Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

«Я знову пішов піаритися. Приєднуйтесь, зробимо це разом», – Петро Ворона

Колишній голова Полтавської обласної ради Петро Ворона нині головний сержант одного з підрозділів територіальної оборони Полтави.

6 серпня 2022 року йому виповнилось 55 років.

Більшу частину свого життя він провів у політиці. Останнім часом зосереджувався на її вивченні та викладанні – має наукове звання професора.

В інтерв’ю ОКІА «Новини Полтавщини» Петро Ворона загадує про свою участь у політичній історії України та області. Ділиться і думками щодо сьогодення та майбутнього.

– У розпал Революції Гідності, в лютому 2014 року, ви були під домашнім арештом у Полтаві – з чіпом на нозі. Так розпорядилась влада тодішнього Президента Януковича, адже Ви брали участь у тій революції ? Які у вас зараз погляди на події 2013-2014 років ?

Я вважаю, що як би у 2013-2014 рр. не трапились ці події ми б поволі перетворювались у Білорусь, росію. Сто відсотків. Я думаю, що прийшла б влада, яка використовувала ті самі методи, засоби впливу. Була б узурпація засобів масової інформації. Народ потихеньку зомбували.

Але, наші вороги не врахували генетичні особливості українців: свободолюбство, козацький національний дух, європейські прагнення та ментальність. У них цього не вийшло.

Думаю росіяни хотіли здійснити свій сценарій, і ми були б зараз, років через 10-15, у становищі білорусі. Але, Слава Богу, що не вийшло. Тому ті події для мене є не просто важливими, а унікальними!

Коли арештовували, коли потрапив під домашній арешт було трохи страшно. Я прекрасно розумів, що якби був їхній суд, то і засудили. По перше, була б повна конфіскація майна. Моя сім’я стала б беззахисною. Були б серйозні гоніння. Ви ж знаєте, як репресивна машина працює.

Було лячно, але я залишався на своїх позиціях.

– Україна, Полтавщина, зокрема, були готові до випробувань що почались з 24 лютого 2022 року?

Проблематика того, що почнеться війна парила в повітрі. Були заяви різних закордонних агенцій, різних урядів. Я вагався до останнього. Не вирів, що буде повномасштабна війна. Все-таки, я не думав, що він – Путін – такий навіжений.

Але все одно щось на рівні підсвідомості підказувало, що щось буде. А коли мені виповнилось 50 років, навіть придбав автомат Калашникова, який перероблений в мисливський карабін.

– Так все ж таки, Україна була готова до війни ?

У 2014 році вона не була готова, а у 2022 була більш підготовленою. Мене підкупляло те, що за кілька місяців до цих подій президент Зеленський прийняв кілька дуже серйозних кадрових рішень по заміні генералітету та керівництва у Збройних силах України.

І реально тоді прийшли не тільки Валерій Залужний, а й нові керівники навіть військових округів, керівники родів військ. Тобто люди дуже патріотичні, із серйозним досвідом введення бойових дій. Справжні бойові офіцери. Не по «понятіям», не по тому хто кому друг, хто кому «рабінович», а люди з серйозним досвідом війни.

Наприклад, так відбулось у 79 окремій аеромобільній десантно-штурмової бригади, де я служив у 2014-2015 рр. В її керівництві з’явилися люди з серйозним вишкілом. У мене таке враження, що Україна готувалася, і перш за все, готувалася у кадровому напрямку.

І ще я міг аналізувати ситуацію, коли працював і Інституті підготовки кадрів державної служби зайнятості. Там серед моїх аспірантів були військові. Були полковники, які служили в ЗСУ, в підрозділах Сил спецоперацій. Доносилась інформація про те, що Натовські реформи ідуть. І перш за все втілення стандартів цього блоку.

До того ж були спільні навчання спільно з натівськими солдатами, де наші себе часто проявляли краще ніж натівські військові. Особливо представники наших сил спецоперацій.

Тема однією з дисертацій, де я був науковим керівником, стосувалась соціально-психологічної реабілітації учасників бойових дій. І я бачив, що у той час волонтери та держава почали допомагати людям, які потерпали від посттравматичного синдрому. Хоча Міністерство ветеранів намагались перетворити у таку собі політичну форму, але не вийшло.

