Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство 

Діяч УНР, поет, драматург і перекладач: до 160-річчя уродженця Полтавщини Володимира Самійленка

Діяч УНР, поет, драматург і перекладач: до 160-річчя уродженця Полтавщини Володимира Самійленка

Його творчість у школі вивчали побіжно. Його літературна праця не посідала в нашій уяві такого помітного місця, як Тараса Шевченка, Лесі Українки чи Івана Франка, хоча під впливом шевченкових поезій він почав писати українською, знався з Лесею та її родиною, а Франко відгукувався про нього: «Се просто благотворно – смакувати духовні плоди такого поета». Хтось досі пам’ятає «Колискову» з «Вечірньої казки» («Тихесенький вечір на землю спадає…»), а хтось неодмінно пригадає «Ельдорадо», що в 90-х лунало у виконанні культового тоді рок-гурту «Кому вниз». Та й досі далеко не всім відомо, що тексти цих пісень належать перу видатного уродженця Полтавщини Володимира Самійленка.

Володимир Самійленко

То що ж ми про нього знаємо? «Під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування», як згадував Володимир Самійленко, минуло майже все його життя. Народився він 160 років тому, 3 лютого 1864 року у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Як зауважує у своїй статті про Самійленка офіцер ЗСУ, кандидат політичних наук, релігієзнавець, історик, речник Генштабу ЗСУ Андрій Ковальов: «народився у містечку Великі Сорочинці, колишнього Миргородського полку на Гетьманщині. Символічно, що Самійленко народився у тому самому будинку, де народився Микола Гоголь-Яновський».

Батьком його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту здобув у дяка, потім у Миргородській початковій школі. У 1875 році Володимир вступає до Полтавської чоловічої гімназії, де робить перші спроби перекладати і писати – спершу російською мовою, яка панувала в закладі, а далі, після знайомства з творчістю Шевченка – рішуче українською. У своїй біографії він напише: «З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними я жив оточений українською стихією… слухав чумацькі пісні… і взагалі впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, яку я визнаю найкращою, як дуже оригінальну, з найкращою фонетикою, взагалі багатою лексично».

Скінчивши гімназію в Полтаві, Самійленко робить вибір на користь навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Зі спогадів: «… Мені радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене не цікавила перевага петербурзьких наукових сил над київськими, …я знав уже тоді добре, що Київ є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існують українські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, й я рішуче вибрав Київ».

У роки студентства Самійленко починає пробувати свої сили в літературі й водночас зближується з об’єднанням «Плеяда» (літературний гурток молоді, створений 1888 року в Києві з ініціативи Михайла Косача та його сестри Лариси Косач (Лесі Українки) для тих, хто усвідомлював себе українцем). Тоді гуртком опікувалися Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олена Пчілка.

Спілкування з громадою свідомої інтелігенції та праця на національній ниві не давали згаснути й утверджували український дух багатьох молодих людей, попри нелегкі обставини та заборону рідного слова.

«…Українізованих родин було тоді в Києві надто мало. Родина Олени Пчілки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Василя Карачевського-Вовка, Христі Вовчихи (дружина Хведора Вовка, що тоді жив у Парижі емігрантом), Павла Житецького – оце, мабуть, і всі. В інших більш або менш панував “общепонятный язык”. Кидаючи загальний погляд на тодішнє українське життя в Києві, треба признати, що ми, українська молодь тодішня, зробили в ті часи мало, але ми вчилися робити і вчилися не стільки через школу, котра майже нічого не давала для вироблення свідомого українства, а поза школою, почасти під проводом старших громадян, почасти своїми силами…».

