її організацій», співзасновниця Педагогічної Академії з підготовки вчителів українознавства».

Педагогіка булінгу та дідівщини? Музеї Макаренка – простір пропаганди чи центри критичного наукового аналізу?

Професор кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І.А. Зязюна Полтавського національного педагогічного університету Андрій Ткаченко, директор Полтавського ліцею імені А.С. Макаренка Полтавської обласної ради Валерій Шульга, кандидат психологічних наук, викладач ПНПУ Володимир Моргун висвітлювали суттєвий, на їх думку, внесок Антона Макаренка у розвиток педагогічної науки в часи СРСР. Згадані науковці всерйоз пропонували не вилучати Макаренка з публічного простору. Водночас, як зазначила Олена Охрімчук, деколонізаційний закон не передбачає жодних винятків для назв географічних об’єктів, юридичних осіб та об’єктів права власності, а також пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів.

У дискусію із Ткаченком і Моргуном фахово вступив знаний краєзнавець, професор Леонід Булава, який наголосив на тому, що Експертний висновок УІНП грунтується на двох законах – декомунізаційному і деколонізаційному. «Заборонено називати вулиці, заклади, глорифікувати в пам’ятниках БУДЬ-ЯКУ ОСОБУ, яка працювала в радянських репресивних органах без винятків аргументів на виправдання. Макаренко – працівник НКВС УРСР, який працював в його центральному апараті. Впадає у вічі, що педагоги – учасники дискусії старанно обходили цей факт, і намагалися акцентувати увагу на досягненнях А.С. Макаренка як педагога та на емоційно-ціннісних аспектах. На жаль, ці виступи були близькими до риторики радянського часу», – підкреслив Леонід Булава. Він додав: «Ніхто ж не забороняє вивчати і втілювати в сьогоднішню педагогічну практику його напрацювання. Ніхто не накладає табу на ім’я Макаренка в науці, й не шельмує його (як хотіли це піднести до аудиторії шановні «макаренкознавці»). Мова йде тільки про припинення глорифікації особи, яка служила чекістам. Макаренко як особистість і як практик – цікавий феномен. Але з нього зробили ікону комуністичного виховання. Від цього однобічного підходу варто вже відмовлятися. Чекаємо від педагогів ПНПУ і НАПНУ корекції в підході до цієї персоналії як до ікони. Тільки правда. Тільки об’єктивність».

Цитувалися уривки зі статті голови УІНП Антона Дробовича для інтернет-видання «Історична правда»: «донедавна було нормою педагогічного процесу не проблематизувати співпрацю Макаренка з репресивними органами (поза тим, що він працював у виправних закладах). І це при тому, що вивчаючи того ж Мартіна Гайдеггера в рамках філософських курсів, ми не раз обговорювали питання його співпраці із нацистами, членство в НСДАП. Обговорювали в етичному і в методологічному сенсах. Це були дійсно важливі та корисні дискусії для розуміння історичного контексту та європейської філософії ХХ століття. Але щодо Макаренка чомусь завжди панувала змова мовчання. У ключовому творі Антона Семеновича, у тій самій «Педагогічній поемі» (1931 р.), міститься цілий розділ, в якому він оспівує і буквально глорифікує чекістів. Вражає те, що у «Поемі» він чітко проголошує, що чекісти є для нього педагогічним зразком, на прикладі якого має відбуватися виховання дітей. І далі констатує, що усвідомлення цього стає «відправною точкою його педагогічного мислення», а його педагогіка «є педагогікою більшовицькою».

У соціальній мережі Фейсбук пан Антон додав: «Свідому глорифікацію чекістів у творчості не спишеш на випадкове та невинне заняття. Щодо внеску Макаренка у педагогіку – це питання науковців. Його цінність і значимість – ось це гарне питання для науковців, які мають на це мандат. Щодо актуальності зараз, то я думаю, що це вже не питання – така педагогіка зараз здебільшого не педагогічна. Приналежність до НКВД – дуже маркерна річ. Це ж не просто в структурах (колоніях), а саме в апараті. А така щедра глорифікація чекістів у 1931 році… Це важко взагалі із педагогікою примирити. Це поза межами. Щодо жорстоких методів «виховання» у колоніях, то це мала б якраз українська наука за 30 років проаналізувати і засудити. Може і глорифікації тоді б не було, чи було менше. Педагогіка передбачає людинолюбство, гуманізм, турботу про вихованців, моральну рефлексію, конструктивну працю і т.д. Але виходить, що дехто роками «грався» у героїзацію Макаренка і навіть не порушував такі питання важливі, репродукуючи і виправдовуючи сумнівні практики».

Злочинці з НКВС безкарно і беззаконно розстрілювали українців в промислових масштабах, розкуркулювали, нищили тих, хто чинив опір московському режиму. Можливо, пора співставити цю історичну правду із зазначеними в книзі Макаренка «Педагогічна поема» «бандитами в лісах» (читай петлюрівські повстанці) та «беспризорниками на вулицях», яких НКВС і «власть совєтов» наказали «перевиховувати» в колоніях НКВС? Можливо, настав час українським історикам і педагогам вибудувати причинно-наслідковий зв’язок між цими явищами? Можливо, пора провести історичні паралелі? Адже, недарма міжнародний кримінальний суд у Гаазі визнав Путіна злочинцем за злочини проти український дітей. Олена Охрімчук поставила риторичні запитання: а хіба не так само як НКВС у СРСР, діяли і діють й тепер російські загарбники у Маріуполі й на окупованих ними територіях Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей? Українських дітей вбивають, викрадають, вивозять до росії або ж промивають юні мізки пропагандою «руского міра» у спецтаборах та «школах».

На «круглому столі» висвітлювали й причини тогочасної дитячої безпритульності та масового сирітства. Це агресія червоної росії проти УНР, створення страшного тоталітарного монстра СРСР, голодомори 1922 і 33 рр, репресії. Про це йшлося у виступах завідувачки кафедри історії України ПНПУ, професорки Людмили Бабенко та відповідального секретаря Полтавської обласної спілки краєзнавців, завідувачки кафедри педагогіки та суспільних дисциплін Полтавського університету економіки і торгівлі, професорки Ірини Петренко.

А Олег Пустовгар процитував Софію Русову: «прийшла навала московська і принесла з собою руїну і смерть». Звідки ті безпритульні діти взагалі взялись? І чого це у них хліба не було? Може комуністична система долучилась до такої ситуації? Недарма у праці Макаренка «Педагогічна поема» культивується дух совдепівського колективізму, зневага до роботящих українських селян-«куркулів» і їх діток-сиріт, яким у комунах-колоніях під орудою Макаренка промивали мізки комуністичною пропагандою. Мовляв, любіть лєніна, сталіна, балицького, косіора, дзержинського та інших вбивць ваших батьків…Так створювалося покоління радянських людей, совків, без роду і племені. Так виривали з коренем навіть на ментальному рівні приватну власність, нав’язуючи колективізацію і колгоспи.

На зібранні звучала думка, що музеї Макаренка існують у Кременчуці, селі Ковалівка та у Полтавському національному педагогічному університеті мають потенціал стати центрами критичного наукового аналізу «макаренківської» проблематики.

Полтавський офіс УІНП

Перейти до вмісту