Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

У Полтаві відбулась творча зустріч з Іриною Цілик

3 лютого у великій виставковій залі Полтавського художнього музею імені Миколи Ярошенка відбулась зустріч з українською письменницею та кінорежисеркою Іриною Цілик, яку ініціював і організував “Меридіан Полтава”.

Модерувала вечір полтавська письменниця Таня Пише.

Подія відбулась в рамках роботи Літературної мережі проєкту “Підтримка внутрішнього культурного діалогу в Україні” за ініціативи Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz. Проведення цього проєкту стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).

До вашої уваги декілька поезій Ірини Цілик

Я бачила звірів розпалених та ошалілих
у чорному-чорному лісі. Молочна імла
стирала деталі. В кривавому шматті біліли
ошкірені зуби. А чи їхні жертви вціліли,
того знати я не могла.
Я бачила дім без дверей, без людей, без надії.
Розірвані нутрощі кухні. Розгублений жест
обвислих віконниць. На сірому ґанку сиділи
дві тіні, велика й маленька. Хоч кажуть, в неділю
цих двох відспівали уже.
Я бачила зв’язані руки і спалене місто.
Я все це вже бачила тисячу років тому.
Розорені гнізда. Обірване з шиї намисто.
Зло тихо дрімало, зубами тримаючи міцно
за холку шершаву пітьму.
Дрімало, тримало і знову скидалося знагла.
Хотіло то хліба, то крові, то цноти. Однак
я все це вже снила, я все це либонь уже знала.
І бачила також, що станеться зрештою з нами
і чим закінчиться відтак.
Посаджені наново зерна. Оплакані втрати.
З натури змальовані лиця знайомих святих.
Нові й реставровані смисли та пошуки правди.
Набухлі вітальністю груди і приспані травми,
забиті татухами стигм.
Як тисячу років тому, і вперед, і по колу
із вірою в те, що так знову не буде ніколи.
(Липень 2022)

Часом життя протаранює днів товщу
так, ніби рубом долоні борлак чиркає.
Хтось випасає пиху по міських площах,
а є такі, що проламують лід вчинками.
Ти ще не знаєш, на що саме ти здатен,
як чесний страх твою кров водномить зброджує.
Піт заливає лице. Щось дзвенить: «Здайся».
Сумніви — множаться. Біль — воздає кожному.
Сни-вістуни перед ранком пливуть рясно.
Ти ще в учебці, то лиш відправна станція,
але висить автомат, і уже ясно,
що в завершальному акті хоч щось станеться.
Серед екіпу не видали знов віри,
бронежилетів для совісті і психіки.
Та, попри все, у тилу завжди є вирій
десь на Святошині, Салтівці чи Сихові.
І ти чекаєш, авжеж, як і всі, сходу,
списуєш густо манжети свої віршами.
«Carpe diem», — раптом скаже старлей взводу
і пригостить всіх суницями та вишнями.

Марія Бойко

Фото: Назар Майструк

Перейти до вмісту