Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

У Києві 104 роки тому урочисто проголосили Акт злуки: спогади полтавця

22 січня відзначається День Соборності України. У цей день 104 роки тому був проголошений Акт злуки Української і Західно-Української Народних Республік. У своїх спогадах громадський діяч, публіцист і педагог полтавець Віктор Андрієвський описав цю подію.

“З великим набоженством ішов я на се свято рано 22 січня. Аджеж се був найбільший день нашої історії, коли мали здійснитися вікові ідеали нашого народу, ідеали того справжнього народу, котрі в особі своїх великих вождів-учителів і проповідників прорік він нам усім на вічні віки, як святий заповіт, і скропив їх кровю найліпших своїх синів!”.

…”Само свято мало відбутися на Софійській площі в 11-ій годині. Я вже за годину перед тим був там, аби десь вигідніше приміститися. На мою думку, площа мала би виглядати сьогодня відповідно до великости свята. Я думав, що її прикрасять, аби показатися перед світом і перед своїмиж таки братами з Галичини, щоб їх достойно приняти. На превеликий мій жаль, я побачив цілком пролєтарську обстанову. Довкола будинки було прикрашено килимами і жовто-блакитними прапорами, але се були заходи приватних осіб. На самій же площі сторчала гола обідрана кольона-обеліск із дошок з тризубом на вершині … ніби символізуючи собою нашу державу й нашу владу: справді без ніяких прикрас, без ніякої “бутафорії”.

…”Софійська площа поволи починає заповнятися народом. Перші прибувають кавалєрійські ґрупи Галичан. Як завжди, найпевніша охорона порядку!… Незабаром цілу періферію площі займають війська ріжного роду зброї, знов аж до тяжкої артилєрії включно. На сей раз крім галицьких ясно-сірих плащів видніються і наші наддніпрянські рижувато-сірі шинелі. З Великої Володимирської, Михайлівської і Софійської вулиць один за одним прибувають авта й екіпажі”.

…”Стиснутий щільно довкола, я не можу ворухнутися, а через масу людей не можу добре розглянути, що діється довкола. Прийшов я сам, нікого знайомих не зустрів, тому стою самотою, придивляюся і прислухаюся до розмов. Тут уже немає нікого крім Українців. Довкола чується сама українська мова, ні одного московського слова, й диву даєшся, де вона набралася, ота українська інтеліґенція? Ще два роки перед сим, … на сім самім місці в звичайний день не вчуєш бувало ні одного українського слова. Тепер – навпаки. А що як би наша держава прожила нормальним життям , ну ще бодай два роки?…
От військові оркестри заграли: “Ще не вмерла”! На дзвіниці Софії загув дзвін, серед натовпу рух і чути голосне “слава”!

– Їдуть! Їдуть!… То Директорія!… Де Петлюра? Де Винниченко?

– Та то ще не Директорія, то галицька делєґація!…

– Та ні, он за тим автомобілем другий!…

– То вони! Слава!! Слава!!…

– Де Винниченко? Отой вусатий?

– Та де там він вусатий – він з борідкою на Жидка скидається! …

– А Петлюра молодчина, диви он, у шапці з червоним денцем – козарлюга!…

– Тільки й надії, що на Петлюру, бо решта, чорт зна що!…”.

Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: то по чотирьох кутах площі чотири діякони читають акт злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі… Ах, як би се було так! Як би оте пророцтво тепер уже збулося! Але я тому не вірю… Не смію вірити такому щастю, бо не маю досить підстав для того, щоб йому вірити… Он з півночі темною хмарою насуває одвічний наш опікун і покровитель, наш любий “брат”… Під Львовом ідуть бої з другим не менш милим “братом”! Що ми можемо виставити проти них…”.

…”Акт злуки урочисто відчитано, і духовенство править молебень. Я не чув і не чую ні слова, бо стою далеко за людьми, але загальний побожний настрій захоплює й мене”.

Матеріал підготовлено науковцями Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

Система Orphus Поделиться на fb