Ви тут:
Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

“Події війни допомогли втілити те на що ми довгий час не наважувалися”, – Наталія Гранчак

Війна спонукає до передчуття нових труднощів, але не позбавляє оптимізму.

Батальйони зазвичай очолюють чоловіки. А ось Наталія Гранчак уже майже 9 років на чолі «Полтавського батальйону небайдужих». Ця громадська організація має великий благодійний і волонтерський досвід. Воєнний досвід у її членів також є. Чимало з них сміливо відвідують Донбас з весни 2014 року, щоб допомагати нашим воїнам і звичайним мешканцям. Ця допомога з лютого 2022 року значно активізувалась. Центр організації – Свято-Успенський кафедральний собор в Полтаві. Саме ньому і відбулось інтерв’ю з Наталією Гранчак.

Чи вірили ви до 2022 року, що повномасштабна війна Росії проти України неминуча ?

У моєму оточені тільки Владика [митрополит Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір] у це вірив. І ще мої друзі з Німеччини вірили: він німець, вона українка. Він з вересня 2021 року нам казав, що Росія нападе. І я йому доводила, що це не реально.

А ось Владико він вже з того часу вірив. Ми аж прямо злилися – та не може цього бути. А він не тільки нам розповідав, а й ще якось так сильно переживав.

Я десь у другій половині січня відчула, що щось буде, але все одно в душі вірилось, що все буде не так.

 Ви очолюєте «Полтавський батальйон небайдужих» – громадську організацію, яка з 2014 році постійно працювала на Донбасі. І при цьому не вірили у можливість повномасштабної агресії ?

У мене такий тип розуму – він чоловічий, як мені часто кажуть. З аналітичної точки зору – це був абсурд на нас напасти. Звичайно я не знаю всіх військових можливостей, але я для себе дуже чітко встановила – напасти може будь-хто, будь-коли. Це не велике діло. Велике діло – що ти будеш потім з цим робити? Як ти втримаєш таку величезну територію?

Якщо Донбас, він якось більш налаштований у бік Росії – частина його населення, то тут [в центральній Україні] такого не має. Я вже не кажу про Київ і західну Україну. Тобто можна напасти, але це не означає, що можна утримати. По факту воно якось так і відбувається.

Тому з логічної точки зору – це був абсолютний нонсенс. Життя показало, що вони [росіянизараз не можуть нічого зробити. Ось тільки ми втратили стільки людей і, на жаль, втрачаємо їх надалі.

Ми всі пережили й переживаємо величезний психологічний стрес. Зруйновані будинки, зруйновані життя, зруйнована психіка, яка до кінця життя уже не відновиться у мільйонів людей. Це велике горе, яке вони нам завдали нічого не досягнув.

Уже з першого дня війни у Свято-Успенському соборі утворився потужний склад допомоги війську та гуманітарної допомоги. Як так трапилось?

Це був абсолютно некерований процес. Рівень довіри людей до Собору – він, мабуть, був більший ніж ми самі думали.

Мені багато людей 24 лютого 2022 року телефонували й казали – що робимо, збираємо, починаємо, зносимо ? Я у перший день все одно затягувала. Казала: «Ну, почекайте. Ми не знаємо наскільки вони пройдуть? Чи є сенс в місті збирати, чи правильніше буде дати людям можливість своєчасно виїхати й над цим працювати».

Але люди все одно знають як краще. Вони просто приходили, приносили. Коли я прийшла у перший день війни в Собор, то вже не могла в Собор війти. Така кількість людей уже туди прийшла і самоорганізувалась: почали розбирати все, пакувати.

Мабуть, до середини березня я кожного ранку прокидалася і не знала – може танки десь під Полтавою, а я тут спокійно сплю? Спокійно – це звичайно не можна було назвати. Оце відчуття, що ти лягаєш і можеш прокинутися, а у тебе над головою даху не має – от воно [відчуття] було кожного дня, до середини березня точно.

«Полтавський батальйон небайдужих» утворився у 2014 році, коли Росія розпочала загарбницькі дії проти України. Як такий багаторічний досвід допомагає?

Цей досвід – неоціненний. Ми могли передбачити рівень розвитку волонтерства; падіння гривні й всього іншого; на якому етапі зменшуватимуться пожертви, коли треба започатковувати благодійні ярмарки.

