Іван Котляревський: пісня поетового серця

9 вересня святкує день народження відомий на весь світ полтавець Іван Петрович Котляревський, якого вважають генієм та батьком сучасної української літературної мови. Бо проминуло не одне століття, а його думка, його гумор, його мудрість – гіперактуальні й нині.

Дивлячись на портрети Івана Котляревського, мене вже багато літ не полишає думка про його особисте. Вдивіться в ці просто таки ідеально досконалі риси обличчя. Античний профіль. Горду поставу. Високе розумне чоло. Виразно окреслені уста, які без сумніву мали сміятися. І додайте до цього просто фантастичне почуття гумору! Та жінки мали з розуму сходити від одного вигляду цього чоловіка, а він так і не одружився… Чому?

Про Івана Котляревського хочеться говорити делікатно, вишукано, бо не заслужив наш земляк домислів про себе. Вдячною народною пам’яттю та високим словом митців і діячів науки піднятий він п’єдестал класика національної літератури, а силою свого образного слова впродовж століть створює виняткової краси поетичну ауру рідній Полтаві.

Попри величезну кількість монографій про Котляревського, постать його залишається напівлегендарною через віддаленність його історичної доби. Братів-сестер у поета не було, відтак, не лишилося родинних свідчень. Та й у тогочасній маленькій провінційній Полтаві одна-єдина людина – перший біограф Стеблін-Камінський – зміг осягнути свого часу його поетичний геній.

Полтава щедра на унікальні музейні зібрання. Але дух, ідеї, пам’ять про Івана Котляревського живе безумовно в літературно-меморіальному музеї геніального поета. Рукописи. Документи. Автентичні речі. І навіть безмежно унікальний примірник першого видання «Енеїди» з автографом самого Івана Петровича. Від усвідомлення цього аж руки тремтять, наче на мене з вічності іронічно поглядає сам поет.

Жоден документ з архівної рукописної збірки з колекції літературно-меморіального музею Котляревського, не дає відповіді на особисті питання. Музейники помітили, що винятково ретельно збережені документи майнові та фінансові, службові матеріали і «домашні записки», офіційне листування та розписки аж до чернеток. Є листи друзів. Але і в них ми не знайдемо відповіді на питання, чому цей гарний чоловік з «…натхненною душею, відкритою всім благородним почуванням і чудовим, рідкісним по доброті серцем, здатним на всі жертви» – це дослівно з листування, не знайшов собі пари.

Складається враження, що власник документів наприкінці життя усе перебрав і вилучив особисте, щільно завісою закривши, що діялось у його серці.

Не тільки ми цікавимось особистим життям Івана Петровича. Вабило воно і його сучасників. Про це свідчить публікація у петербурзькій газеті «Северная пчела» за 1863 рік. Представлені подорожні спогади Савінова – «Первая любовь Ивана Котляревского» – про той час (1793-1796рр.), коли він був учителем поміщицьких дітей у Золотоніському повіті на Полтавщині.

Усе почалася з того, що Золотоніський поміщик Герасим Семенович С-ський надумав взяти до своїх дітей учителя. Порадили Котляревського. «Оглядаю й бачу: біля дверей стоїть людина на зріст невисока, худенька така, чорненька, а в очах таке розумне світло блищить…» З самого початку занять новий учитель зарекомендував себе людиною сонячно-привітною, люб’язною, а що вченістю вражав – то й говорити нічого.

Спостережливий оповідач підмітив багато рис його характеру, які пізніше отримали яскравий розвиток: «І майстер же був оповідати Іван Петрович як за молодих років, так і під старість. Бувало дрібнички оповідає, а животи надриваєш зо сміху, а в самого обличчя пісне, пісно-спокійне таке, що й Боже мій»

У родинному панському колі маєтку на правах бідної родички жила 20-річна вродлива дівчина на ім’я Марія Семенівна, котра одразу впала в око Котляревському, якому тоді було 25 чи 26 років.

Савінов розповідає, як одного разу Котляревський згадав про свої вірші, заховані на дні скринька і не знайшов їх: «… в очах його пробивалися сльози і обличчя так пересмикувалося, наче його, голубчика, на розпечене вугілля поставили. – Де ж вони? – запитав він зажурено і сів на ліжко. – Там душа моя…».

Зрештою знайшли викрадача – ним виявилась Марія Семенівна, яка за будинком на галявині уважно розбирала папери та читала вірші. Жарти-жартами, та у серці молодого поета вже було сильне почуття, бо він промовив: «Видно ж вона все прочитала, що я тут співав для неї!»

