Ви тут:
Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

«Нам треба використати це вікно можливостей», – митрополит Полтавський і Кременчуцький Федір

Про нещодавнє минуле і застороги щодо майбутнього …

Митрополит Полтавський і Кременчуцького ПЦУ Федір в інтерв’ю ОКІА «Новини Полтавщини» розповів про свої відчуття напередодні широкомасштабного вторгнення росіян в Україну, про свої нинішні спостереження і про те, що українців можливо чекатиме після перемоги.

Владико, Ви пам’ятаєте свої відчуття за кілька днів до 24.02.2023 року ?

Це, мабуть, відчуття кожного українця: це якась тривожність, це якась надія в середині, що все що відбувається – це залякування, тиск і т.і.. І пошук такого чогось втішного: моніторинг експертів, блогерів – хто і що говорить ?

І все ж таки досвід волонтерства попередніх років війни, яка вже тривала на той час, підказував, що треба просто мати чіткий план дій.  Якщо ми навіть не розуміємо що буде. Я ж не військовий, я намагався зрозуміти – що є війна. Я зрозумів, що вона вже не буде як з 2014 року, має бути щось інше. Думав як до цього бути готовим.

Тому лякала більше невідомість – коли не знаєш, що робити. Але йшло таке планове, внутрішнє і зовнішнє, обговорення, що будемо робити, коли почнеться.

Ми до кінця не розуміли, що робити, але ми цей план для себе склали.

Минув рік – чи змінились ваші відчуття ?

Не такого рівня тривожність, але є тривожність, адже ми бачимо, що ворог готується, він накопичив ресурси, знов щось хоче робити.

Ми зрозуміли з ким маємо справу. Тоді ми були достатньо наївними. Не розуміли наскільки деградовано те суспільство, оця країна, оцей народ, який на нас напав. Рівень деградації дуже великий.

Нещодавно мені показали цитату Салтикова-Щедріна, і вона збігається з думками багатьох росіян, які говорять про Росію. Він сказав, що якби я заснув на 100 років і прокинувся, а мене спитали, що відбувається в Росії, я б сказав – як завжди «пьют і воруют». Тобто там нічого не змінюється за 100 років.

От власне у нас був трошки неправильний погляд на Московію, на Україну і що там відбувається. Нам треба було б вивчати цей феномен, всьому світу треба було вивчати, щоб зрозуміти – що це таке.

Так може і не турбуватися з цього привод, якщо все йде як сказав Салтиков-Щедрін ?

Зрозуміло, що все це гіперболізовано, перебільшено, досить метафорично. У мене є знайомі, які росіяни за походженням. Наприклад, представники так званого російського зарубіжжя. Це священник, які виїхали з Росії після 1917-го року. І це люди, які є авторитетними людьми, цивілізованими, духовними, науковці.

Наприклад, протоієрей Іоан Мейєндорф, чи Олександр Шмеман. Це європейського типу люди. Тому що вони сформувалися, виросли в іншому середовищі. Середовище часто на нас впливає, формує.

Якщо робити певні маніпуляції з тим [російським] суспільством, то я гадаю, що нам можна щось змінити. А може я наївний ?

А ось коли вже дасть Бог ми досягнемо мети, якої прагнемо – перемоги нашої. Не знаємо коли це буде, в якому варіанті це буде, але перед нами ця велика мета. Вона виправдана, вона правильна

Рік після початку повномасштабного вторгнення минув швидко чи тягнувся ?

Дуже швидко. Просто як одна мить. Мені сподобалось визначення цієї війни одного українського філософа Вахтанґа Кебуладзе. Я відчув, що й у мене такі ж почуття.

Він сказав, що ніби час застиг, але таке відчуття, що у цьому застиглому часі дуже швидкі зміни.

Тобто цей рік – він як одна мить, але в цій миті було дуже багато енергії, дуже багато потуги, дуже багато змін.

З першого дня війни Свято-Успенський кафедральний собор нагадував мурашник. Справді, там було важко пройти, бо все було завалено відповідними речами. Люди несли й несли, волонтери тут працювали. Військові з’являлися, отримували необхідне, уходили. Переселенці – теж саме. Відчувався драйв: тривога, безперервна допомога, єдність, теплота спілкування… Зараз Собор знову більш схожий на церкву. Не сумує за тієї атмосферою ?