Я пішла шляхом, яким не йшла у 2014 році – почала соціальний бізнес. Це «Благокава» [кафе неподалік Свято- Успенського Собору]. І 100 % прибутку, всі пожертви, які там залишають ідуть на ЗСУ.

Тобто приходить такий момент, коли ти вже не можеш просто збирати допомогу. Ти думаєш як заробляти гроші на підтримку.

Досвід 14-го року сформував чітке бачення – куди іти далі. Я знаю, що багато людей читали мої пости у Фейсбуці, стежила за мною. І коли зустрічались зі мною казали: «Дякуємо, що це пишете. Нас це підтримує».

Але прийшов час, це після Бучі й Ірпеня, коли не могла писати. Мову відняло на довгий час.

Свято-Успенський Собор все більше схожий на церкву. Там нині набагато менше ніж у 2022 році зберігається благодійної допомоги. Чому ?

Це природний процес – так і має бути. Волонтер – це не та людина, яка виконує функцію держави. Це та людина, яка підставляє плече у критичний час. І ми всі його підставили поки держава не справлялася. А потім має пройти час, коли держава почне виконувати свої функції. Якщо вона їх не виконує, то виникає питання – чому?

Ми свого часу допомогли. Так було у 2104-му, у 2022-му роках. Це не означає, що волонтери перестали допомагати, але волонтерський ресурс, людські ресурси – вони обмежені. Держава має на себе назад брати свої обов’язки.

Природно, що зараз Собор знову стає суто храмом. Був такий період минулого року – до Пасхи там не служили. До вівтаря був заповнений Собор гуманітаркою.

Пам’ятаю як якось дня прихожу в храм, а туди завезли жіночі прокладки. Там в основному молодь допомагала, яка не зовсім знайома з особливостями церковних речей. Святе місце – і все завалено прокладками. Ось що воно таке людська простота

А яка нині від волонтерів необхідна допомога ?

У нас були деякі принципи відпрацьовані з 2014 року. Ми їх і зараз зберегли. Деяких речей ми не купували раніше і не купуємо зараз. Не тому що вони не потрібні, а тому що у нас є бачення: ми купуємо ті речі, які складніше самому солдату купити. Наприклад, телевізори, далекоміри, біноклі, автівки, квадрокоптери. Це те що складніше, і те що служить великій кількості людей.

Ми жили за принципом, що люди все одно приносять речі елементарні. Їх приносять багато і ми роздаємо: ту ж саму білизну, шкарпетки, павербанки. У більшості випадків самі таких речей не купували.

Намагалася коштовні речі купувати. І зараз такі питання намагаємося закривати.

Тобто донатити все ще актуально?

Мені здається донатити завжди актуально. Дев’ятий рік війни скоро. Я собі міркую, що наш проєкт «Благо кава», дай Боже, ми після війни залишимо.

У 2015 році ми відкрили будиночок Святого Миколая біля Собору. У задумі було збирати кошти, продавати вироби різних майстрів і кошти відправляти на допомогу.

В основному така допомога йшла на дитячі лікарні, або реабілітаційні табори для родин військовослужбовців. Також ми збирали кошти для родин, де є дітки з аутизмом. Вони оздоровлювалися. Ми оплачували це. Психологи, реабілітологи з ними працювали.

А с початком повномасштабного вторгнення Росії ми зрозуміли, що маємо величезний ресурс насправді у цьому будиночку.

Я скажу чесно – ми мали давню мрію мати соціальну кав’ярню. І ось ми проекспериментували. Самі пекли печиво. Роздобули невеличку кавову машину. Попробували як люди будуть брати каву. За місяць зібрали 90 тисяч гривень. І за ці кошти придбали автівку. Вона поїхала на фронт відразу.

Це було таким підґрунтям [для переконання] – дійсно проєкт запрацює!

Тобто події війни допомогли втілити мрію ?

Події війни допомогли втілити те на що ми довгий час не наважувалися. І так Бог управив, що повернулась до нас волонтерка, яка була на «Мисі Доброї надії» [готельний комплекс] керівницею рестораном. І вона зараз адмініструє наш будиночок Миколая, ми назвали його «Благо кавою».

Всі зібрані прибутки, пожертви людей ми повністю відправляємо на потреби ЗСУ. І проєкт прекрасний. Немає сенсу його після перемоги закривати. Є багато речей, які завжди допомагатимуть.

