Ви тут:
Культура Суспільство 

99 років тому народився режисер фільму “Тіні забутих предків” Сергій Параджанов

9 січння виповнюється 99 років з дня народження геніального режисера, автора фільму «Тіні забутих предків», що посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських фільмів – Сергія Йосиповича Параджанова. В одному з біографічних фільмів його називають Небезпечно Вільною Людиною.

Як і багато що в житті Сергія Параджанова, прем’єра «Тіней…» відбувалась драматично. Щосили завили, голосами диких шакалів, сирени… То був сигнал для нового полювання на українське кіно. 4 вересня – день народження фільму «Тіні забутих предків». Саме так, бо цього дня, у 1965-му, відбулася прем’єра кінострічки у столичному кінотеатрі (нині вже покійному) «Україна». Режисер фільму Сергій Параджанов, уже заарештований, трапилось це в кінці 1973-го, у своїх показаннях згадував цей епізод у такий спосіб: «В сентябре 1965 г. в городе Киеве был «день кино» в кинотеатре Украина» (…) Перед началом демонстрации фильма, для встречи со зрителями была приглашена творческая группа…».

Творча група, яка, разом з Параджановим, вийшла на сцену кінотеатру, це оператор стрічки Юрій Іллєнко, актори Лариса Кадочникова та Іван Миколайчук, другий оператор Володимир Давидов, другий режисер Володимир Луговський, художник Георгій Якутович, художник по костюмах Лідія Байкова, директор картини Нонна Юр’єва.

Параджанов виступив першим. Про що говорив? У доповідній директора кінотеатру Ф.Брайченка: режисер сказав, що керівництво українського кіно тільки тим і займалось, що гальмувало роботу над фільмом. «Далі т.(овариш) Параджанов підкреслив, що його фільм розуміють негри, французи, аргентинці, а керівні органи не дають можливості випустити фільм на екран з причини, що його фільм не розуміє наш народ. т. Параджанов виголосив, що у нього точиться боротьба за те, щоб фільм не дублювався на інші мови, бо це загубить український народний колорит» (як відомо, «Тіні…» вийшли в радянський прокат без російськомовної озвучки, просто кожна новела починалася з короткого лібретто російською.- С.Т.).

А далі – далі, у викладі Брайченка, «з другого боку залу з’явився молодий чоловік, як потім стало відомо, це був член Спілки письменників України Іван Дзюба. Вийшовши на сцену, він вручив квіти художниці фільму т. Байковій. Скориставшись тим, що перед ним був мікрофон, Іван Дзюба почав виголошувати націоналістичні антирадянські слова, які приблизно звучали так:

«Товариші! Наступила реакція 1937 року. Зараз на Україні ведуться арешти української інтелігенції – письменників, поетів, художників. Так заарештована група людей в містах Києві і Львові. Стогнуть і плачуть матері України за своїми синами. Ганьба властям! Хто за нас, встаньте в знак протесту».

Зорієнтувавшись, – доповідав директор кінотеатру, – я негайно вирвав з рук політичного хулігана мікрофон». Одразу за тим завили сирени. А в залі, за версією Брайченка, «згуртовано і монолітно вимагали приборкати і покарати осіб, які виступали з антирадянськими промовами. В залі були вигуки: «Ганьба!», «Гоніть цих бандюг зі сцени!».

Чи встав хто на підтримку виступу Дзюби? Так, хоча це була невелика кількість присутніх, їх кількість варіюється, за різними свідченнями, від одного до чотирьох-п’яти десятків осіб. Абсолютна меншість, але як на ті часи – це вже було щось. У заляканому, зашуганому суспільстві…

У залі активували піднятись і тим самим висловитись проти політичних репресій Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл.

Зрештою, демонстрацію фільму розпочали. Юрій Іллєнко колись розповів мені. Вийшов він на час показу картини з кінотеатру і сів навпроти. Аж тут під’їхало кілька вантажних машин і з них почали зіскакувати військові. «Україну» заходились оточувати. Оточувати Україну… Ну, як от се й нині… Як і нині у тодішній Москві, опісля відсторонення Нікіти Хрущова від влади, почали реставрувати сталінський режим. А слідом за тим і в Україні, в УССР, точніше.

Після фільму, за розповіддю Марти Дзюби, Параджанов забрав їх з Іваном та Лідією Байковою до себе додому. «В Сергія ми просиділи майже до ранку, і він випровадив нас додому, щоб переконатись, що все в порядку (тобто що Івана дорогою не заберуть у КГБ. Потім він часто жартома казав: «Иван, зачем испортил мне премьеру?»» (Марта Дзюба).

З КГБ ніхто з них не розминувся – ні Параджанов, ні Дзюба, ні Стус із Чорноволом. На всіх чекав, хоч і через роки, арешт, репресії, морально-психологічний тиск.

Уявімо собі, що не було би «Тіней…», от сих людей і цієї прем’єри? Чи була би Україна? Мабуть, була б – під путінським чоботом.

Коли Параджанов помер (у липні 1990-го) Іван Дзюба написав:

«Сергій Параджанов помер. Помер? Ні. Його вбили. Вбивали довго, систематично і невідступно. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до ідіотизму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе».

Нагадаю: опісля «Тіней…» режисеру не дали поставити в Україні жодного фільму, жодного!

За магічним збігом обставин Василь Стус помер, 47-літнім, рівно через двадцять років опісля прем’єри «Тіней…», 4 вересня 1985 року – в одному з пермських концтаборів.

У 1965—1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій Сергія Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, режисер був змушений виїхати до Вірменії.

