4 березня народились українські композитори Михайло Вербицький і Володимир Івасюк
Композитор Михайло Вербицький написав музику на вірші Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, яка нині відома як Державний Гімн України. А чуттєві й неординарні пісні поета й композитора Володимира Івасюка давно стали улюбленою мільйонами українською естрадною класикою. Обоє народилися 4 березня.
Михайло Вербицький (4 березня 1815 — 7 грудня 1870) — український композитор, хоровий диригент, священник УГКЦ, громадський діяч. Народився на Надсянні в родині греко-католицького священника. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько, а мати, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним і його молодшим братом Володиславом опікувався їхній далекий родич — перемиський владика Іван Снігурський — один з найяскравіших діячів УГКЦ. 1828 року Владика Снігурський заснував при перемишльській катедрі ГКЦ хор, згодом музичну школу, в яких співав і навчався Михайло.
На Великдень наступного 1829 року хор Перемишльської єпархії з великим успіхом дебютував в урочистому богослужінні, на якому Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запросив із Чехії кваліфікованого диригента й композитора Алоїза Нанке, у якого Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Вчителями також були, зокрема, чехи Вінцент Серсаві та Франтішек Лоренц.
Важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар перемишльського хору, в якому були твори віденських класиків Йозефа Гайдна, Вольфганга Моцарта, Людвіга Бетховена, твори композиторів «золотої доби» української музики — Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Духовні концерти Дмитра Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України та світогляд Вербицького зокрема. Тоді в церквах панувало одноголосся (самолівка) та двоголосся (єрусалимка), а творчість Дмитра Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.
Згодом вступив до Львівської духовної семінарії. Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Втретє припинив навчання через перший шлюб і необхідність утримувати сім’ю. Заняття музикою не перервалися: молодий семінарист керував хором навчального закладу, опанував гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу збереглося створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим таким посібником в Україні.
У другій половині 1840-х років звернувся до релігійної музики. У цей період написав повну Літургію для мішаного хору (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамениту «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції.
Коли наприкінці 1840-х років у Галичині налагодилося активне театральне життя, Вербицький одразу заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П’єси, які ставили на театральних сценах Львова й Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австро-німецької. Музика в цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, вносячи у вистави яскравий емоційний елемент, також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п’єси завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Він написав музику до понад 20 вистав. У цей час створив музику до вистав «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Жовнір-чарівник» (за Квіткою-Основ’яненком), «Козак і охотник» Івана Анталовича-Вітошинського, «Проциха» Рудольфа Моха та інних.
Але політичні події повернулися так, що 1848—1849 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом кількох років Вербицький не писав музики до п’єс.
У 1849 році у Перемишлі організували театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848—1849 років.
Складні життєві обставини відтягнули його висвячення на священника, тому тільки 1850 року закінчив Львівську семінарію та отримав ієрейські свячення. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу.
Першою парафією отця була парафія в селі Завадів Яворівського району Львівської області з 1850 по 1852 роки. Окрім цього в нього за даний період народились діти: дочка Маруся, яка померла малою та похована в Завадові, та син Михайло. У 2012 році віднайшли церковну реєстрову книгу, в якій є записи зроблені його рукою: про народження, вінчання і смерть парафіян за 1852 рік. Також знайшли Євангеліє цього періоду, старі фелони, свічники, ікони й інші сакральні речі. Пошук цих речей здійснили при підготовці виставки до 200-літнього ювілею священника. За розпорядженням о. Й. Лозинського (тодішнього намісника Яворівського повіту) в травні 1852 року був переведений на парафію с. Залужжя Яворівського повіту, де служив по серпень 1853 року. З 1853 по 1856 рік він був адміністратором каплиці на горі в селі Стрілках Старосамбірського району на Львівщині. Каплиця 1792 року не збереглася, але на її місці нині стоїть церква святого Євстахія, яка належить до пам’яток місцевого значення. Про те, що в храмі служив отець Михайло Вербицький, вказує меморіальна дошка. Під горою була дерев’яна плебанія, де він колись жив. Але вона також не збереглася — на її місці в 1902 році збудували іншу. Його іменем названа місцева школа, і ось уже п’ятнадцять років у Стрілках відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Михайла Вербицького, на які приїжджають найкращі церковні й шкільні хори району та області. 1856 року він осів у селі Млини (тоді Ярославського повіту), де прожив решту свого життя.