Які у вас головне приємні здивування і розчарування з початку війни ?

Для мене головним завданням було не здатися, бо це не про мене, а не зломитися в плані здоров’я. Я собі казала кожен день – ти завтра встанеш і будеш робити те, що ти завжди робиш. І це якесь підсвідоме завдання.

Я завжди намагалась бути в одному стабільному емоційному настрої. Я знала, що я можу якогось дня проснутись, але не встати. Я знаю, що таке хронічне вигорання. Ти можеш зломитися від перевтоми.

На багато речей я намагалась не реагувати: сильно чи низько. Тому що будь-які емоції можуть завдати вам шкоди на такому величезному стресі.

Щось чітко мені визначити складно. Я завжди намагалась шукати позитив. Два у мене було таких моменти. І вони обидва пов’язані з тим, коли наших друзів звільнили з полону.

Перший – це Гліб Страшко. Він студент і ментор Української академії лідерства. Він з семи років тут при Соборі. Ми знаємо його особисто. Він був у Маріуполі. Там його привалило стіною. Потім він був у полоні. Ми багато докладали зусиль, щоб його звільнити.

Його звільнили. І коли зателефонували, що він уже на нашій території, я відчула, що таке щастя.

Це був такий сильний емоційний підйом, що я на роботу встала втомленою. Це те про що я розповідаю – емоції вони сильно можуть нас ламати чи керувати нами. Але що таке щастя я відчула, коли Гліба поміняли.

І другим таким чудом для мене було, коли на Новий рік поміняли нашого другого волонтера, який з травня місяця був у полоні. Він два місяці був волонтером при Соборі – Сашко Ткачук. Ніхто не знав де він, в якій в’язниці його тримають. Він був насправді далеко у глибинці Росії. Ми активізувались. Почали шукати його. Нам вдалося його знайти. Писали листи, підключали різних людей, і він був як новорічне чудо – 31 грудня його поміняли.

Ми побачили його на фотографії, яку його син прислав. І він сказав – це тато. А там на фотографії було складно побачити його серед того натовпу, який поміняли. А потім я спитала: «Микито, тобі дзвонили? Тому що якщо це тато, то тобі зателефонують». І він пише: «Мені подзвонили – це тато». Для нас це був для всіх розрив!

1 січня ми піднялися й о 10 ранку всією компанією поїхали в Санжари, щоб провідати Сашка. І для нас це було особливе переживання.

А розчарування були ?

Для мене розчаруванням були Буча й Ірпінь. До цих подій мені десь хотілося вірити, що перед нами люди. Які б вони не були ці росіяни, але це люди.

Але після того що ми побачили Бучу й Ірпінь, у мене був надломом свого роду. Тому що перед нами якісь звірі.

Як надалі діятиме «Полтавський батальйон небайдужих» ?

Далі ми чекаємо Перемогу. Причому так «активненько». Продовжуємо працювати, допомагати.

У нас є два дієвих активних проєкти – це «Благо кава» і «Благо пральня». Ми допомагаємо переселенцям. Люди можуть приходити й прати свої речі. Продовжуємо допомогу для військових.

У 2014 році й до січня 2015, скажу чесно, я відчувала – пора думати що далі робити. Війна не завершилась, але тоді я задумалась, що десь через пів року – на літо 2015, прийде момент, коли організація або житиме, або її не стане. Я скеровувала, щоб розвивати нові соціальні проєкти, щоб ми вже пішли новим шляхом.

Тут і зараз, у мене ще немає такого відчуття. Ще рано говорити про це. Тому що перемога може бути швидкою – все залежить від зброї. Але стан емоційний в якому ми будемо знаходитися… Відновлення територій, багато людей втратили житло, рідних… Зараз ми тримаємося, а потім біль прийде, коли ми дозволимо собі відчувати. І той біль буде тривалим.

На жаль, поки що у цьому напрямку держава, громадські організації мало працюють.

І коли ми з цим болем зустрінемося, то буде складний процес.

На все свій час. Зараз ще рано про це говорити. Моє таке відчуття.

То ви оптимістка чи навпаки?

Я оптимістка, просто з реальним поглядом на життя. Треба зрозуміти, що прийде, щоб бути до цього готовим.

Перейти до вмісту