1971 року повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення за гомосексуальність, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав собі вени. 25 квітня 1974 року Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму, яке відбував у Лук’янівській тюрмі, колонії в Перевальську. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рків, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.

Важливу роль у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі Большого театру звернувся особисто до Брежнєва з проханням звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».

20 липня 1990-го Сергій Параджанов помер у Єревані в зеніті слави. Одначе ж останній рік його життя – це страшна хвороба, рак легень. Два місяці до смерті Параджанов провів у Парижі, в лікарні, де було зроблено спробу врятувати його життя. На жаль, пізно – до середини липня стало зрозумілим: смерть неминуча. І тоді митця, уже напівпритомного, перевозять до Єревану…

Це річниця смерті Параджанова відбудеться без його дружини Світлани Щербатюк, яка зовсім недавно полишила нас. Вони давно офіційно розлучились, однак Світлана завжди підтримувала його. У квітні 1990-го Щербатюк приїхала до Єревана. “Был апрель,- згадувала вона.- Чудная ереванская весна. Сережа сидел перед домом, а я рядом с ним. Мне так хотелось убедиться, что интеллект его сохранен! И вдруг мне пришла в голову мысль: “Сережа! Помнишь, как ты меня мучил, заставляя аккомпонировать романс “Не ветер, вея с высоты?- спросила я его. “Да…”- односложно ответил он. И я стала напевать: Не ветер, вея с высоты, Листов коснулся ночью лунной… Тут я остановилась: “Прости, я что-то слова забыла!” Сережа вдруг продолжал, не искажая мелодии: Моей души коснулась ты. Она тревожна, как листы. Она как гусли многострунна! […] Какой для меня это был подарок! Я чувствовала, я знала, что болезнь еще не стерла его память, что он думает, мыслит, переживает…” (цитата за книгою Л.Григоряна “Параджанов”. М., 2011).

Світлана Іванівна Щербатюк… Дружина, вдова, людина, яка багато літ була поряд генія, Сергія Параджанова. Так, була поряд, навіть тоді, коли фізично поряд не була.

Вони розлучились, проживши разом кілька років, народивши сина, Сурена. Чому? Чому вона залишила режисера? Колись я наважився запитати в неї про це. Світлана Іванівна відповіла серйозно: «Тому, що це неможливо було витримати. 24 години на добу яскравий, насичений персонажами театр у нас вдома, двері, що ніколи не замикалися…». Справді, яка жінка це витримає, та ще і з дитиною на руках.

Утім, кажуть — батьки Світлани (а була вона із сім’ї дипломата) не дуже схвалювали її шлюб. Воно й зрозуміло — дочка вийшла заміж, заледве скінчивши школу; зазвичай ніяким батькам подібний поспіх не до вподоби. Це по-перше. По-друге, на момент одруження Параджанов був постановником тільки одного повнометражного фільму — «Андрієш», який був просто добротно зробленою (у співавторстві з Я.Базеляном) стрічкою.

Та хіба ж у тому справа? Як кажуть, жінки дивовижні створіння — вони закохуються в талант. От Світлана і закохалася в людину, чий талант був для неї очевидним. І не помилилась. Одначе ж любовний човен дав тріщину, проживання в стінах одного дому виявилось над силу — їй. Та хіба прописка на спільних квадратних метрах є обов’язковою умовою духовного єднання людей?

Вони більше ніколи не жили в одній квартирі, в одному домі. Та по суті справи завжди були однією сім’єю. Сергій Параджанов був єдиним її чоловіком — єдиним на все життя. Бо ж познайомились вони, коли їй виповнилось тільки 16 років. За легендою, автором якої був сам Параджанов, уперше він побачив її у ложі Оперного театру. Її сліпуча юна краса уразила його, немов блискавка — і він втратив свідомість.

Чи справді було саме так, запитав я Світлану Іванівну. Вона лукаво усміхнулась: «Нехай це лишиться нашою із Сергієм таємницею!». І справді, хіба легенди про красу Кохання треба піддавати прозаїчним перевіркам на фактичну достовірність? Звісно, коли міряти цей епізод прозаїчними мірками — це очевидна фантазія: щоби 30-літній чоловік отак вже відреагував… Одначе тут є метафізична правда: спалах справді був — і він осяяв усе їхнє життя.

У фільмі «Небезпечно вільна людина» (реж. Роман Ширман) є епізод, коли Світлана Іванівна переповідає чиєсь бачення: Сергій Параджанов, уже на смертному одрі, не зводив очей зі своєї дружини (ну так!). «Хіба це не доказ того,— сказали їй, що він був до кінця закоханий у вас?» — «Так,— відповіла вона,— і мені все ще такими важливими є докази його почуттів до мене!».

На жаль, два роки тому раптово помер Сурен Параджанов (1958-2021), син Сергія Параджанова і Світлани Щербатюк. Життя його, опісля смерті матері, зробилося й зовсім самотнім і невеселим, тож мабуть, Світлана Іванівна вирішила забрати сина на небеса. І зробити його смерть легкою й безболісною – просто сів у катапульту і…

Суренчик – так його називав батько, Сергій Параджанов. Дуже скоро вони поєднаються – тепер уже назавжди: Сергій, Світлана, Сурен…

А на фото – останній кадр фільму “Тіні забутих предків”. 5-річний Суренчик Параджанов передостанній, з правого боку, у нижньому ряду. Так він тепер і буде дивитись на нас і наше життя – через вікно гуцульської хати.

Сергій Тримбач, історик кіно

Фото: ілюстративні

Перейти до вмісту