Є якийсь сум, хоча я розумію, що ми можемо у будь-який час зібратися просто поспілкуватися.

Тому, в основному не сумую, бо краще нам так не збиратися. І краще хай би Собор залишався місцем сакральним, місцем молитви та спокою.

Тобто Полтавський батальйон небайдужих не розпущено? Саме його керівництво і волонтери були головними учасниками того мурашника?

Волонтери цієї громадської організації працюють, і я це бачу. І я, час від часу, беру участь у цих активностях.

А чи були протягом цього року розчарування?

Я не пригадую, що були якісь розчарування. Я розумію, що вони можливо чекають нас попереду. Бо коли ми мобілізовані, внутрішньо зібрані, вмотивовані, то механізм, мурашник працює.

А ось коли вже дасть Бог ми досягнемо мети, якої прагнемо – перемоги нашої ? Не знаємо коли це буде, в якому варіанті це буде, але перед нами ця велика мета. Вона виправдана, вона правильна.

І тоді, очевидно, нас чекають небезпеки, розчарування. Тоді буде багато проблем. І нам треба буде вчитися мобілізовуватися, підтримувати одне одного. Але то вже буде трошки іншого порядку завдання.

За цей рік російського вторгнення, який епізод Вам найбільше запам’ятався, який Вас вразив?

Я ось пригадую, ще в 2014 епізод з Іловайськом. Були написані якісь книги, спогади. Вони стоять у мене ці книги. Я їх не читав, бо настільки це було тяжко і болісно, що не хотів їх читати.

Тому і зараз я десь внутрішньо не хочу заглиблюватися в цю ситуацію, а просто робити те, що від мене залежить і молитися, вболівати за наших захисників. Можливо і моя пам’ять якісь блоки ставить.

Мені складно зараз так з наскоку згадати, щоб мене могло вразити. Поки що я не знаю. Мені здається, що це прийде десь згодом.

Згадав – це, мабуть, картинка отого мурашника. Коли я прийшов до Собору, ми вже знали чітко, що будемо робити, коли почнеться. І ми за певним алгоритмом діяли: зібралися в одному місці та розподілили завдання.

І я потім прийшов у Собор і побачив, яка кількість людей тут, і яка все це рухається. І це, мабуть, це мене вразило. Це то, що мене надихало, давало, як ви сказали, отой драйв. І ця картинка у мене в пам’яті відклалась.

Це приблизно який день був ?

Перший, а потім другий. Потім – як тут розливали ці коктейлі Молотова на цій площі. (посміхається)

Вразив рівень самоорганізації: як ця система працювала і самі ж люди її організували.

До речі, є такий стереотип, що полтавці інертні, не завжди згуртовані. Чи підтвердили події останніх 12 місяців такі стереотипи?

Я хочу сказати про Полтавський Батальйон Небайдужих. Діяльність Батальйону Небайдужих – волонтерів, діяльність керівника цього батальйону – яку я бачив впродовж цих років, мені здається, дуже вплинули на місто.

Це відбулось непомітно, але плоди цього видно. Наприклад, Батальйон Небайдужих – це завжди була організація, яка сама заробляла кошти для благодійництва.

Треба жити нам зараз за євангелістським принципом – ми пережили день, дякуємо Богу, готуємося до наступного дня і проживаємо його знову. І рухаймося, і йдемо вперед.

Яким чином – благодійними ярмарками, які організовували тут біля Собору. Це були масові заходи на які приходили тисячі людей. На цих заходах збиралась певна сума, і закуповувались речі, їх везли на схід для військових.

І ця культура – жертвувати, підтримувати – впродовж цих років прийшла в Полтаву. І коли прийшов Час Х, полтавці вже були готові. Вони уже не такі як були 10 років тому.

Ви оптиміст, щодо підсумків війни, щодо можливостей швидко її завершити й таке інше?