«Роковини Шевченка були в нас завше днем, до якого ми дуже готувалися. Треба було в нейтральних і тому безпечних із боку поліційного, але прихильних до українства кругах знайти помешкання під вечірку, яке могло б умістити сотню або дві осіб… Готувались реферати, хорові й солові співи, вірші. Ці роковини відвідував дехто з старших громадян, а Микола Віталійович Лисенко не відмовлявся диригувати хором або пригравав до співів. Часом пані Олена Пчілка читала на таких вечірках свої поезії. Роковини ці робили на молодь дуже велике враження і для широких кіл, які ще не щільно зв’язані були з українством, безперечно, мали агітаційне значення».

Він плідно працює і друкується у часописах «Зоря», «Дзвінок», «Літературно-науковому віснику» і, зрештою, стає знаним в Україні поетом. Проте, як згадували сучасники, Володимир Самійленко зовсім не мав практичної жилки, не переймався якимись матеріальними благами, і своє майбутнє ніяк не хотів пов’язувати з кар’єрою чиновника. Єдиним його справжнім захопленням була література. Його колискова — «Вечірня пісня», яку поклав на музику Кирило Стеценко, стала улюбленою народною піснею.

На офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті повідомляється: «Протягом 1893 — 1917 років життя поета було пов’язане з Чернігівщиною. Він працював нотаріусом, хоч і не полишав писати. Перебуваючи у Чернігові відвідував «суботи» у Михайла Коцюбинського, де збиралася місцева творча інтелігенція…Знав 9 мов, серед них — грецьку, іспанську, італійську, латинську, польську, французьку. Переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, твори Мольєра, Байрона».

Окрім таланту лірика і драматурга, Володимир Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Гостро висміював лжепатріотів, засуджував самодержавство, графоманію, продажність («Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад»). Яскраві зразки нещадної політичної сатири, написані понад сто років тому, звучать застережливо і відгукуються сучасному читачеві.

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом, —
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось клопотом.

Бо та піч — не чужа, українська то піч,
І думки надиха мені рідні;
То мій Луг дорогий. Запорозька то Січ,
Тільки в форми прибрались вигідні…

“Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти”.

(«На печі», 1898 р.)

Не оминає митець мовчанкою й ворожого російського північного сусіда, з його традиційно-шовіністичною природою панування над іншими народами.  

Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.

…Там уряд “блюде” закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних…

Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.

…Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.

 («Ельдорадо»,  1886 р.)

 «Самійленко – недооцінена постать, це український інтелектуал рівня Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуй-Левицького, Бориса Грінченка, Івана Франка, Миколи Міхновського. Найілюстативніша характеристика, що Володимир Самійленка разом з Миколою Міхновським, Борисом Грінченком, Іваном Липою, Миколою Вороним належали до Братства Тарасівців», – стверджує Андрій Ковальов. Учасники Братства метою своєї діяльності визначили здобуття самостійної від Москви Української держави. Братство Тарсаівців – це підпільна антиросійська організація, що створена в 1891р. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка, присягнувши всіма засобами поширювати серед українців його безсмертні ідеї. Це легендарна, знакова для українського державотворення організація.

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. 1903. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

Чимало її діячів стояли біля витоків Української Народної Республіки (УНР). Серед них Володимир Самійленко. Він підтримав Українську революцію 1917–1921 років, боротьбу Симона Петлюри за незалежність, працював у  міністерствах освіти і фінансів УНР.

Після окупації УНР червоною ленінською росією разом з українським урядом емігрує в Галичину. Там він працює в «Просвіті» і продовжує писати й перекладати. На запрошення Марка Черемшини Самійленки перейшли жити до його дому. Дуже тепла була зустріч із Василем Стефаником. Після Снятина сліди поета ведуть у село Карлів (тепер Прутівка Івано-Франківської області).У вигнанні Володимир Самійленко животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. Виснажений фізично й морально, втративши сподівання на національне відродження повернувся до Києва. Батьківщина зустріла поета непривітно і навіть вороже.

