Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Великий Голод на мапі, в національній пам’яті, спогадах та свідомості українців північної Полтавщини

Фраґменти ґеноциду українців у селах поблизу Лохвиці – Безсалах, Сокирисі, Жабках, Сенчі та Яшниках… – Свідчення, спогади, сумна статистика невинноубієнних большевиками жахливим голодом українців та українок

«…Близько мільйона жителів Полтавщини загинули від Голоду 1932-1933 років. Це четверта частина усіх жертв в Україні… Остаточну ж кількість померлих у той час не визначили досі: разом із ненародженими це близько 7,5 мільйонів людей, а з тими, хто емігрували, приблизно 10 мільйонів….» – «…В Безсалах Лохвицького району Полтавщини умирало найбільше людей, коли цвіли акації. – Вмерло 600 чоловік…»

У «Лохвицькій ратушній книзі другої половини ХVІІ ст. (Збірнику актових документів)», яка була видана Інститутом мовознавства імені О.О.Потебні Академії Наук Української РСР київським видавництвом «Наукова думка» 1986 року у серії актових документів та грамот, – село Безсали згадується у акті (нумерація авторів вказаної книги, число 40), який датований 12 червня 1655 року, коли Василь Скребець, отаман городовий лохвицький, за участю Леска Котляра, Івана Пилипенка, Миска Калачного та іншими – Матвієм Ємченком, війтом, Федором Козлом, Хомою Сенюковичем, Фенем Проценком, бурґомістрами маґістрату Лохвицького, – розглянув справу за участю мешканця села Безсал Івана Слюза. Далі згадка про село Безсали є у документі число 68 – справа Григора з села Безсал від 14 вересня 1656 року, в якій згадується також Квачиха Коломика з Безсал, та у справі число 85 у справі Григорія Коломійця, обивателя безсальського, від 16 лютого 1657 року, яку розглянув полковник миргородський Григорій Лісницький. Виходить , що перша писемна згадка про наше село датована 12-тим червня 1655 року, однак час заснування його, як поселення, є очевидно ранішим. Як відомо із перевиданого мною «Лохвицького історичного збірника» (1906), Андрій Михайлович Гамалія був першим визначним лохвицьким сотником; він був братом лубенського полковника Григорія Гамалії і вперше згадується сотником у грудні 1679 року (Акти Мгарського монастиря). Лубенським полковником у цей час був Максим Ілляшенко, який був покровителем Гамалії, від нього вже у 1683 році отримав дозвіл зайняти землі біля сіл Бербениці й Жабки… Згідно зі статистичними даними, станом на 1888-ий рік у селі Безсали налічувалося 419 дворів, в яких проживало 2273 мешканці, була дерев’яна церква, близько двох десятків млинів-вітряків, олійниця та винокурний завод, раніше у цьому селі, що було центром однойменної волості Лохвицького повіту, було засновано двокомплектне початкове народне училище, де у 1888-ому році навчалося 27 хлопчиків і 5 дівчаток. У 1892 році майже всі будівлі і церква у селі згоріли внаслідок великої пожежі. З цим селом межує інше, тоді трохи менше за кількістю мешканців та дворів, станом на 1900 рік відповідно 333 двори та 1396 жителів, переважно козацького походження, село Харківці, – батьківщина письменника Архипа Тесленка, який там народився 2 березня 1882 року, а згодом в одному зі своїх дописів писав про нього: «Села заможнішого за наші Харківці у повіті нашому не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін літом – вигін і нас високий такий – та гляньте униз: широченна долина: у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви.. Єсть і школа второкласна у нас, хлоп’яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова стоїть, залишилась на вигоні. Єсть дві школи церковноприходських: хлоп’яча й дівчача. Усе, як усе. Тільки… люди». – Все це намагалися вщент знищити внаслідок суцільних голодоморів та репресій 1921-22-го, 1932-33-го та 1946-47-го років московські большевики та їхні прихвосні…

Валлійський журналіст Ґарет Річард Вон Джонс (*1905-†1935), який вперше у західній пресі під власним іменем заявив про Голодомор геноцид українців, а його репортаж був надрукований також у газетах «The Guardian» та «New York Post», зокрема, писав: «…Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду». – Дійсно, Україна вмирала. Це були жахливі часи: совєцька влада заборонила допомагати голодним, опухлим від голоду селянам, які добиралися до міст. «…Люди божеволіли, кінчали життя самогубством, траплялися випадки людоїдства. Ніколи не було нічого подібного в історії України. Взагалі чи було щось подібне в історії людства?!!..», – писав на чужині український дослідник Василь Плющ. Зрештою, тільки 25 вересня 2003 року, виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН, тодішній український президент Кучма оприлюднив страхітливі цифри жертв Голоду на Україні – близько 10 мільйонів, тоді кожної хвилини в ті роки помирало 17 українців й українок Голодомор 1932-1933 років був найбільш кривавою добою тривалого й чітко організованого ґеноциду українського народу, який тривав від Голодомору 1921-1922 років до Голодомору 1946-1947 років. Насправді ж цей ґеноцид тривав від 1917-го по 1991-ий рік, він мав різні форми вияву, як етноцид, чистки, масові репресії й вивезення людей у совєцькі концтабори ҐУЛАҐу та інші. Загалом же, за дуже сумний й надзвичайно трагічний період московсько-большевицького поневолення Україна втратила понад п’ятдесят мільйонів (!) людей, тобто більше ніж має населення під сучасну пору, коли народ вже незалежної держави України винищується новітніми спадкоємцями Сталіна – кривавими аґресорами путінського Кремля.

Я з далекого дитинства, переважно із розповідей бабусі та дідуся, знаю про страшний ґеноцид мого народу, правда про який «під совєтами» була під суворою забороною, і лише зовсім нещодавно дізнався про те, що якраз у голодному 1933-ьому році США встановили дипломатичні відносини з головним організатором Голоду большевицьким совєцьким союзом. Сита, впевнена, ще демократична й «інтеліґентна» Европа, знаючи про Великий Голод, мовчала й вичікувала. Можливо, одинокий Йоган Людвіґ Мовінкель, прем’єр-міністр Норвегії й Президент Ради Ліґи Націй, у 1933 році спробував винести питання масового винищення українців за національною ознакою на розгляд Ради Ліґи Націй. Незабутній український патріот поет Олександр Олесь, ще задовго перед цим написав такі гнівно-тужливі рядки:

«Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала…

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала…»

Український громадсько-культурний діяч, літератор, актор, художник та редактор св.пам. пан Федір Габелко, селянський син українців Явдохи й Павла з хутора Гуляївка, що колись був поблизу лубенського села Березоточа, який в 1993-ому році брав участь у відкритті Меморіалу на Кургані скорботи, згадував про Голодомор: «…Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали. ​​А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась ​​На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод….».

Обкладинка книги Поля Половецького (Полікарпа Плюйка) про Голодомор (упорядник - О.Панченко)
Обкладинка книги Поля Половецького (Полікарпа Плюйка) про Голодомор (упорядник – О.Панченко)

Раніше я видав книгу чи не найпершого і, як на мене, найправдивішого дослідника Великого Голоду, мого земляка-українця, уродженця лохвицького села Білогорілка, світлої Пам’яті Полікарпа Порфировича Плюйка (Поля Половецького), який свій останній спочинок знайшов на українському цвинтарі Саут Бавнд Брук (Н.Дж.) у США, людини, що сама пережила Голодомор ґеноцид 1932-33 років, майже усі праці якого, як він зазначає, присвячені «Пам’яті мільйонів селян-продуцентів українського хліба, що в жорстокий, звірячий спосіб були відірвані від рідного ґрунту в 1930-1931 роках і депортовані в табори смерті Півночі московської комуністичної імперії… Також Пам’яті тих мільйонів селян-трудівників, що були замучені голодовою смертю в 1933 році завдяки штучно організованому тією ж імперією голодові». – Присвячуючи свій скорботний спів цим жертвам» Плюйко-Половецький одночасно стверджував, «…що єдиною провиною цих жертв було тільки те, що вони чесно жили, чесно думали і чесно працювали своїми мозолистими руками». Дослідження Поля Половецького присвячено, зокрема, й позиції американських журналістів В.Дюранті та Ю.Лайондза та інших, які на сторінках західної преси, на відміну від згаданого мною Ґарета Джонса, заперечували наявність Голодомору 1932-1933 рр. на українських землях, саме вони й стали співучасниками совєцького тирана Сталіна у голодовому вбивстві мільйонів українців.

