Ви тут:
Культура Суспільство 

Поетичний геній, якого закатовано за любов до України: 37-мі роковини загибелі Василя Стуса

Український поет та дисидент Василь Стус поклав своє життя на боротьбу за незалежність України. 37 років тому, в ніч з 3 на 4 вересня, він помер у російському таборі для політв’язнів.

Вчитайтесь  в  уривок  з  листа  Василя  Стуса до Андрія Малишка, відправленого в далекому 1962-му: «Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні пісні. Як можна миритися з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до загибелі цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, нас за 40 мільйонів. […] Зараз я читаю українську мову у Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… У Донецьку таких нема, здається. Отже, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — лише в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоби це робити. Одна усна заява батьків — і діти не вивчатимуть мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопачний театр — з горілкою та шароварами? Обов’язково — німецька, французька, англійська мови, які завгодно, крім рідної».

Слова провидця – мудрі й гіркі слова. Ось за ці геніальні слова, а ще за непримиренне волелюбство й незламну позицію дієвої любові до України і її народу і провів поет за гратами й в таборах близько 13 років. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Василь Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його перший арешт у січні 1972 року.

Повернувшись восени 1979 року до Києва, Стус приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. У травні 1980 року був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самостійно здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Віктора Медведчука затвердили адвокатом, незважаючи на численні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 роках у Києві, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунку. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом «останнє слово»). Порушивши професійну етику Медведчук визнав провину замість самого підзахисного.

Стусові, що з листопада 1980 року перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною; останнє побачення було навесні 1981 року. Однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. 1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації.

На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Помер Василь Стус уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами.

Поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Люто чинили з українцями, у всі віки – люто й ницо, нищачи найсильніших, кращих, талановитіших і свідоміших. Але викорінити в українському народі любов до рідної землі неможливо.

«Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

На чорних водах – тінь її шукай,

Де жменька нас. Малесенька шопта

Лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

Бо калинова кров — така ж крута,

Вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

Ці грона болю, що падуть в глибінь,

Безсмертною бідою окошились», – написав Василь Стус.

Система Orphus Поделиться на fb