“Я сама до своїх фільмів пишу сценарії. І це така моя суперсила», – режисерка Ірина Цілик
«Ми з чоловіком – одна сатана», – якось щиро сказала полтавцям Ірина Цілик на своїй творчій зустрічі у Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв).Її чоловік – Артем Чех – визнаний сучасний українській письменник. Дружина не відстає. Наприклад, цього року претендує на перемогу у двох номінаціях Національної премії України імені Шевченка.
Зізналась, що іноді з чоловіком сперечається за право використати у творчості почутий, наприклад від рідних людей, епізод з життя.
Один із них, точніше ціле дитинство Артема, їм вдалось творчо поділити. Ірина написала сценарій повнометражного ігрового фільму – «Я і Фелікс», за автобіографічним романом свого чоловіка – «Хто ти такий ?». Він за цей роман отримав премію Книга року BBC-2021.
Дитинство чоловіка
Роман Артем про стосунки дитини та дорослих у важкі 90-ті роки минулого століття. Тоді у його бабусі, з якою жив разом з мамою, несподівано з’явився бойфренд – обдарована від природи людина з покаліченою долею. У цій долі, зокрема, була Афганська війна та її нестерпні наслідки: періодичні спалахи післявоєнного синдрому.
Одним із наслідків дитинства для Артема стало категоричне небажання присвячувати себе військовій справі. Але людина не завжди здогадується, що їй доведеться «примиряти чуже взуття» – так Ірина прокоментувала рішення свого чоловіка захищати Батьківщину. Він воював у 2015-2016 роках, минулого року повернувся на передову.
«Ця книга дещо похмура, але водночас дуже талановита. А фільм швидше за мотивами роману, він значно світліший, легший», – сказала Ірина. Вона була здивована тим, що квитки на прем’єру в Києві швидко розкупили. Трапилось таке восени минулого року, коли посилились блекаут, тривоги, обстріли.
Одну з головних ролей у картині виконує поет і прозаїк Юрій Іздрик, грає там і син Ірини й Артема.
Між кіно та літературою
Ірина Цілик має диплом Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Вона не тільки авторка сценарію фільму, а й режисерка.
До речі, під час зустрічі у Полтаві довелось їй відповідати на запитання про ставлення до фемінітивів:
«Деякі фемінітиви відверто незграбні, не пасують українській мові, але це теж процес. Щось відсіється, знайдуться нові форми. Я кілька років тому була у журі дитячого кіноконкурсу та звернула увагу, що більшість дівчат спокійно представлялись: «я –режисерка, я –операторка». Думаю, що наші дискусії дорослих – це один вимір, а караван іде».
Ірина сказала, що в житті зробила «ставку на режисуру», а професійною письменницею себе не вважає, хоча пише з дитинства прозу та поезію:
«З іншого боку – все це так переплетено. Я сама до своїх фільмів пишу сценарії. І це така моя суперсила».
Війна та несмак
До війни вона не писала есеї. А зараз пише. Навіть англійською – для іноземних ЗМІ. Говорить, що це допомагає подивитися збоку на об’єкт творчості. Мабуть, дуже загально його можна назвати – «Україна та українці». Сама Ірина сказала, що зараз її надихають саме люди.
Вона часто їздить за кордон, бере участь у мистецьких заходах. Культурну дипломатію прагне не переоцінювати, але впевнена – «це діє».
Говорить, що зараз із задоволенням відчуває «жадібне бажання» іноземців ставити запитання про нашу історію, культуру як про окремішні явища, а не в контексті приналежності до чогось російського.
До такого інтересу радить ставиться обережно – у розповідях зменшити емоційність, а більше говорити спокійною мовою фактів: «хто ми, куди ідемо». Турбує її хвиля несмаку та кон’юнктури у мистецтві, яку спричинила війна. Проте впевнена, що обов’язково відбудеться відокремлення «зерна від полови»:
«Мене засмучує, що ми є заручниками теми війни. От подивимось на балканські країни. І досі вони цікаві світу тією травмою війни, яку вони відпрацьовують багато років. Хоча очевидно – ми також ще дуже довго не зможемо відійти від цієї теми».
«Земля блакитна, ніби апельсин»
Ірина Цілик – фіналіст цьогорічної Національної премії України імені Шевченка. Має шанс перемогти у двох номінаціях: «кіномистецтво» – за документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин»; «література» – за сценарій повнометражного ігрового фільму «Я і Фелікс», який написала за романом чоловіка «Хто ти такий?».
Обидва фільми для неї дебютні. Документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» уже точно можна назвати вдалим і відоими. Він здобув визнання на багатьох фестивалях, а на престижному «Санденсі» (2020 р.) отримав нагороду за найкращу режисерську роботу.
Це історія про родину, мати та її четверо дітей, з одного з містечок на Донбасі, що опинилось неподалік від фронту. Дії розгортаються після Революції гідності та початку агресії Росії проти України.
У фільмі звуки вибухів і пострілів наче слугують своєрідним фоном для намагань людей не тільки створювати оптимістичні плани, а й здійснювати їх. Саме тому у фільмі, за словами Ірини, немає відчуття, що його герої – «жертви».
Напередодні 24 лютого 2022 року ця родина приїхала до Києва, адже мала летіти до Вільнюса на литовську прем’єру фільму. Врешті, Ірині вдалось, уже в умовах війни, їх туди переправити. Там родина мешкає і нині.
Сон про Москву
У кадрах фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» війна відчутна. І все ж, режисерка не вірила «до кінця», що вона може прийти до її рідного Києва.
Нині згадує, якось по режисерські, що цілий ранок 24 лютого «вперто смажила сирники, коли її син у трусах клеїв смужки на вікна». Не забуває і про свій сон у ніч з 23 на 24 лютого минулого року. Снилась Москва.
«Я давно не була в цьому місті, і не має бажання бути там. Мені наснилося, що я ходила абсолютно безлюдною Москвою. Це було місто, де є будинки, а людей немає. Я ходила і шукала людей. Я прокинулась о сьомій ранку від того, що чоловік мене розбудив і сказав – «Почалось».
Тепла атмосфера
Це було наприкінці лютого 2022 року, а на початку лютого 2023-го у Полтаві вона раділа, що на її зустріч завітало багато людей. Ірина відповідала на запитання і, звичайно, читала свою прозу та поезію. Там багато ніжності, навіть інтимності – байдуже, що війна періодично проявляється. Звичайно є там і сум, тривога.
«Я звикала у 2015-2016 роках до того, що чоловік на війні. Так і не звикла. Ось і зараз намагаюсь звикнути», – сказала жінка.
Наприкінці зустрічі утворилась черга. Чимало полтавців прагнули отримати автограф Ірини Цілик у її збірці віршів.
«У Полтаві така тепла атмосфера. Мені дуже тішить, що у такі часи, коли ми всі переповненні темними випробуваннями, люди все одно потребують діалогу один з одним, культурних заходів. Можливо зараз навіть більше ніж зазвичай. Я і сама їх потребую», – поділилась Ірина Цілик.
Подія відбулась в рамках роботи Літературної мережі проєкту «Підтримка внутрішнього культурного діалогу в Україні» за ініціативи Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz. Проведення цього проєкту стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).
Анатолій Мішин