Андрій Ковальов розповідає: «У 1925 році Володимир Самійленко повернувся із вимушеної еміграції до окупованої совєтами України. Оселився спочатку у Києві, а в останні місяці життя переїхав до Боярки-Будаївки. Будинок агронома Ващенка у якому він жив у Боярці стала місцем паломництва всіх активних українців того часу. Тут у нього бували молоді ще тоді поети Зеров, Сосюра, Рильський, академіки Олександр Дорошкевич, Сергій Єфремов, перекладач Євген Тинченко, Марія Грінченко, Людмила Старицька – Черняхівська, Віра Матушевська».

Віра Олександрівна Матушевська, дружина редактора київської газета «Рада» Федора Матушевського, яка працювала лікаркою земської лікарні в Боярці, утримувала своїм коштом старого і тяжко хворого на рак письменника аж до його смерті і своїм коштом поховала в Боярці, під Києвом, 12 серпня 1925 року…

Вшанування пам’яті

Цитуємо з досліджень Андрія Ковальова: «Його поховали за кошт місцевої Михайлівської парафії Української Автокефальної Православної Церкви. Очолив похорон єпископ Григорій Стороженко у співслужінні десятка священиків. Промовляли на похороні колишній Прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський і Людмила Старицька-Черняхівська. Могила Самійленка за часів совка була місцем збору київських дисидентів двічі на рік – 3 лютого і 12 серпня. Не дарма саме у ці дні тут стало дві важливі події 12 серпня 1941 року на могилі Самійленка було відроджено українське самоврядування у Боярці, бо сталінські війська відступили, а німці на той час сюди ще не прийшли.У 1964 році за сприяння Рильського і Спілки письменників України на могилі Самійленка встановили кам’яний надгробок.3 лютого 1991 року на могилі Володимира Самійленка вперше за 70 років у Боярці замайорів синьо-жовтий прапор».

 «1906 року Іван Франко з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані вірші поета 1884—1906 рр. і видали їх у Львові за його власним прізвищем під заголовком «Україні» з передмовою Франка. Своєю назвою збірка наголошувала на основній творчій темі Самійленка», -повідомляється на сайті УІНП.

Постановою Кабінету Міністрів України від 5.05.1997 року ім’я Самійленка присвоєно Прутівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Івано-Франківської області. У цьому закладі створено музейну експозицію й встановлено меморіальну дошку. Вулиця, на якій проживав колись поет, названа його іменем. А Боярська міська рада Київської області у 2008 році встановила щорічну літературно-мистецьку премію.

25 серпня 1995 року поета пошанували встановленням погруддя авторства скульптора Володимира Білоуса. Пам’ятник відкрили на малій батьківщині, у селі Великі Сорочинці неподалік Миргорода. А у 2015 році на фасаді будівлі наукового ліцею №3 Полтавської міської ради (центр міста, вулиця В’ячеслава Чорновола) відкрили меморіальну дошку. Адже саме тут, у першій чоловічій гімназії Володимир Самійленко навчався у другій половині 19 століття.

Ювілейні заходи у селі Великі Сорочинці

Цими днями з нагоди ювілею поета у Великих Сорочинцях, як повідомляє прес-служба Полтавської ОВА, влаштували тематичні заходи. Участь взяли заступник начальника Миргородської райвійськадміністрації Людмила Горобець, Великосорочинський сільський голова Олександр Тищицький, жителі та гості громади. «Нам є чим і ким пишатися. І це завжди важливо пам’ятати! Творчість таких особистостей, як Володимир Самійленко – важлива складова літературної спадщини українців, яка пробуджує почуття українського духу та цікавість до своєї культури», – зазначила заступник начальника Миргородської райвійськадміністрації Людмила Горобець. Опісля присутні відвідали літературну годину «Корифей українського письменства–Володимир Самійленко», яка відбулася у Великосорочинському літературно–меморіальному музеї.

 

Упорядкував Олег Пустовгар, представник УІНП в Полтавській області (за матеріалами офіційних сайтів УІНП та Полтавської ОВА, мемуарів Самійленка й книги Андрія Ковальова)

Перейти до вмісту