Однак, наш волелюбний народ не ніколи не був звабливо-простою мішенню для большевицьких вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій й свого майна, зрештою, – ставав на захист своєї національної ідентичності й окремішності. – Що народ вкотре довів в ході новітньої московсько-української війни ХХІ-го століття… – А тоді обурені грабіжницькою політикою партії та московсько-большевицького уряду у часі хлібозаготівельних кампаній селяни неодноразово звертались до вищого керівництва із проханнями, а подекуди – з протестами та обуренням. Це була, якщо не боротьба, то активний спротив сталіністам. Потік викривальних листів-протестів посилився у звязку з трагедією суцільного Голоду 1932-1933 років. Згадуючи про зміст та обставини листа Сталіну від хліборобів полтавського села Луценок, один із співавторів цього листа п’ятнадцятирічний Макар, син Миколи Харлампієвича та Євдокії Харитонівни Хвилів, що пізніше замешкав у Полтаві, писав в «Українському історичному журналі» (ч.ч.1,7 за 1991 рік), що в листі до «генерального секретаря більшовицької партії» у 1933 році луценківські селяни, зокрема, вказували: «..Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбований і ослаблений. А вже із зими став забиратися ледве чи не в кожну хату, у кожну сімю. Скрізь, і чим далі – тим більше зявляються опухлі та дистофіки – дві крайні форми смертельного ступеня голоду. Й почалася протиприродна погибель людей. Гинуть вони в хатах дворах, на вулицях, шляхах. Кого голод не вбє, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи…, трупи…, трупи… Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не кладовище, а на скотомогильники. Тут як-небудь заривають у землю разом із загиблими тваринами… Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні. Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доноситься і до Москви, а може й далі – за границю. Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не дозволять запитувати й говорити про голод. Одним словом, голод – зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таємницею. Дивно вже надто звучить: «Голод під забороною». Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як на це дивишся?(О.П. – тут і далі підкреслення в Макара Хвиля листі мої). До чого ж таке становище може призвести і вже призводить? Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважаючи все на вагах, то нетрудно зрозуміти, що це веде до величезних втрат і не тільки людей – це найбільш трагічно, а й усяких інших фондів та пресурсів. У нашому селі вже померло більше третини всіх мешканців. На черзі – вимирання цілих сімей, кутків, вулиць… Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття. Не питаючи згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину перехрестити, ні панахиду померлому справити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні з совістю людей… Видно, що твоя політика, Генеральний секретар, явно заводить наше суспільство в глухий кут… З колгоспно-комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценок, яке недавно було червоним, а тепер стає все більше чорним селом…». Авторами цього листа до «верховного правителя Радянської держави Йосифа ДжуґашвіліСталіна» з-поміж інших були українці з села Жабок Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Мисан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовсім юнак Макар Хвиль, багато з них загинуло в різний час в застінках ОҐПУ чи НКВД та на засланні, а хтось пережив й самого тирана Сталіна та весь ненависний совєцький режим.

Але українські селяни не лише писали листи до московських урядників, але й нападали на зерносховища, де зберігалось відібране у них зерно, саботували роботу колгоспів, а з посиленням свавілля та викликаного ним голоду, взялися за зброю. За даними українських істориків, у 1930 році в Україні відбулось понад 4000 масових протестних виступів, а у голодному 1932 році зафіксовано понад 1000 актів збройного спротиву режиму, тоді ж з колгоспів в Україні вийшли 41200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Між іншим, якраз у тодішньому Лохвицькому районі на Полтавщині знайшовся чи не одинокий у наших місцевостях «український праведник світу», який сам, будучи головою колгоспу, відверто саботував большевицькі хлібозаготівлі, тим самим рятуючи місцевих селян від голодової смерті. Це був Петро Степанович Тищенко, 1904 року народження, уродженець села Піски Лохвицького повіту, українець, що походив із селян, з початковою освітою, який проживав у селі Лука Лохвицького району й працював головою колгоспу. – Петро Степанович був заарештований 16 грудня 1932 року, засуджений судо­вою трійкою при Колеґії ҐПУ УСРР 12 січня 1933 року за саботаж хлібо­заготівель до 5 років позбавлення волі.

Із мого родинного села Безсали та навколишніх сіл й хуторів, переважно – це села Слобідка та Сокириха, у 1930-их роках та пізніше були репресовані, а деякі з них розстріляні такі українці: лікар з вищою освітою Варда Борис Володимирович, 1888 р.н., розстріляний 28 грудня 1938 року; колгоспниця Ємець Парасковія Сидорівна, 1914 р.н., – засуджена на 10 років буцегарні; працівник торгівлі Ємець Сидір Калістратович, 1893 р.н., розстріляний 3 червня 1938 року; вчитель Квач Лоґвин Микитович, 1889 р.н., розстріляний також 3 червня 1938 року; колгоспник Ковтун Семен Іванович, 1907 р.н., (8 років позбавлення волі); селянин-одноосібник Ковтун Федір Григорович, 1898 р.н., (три роки позбавлення волі); працівник колгоспної кузні Козел Максим Матвійович, 1918 р.н., (два роки позбавлення волі); колгоспник Козел Маркіян Захарович, 1900 р.н., с.Слобідка (5 років позбавлення волі); службовець заводу Козел Олександр Іванович, 1898 р.н., розстріляний 15 травня 1938 року; колгоспник Міркотан Іван Іванович, 1894 р.н. (8 років позбавлення волі); різнороб колгоспу Онасенко Іван Юхимович, 1892 р.н., (10 років позбавлення волі); малописьменний селянин-одноосібник Панченко Андроник Опанасович, 1898 р.н., (рідний брат мого діда по лінії батька) (3 роки позбав­лення волі); колгоспник Панченко Тимофій Якович, 1913 р.н., (9 років позбавлення волі); колгоспник Піскун Семен Гнатович, 1892 р.н., (6 років позбавлення волі з поразкою в правах на 3 роки); священик Прєображєнскій Ніколай Алєксандровіч, 1889 р.н., москвин з походження (с.Борісніно (РФ), проживав у с.Безсали) (3 роки позбавлення права вибору місця проживання); колгоспник Прокопенко Віктор Пилипович, 1884 р.н., (розстріляний 15 травня 1938 року); молодший військовий технік Прокопенко Федір Романович, 1917 р.н., (5 років позбавлення волі з пораз­кою в правах на 2 роки); завідувач тваринницької ферми Сахновський Федір Андрійович, 1900 р.н., (3 роки позбавлення волі з поразкою в правах на 1 рік); колгоспник Сердюк Григорій Нестерович, 1918 р.н., с.Сокириха, (3 роки позбавлення волі з поразкою в правах на 1 рік); селянин-одноосібник Слива Василь Тарасович, 1882 р.н., (3 роки заслання у Північний край); вчитель Тютюнник Роман Степанович, 1894 р.н., (розстріляний 3 або 4 травня 1938 року); старший політрук військово-педагогічного інституту Харченко Федір Федотович, 1905 р.н., (10 років позбавлення волі); вчитель Шкляр Юрій Григорович, 1894 р., (розстріляний 14 квітня 1938 року); колгоспник Ющенко Пантелеймон Філонович, 1880 р.н., (розстріляний 19 травня 1938 року); колгоспник Ющенко Самійло Пантелеймонович, 1907 р.н., (4 роки позбавлення волі).