Оптиміст звичайно. Почнемо зі швидкості її звершення. Я б порадив не ставити ніяких термінів. Мені дуже сподобалась прекрасна книга Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу».

Він описує свій досвід перебування в німецькому концтаборі. Він спостерігав таке явище, що оптимісти ламалися першими. Відсоток смертей у таборі збільшувався в період від Нового року, чи від Різдва. Тому що оптимісти чекали, що ось до Різдва буде перемога, визволення. Приходить Різдво і нічого не відбувається…

Треба жити нам зараз за євангелістським принципом – ми пережили день, дякуємо Богу, готуємося до наступного дня і проживаємо його знову. І рухаймося, і йдемо вперед.

Це як підйом на гору. Коли ти розумієш, що вершина ще там, але тобі треба розміряти свої сили і йти маленькими відрізками. Ось я подолав тут, ось я подолав там. Так ми дійдемо до цього.

Але загалом, безперечно, я оптиміст. Ця війна змінила дуже багато. Вона підняла нашу країну. Нас побачив світ. Нас світ взагалі відносив до Євразії, таке поняття було в європейців, що ми якась така євразійська країна, що ми маємо бути в орбіті Росії. Українську культура ніхто не помічав у світ, тому що в Совєтському Союзу культура була джерелом пропаганди.

Церква, культура, мистецтво – це все було привласнено тоталітарною країною, системою, і воно використовувалось тільки в рамках пропаганди.

І все це насаджувалось взагалі світові – велика «русская» культура, хоча вона вторинна. Це культура окремого народу, окремої нації. Причому ту культуру творили великою мірою представники інших народів, націй.

Сьогодні світ все це побачив. Нам треба використати це вікно можливостей і поставити себе на певний рівень. Це звучить, між іншим, по християнські – поставити себе на належне місце, прийняти себе не знецінювати себе, не мати оцю колоніальну психологію.

В християнстві є таке поняття як смирення. Смирення – це такий стан душі людини на якій виростають чесноти. Якщо нема в тобі смирення, то ти не зможеш бути повною мірою чесним, порядним, справедливим і т.і.

Але смирення – це не самоприниження. Це прийняття себе з усіма недоліками. Це тверезий правильний погляд на себе. Коли я розумію, що я не суперзірка, я маю купу недоліків, але приймаю себе, над цим працюю, прошу у Бога допомогти подолати це.

От у нас має бути це смирення, але у нас має бути й самооцінка належна як нації, як народу. І це один із тих моментів, які дала нам нинішня ситуація.

Ми гадали, і це була помилка, що якщо вони втратять своїх 50 тис. військових, то вони припинять війну. Так ні, нічого подібного. Вони готові вбивати своїх військових і 300, і 200 тисяч – немає значення, для них це сміття.

Ми побачили свій характер. Наші захисники та захисниці – це не тільки професіонали-військові. Це звичайні люди, це люди різних професій, але вони проявляють характер, силу волі, сміливість.

Так ми будемо травмовані після війни. Але ми побачили чого ми варті.

І у всьому цьому я бачу Божу підтримку. Те що ми долаємо цього Голіафа, цього монстра у якого немає ні совісті, ні честі. Жорстокість притаманна його народові.

Ми гадали, і це була помилка, що якщо вони втратять своїх 50 тис. військових, то вони припинять війну. Так ні, нічого подібного. Вони готові вбивати своїх військових і 300, і 200 тисяч – немає значення, для них це сміття.

Безперечно я оптиміст, тому що це якісь новий етап в розвитку нашої країни.

Я оптиміст, ми переможемо. Єдино, що я не знаю в якій формі буде ця перемога, але вона буде. Далі ми маємо міняти країну. От тут у мене оптимізм дуже стриманий.

Наші захисники та захисниці  зробили й роблять для нас просто неможливе. А тепер справа за політиками, за чиновниками, за всім суспільством – подолати хвороби нашого суспільства.

Вони будуть, бо людина хвора. Людська природа пошкоджена. Але ми маємо це мінімізувати. 

Я думаю, що все у нас буде добре!

Інтерв’ю провів Анатолій Мішин

Перейти до вмісту