Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Сторінки історії: 150 років тому в Лубнах відкрили гімназію

150 років тому, а саме – 3 вересня 1872 року славні повітові Лубні урочисто відкрили чоловічу гімназію. Проіснувала вона рекордні 45 років.

Цей освітній заклад став дійсно вдалим стартом у житті цілої плеяди наукових та політичних діячів минулого, а кращі часи гімназії пов’язані із її директором Матвієм Симоновим (Номисом).

Зупинюся лише на деяких фактах нашої гімназії. При цьому навчальному закладі діяла метрологічна станція, яка передавала дані безпосередньо у Санкт-Петербург. Завдяки безпрецедентній діяльності археолога Каменського, при гімназії відкрився палеонтологічно-краєзнавчий музей, який мав 5 залів та унікальну колекцію мінералів і решток викопних тварин, зібраних в околицях міста та власне у яру за гімназією. Бібліотека налічувала кілька тисяч книг, а в стінах альма-матері навчалося безмір обдарованих людей, які мали право вступати в університети.

Завважу, що в різні роки нашу чоловічу гімназію закінчили: брати Шемети та Шліхтер (певний час вони навіть товаришували), Мартос, Леонтович, Порш, Божко-Божинський… Біографій писати не буду, але ці люди – творці української історії. Погугліть кому цікаво. Додам відомих науковців – професор Лазурський, хірург Тимофєєв, історик Ляскоронський, мовознавець Залозний, академік Чичибабін, геолог і поет Філянський, композитор Підгорецький, письменник Донченко, Ага! Геть одіозні фігури – учасники замаху на царя Олександра ІІІ Кангер та Гаркун.

Приймали до гімназії хлопців з 10 років після вступних іспитів. Потрібно було читати, мати навички письма та рахунку (зовсім як нині). Обов’язковим було знання молитов. Спочатку гімназія мала лише підготовчий та два нижчі класи. Перший набір становив 157 учнів. Але вже у 1877-му кількість гімназистів сягнула 461, а класів стало 8.

П’ять років гімназію очолював Матвій Симонов, псевдо Номис (1872-1877) Відомий етнограф, автор «Українських приказок» та багатьох оповідань був знайомий з Шевченком, з яким довгий час листувався, дружив з Марковичем та Кулішем. Саме любов до українства і стала на заваді його посаді. Замість ліберала-українофіла в гімназію назначають директором інспектора Лазаренка. 1878-го «нова мітла» переполовинила і склад, і стиль навчання. Половину учнів не перевели в старші класи, 25 осіб виключили взагалі, а про передові позиції… забули.

Утім, зробимо ліричний відступ до першого директора гімназії. А саме в його інтимне закулісся, де все складно та серйозно. Значить, по-перше не плутайтесь! В житті Номиса було три Надії – дружина, донька, онука. При цьому дві останні однофамлиці та ще й письменниці. Невінчаною дружиною Номиса стала Надія Білозерська, яка кинула чоловіка та зійшлася з Матвієм. Надя мала 4 доньок (двоє точно від Номиса). Одна з них стала письменницею Надією Кибальчич. Утім, стосунки в родині не склалися. З часом Номис починає жити з Софією Забіло. Болюче переживає арешт доньки Марії та, що двоє його дочок вийшли за простих сільських парубків. Отож починає, як то кажуть, чудити – продає свою маєтність, кладе гроші в банк під відсотки, на які будує в рідному селі безкоштовну лікарню. Обриває всі родинні зв’язки і на схилі літ лишається в самотині.