Родина безсальчан Ємців - батько й чоловік Сидір Калістратович, 1893 р.н., (розстріляний 03.06.1938), дружина і мати Ганна, їхні діти - син Яків,
Родина безсальчан Ємців – батько й чоловік Сидір Калістратович, 1893 р.н., (розстріляний 03.06.1938), дружина і мати Ганна, їхні діти – син Яків,

Хотілось би мені навести власноручні біографічні інформації однієї з репресованих, щоправда, вже по війні уродженки села Бесзсали, подані нею, як авторкою книжки «Дорогою терпіння…»: «Я, Ємець Парасковія Сидорівна, народилася 25 жовтня 1913 року в селі Безсали, Лохвицького району, Полтавської области, на Україні, в родині селянина. Закінчила педагогічний технікум. Вчителювала. В 33-му році батьки переїхали жити в містечко Лохвиця. В 1937 році вийшла заміж за вчителя Жарого Прокопа Климовича. В тому ж році був заарештований мій батько Ємець Сидір Каністратович. На наші клопотання дізнатись про його долю ми отримали відповідь, що він засуджений без права переписки. Почалася Друга Світова війна. Чоловік відступив на схід, а мене з двома малими дітьми мати забрала з села Бодакви, де ми вчителювали з чоловіком, до себе в Лохвицю. Брат був у Совєтській армії, попав у полон, а потім повернувся в місто Лохвицю і пізніше, в часи окупації, став редактором газети «Лохвицьке слово». Я почала друкуватися в цій газеті, мої вірші були антирадянського змісту, особливо вірш «Сталінська слава». А коли вернулися совєти, то через рік мене було арештовано. Судив мене військовий трибунал по статті 58, дали мені десять літ виправних таборів і пять років висилки. Це сталося в 1944 році. Відправили мене в Печорські лагері. Захворіла, потрапила в лікарню (для засуджених) і мені вдалося там остатися працювати медсестрою. Тут мені скинули строк кари на один рік. Звільнили мене в 1953 році. А після смерті Сталіна, коли була реабілітація, з мене зняли судимість і висилку. Бувші арештанти отримали чисті пашпорти. Я ще три роки працювала в Караґанді, в посьолку Долінка медсестрою в дитячому приюті, а в 1957-му повернулася в Лохвицю. На час арешту я мала двох синів Віталія 1938 року народження і Аскольда 1940 року народження. Сини залишилися на руках моєї матері, коли мене арештували. Аскольд умер в 1944 роців рік мого арешту, але вже без мене. В нього була дифтерія і йому потрібно було для лікування протидифтерійну сиворотку. Але тому що наша родина належала до «ворогів народу», то моєму синові дали змогу вмерти. Батько мій, Сидір Каністратович Ємець, був арештований ще 1937 року. А брат, Яків Сидорович Ємець, відступив з німцями і потрапив до Америки. Я ж, повернувшись з лагерів, працювала в сусідньому районі медсестрою. Брат хотів, щоб я приїхала до нього в Америку, вислав чотири запрошення, але кожного разу мені відмовляли у візі. То я написала листа до Громика (він тоді був головою Ради Міністрів), і аж тоді змогла приїхати до Америки. Тут зустрілася з письменником А.Юриняком. Ми одружилися і я залишилася в Америці. В 1996 році А.Юриняк помер. В Америці я друкувалася в газетах: «Українські Вісті» і «Свобода» під іменем Паша Ємець. – Висловлюю глибоку вдячність своєму братові Якову Ємцю, його дружині Ліді, а особливо їхньому синові Григорію за турботи, пов’язані з виданням цієї книжки…». Слід тільки додати, що майже одночасно з батьком Параски та Якова Сидором Каністратовичем Ємцем було заарештовано й іншого лохвичанина такого собі Євграфа Карповича Капустянського, який народився у 1884 році у селі Зуївці на Миргородщині, походив з духовенства, а на час свого засудження особливою трійкою при УНКВД Полтавської області 3 квітня 1938 року за стс.ст.54-10, ч.1, 54-11 КК УРСР до розстрілу з конфіскацією майна, був… пересічним селянином-одноосібником.

Андрієвський, професор Борис, уродженець села Безсали, - брат репресованих большевиками Федора та Івана
Андрієвський, професор Борис, уродженець села Безсали, – брат репресованих большевиками Федора та Івана

Слід згадати також й про іншого знаменитого уродженця села Безсали Бориса Юрійовича Андрієвського, пізнішого видатного лікаря-хірурга й професора-науковця, який народився 28 жовтня 1898 року в нашому  селі у родині місцевого священика. – Двох його братів Федора та Івана вбили московські большевики, вони не витримали страхітливих тортур у тодішніх катівнях сталінського НКВД. Третій же брат інж. Дмитро Андрієвський, уродженець лохвицького села Бодаква, дістався за кордон й став провідним діячем Проводу (ПУН) та Організації Українських Націоналістів (ОУН). За часі «єжовщини» самому професору Борису Андрієвському довелося залишити Україну та переховуватися аж на Поволжі. Середню освіту він отримав в Лубенській ґімназії. У Харкові навчався у вищому медичному навчальному закладі, де й опанував фах хірурга. Після здобуття докторату медичних наук в 1938 році став доцентом, а від 1940-1943 рр. працював професором хірургії Дніпропетровського медичного інституту В 1943 році переїхав до Львова. Тут до березня 1944-го трудився професором хірургії у Львівському медичному інституті. Перебуваючи у Львові, мав контакти з керівними членами ОУН. У хірургічній клініці у Львові за відома професора Андрієвського лікували вояків УПА, які перебували в лікарні з підробленими документами. Деякі операції робив самотужки, інші — разом із лікарями-асистентами. Навесні 1944 року Андрієвський переїхав до Відня. Після закінчення 2-ої світової війни опиняється у Західній Німеччині. У Мюнхені наш земляк працював хірургом в українській поліклініці, потім став директором шпиталю адміністрації ООН для допомоги і відбудови, пізніше — Організація допомоги біженцам (УНРРА-ІРО) в Реґенсбурзі, завідував хірургічним відділом. Якраз у Західніфй Німеччині Борис Андрієвський був одним із організаторів двох наукових з’їздів українських лікарів‚ де виголосив оригінальні доповіді про лікування хвороби Шенляйн-Геноха та туберкульозного перитоніту. У Німеччині теж лікував та оперував вояків УПА, які пройшли рейдом на Захід. В 1952 року проф.Борис Андрієвський перебрався до США, працював лікарем у Клівленді. Займався також науковою діяльністю. У професійній діяльності Бориса Андрієвського напрямами наукових досліджень були опрацювання й впровадження в медичну практику кровозамінних розчинів, зокрема, препарату Укрінфузин‚ став автором близько 30 наукових праць, й що важливо, переважно українською мовою в різних царинах хірургії. Крім лікарської та наукової роботи, він присвячував багато часу громадсько-суспільній та політичній діяльності: очолював Українську Санітарно-Харитативну Службу (УСХС) у Мюнхені, Українську Вільну Академію Наук та Наукове Товариство імені Шевченка. Був політично активний у Закордонних Частинах ОУН; кілька років очолював Політичну раду ЗЧ ОУН. Помер у Клівленді 20 жовтня 1962 року.3 квітня 1973 року в газеті «Свобода» д-р Юліян Мовчан написав, що ім’я Бориса Андрієвського заслужено можна поставити поруч імен таких видатних постатей українського медичного світу, як Олександр Богомолець, Юрій Липа, Мар’ян Панчишин, Теофіл Яновський, Тит Бурачинський, Софія Парфанович.