1860-ті роки — з відкриттям у Львові театру «Руська Бесіда» композитор знову звернувся до жанру співогри. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана», «Сільські пленіпотенти», «Простачку» та ін.
Дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» залишається наразі дискусійною. Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису «Мета», який фактично вийшов близько 15 січня 1864 року. Ймовірно, це надихнуло о. Михайла (або йому було замовлено перемишльською «Громадою») написати патріотичну пісню. Хоча, не виключено, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Після опублікування в часописі «Мета» пісня «Ще не вмерла Україна» набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини.
Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як Гімну відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченому Тарасові Шевченку, диригував Анатоль Вахнянин.
В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млинах (тепер на території Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика.
Уродженець Буковини Володимир Івасюк у другій половині 1960-х став фундатором нової вітчизняної естради. Його музика та пісні ніколи не втрачають своєї актуальності, їх із задоволенням виконують і слухають у наші дні. Володимир грав переважно на гітарі й фортепіано, але також був віртуозним скрипалем. Прожив усього 30 років, але встиг написати 107 пісень і 53 інструментальні твори. А ще писав музичний супровід до спектаклів.
Володимир народився 4 березня 1949 року у місті Кіцмань Чернівецької області. Ще змалку його заворожувала музика, тому батьки віддали п’ятирічного сина в підготовчий клас музичної школи у Чернівцях. Там він опановував скрипку. У 1956-му пішов у перший клас середньої школи. Талановитого хлопчика одразу помітили й запрошували виступати на концертах художньої самодіяльності. Після 6-го класу Володимир вступив до Київської музичної школи імені Миколи Лисенка. Але життя у гуртожитку для дитини стало надто тяжким, що не могло не позначитися на здоров’ї хлопчика. Тому після першого семестру він повернувся до рідного міста й продовжив навчання у середній школі. Водночас вчився в музичній школі у класі фортепіано. У 1964 році Івасюк написав дві пісні: “А мені шістнадцять літ” і “У двадцять літ”.
Того ж року Володимир створив шкільний ансамбль “Буковинка”, сам писав пісні. Цей колектив здобув кілька перемог на місцевих конкурсах самодіяльності. Радянський “Beatles” – саме так величали друзі та музичні критики перший “проєкт” Івасюка. Окрім того молодий композитор захоплювався фольклором, тому їздив по буковинських селах і збирав народні пісні. Попри таку віддачу творчості, справи в школі йшли прекрасно, і він закінчив навчальний заклад із золотою відзнакою. Тоді сталася прикрість.
Якось хлопці, гуляючи в парку, закинули картуза на бюст Леніна, а тоді полізли його знімати. Та гіпсовий бюст не був закріплений на постаменті й упав. За це юнаків відправили на 15 діб, на Івасюка завели справу. Хотіли виключити з комсомолу й позбавити атестату. Та завдяки старанням батьків цього не сталося. Після родина Івасюків перебралася в Чернівці, а Володимир вступив у Медичний інститут. Раділи батьки, сам студент не тямив себе від радості. Але хтось доніс до керівництва навчального закладу про його “справу”, і Володимира привселюдно відрахували з вишу. Та юнак знайшов у собі сили пережити цей удар. Влаштувався слюсарем на завод, організував хор із робітників. Цей ансамбль дуже скоро завоював прихильність на конкурсах художньої самодіяльності. Натхненний успіхом Івасюк, під псевдонімом Весняний, надіслав на конкурс до 50-річчя Жовтня дві пісні “Відлітали журавлі” та “Колискова для Оксаночки” й отримав за них першу премію. Уже за рік за рекомендацією заводу Володимир знову вступив у медінститут. Але й там хлопець не полишав музики.