Випускники гімназії згадують Матвія Терентійовича не оцим франтом у костюмі, а… імпозантним сивочубим козаком, що тримав удома справжню шаблю, ходив містом у волохатій шапці та сірій свиті, певно наслідуючи Шевченка, а через свій височезний ріст (понад два метри) спав у спеціальному ліжку, зробленому на замовлення. Номис міг сам перекрити солом’яну стріху, городив тини та майстрував вози!
Прожив цей велет – у всіх значеннях слова (1823-1901) довге та цікаве життя. Номиса вважають одним з чотирьох гетьманів українського фольклору. Був не лише директором гімназії, а й головою повітового земства, мировим суддею, етнографом, письменником, одним словом – скарбом нації. І нині, зачитуючись старовинною кутею чи молитвами, які казали в Лубнах аби корова отелилася, смакуючи «Дід Мина і баба Миниха» чи «Тітку Настю», згадую добрим словом Матвія Номиса. Згадайте й ви…

Попри усілякі придушування волелюбних настроїв, саме лубенські гімназисти стояли першими в рядах революцій 1905, 1917 років. Відомий факт, коли вони вимагали завезти в бібліотеку гімназії саме українські книги, а коли те діло заминалося – тайкома збиралися аби почитати Шевченка. Відомо, що денікінці, відступаючи з міста, силоміць взяли гімназистів у рекрути. Їм виповнилось ледь 16. Багато втекли, а декого з незгодних посікли шаблями на площі. Люті часи були. Люті і криваві…

Траплялися тут інтриги та сердечно-кримінальні історії.

Лікар-хірург Тимофеєв, що навчався в гімназії 1893-1902 рр. пригадував, ніби у пансіоні проживало близько 40 гімназистів, а решта – на приватних квартирах. Один з учителів так дошкуляв учням, що ті кинули у вікно його помешкання… бомбу. А Микола Порш буцімто замолоду вдягався у саморобні лицарські лати та гарцював на Тернівській толоці, аби йому, гімназисту, завоювати якусь геть непідступну симпатію.
Гімназисти мали форму. Піджак був сірий, схожий на мундир – із комірцем-стійкою та срібними ґудзиками, його обов’язково підперізував пояс з бляхою і буквами «ЛГ». Кашкет був темно-синій із кокардою. При зустрічі зі знайомими необхідно було того кашкета знімати та поважно схиляти голову. Лубенського гімназиста можна було визначити і по ранцеві за плечима. У ньому носили книжки і зошити. Ранець був обов’язковим для гімназистів перших-сьомих класів. Лише випускнику 8-го класу дозволяли носити книги в руках. Кожен гімназист мав учнівський квиток з печаткою і підписом директора. До речі, ходити по Лубнам гімназистам дозволялося лише до настання темряви.

Щоранку о 8.30 на подвір’ї гімназії лунав дзвоник, підвішений на стовпі. У нього калатали з невеликими перервами 10 хвилин. Через 15 хвилин дзвоник лунав вже у приміщенні гімназії, скликаючи всіх на молитву у рекреаційній залі.

О 9.00 починалися уроки, які тривали по 55 хвилин. Перерви між уроками становили 5 хвилин. Після закінчення третього уроку о 12.00 була велика перерва на півгодини. Заможній частині гімназистів сніданок приносили лакеї, але більшість купували його у буфеті. Раз на тиждень, замість сніданку, учні йшли на заняття з гімнастики, які проводили тому, що окремо фізкультура у гімназії не викладалася.
У молодших класах щодня було по чотири уроки. Старшокласники мали їх п`ять, а в підготовчому класі – три.

Лубенська чоловіча гімназія мала два поверхи, пансіонат та сквер по вулиці Дворянській (нині – Ярослава Мудрого). Після революцій у її приміщенні був музей, згодом – шпиталь для червоноармійців, а з часом – школа №4. Під час німецької окупації тут був шпиталь вже для офіцерів Рейху. Їх навіть хоронили у колишньому гімназійному сквері. Відступаючи, фашисти приміщення підірвали. Нині тут височіє теж освітній заклад – школа № 1.

Ганна Кревська, письменниця

Використано статті краєзнавців – Карпенко, Козюра, Ємець, енциклопедичні довідники та спогади самих гімназистів.

Система Orphus Поделиться на fb