Безсали, – старий клуб (колишня садиба власника Гришенка), повоєнна світлина

Ще я добре пам’ятаю й місцевого мешканця Шкляра Петра Фадейовича з села Безсал, але донедавна про нього майже нічого не знав. Як виявилось, Петро Фадейович народився у нашому селі в 1911-ому році, був свідомим украї­нцем, походив із селян, мав початкову освіту, був на час арешту колгоспником, заарештований 28 квітня 1936 року, засуджений Полтавським обласним су­дом 16 липня 1936 року (стаття КК не вказана) за антисемітизм (?!) до 3 років позбавлення волі. – Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 24 травня 1994 року. Як було насправді у зфабрикованому большевиками «уґоловому дєлу» безсальчанина Петра Фадейовича Шкляра достеменно невідомо. – Однак, як писав два роки тому журналіст В.Орел на одному із ресурсів, що цифри, засновані на копітких дослідженнях в архівах Служби безпеки України історика Золотарьова, говорять про те, що на керівних постах в ҐПУ УССР в 1929-1931 роках євреїв було 38%, а в період Голодомору 1932-1933 років євреї становили 66,6% серед усіх керівників каральних органів республіки… – При цьому відзначимо, що євреї становили лише 6,5% населення України за переписом 1926 року…Наступний факт, коли в 1936-му присвоювалися нові звання у військовому відомстві держбезпеки (очевидно за заслуги в буремні часи-автор), то серед верхівки НКВД УССР з 79 осіб євреїв було рівно 60 (знову 66,6%). Той же дослідник Золотарьов вказує на архівний документ – наказ НКВД СССР від 8 січня 1936 го, де йдеться про присвоєння спецзвань капітанів ҐБ (що відповідали загальновійськовому полковнику) співробітникам НКВД України. Серед 34 офіцерів – 25 євреїв…Звісно про точну кількість євреїв, що брали участь в Голодоморах в Україні ми не знаємо. Втім, якщо врахувати, що кадровий склад ҐПУ УССР складав щонайменше 5 тисяч осіб, то навіть за найскромнішими оцінками, підгодованих істориків виходить кілька тисяч євреїв – учасників і організаторів ґеноциду – це значно більше тих кілька сотень осіб  – цифри, яку вони з усіх сил намагаються заперечити… Натомість, незаанґажований історик Золотарьов пише, що він спеціально не займався пресловутим «єврейським питанням», а займався історією совєцьких органів «госбєзопасності». Тому його дослідження особливо цінні.  Досліднику мимоволі доводиться стикатися в основному з євреями-чекістами. «Коли я написав 27 нарисів про керівників ЧК-ҐПУ-НКВД Харківщини, то 11 були євреями. Коли писав нариси про начальників Секретно-політичного відділу ҐПУ УРСР, то євреями були 3 з 4. Євреїв в ҐБ не можна розглядати окремо від євреїв в партійному апараті, наприклад. Думаю, що їх відсоток в партійних органах в Україні був порівнянний з відсотком в держбезпеці», – констатував історик…

Тут, мабуть, принагідно згадати ще й про сумнозвісний «Торґсін», точніше – «всєсоюзную кантору по торґовлє с іностанцамі», яка займалася золотовалютними спекулятивними операціями протягом 1931–1936 років. Розквіт «кантори» припав на голодні 1930-ті роки — з початком Великого Голоду на українських землях та репресивною політикою большевицького «правітєльства» — в часи Голодомору ґеноциду в Україні 1932–1933 років. В УССР «всєсоюзная кантора» «по торгівлі з іноземцями» почала свою злочинну діяльність 29 червня 1932 року, коли була заснована всеукраїнська «кантора» торгзіну (ВУК «Торгзін»). «…Абревіатура «Торгзін» загалом є такою, яка обманює, оскільки близько 70% всіх цінностей, які скупив «Торгзін» (валюта, золото, срібло, діаманти, платина, твори мистецтва), близько 70% всіх доходів які отримав «Торгзін» надійшли від підсовєцьких, переважно українських громадян…». – Керівниками ж правління «кантори» в різний час були, між іншим, за дивним збігом обставин (!), – однофамілець українця-безсальчанина, засудженого (1936) за уявний «антисемітизм» Петра Фадейовича Шкляра (1911 р.н.), – єврей з походження Моісєй Ізраілєвіч Шкляр, пізніше – Артур Карловіч Сташєвскій, й згодом – Меєр Абрамовіч Лєвінсон. Автором ідеї обміну товарів на побутове золото був такий собі Єфрєм Владіміровіч Курлянд.

Відомості підсовєцьких істориків й краєзнавців про «комуністичний рай» на історичній Полтавщині повністю спростовує видана у сумському видавництві «МакДені» в 2008-ому році книга «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців: Збірник матеріалів», в якій є, зокрема, й спогади про ті страшні часи уродженців сусіднього з Лохвицьким – Роменського району сучасної Сумщини, де, зокрема, у спогадах Лідії Третяк, йшлося: «…А про хліб тільки мріяли, здавалось, якби хоч раз відкусити, то віджив би, хоч би запах почути. Старший брат приносив з поля, бо ходив на роботу в колгосп, у кармані колосків. Лущили зернинки, товкли у ступі, і бабуся варила затірку або галушки… Від голоду нас врятував дідусь. Мав пасіку і носив мед у Ромни жидам, а взамін приносив то стакан пшона, то якоїсь крупи чи муки, чи хлібинку. Тим і вижили…»

Свідок жахливих подій Великого Голоду у нашому регіоні, полтавський краєзнавець Іван Яровий із лохвицького села Степук у своїй статті п.н. «Терор голодом» писав, що, коли пишеш про Голодомор 1932-1933 років на Полтавщині, «…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона… Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах «лип’яники», хто їв бруньки липи, «кашку» цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети…». Краєзнавець писав, що згідно з повідомлення італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ҐПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства.

Доповнює жахливі факти Голодомору 1932-33 років на іншій частині Полтавщині й пані Тетяна Захаряк (з дому Черевань) із далекої Австралії. У своєму листі до мене в Лохвицю вона, зокрема, писала: «Наша Мама Тетяна Черевань (Волинець) (12/2/24-22/1/2017) народилася у старовинному селі Глинськ, у Полтавській області у 1924 (році), доня найстарша патріотичним батькам Матвійові та Хемійці Черевань – з козацьких родин. Народилися у родині ще дві доні Галя i Соня та сини Гриць та Іван. Про мамині молоді літа можна дуже багато сказати бо вона мала 8 і 9 років коли стала живим свідком Голодомору 1932/33. Мама багато разів публічно розказувала про цей ґеноцид. Вона вірила, що Бог її залишив на світі, щоби вона могла про Голод розказувати. Скороченю про це згадаю, хоча багато чого потрібно сказати. Матвій Черевань, мій дідусь, та його родичі не погодилися вступити до колгоспу і так на Свят Вечір у 1933 комуністи призначили цілy родину на знищення. Мали арештувати Тата Тетяни – Матвія, а він втік на Донбас де почав працю у вугільних викопах (шахтах).. Вважав, що зможе звідти посилати гроші та пакунки для родини.Прийшла до хати буксірна бригада на Свят Вечір. З хати забрали все, усю живнiсть, навіть з печі витягнули пиріжки, які Хемійка пекла на Свята, і маленьке горнятко з зернятками а з стайні забрали корову, телицю і свиню й все зерно. Хемійка просила, щоби хоча б корову не брали, щоби було чим дітей годувати, на це один з катів вдарив її в груди крісом. Вона впала на сніг непритомна. З живністю стало чим раз гірше. Вони їли травичку, буряни, троха закопаної картоплі і лушпиння від картопллі, смоктали кісточки і що могли знайти. З початком червня 1933-го року вмирає Cоня, а тоді Іван. А тоді Хемійка дуже захворіла і не мала силу далі шукати їжу, а мама наша була дуже напухла й немічна, так як і її сестра Галя, вони сиділи на порозі чекаючи на смерть. 11-ого липня Хемійка вмирає з голоду, а незадовго – й Грицько. Якось мама і її сестра вижили цю страшну подію. Батьки Матвія також померли з голоду i його дядько. Матвій пізніше був арештований. НКВД тортурувало його один рік. Він знов одружився зі вдовою, котрої уся родина загинула від Голоду, і вони мали ще одну дочку Олю….».

В іншому родинному архіві уродженки Лохвиці Лариси Шевчук (з дому – Верховська) є згадка й про те, як в часі Голодомору 1932-33 років в Лохвиці сімейство її дідуся Заславця Луки Степановича врятувало від голодної смерті Ольгу та Олександру – дочок двоюрідного брата дідуся пані Лариси – Заславця Григорія Пантелеймоновича та його дружини Заславець Пелагеї Павлівни – вони обоє померли під час Великого Голоду. Ларисі Шевчук навіть відомо, де у Лохвиці похована Заславець Пелагея Павлівна (1900-1933). Дітям же Григорія та Пелагеї Заславець – Ользі і Олександрі вдалося вижити, вони були дуже вдячні родині Луки Степановича, ними пізніше опікувався їхній рідний дядько Заславець Кузьма Пантелеймонович та його дружина Параска Іванівна.

