“Це сродна праця…Це не релакс”, — літературний вечір полтавської поетки та письменниці Марини Боровської
“Поезія і проза — це робота, у якій із роками стає менше романтики”, — таку думку Марини Боровської розмістили у запрошені на зустріч з нею. Подібне звучало і під час зустрічі в залі полтавського центру “Бізнес.Дія”.
Чим більше пишеш, тим менше захоплюєшся “красивою емоцією, тим більше ти слухаєш текст” — розповіла пані Марина. Вона вважає, що можливо для читача це краще – не буде “крутитися в якихось непролазних хащах слів, але для автора, мабуть, це не дуже добре, бо він уже сам собі не вірить”.
“Як читач – я вірю. Вірю тобі – авторці”, – такою була миттєва реакція поета і книжкового дизайнера Микола Леонивича. Він модерував вечір. Звичайно на ньому звучала і поезія і проза в авторському виконанні.
Наприклад, такі вірші.
цей білий світ цей світ старих дерев
де по зимі дівчата весну кличуть
твоя сестра у річці дні пере
а мати жде воскресла на заріччі
“Інтелектуально, естетично, тепло, щемно…”, — так про вечір відгукнулась завідувачка кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (ПДПУ) Світлана Семенко.
Марина Боровська — доцентка цієї кафедри, кандидатка наук із соціальних комунікацій. На її вечері була чимало її колег.
“Я дуже захоплено читаю всі її твори, — так сказала Оксана Кирильчук, декан факультету філології та журналістики ПДПУ, — Я знаю як вона цікаво працює зі студентами, як чудово про неї відгукуються студенти”.
Пані Марина сказала, що великим сюрпризом була присутність на вечорі Сергія Шебеліста. Він також доцент кафедри журналістики ПДПУ, але дев’ять останніх місяців носить військову форму – боронить Україну. Зараз тимчасово перебуває у Полтаві.
“Ми на кафедрі з Мариною сидимо за сусідніми столами, — сказав пан Сергій, — Її творчість – це цікаво. Багато спогадів. Перегукується з творчістю Сергія Осоки — спогади про село. Щось у цьому є таке ностальгійне, щемливе: відлунює і відгукується”.
Головна локація — це Полтава та Черкащина. Так розповіла пані Марія про свою творчу мапу України. Вона родом з черкаського села, звідки її у ранньому дитинстві перевезли до Полтави. Але саме село вважає найріднішим: “Я всім наголошую, що я звідти, мені здається, що там краще, ну це чисто суб’єктивні речі … Звідти й оце село на Черкащині, образи звідти взяті”.
Твори пані Марії наповненні призабутими словами сільських людей. Але це не лайка на межі такого нині популярного, у тому числі в літературі, мату. Ось, наприклад фрагмент із розповіді “Липка” — це ще й дивовижне ім’я головної героїні:
“Лишилося ім’я, м’яке й податливе, як тісто. І воно, те ім’я, росте вглиб …Баба Липка – нетрохи чудна”.
А ось спогад про власну бабусю : “Педагогічна діяльність — абсолютно її сродна праця. Збирання картоплі — теж”. Мабуть, лаконічніше не скажеш про оту природну інтелігентність сільської людини, яка іноді несподівано дивує.
“Це сродна праця…Це не релакс” — так, знову якось приземлено, схарактеризувати власну творчість Марина Боровська на своєму літературному вечорі.
Але приземленими її поезію та прозу не назвеш. Як черговий приклад, фрагмент спогадів про Крим у якому, переконувала гостей вечора пані Марина, “ми всі ще побуваємо”.
“Тільки ось тут, зараз, у цьому центральноукраїнському місті, сире повітря раптом гусне, і я знаю – то Бог смажить на вечерю свою небесну барабульку, і тільки Йому відомо, з яких пекельних глибин Він дістав її. З Балаклавської бухти”.
Оплески лунали протягом всього вечора Марини Боровської. А по його завершенню мені вдалось взяти у неї коротке інтерв’ю.
Як давно ви пишете?
Та пишу я дуже давно – ще з якихось школярських років, з 7-8 років. Але, власне – це університет, це поетично-літературна студія «Заспів», якою Віта Василівна Сарапин керувала. Власне тоді я стала більш серйозно до цього ставитися, працювати над цим. Ці зв’язки й досі є, тому все це дуже тішить.
Оця лірика, у вашій поезії та прозі, вона не заважає викладати журналістські дисципліни з їх доволі строгими стандартами, принципами, концепціями?
Мабуть, не заважає, йде якось паралельно. Я б не сказала що ці дві прямі якось перетинаються. Справді? Мені здається, що ні. Але то вже мої студенти скажуть – як воно виходить? Ви назвали себе «оспівувачкою сільського життя, долі сільської жінки».
Звідки така тяга до цього ?
Не знаю. Очевидно від родини, бо у мене справді був, у такому доброму сенсі, матріархат. Мене виростила прабабуся, бабуся була для мене дуже великим авторитетом. Це виховання, де жінка керує родиною, жінка допомагає, жінка доглядає. Оце власне звідти. Я не применшую ролі жіночої, тут немає гендерного якогось дисбалансу. Але це звідти, це звідти, це з родини.
Мені здається, що у ваших творах є такий нахил, що доля сільської жінки дуже непроста ?
Так, так.
І чомусь дуже багато зміїної тематики. Одна залишила сорочку – як скинула шкуру гадюка. Іншу звали Зміївна?
Ну оцей образ жінки, яка з одного боку, не буду вживати гендерний стереотип – берегиня, але та яка піклується, яка допомагає, яка втішить. Але є й інша сторона – містична – яка можливо колись і виявить себе десь, якщо не в тобі, то через покоління.
А що воно таке бути нині поетесою, письменницю, скористаюсь висловом із вашої розповіді, десь у «центральноукраїнському місті» ?
Мабуть, як і всім під час війни – тЕрпимо. Я думаю, що ми це ще проговоримо. Зараз про це ще говорити рано – якими ми були та що це дало творчості. У кожного своя площина опору, і опор словом – це теж опір. І тому, що автори, які жили тут, вони якось про це ще проговорять. Однозначно – це травма, але вона ще не проговорена.
Літературний вечір Марини Боровською відбувся в рамках роботи Літературної мережі проєкту «Підтримка внутрішнього культурного діалогу в Україні», за ініціативи Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz. Проведення цього проєкту стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).
Анатолій Мішин