Потім молодих людей часто бачили разом, і було зрозуміло, що юні серця сповнені пристрасних почуттів. Так тривало деякий час, але події розвивалися у зовсім несприятливому для Котляревського напрямку. Власник маєтку Герасим Семенович, запідозривши l’amore між ним та панною Марією, зрештою сказав: «Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна вже в дружини… Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі».

Котляревський дуже тяжко пережив цю звістку, замкнувся в кімнаті, а вранці його вже не було в маєтку… Через рік, на Новий 1796 рік, Іван Петрович надіслав племінникові господаря листа, в якому просив передати потайки Марії Семенівні обручку на згадку про нього та свою нову адресу: «Сіверського карабінерного полку кадетові Ів.Петр.Котляревському». З цього й розпочалася його звитяжна військова й дипломатична служба.

Романтична історія абсолютно в дусі кінця 18 століття. Хтось скаже: Котляревський не прийняв виклик долі. Але у ті часи мало хто з немаєтних та з скромними достатками наважувався сперечатися з долею, надто ж у таких делікатних питаннях.

Невідомо жодного документа, який би давав хоч якийсь відбиток емоційного стану Котляревського періоду служби у війську. 1808 року «капітан з мундиром» Котляревський вийшов у відставку. А ще через рік у Санкт-Петербурзі коштом полтавського мецената Кочубея і під редакцією автора вийшла «Енеїда», де у четвертій частині єдиним рядком прохопився Іван Петрович про наболіле. Пишучи про сердечні страждання, завершує строфу: «…не доспиш петрівськой ночі, те по собі я знаю сам». А перед тим, малюючи портрет Лавинії, він, здається, на мить забуває свою чисто творчу задачу і малює далекий милий образ:

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода;

Хто хоть на неї ненароком

Закине молодецьким оком,

То так її і вподоба.

Невже він десятиліттями пестив у душі коханий спогад, залишаючись самотнім однолюбом? Мабуть, із власних переживань народилось в «Енеїді» (у написаній ще пізніше п’ятій частині):

Тоді найбільш нам допікає,

Коли зла доля однімає,

Що нам всього миліше єсть.

За милу все терять готові:

Клейноди, животи, обнови,

Одна дорожча милой – честь!

Маючи 50 років, наш веселий мудрець створив вічно юну казку про кохання – «Наталку Полтавку». Гідно подиву, але самотньому Іванові Котляревському, який ніколи не одружувався, судилося створити у багатьох поколінь уявлення про ідеальний родинний устрій. Як показав час, його Наталка і Петро витримали випробування віками.

І все ж таки інтрига залишається. Були оприлюднені нові матеріали з історії декабристського руху, а саме віднайдені українським дослідником Євгеном Руднєвим у місті Новоселенгінському в Забайкаллі у будинку-музеї декабристів досі невідомі листи.

Найбільш промовистим серед них є лист Трубецького, написаний у жовтні 1857 року до Бестужева, що є незаперечним свідченням участі нашого земляка у таємному «Товаристві Малоросійському».

З листа: «Я добре знаю, що Новиков писав свою республіканську конституцію, якою пізніше так захоплювався покійний Пестель, складав з Котляревським та Лукашевичем статут «Товариства Малоросійського». І далі: «Так, у тих, хто свого часу вступив до таємного товариства чимало спільного, але долі все-таки різні. П’ятеро наших товаришів страчені, багатьох відправили на каторгу… Котляревського врятувала від суду жінка, яка його кохала…»

Хто вона – невідомо. Логічно думати, що це могла бути лише високорідна та впливова пані, бо без належності до сильних світу, зв’язків у вищих колах заступатись за людину, котра мала членство у забороненому таємному товаристві, практично безнадійно.

Але ж наскільки палким мало бути почуття до цього немолодого, немаєтного і вже не дуже здорового чоловіка аби вдатись до рішучих кроків на його захист.

Відтак стає умотивованішою думка музейників про можливість перегляду Котляревським свого архіву і ліквідацію частини його в останні роки життя, аби вберегти дорогу людину від зайвих підозр та з почуття глибокої вдячності за порятунок.

Таїна душі непізнавана, але знати про події, які ту душу тривожили, надихали, знати про красу вірності у коханні – важливо. І, хочеться вірити, наш дорогий Іван Петрович не образиться, що його нащадки намагаються пізнати те, що він глибоко приховував.

Марія Бойко

Підготовлено за матеріалами провідного наукового співробітника літературно-меморіального музею І.П.Котляревського Євгенії Сторохи

 

 

Фото: ілюстративні

---