Дзюбенко-Мейс, пані Наталя, – видатна письменниця, дружина дослідника українського Голодомору  американця з походження Джеймса Мейса, лауреатка Всеукраїнської літературної премії імені Олеся Гончара у своїй статті «Лохвицькі світи Олександра Панченка» майже десять років тому писала «…Фейсбук створює певну ілюзії масового зацікавлення в українській історії. Проте справжніх трудівників, професіоналів на цій ниві не так і багато. Днями я отримала пакунок з книгами Олександра Панченка доктора права та приват-доцента Українського Вільного Університету, автора безлічі наукових досліджень та книг політичної публіцистики, україністики та краєзнавства, упорядника книг споминів та збірників статей визначних діячів української політичної еміґрації, а також багатьох статей у галузі історії держави і права, нарисів та есеїв з проблем та історії українського державотворення. Ім»я цього українського патріота з Лохвиці, Полтавської області на зорі Незалежності було добре відомим тим, хто збирав перші відомості про Голодомор, створював «Меморіал». Олександр Панченко – могутня інтелектуальна сила, яка працює для України, для українців і їх потомків… Особливий інтерес у мене викликала книга «Трагедія поневоленого народу» Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка), упорядкованого Олександром Панченком.. Уже з його передмови я зрозуміла, що попереду у мене хвилююча мандрівка в інтелектуальний світ дивовижної людини рожденної дивовижним лохвицьким світом. Непроста, бо в центрі його досліджень стоять непрості питання. А його симфонічна ліро-епічна поема «Велика руїна» попри дещо архаїзоване письмо усе ж несе в собі правду-стогін покривдженого народу в час Голодомору. І відкриває джерело його сили і невмирущості. Ну що ж, сказала я собі, значить олівець у руки, старий записник і до праці. А це робота не одного дня. Не все сказала, і може не так подякувала я пану Олександру за його безцінний подарунок. Але всі ми маємо за собою гріх вчасно не сказаного доброго слова. Тож я поспішаю скласти Олександру Панченку низький уклін за його сподвижницьку працю на українській ниві….».

Як я вже писав раніше, в часі повномасштабної московсько-української війни ХХІ-го століття маємо надзвичайно сумні, вкрай скорботні й дуже трагічні українські паралелі: насьогодні щотижня лише Полтавщина втрачає майже стільки ж своїх людей, як в часі Голодомору ґеноциду 1932-33 років вся тодішня підсовєцька Україна втрачала щохвилини етнічних українок й українців. Вкотре переконуємось, що сучасна імперсько-путінська Москва, як і колись, 90 років тому, сталінсько-большевицький Кремль, є головними ворогами української хліборобської нації, тими безжалісними сатрапами-вурдалаками, які повсякчас прагнули й далі хочуть усілякими ганебними й варварськими засобами винищувати наш нарід, нашу націю. Генетична пам’ять усіх українців про страшні часи та невинно убієнні жертви Великого Голоду й репресій 1921-22-го, 1932-33-го, й, зрештою, 1946-47 років завжди була в свідомості усіх з роду-племені українців, куди б не закинула їх нещаслива доля – до Европи, Північної чи Південної Америки або ж навіть Австралії.

Вже на протязі понад трьох десятків років, починаючи від кінця 1980-их років, я переконував спільноту, що ми – українці. Ми маємо гордитися, що ми є великою, гордою, талановитою й надпотужною нацією, що, між іншим, доводимо своєю кров’ю і жертвами в часі повномасшатбної московсько-української війни у 2022-ому році. – Якраз нація, на думку дисидента й правозахисника Валентина Мороза, «…творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили…. Нація витворюється там, де є силове духове поле….». – Моє ж силове духове поле – моя улюблена й заквітчана Україна та Полтавщина, яка, переживши за минуле століття три страшні Голодомори 1921-22, 1932-33 та 1946-47 років, – все ж таки дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої й героїчної нації. Мабуть, моя улюблена земля вдихнула в мене разом із моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933-ому році, яка вже, на жаль, відійшла у Засвіти, – в мої гени, в мою плоть і кров безсмертну й незнищену суцільними голодоморами, репресіями і війнами українську національну душу. Я надзвичайно пишався й пишаюсь, особливо в часі кривавої московсько-української війни, розв’язаної спадкоємцями большевиків – путінськими імперськими вурдалаками, що я – українець. Мої діти – також українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх большевицьких Голодоморів та війн, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони українців і українок, наших єдинокровних братів й сестер, які повсякчас, у той чи інший спосіб, не лише тихо вмирали, але й чинили спротив та боролися проти тотального винищення. – А ще Голодомор мого народу – це мій безкінечний сум, мій невимовний біль, моя особиста кривда й моя персональна трагедія. Однак, завжди я не лише сумую, чи схиляю голову та плачу, але й закликаю кожного з українців та українок: «Повсякчас борітесь, ніколи не забувайте й не здавайтеся, нікому не пробачайте своїх кривд!». – До речі, родина по лінії моєї матері – Галини, яка побачила світ Божий у сім’ї Івана Кузьмича Шевченка та Парасковії Пантелеймонівни (з дому – Степура) 23 березня 1933 року, що замешкала на хуторі Сокириха тодішнього Лохвицького району Полтавщини найбільше із усіх тамтешніх селян постраждала від Голодомору тих років. Були замордовані большевицьким Голодом родичі моєї матері й діда, а відтак і його далека й близька рідня – Шевченко Євдокія Артемівна, – мати Шевченків Панаса та Олексія, померло від голоду також ще двоє її дітей (імена невідомі), Шевченко Кузьма Гаврилович, Шевченко Марія Кузьмівна, Шевченко Олексій Гаврилович, Шевченко Олексій, син Шевченко Євдокії Артемівни, Шевченко Олена Кузьмівна, Шевченко Панас, – син Шевченко Євдокії Артемівни, Шевченко Пріська, Шевченко Хома Кузьмич, Шевченко Явдоха Кузьмівна. – Їхні прізвиша з іменами також є в Національній книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. – Дуже сумно, що у ХХІ-ому столітті в центрі цивізізованої Европи кривава рука й зла пащека новітньогоо московського імперіалізму продовжує нищити хліборобський рід сокирянських Шевченків. – 28 червня 2022‑го року в боях на підступах до міста Слов’янськ в ході боїв московсько-української війни загинув 24-річний Максим Шевченко, син Михайла, мій двоюрідний племінник, рідний брат священика Православної Церкви України (ПЦУ) о.Дмитра Шевченка. – 1 липня 2022 року відбулася скорботна церемонія поховання Максима, жителя Кобеляцької громади, який загинув, виконуючи свій військовий обов’язок в часі жорстокої війни. Максим Шевченко планував стати кадровим військовим, вивчитися й згодом отримати офіцерське звання…

У моїй пам’яті та свідомості повсякчас, на протязі вже кількох десятків років, виринає страшна трагедія Голодомору ґеноциду української нації 1932-33 років на наших теренах, яка є, зокрема, у свідченнях очевидців Лохвицький (т.ч. Сенчанський) та Чорнухинський райони зосереджена, здебільшого, у «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Полтавська та Сумська область…». – Це, у переважній більшості, списки жертв геноциду, як також розповіді людей похилого віку, які самі пам’ятали про Голодомори 1932-1933, 1946-1947 рр., або знали про це від своїх батьків та родичів, записані у формі діалогу дослівно, без жодних виправлень розмовної української мови на літературну, із повним збереженням їхнього діалекту та лексики. – Напередодні сумної дати 90-річчя Голодомору 1932-33 років та вшанування нами жертв Великого Голоду, подаю окремі свідчення, які подані у названій вище скорботній книзі по нашому реґіону у дещо скороченому мною вигляді. «…Гайворонський Григорій Павлович, с.Млини: «…Я щитаю, основна причина – засуха 32-го, ну а тоді вже помогли оці, їздили підбирали… Відбирала держава собі, шоб просуществовать, у селянина забрали остальне, шо в нього було. – …Сільська рада, була комсомольська організація. Організували всіх комсомольців і оці комсомольці ходили по селу і даже їздили по селу, заїхали. Ну я примерно скажу: залізли в нас на горище і забрали. Одна квасоля була, ворочок – і той забрали…. Ніяких документів не було. Вони ж – свої сільські хлопці, які там документи… – Народ так морально убитий, понімаєте, воно якраз і колективізація, і оце під 33-й підскочив. Ну, люди були морально пригнічені… Лазили у сараях. Оцей Хоменко, шо я вам кажу, підійшов, прийшов до одного дядька, а цей дядько у сараї в жолоб сховав два мішки пшениці. Цей Хоменко поїхав і забрав це ж жито у його, а сам… Ну, кухня, хатина була, зробив хвойний пристінок, а цей знав, шо Хоменко сховав там 12 мішечків зерна, шо одбірав. І пішов до голови сільради: «Я хочу піти потрусить хліба в Хоменка». Той: «Чого ти підеш до Хоменка, він он у бригаді ходе». – «Якшо не підеш ти, я зараз піду у міліцію, возьму міліцію і потрушу». Ну, вобщем, оцей, де він забрав два мішки, цей забрав у нього ці дванадцять мішків… Їх два і ще їздила підвода, шо в мене забрали, з-під двора собірали. Ото їхтри чоловіка, атакв основному два чоловіки, і так вправлялися. Так їх не одна бригада була. Оце в селі (ну, в нас не велике село тепер) як робили ще. От у Млинах беруть цього Хоменка і Мирського посилають у друге село. Чужі люди ходили отут у бригадах. Ну, і сільські ходили – Хоменко оцей…… -Десь офіціально і не дуже офіціально, десь 112 чоловік умерло. Повністю умерло, вимерло сім’ї чотири. Одна сім’я – 3 душі, одна сім’я – 7, п’ять і сім, ото полностю сім’ї вимерли шо, ато так у сім’ї оце, де я живу (отой круглячок) десь 12 хат-ото з 12 хат умерло 10 чоловік. В 46 і 47-му годі був секретарем, тоді ще оце воно недуже похололо було, тоді сиділи підщитували…».

