Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство 

У Полтаві відкрили виставку живопису Олександра Глушаченка

30 березня у Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка відкрилася виставка «Я був не гірший і не кращий, я був інакший», присвячена 95-річчю від дня народження полтавського живописця Олександра Глушаченка (1928-2014).

В її назву винесені слова самого митця, які він нерідко повторював в останні роки життя,  згадуючи перипетії власної творчої долі.

В радянському часовому просторі мало кому вдавалося залишитися вільною творчою особистістю. Тоталітарна система не дозволяла відхилення від загальних установок. Відступників чекали суворі випробування. Та й саме життя в ті роки терновим вінком тиснуло на всіх і кожного. Людям довелось пережити голодомор, а вже за кілька років їх долі обпалила Друга світова війна. Вони не просто вижили, але зберегли дивовижну здатність любити, відроджувати зруйновану дійсність – творити. До цього, міцного, як криця, покоління належить і полтавський художник Олександр Глушаченко. Він сам вважає свій мистецький дар містикою, попри всі перепони його доля завжди повертала до творчості. І був це жорсткий, немилосердний шлях через невизнання, нерозуміння колег, періоди зневіри і спустошення. Олександр Глушаченко вистояв. Критики його полотен вже не раз змінили свої погляди, а цей чоловік стояв на своєму.

Для нього творчість – еквівалент істини, і він її не зрадив. Дивився він на світ прозорим, по дитячому щирим поглядом, наче бачив там, вдалині майбуття, щось світле, чого всі інші ще не усвідомили. Його полотна – це невпокорений рух, філософія сучасності і завжди бажання осягнути глибинну суть речей і подій.

Роботи Глушаченка експерти узагальнили терміном – імпресії. Від французького – враження – це течія, яка вирізняється філігранністю глибинних відчуттів та переживань. З цим внутрішнім відчуттям писали свої полотна Моне, Ренуар, Дега. Їх роботи сповнені невловимої плинності, в них можна заглибитись і відчути, як вони нашіптують таємничу історію, відому тільки їх автору. Та драматизм полягає в тому, що Олександрові Глушаченку довелось народитись не європейцем. Радянська ідеологія визнавала тільки соцреалізм – решта течій в кращому випадку сприймалась, як дивацтво, але в тій країні диваків перевиховували в психіатричних клініках і тюрмах. Нашого героя ця лиха доля оминула, та лише непомірно високою ціною – він на довгі роки втратив віру в свій талант. І цей час навіки втрачено, десятки тисяч днів розквіту думки і тіла. Коли Олександр Глушаченко стояв на порозі 80-річчя, в нього були ясне око і тверда рука, але – це вже погляд на пережите, наче з високої гори на долину. Він працював, та було вже того юнацького запалу і бажання зазирнути в кожну душу та достукатись до кожного серця.

Олександр Глушаченко народився в Новосанжарському районі у мальовничій Писарівці. Ті перші яскраві до болю враження від щемної краси своєї батьківщини він береже й досі в куточку свого серця. Родина бідувала, та й звідки було взятися статкам, коли дід був із кріпаків. Олександр Глушаченко  черпав свою енергетику від землі, від її натрудженої мудрості. Було в ньому щось від козацької вільної вдачі, високий, ставний, тільки замість шаблі в руках пензлі – та не менше в них сили переконання. А міг же й не стати Олександр Глушаченко художником. В голодні повоєнні роки він подався з села, щоб вижити, допомогти родині. Ішов Полтавою, і поривом вітру йому під ноги кинуло зібганий папірець – оголошення про набір до харківського училища ужиткового мистецтва. Він поїхав, не маючи з собою жодного малюнка – всі вони згоріли у війну в батьківській хаті. Та він таки поступив.

Олександр Глушаченко не міг лукавити. Якийсь час міг придушити в собі талант, відмовитись від самовираження, а ось лукавити – ніколи. Це був не бунт, а тільки внутрішня позиція, стрижень особистості. Найрезонансніша з його робіт, «Колгоспниці», як іще три інших, нині належить до фондів полтавського художнього музею. Чиновники в 56-му побачили в ній загрозу, якої там не було. Для Глушаченка в цих образах – тільки мати, її понівечена доля, подвижницькі будні з не випростаною з повсякчасного ярма спиною. Для сина – вона свята, що врятувала обох дітей в роки Великого голоду. Глушаченко не міг стати заробітчанином, забути хто він і звідки. Творчість ніколи не годувала його, але рвалася з душі. Тематика його творів – це вплавлені в пам’ять пухлі після бурякового поля мамині ноги. Їх він і зобразив, і саме їх сприйняли за виклик соцреалізму. Це зараз ім’я Олександра Глушаченка занесено до енциклопедії сучасної України, але цього визнання він чекав понад пів століття.

Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка висловлює щиру подяку відомим полтавським колекціонерам і меценатам,  більшість з яких неодноразово ставали учасниками спільних з музеєм  мистецьких  акцій, що  неодмінно отримували значний резонанс у суспільстві   –  Сергію Козлову, Олексію Петренку, Сергію Литвину, Віктору Коваленку, за можливість організації цієї виставки.

Глибоко символічним є те, що виставка присвячена 95-річниці від дня народження Олександра Глушаченка відкрита в одній із анфілад постійної експозиції музею, до якого митець приходив як до цілющого джерела натхнення й де сьогодні зберігається 5 його власних творів.

Мабуть, непросто бути свідком історії. Народитись в одній державі, а пристосовуватись до нових життєвих реалій в іншій. Але ті, кому це до снаги, і роблять людську спільноту народом. Вони ведуть нас вперед, щиро сподіваючись, що їх нащадкам житиметься легше і краще. Мрії не завжди збуваються, але віра і справді творить дива. А Олександр Глушаченко вірив всім серцем і молився за Україну.

 

Марія Бойко

Фото: Ігор Лотиш

 

 

 

 

Перейти до вмісту