Студентом і старостою групи Володимир отримав запрошення до “Трембіти” – оркестру народних інструментів – і до камерного оркестру медичного інституту. На 3-му курсі він пише пісню “Червона Рута”, яка стане справжнім хітом на всі віки. Закохався у студентку філологічного факультету Галину Тарасюк і присвятив їй “Пісня буде поміж нас”. 13 вересня 1970-го на чернівецькій Театральній площі та в етері телепрограми “Камертон доброго настрою” вперше було публічно виконано “Водограй” і “Червону руту”.
Весною 1972 року Володимир переїжджає до Львова й вступає на підготовчий композиторський факультет Львівської консерваторії, водночас переводиться на 4 курс Львівського медичного інституту. Тут із-під пера композитора народилися твори: “Я – твоє крило”, “Два перстені”, “Наче зграї птиць”, “Балада про мальви”. Того ж року до Івасюка прийшло всенародне визнання, композиція “Водограй” стала піснею року. 1973-го молода співачка Софія Ротару виконала пісню “Балада про дві скрипки”.
1974 року Володимир написав музику до спектаклю, поставленого за відомим романом “Прапороносці” Олеся Гончара, за що отримав диплом 1-го ступеня. Та не полишало враження, що хтось настирливо ставив молодому талантові “палиці в колеса”: спочатку його прізвище викинули з переліку кандидатів на Шевченківську премію, потім раптова пожежа знищила декорації вистави.
За рік режисер Віктор Стороженко зняв музичний фільм “Пісня завжди з нами” (у головній ролі – Софія Ротару). Стрічка містила шість пісень Івасюка: “Колиска вітру”, “Балада про дві скрипки”, “Пісня буде поміж нас”, “Кленовий вогонь”, “Балада про мальви” і “Тільки раз цвіте любов”. Зйомки, що відбувалися на природі в селі Плоска Путильського району Буковини забирали у Володимира багато часу, і його відрахували з консерваторії. Тільки три роки по тому вдалося поновитися в класі музикознавця Лешека Мазепи.
У той період Івасюк опублікував збірку “Моя пісня” у видавництві “Музична Україна” та написав музику до спектаклю “Мезозойська історія”, поставленого у музично-драматичному театрі Дрогобича. 1977 року Софія Ротару з піснею Івасюка “У долі своя весна” здобула перемогу на щорічному пісенному фестивалі у польському Сопоті, а сам Володимир зайнявся роботою над платівкою-гігантом.
Звукорежисер Дідик згадував, що право на запис платівки такого масштабу мали лише члени спілки композиторів. Івасюк же був лише студентом консерваторії, тому робота над створенням платівки була важкою й виснажливою. Але результат перевершив усі сподівання – грамплатівка розійшлася миттєво.
У 1978-му Івасюк здобув перемогу на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві й отримав диплом II ступеня за “Сюїту-варіації для камерного оркестру” та “Баладу про Віктора Хара”. У Львові збирали документи для висунення Володимира на здобуття премії Островського. Життя вирує – інтерв’ю, конкурси, робота.
24 квітня 1979 року в поменшанні Івасюка пролунав телефонний дзвінок. Володимир одягнувся й пішов до консерваторії. Більше його ніхто не бачив. Лише 18 травня тіло композитора знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу підвішеним: стояв на колінах.
Повідомлення про загибель Володимира Івасюка шокувало всіх. Похорон фактично перетворився на велелюдну маніфестацію, у якій взяли участь десятки тисяч людей, що приїхали з усієї України та з-поза її меж. Всі живі квіти в крамницях Львова розкупили, щоб покласти на могилу співака. Міліція викинула їх, але в наступні дні люди принесли ще більше квітів.
“Кожен мій твір, татку, породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро”, – говорив Володимир Івасюк.
Наприкінці 1980-х Михайло Івасюк, батько Володимира, отримав бандероль із листом від Всесоюзного агентства з авторських прав у якому йшлося: “Із приємністю надсилаємо Вам екземпляр II-го тому збірника пісень вашого сина Володимира Івасюка, який вийшов у видавництві “Дума м’юзик” в обробці Олеся Кузишина”. Знане в нью-йоркське видавництво запланувало видати 6 збірок із понад 60-ма найвідомішими піснями композитора. Це було ще одним визнанням творчості Івасюка.
Марія Бойко
Фото: ілюстративні