«Косенко Анастасія Микитівна, с.Сенча (Засулля): «…Селяни не могли ніяк оборонятися, бо вони були пухлі і знесилені… Активісти забирали все, навіть шукали у мишачих норах якусь їжу… Заховані продукти шукали скрізь, навіть у колисці для дітей. Тих людей, які шукали продукти звали активістами… – Одяг і рушники люди міняли у містах на якийсь шматок хліба, чи декілька грамів якогось пайку. А харчі забирали… Якщо ти знайшов або вкрав 5 колосків, то тебе будуть судить. Був суворий режим… Дуже рідко діти залишалися живими, їх доглядали близькі родичі. У селі не голодували тільки активісти, бо вони наживалися на чужому горі… Виживали ті, у кого було хоч щось поїсти…. – Їли різних комах, кору дерев, солому з стріх….Їли все і не перебирали харчами… Ми їли кору та листя з усіх дерев, які росли вдома… Споживали ми і мишей, і гадюк, і різних комах та гризунів… У селі залишилася в живих третя частина села… Випадків людоїдства у селі не було… Ті хто ще були живішими збирали по селі мертвих і закопували їх до однієї ями….».

Особливу мою увагу привертає спогад мешканця мого родинного села Безсали, доброго приятеля мого батька св.пам. Панченка Івана Івановича, 14 квітня 1932 року народження, Литвиненка Івана Стефановича: «…У ті года мені було 10 год. 33-й почався з 30 году. Ішла агітація, щоб люди ішли в колгосп. Приїжджають уполномочені, проводить народну політику. Хто розумів, хто не розумів. 1930 рік – це Слобідка, її вже немає. Туди зразу пішли всі в колгосп. Одноразово, як всі там люди мали по 12 гектарів землі. А біднота ця – це не секрет, а в селі Безсали ніхто нічого. Іде 32 год. Слобідка розпалася. Землю обробляли, засівали, збирали. 1932 рік, у восени люди землю зорали, посіяли, а не собирали. Пішли буксирні бригади так як воно є із Нового году. Буксирні бригади і забирають под ліцо все… – Податки – хліб вивозили под ліцо. План був, люди виполняли його, ну це йшла агітація, щоб люди йшли в колгосп. Хто йшов, а хто не йшов, не писали заяву, в того забирали коня чи іншу худобу. Виконали один план, накидали другий план, накидали третій план, хто не йшов. Буксирні бригади забирали із погреба все, навіть капусту. Люди, хто як зумів, той так і спасся. Словом йшла голодовка. Людей заставляли, щоб вони писали заяву в колгосп, а вони не йшли. Урожай був, кажуть, що голодовка була, бо урожаю не було. Урожай був, картоплю забирали також. Все йшло в район. Частину забраного буксирні бригади залишали собі, ноччю п’ють. Все, що робилося, я бачив. 1933 рік – сурйозний рік. Под ліцо забирали все. Я ходив у школу. Єлі кінчив 7 класів. У мене батько робив у лісництві, так там трохи давали людям і він приносив додому. Ото я і вижив з батьком… Це робили буксири, складалися з комсомольців: приміром в Безсали ішли з Бербениць, а в Бербениці ішли з Безсал. Буксирні бригади – це чоловік 5-6, може й 7….Ходили по селу не одна бригада. Жінки не були в складі буксирних бригад. І наші були безсальчани…. Зерна ніхто не приховує, бо знали, що знайдуть, може який хороший хазяїн і приховав. А такого, щоб масово зерно ховали, то не було. Хороший хазяїн десь приховував пару мішків пшениці для себе, та й не можна довго його зберігать, особливо, якщо місце вологе. Була винагорода від влади за донесення на сусіда. Я не можу сказати, яка винагорода, але була… – Арешти, це у 37 году. Тоді заходили, сім’я, ніхто не питає сільської ради, люди просто гинуть від голоду. Раз їсти нічого, то все. Вони заходили з хати в хату. Хто заяву в колгосп написав, того минали. Отака була система, це політична справа, товариші. Що я бачив, те й я кажу. Оце й усе.- Не мали, зброї не мали.- Хто з ними боронився? Ніхто. Люди були такі ослаблені, що єлі доживали віку. Це я кажу, що я бачив. Не боронилися ніхто… – Шукали заховані продукти буксирні бригади, що складалися, в основному, з комсомольців. У Безсалах саме найбільше лютував буксир, якого по-вуличному звали «Романович». Саме найбільше у селі постраждав куток «Загребелля». Пізніше, безсальчани не раз говорили, що «Романович» угробив «Загребелля». – Як я вже говорив, їх було від 5 до 7 Були серед них здебільшого місцеві, але іноді були і з сусідніх сіл. Люди навіть не знали для чого їх привозили до нас. В селі одночасно могло бути декілька буксирних бригад… Хорош хазяїн, що у нього робила голова. На горищі розсипає зерно, а потім валькує. Кладе куль соломи, очерет. Зарно повинно лежати у сухому місці, тільки так люди могли зберігати зерно. У землі зерно не могло лежать довго. Хоча й засипати у ящик, прикидати землею, не буде довго. – Давали трохи, але люди спасалися скотом, А хто не йшов у колгосп, мерли раптово. Я робив головою сільпо і скажу за рушники. Кожна жінка вишиває рушники. Це женщини, їхня робота…. Ану самі скажіть за цей закон? Такого закону про «п’ять колосків», щоб до розстрілу я не чув. Дали одному 18, другому – 15, третьому 12, а щоб до розстрілу я не чув, Одну жінку зловили на полі, постригли, дали 5 год, ну вона не сиділа: стара була, в церкву ходила…. На окремих полях було дуже багато неубраного, його не убирав ніхто, просто нікому було через високу смертність…. Були правда люди – бідняки, яким колгосп був по душі. Мій батько не був у колгоспі, бо робив у лісництві. Батько був 1886 року народження… Хто пішов у колгосп, в того худоби ніхто не брав. А хто не пішов, то перед цим продав, бо знали, що заберуть, в декого і вкрали….- А де її можна було переховувати? її хоч продавали, якщо хто додумався до цього раніше, а хоч різали, хто не хотів, щоб її забрали в колгосп. Але пізніше забій худоби поставили під суворий контроль. Могли прийти у двір в любий час на протязі дня. Квасолю забирали під чисту. Могли забрати сундук з одягом і білизною…. Люди стали помирать особенно в 1933 році, зимою. Люди разно жили. Були випадки людоїдства… Так, патронати стали в кожному колгоспі відкривать. В Безсалах було 2 колгоспи, при кожному з них було організовано патронат, куди здавали малих сиріт, всіх дітей, які залишилися без батьків… Не голодували в селі вчителі, лікарі, голова сільради, різні управлінці. Вони одержували продовольчий пайок. Його іноді встановлювали на основі трудоднів. Якщо записували один трудодень, то на нього полагалося 500 грам муки, а для непрацюючого – 300 грам…. У кого корова була, то ото помагали, молока принесуть. Корова дає що хоч і молоко, кисляк, сир. Употребляючи це можна було вижити… Намагалися пробитися у міста, де голоду майже не було. У Лохвиці голоду не було по тій причині, як вважають окремі старожили, що Лохвиця була єврейським містечком, а євреї – це люди підприємливі і запасливі. Доводилося чути, що багатьом лохвичанам вони допомогли під час голодовки, безплатно годували людей… Мали, хоча в різних випадках поступали порізному. В нас родичів було небагато. Більшість їх померли, тому на допомогу особенно не було на кого розраховувати. Нас утримував на цьому світі батько, який робив у лісництві і дещо приносив додому… Що в кого було, якщо був садок, к прімєру. Люди споживали цвіт акації, липи, їли клівер. Дуже часто вживали дубові листки, якщо вони сухі, то з них умудрялися робити, пекти оладки на молоці. Їли горобців… Голоду у містах не було. Наш покійний односельчанин Литвиненко Павло в ті голодні роки робив у ощадкасі і розповідав, що вони не голодували, їх 7 чоловік по району одержували пайок із закритого розподільника. Павло Семенович завжди стверджував, що голод був зроблений штучно, бо врожай того року був гарний… Були випадки смерті моїх однокласників. А у дворі у мене жив батьків брат, то помер він, братова жінка, троє його дітей, сестра батькова, мати, в хату не можна було зайти, такий сморід, та ще й нікому було ховать. Це весною 1933 року сталося. Померло багато. Як розповідав той же Литвиненко Павло Семенович, найбільше вимерло людей у Бодакві і Безсалах. В Безсалах умирало найбільше людей, коли цвіли акації. Вмерло 600 чоловік. Це по сільраді, куди входили і хутори. Населення було біля 3000 чоловік…Приїхали підводи і всіх забрали, хто на ногах тримався та лопату в руках міг держать. Ховали на кладовищі і на одному і на другому. Де викопали ями, там і ховали всіх підряд. Кидали просто так, навіть в ніщо не замотували. Тільки на Кривій, дома один син матір сховав, а то всіх на кладовищі ховали…. 5 років тому, в 2003 році на одному із наших кладовищ встановлений металічний хрест, на якому закріплена табличка: «Безсальчанам – жертвам Голодомору 1932-1933 років». Хто чесний і понімає цю біду, той поставив, а є такі, що й могили немає. Якщо хороший хазяїн живе, той все може зробить…».

село Сенча, – місцеві селяни з волами й кіньми – всі до колгоспу (світлину надав Іван Чумарний)

Нині вже покійний Іван Стефанович Литивиненко говорив про 600 загиблих (!) тільки в одному селі Безсали, всього ж по колишній Безсалівській сільській раді – а це менші села та хутри – Червона Слобідка, Сокириха, Вишеньки (Баранівщина), Мехедівка, Озерне (Сокольське, Старожабки) та зниклі з мапи менші хутори навколо Безсал – встановлено згідно з «Національною книгою пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Полтавська область…» у 6 (!?) разів менше – тобто 101 особа загиблих, з них встановлені імена лише 92-ох (!!) мешканців, по колишньому ж Лохвицькому району вставлено імен лише близько трьох тисяч моїх земляків.

Нарада сількорів Лохвицького району, 1933 рік (напис на звороті світлинирік (напис на звороті світлини – сількорові газети т.Галушці

Докладні інформації про Голодомор в іншому лохвицькому селі Яшники подала Наталія Бизова (Безсонова) (2009), які ґрунтуються на спогадах «Від роду до роду» її батька Павленка Івана Івановича (1923-2000), записаних у ще у 1990 роки: «…Про колективізацію (об’єднання селянських дрібних господарств у колективні у 1928-1933 роках – автор) вже стільки написано і сказано, так її з одного боку розхвалено, а з другого – засуджено і проклято, що додати щось нове важко. Але дещо нагадати варто. – Починалася колективізація з партійних постанов. Вони публікувалися у газетах і доповнювалися різними чутками та пересудами на місцях. Потім почалися один за одним сільські сходи, наїзди уповноважених з району. У нас (село Яшники Полтавської області – автор) були Струєв, Кукольницький, Гармаш. Вони закликали об’єднуватись, переконували селян у перевагах колективного господарювання над одноосібним. Але люди не вірили міським краснобаям, так як спроби комунізації вже були і кінчалися вони, як правило тим, що голота, проївши і промотавши панське добро, розбігалися хто куди. – Добровільна агітація не давала бажаних наслідків. Заяви про вступ до колгоспу подали лиш деякі малоземельні селяни, яким нічого було втрачать, а також кілька господарів – невдах. Тоді за вказівкою верхів почалося розкуркулювання…. – Поклав батько на воза плуга, борону і дряпака, запріг кобилу та й поїхав до артільного двору. Мати голосила на усю хату, а ми сиділи нищечком і тільки кліпали заплаканими очима. Спільних конюшень, корівників і свинарників тоді у колгоспі ще не було, і люди вели своїх коней до колишніх куркульських дворів, які стали бригадними. Там утримувались також реквізовані корови, вівці, свині. Нашу Буланку поставили майже по-сусідськи – у хлівах Присяжного Івана, і батько щовечора навідувався до неї, чи нагодована і напоєна. Та через деякий час почався вихід із колгоспу. – Пронеслась чутка, що вступать туди необов’язково. Забрав батько свою кобилу з возом і реманентом додому і ще один рік обробляв свою землю одноосібно, спрягаючись то з Манівцем Семеном (Провальним), то з Солонухою Михайлом (Ольженком), то з Юрченком Дмитром (Кончиковим). Це були останні з могікан. Але ж хлібоздачу нам довели таку, що батько ледь її виконав. Лишилося тільки на прокорм сім’ї та для весняного посіву. – А тим часом підкрадався голод 1933 року. Сталін [не Сталiн, а комунiсти!] вирішив остаточно зламати непокірне українське село. У пресі було піднято галас про те, що недобиті куркулі і підкуркульники гноять хліб, аби лиш не дати його робітничому класові і тим загубити молоду радянську державу. Повсюди почали створюватись буксирні бригади на чолі з уповноваженими з району. До їх складу, як правило, включався один міліціонер. – Партійне начальство, звичайно, розуміло, що у своїх односельчан сільські активісти хоч і реквізують частину зерна, але не усе і не у кожному дворі. Хтось та врятує своє добро з допомогою «свого» активіста-кума чи свата або родича чи сусіда. Тому буксирні бригади посилалися на чужі села. Наші, наприклад, їхали колошматить Свиридівку, а буксири звідти з тією ж метою їхали до нас. Такий обмін виключав будь-яке милосердя і підвищував результативність обшуків. Чужі активісти відбирали останнє, не зважаючи на жіноче голосіння і плач дітей. – У кожного буксира був довгий залізний щуп з гострим кінцем… – Зривали підлогу, розвалювали комини, забирали рештки квасолі, борошна, печений хліб, сало, м’ясо та інші продукти. – Передові буксирні бригади заносилися на районну дошку пошани, їхній досвід рекламувався через пресу. А відстаючі гнобилися, на них навішували ярлики «посібників класового ворога». Їхні керівники – уповноважені райкому партії, голови сільрад – притягалися до відповідальності за м’якотілість і потурання куркулям. Така критика призводила до арешту і ув’язнення. – Запам’яталось мені, як одного разу серед зими налетіли буксири з Безсал. Очолював їх здоровенний і червонопикий вожак. У нас вони нічого не знайшли. Тоді випало багато снігу, і батько повкидав клунки з зерном не у кучугури снігу, які звертали на себе увагу, а у рівні місця, ще й на близьких відкритих ділянках… – А поодинокі смерті були майже у кожній сім’ї. – Найчастіше умирали люди похилого віку і малі діти. Померла і наша бабуся, яка жила з тіткою Улитою через сіни, а також п’ятирічний Гриша – наш двоюрідний братик… – Ховали людей як попало. Брали небіжчика з дому чи підбирали на дорозі, загортали у рядно, якщо воно було у хаті, і опускали у наспіх вириту могилу по кілька чоловік. Щоденно цим займалася бригада з трьох копачів. За це їм виписували з колгоспу продукти. Скільки усього вимерло – важко сказати. Тоді їх ніхто не рахував. Думаю, що більше ста чоловік. Стільки ж виїхало у Росію, де голоду не було. Але добиратися туди було важко. Міліція ловила, знімала з товарних вагонів і відправляла у сталінські табори. -…Коли усі наші хлібні резерви вичерпалися, мати витягла із скрині свої давні шерстяні платки, якими батько обв’язався і поїхав у Росію мінять на хліб…- Напровесні старе і мале потягнулося до лісу за зеленим кормом – курятиною, салатою, яглицею, кропивою. Люди обривали і їли липові бруньки, цвіт акації, пили березовий сік. З річки приносили спичаки. Лазили довкола скирт, провіваючи солому у пошуках зерна. Інколи там і помирали. – Тим часом наближалися весняні польові роботи, а люди були знесилені, багато колгоспних коней подохло, так як їх нічим було годувать. Як тільки зійшов сніг, їх вигнали у Ярки, на пашу, якої там ще не було. І коні, подрабинені і голодні, скубли торішню суху траву на потоці і дохли….».

с.Яшники Лохвицького району. Ударний колгосп ім. Комінтерна. 1-ша ударна бригада Падалки С.С. проробляє виробничий план в час обідньої

На особливу увагу, як на мене, заслуговує діяльність повстанського загону під керівництвом уродженця лохвицького села Івахники Луки Клітки, який діяв на наших теренах у 1920-30 роках. Дослідник Володимир Тиліщак, пише: «…Клітка користується великою популярністю серед населення Прилуцького, Роменського та Лубенського округів. Куркульство, у якого Клітка користується великим авторитетом (і який і сам куркуль) відзивається про нього, як про політичного діяча, керівника організації, що ставить за мету встановлення Української Народної Республіки», – таку оцінку отаману дали чекісти у спеціальному розділі «Клітківщина» спецповідомлення ҐПУ про ліквідацію повстанської організації у 1930 році на Роменщині. Лука Михайлович Клітка родом із с.Яхники Лохвицького району Полтавщини. Очевидно, ще під час Української революції 1917–1921 років пов’язав свою долю із українським визвольним рухом. І на початку 1930-их років Лука свої відозви підписував як «Клітка-петлюрівець». У 1920 р. майбутній отаман воює із червоними окупантами у повстанському загоні В.Греся (отаман Гонта), що діяв на Полтавщині. Під натиском більшовиків В.Гресь змушений був розпустити повстанців. Але Лука не складає зброї і приєднується до повстанського загону Кирила Вовка. Підпільний штаб загону знаходився в с. Карпилівка на Лубенщині…». – Ось як про цю подію згадує Кирило Штанько: «В 40-ві роки чув я від людей в Ромнах, що Клітку в 1929 чи 30 році піймали і тримали в роменській в’язниці. Але коли вели його ввечері під конвоєм із залу суду, то він зумів утекти і знову очолив свій загін. А сталося це так. Клітку вели до вязниці охоронники-кіннотники по вулиці Микольській і тільки-но вийшли на перехрестя з Полтавською біля Покровської гори, як отаман вигукнув слово – «вода» (ґасло це відоме на Роменщині ще з часів отамана Семена Гаркуші XVIII ст. як сигнал до дії спільникам) і враз миттю проскочив попід кіньми вартових, змішався з натовпом, який розходився по домівках із залу суду і зник у напрямку яру «Муховець», та так швидко, що доки охоронці оговтались та поскакали за ним, то вже ніде не могли відшукати»… На початку 1930-го у радянській Україні починається масова депортація «куркулів». Під репресії потрапляють і його родичі. Лука Клітка повертається на малу батьківщину. – «Свій початок організація бере з січня 1930 року, коли в Березівському районі, бувш. Роменського округу з’явився розшукуваний органами ҐПУ отаман Клітко Лука Михайлович – бувш. учасник куркульської банди Греся. У Березівському районі Клітка з’явився у зв’язку з виселенням його рідних – великих куркулів, для проведення активної роботи з підготовки до повстання. «Народ кличе», – як висловився Клітка. В іншому місці Клітка прямо заявив, що «оскільки йде сильний натиск на селянство, йде розкуркулення, цей момент потрібно використовувати і організовувати селян проти Радвлади», – відзначалося в обвинувачувальному висновку у справі «контрреволюційної повстанської організації» на території Роменської та Прилуцької округ. – У 1930 році Лука Клітка сформував широке підпільне середовище. Підпілля, що охоплювало всю Роменську округу та сусідні райони Прилуцької та Сумської округ, розпочало підготовку до збройного повстання… 4 липня Клітка збирає загін для нападу на Сріблянську міліцію, де утримувалися повстанці. Але до лісового урочища «Дума», де призначений був збір, дісталося лише біля 20 повстанців. Тож довелося відмовитись від задуму. Не вдався напад і на Лохвицьку міліцію. Під час облав, у сутичках з переслідувачами, гине кілька повстанців, зокрема, помічник отамана Омелян Кучма. У перестрілках були вбиті і двоє комуністів та важкопоранений інспектор міліції. Але Клітку та його найближчих побратимів чекістам захопити не вдалося. – Чекістами під час арештів і у сутичках із повстанцями захоплено лише 69 одиниць зброї. У той же час, за даними ҐПУ до підпільної мережі було залучено біля 300 осіб. У справі «контрреволюційної повстанської організації» було звинувачено 168 осіб. З них 26 осіб засуджено до розстрілу, 33 особи до 10 років концтабору, решта 109 учасників до менших термінів покарання (від 8 до 3 років концтаборів). – Лука Клітка знову перебирається на схід Роменщини. Там продовжували існувати підпільні групи і осередки, створені його побратимами у березні 1930 року… Підпільна мережа на сході Роменщини продовжувала діяти, розробляючи плани збройного повстання. Проте восени 1930 року через збройний виступ на хуторі Жовтоніжки і вона була розрита. 1 жовтня активісти Зеленківського та Комишанського СОЗів (приблизно 50 чол.) вирушили проводити розкуркулення жителя хутора Кульбачного. На захист односельця виступили усі мешканці Жовтоніжок та сусіднього хутора – Мерків. Як тільки підводи із пограбованим майном рушили в дорогу, почулись вигуки: «бий красноголових бандитів!» Селяни накинулась на созівських активістів. Останні почали відстрілюватись і, поранивши п’ятьох повстанців, утекли. – Виступ у Жовтоніжках підтримали осередки не лише із Вільшанського, але і з сусіднього Штепівського району. Протистояння тривало кілька тижнів. Але було вже запізно – 23 жовтня 1930 року розпочалися арешти. За цією справою органами ҐПУ було засуджено до різних термінів ув’язнення від 10 до 5 років чи до виселення на північ 32 селян. Так стихійний виступ, що відбувся всупереч усім планам підпільної організації, загубив підготовку набагато масштабнішого повстання….». – «…Після розкриття підпільних організацій сліди отамана Луки Клітки губляться. Вочевидь, він загинув у боротьбі із каральними органами режиму. Кирило Штанько пригадував, що «через декілька років отаман Клітка загинув у бою з чекістами десь у Липоводолинському районі». У народній пам’яті ж смерть леґендарного отамана пов’язали із ворожим підступом. Адже саме так гинуть фольклорні месники, яких у відкритій борні не можуть здолати вороги….».

Пошанування пам’яті померлих в роки Голодомору у Лохвиці, – листопад 2013 року

Національна ж память українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині, зокрема, у північних її районах, жила в усі часи. Ось і поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України у підсовєцькі часи змалював надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й ніби живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-их років. Мандруючи в якості кореспондента по Полтавщині незабутній Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: «Я вам зроблю новий 33-ій рік!». Якраз тоді й зявилися правдиво-пекучі й болісно-гіркі Симоненкові рядки про колгоспне життя:

«Рвися з горлянки свавільним криком,

Мій неслухняний вірш!

Чому він злодій? З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Дали б той клунок мені на плечі –

Сором у серце мені плює…».

Незважаючи на усі голодомори, репресії, терор та війни Московщини, – мені натепер пригадуються зворушливі рядки із вірша сучасної української поетеси: «І буде мир… – І вишні зацвітуть – У рідному моєму краї. – Лелеки добру звістку принесуть: – «Кінець війні, ми ворога здолали!»…»

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області*

*Світлини зі збірок та архівів – Лариси Шевчук (Верховської), Івана Чумарного, Володимира Павленка, Юлії Мовчан (Бабенко), Лідії Капустянської (Ємець), др. Ольги Андрієвської

Система Orphus Поделиться на fb