– Тобто 8 років (2014-2022) не були втрачені?

Впевнений, що ні. Ми здобули певний досвід. І знаєте, чому не втрачені ? За ці роки ми отримали величезну армію людей, які мають досвід участі у бойових діях. У яких, на жаль, загинуло багато побратимів. І вони мають жагу помсти….

Я можливо помиляюсь, але скажу: бойова участь, бойове братство, спілкування – суто чоловіче, таке специфічне – для чоловіка як наркотик. Тягне до таких щирих, чистих стосунків; до людей, які з тобою духовно єдині.

Пам’ятаєте, коли Тарас Бульба виступав перед козаками говорив, що «отець любить своє дитя, мати любить своє дитя, але і звір любить своє дитя, а по духу можуть поєднатись тільки люди». Духовна єдність – вона дуже унікальна і щира. І от така духовна єдність дуже відчувається серед учасників війни – атовців. Серед тих, кого я знаю і товаришую, з них – більшість зараз служать.

Вони мають бойовий досвід. От ці хлопці, хто втратив бойових товаришів, мають комплекс вини перед ними, перед їх рідними – якщо ти не пішов воювати. По-друге, страх притупляється.

І це була серйозна помилка наших ворогів – дали 8 років Україні, щоб створити сильну армію, яка вміє воювати. Але була одна проблема, яку ми зараз надолужуємо. Це недостатність озброєння, техніки й т.д. Зараз відбувається певне її накопичення, і скоро відбудеться кульмінація.

– Ви були головою Полтавської обласної ради (2014-2015 рр.). Про цей досвід ми ще поговоримо. Потім викладали у вищих навчальних закладах Полтави. Як ваша кар’єра розвилась далі?

У 2017 році я поїхав до Києва. На запрошення ректора Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості обійняв посаду завідувача кафедри публічного управління та адміністрування. Я її разом з колегами створили та розвинули. Коли ми проводили конференції у нас частими гостями був Роман Безсмертний, Левко Лук’яненко, Микола Томенко, Олег Соскін, Валерій Асадчев, Іван Салій і звичайно чимало інших провідних вітчизняних науковців.

З 2017 по 2019 я працював завкафедри, а з 2019 по 2021 рік я вже був першим проректором Інституту й опікувався наукою.

В інституті відпрацював до 2021 року – до того, як для захисту туди зайшов Ілля Кива. У нас була аспірантура. Я був заступником голови спецради по захисту дисертацій. І коли постало питання про винесення його дисертації на експертизу, я висловив свою негативну думку голові ради. Потім я захворів на коронавірусну інфекцію. Згодом, коли дізнався, що Кива буде захищатися – написав заяву й пішов з інституту. На засідання спецради не з’явився.

У 2021 році мене запросили до Національного фонду досліджень України. Працюю начальником управління грантової підтримки наукових проєктів. Паралельно викладав у Національній академії державного управління на кафедрі парламентаризму. Я там постійно, з 2014 року, викладав як професор.

А коли за нинішньої влади академію закрили, то кафедра парламентаризму перейшла до Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Звичайно вони мене запросили теж. Зараз я професор цього університету, у мене є аспіранти. Для лекцій нині не найкращий час, але з аспірантами я зв’язуюсь, працюю.

– Але Ви повернулися до Полтави. І як я розумію Ваше повернення не пов’язано з професорською діяльністю?

У мене стояв вибір: йти в тероборону Києва, бо війна там застала, або повертатися в Полтаву. Мабуть, перемогли батьківські почуття. У мене троє дітей, молодшій 18, і я вирішив бути біля них. Ніхто з них нікуди не поїхав. Вони всі в Полтаві.
Чому так ? Я знав, що особлива менша нікуди не поїде, я її нікуди не заховаю. За кордон їхати вона категорично відмовлялася. А в Полтаві, або село їхати ? Всі знають в яких у рашистів я списках. Якщо не дай Боже буде окупація, то розумію, що своя полтавська вата здасть – це ж донька Ворони.

Вирішив бути біля них – дітей та дружини.


У територіальну самооборону я вступив уже 12 лютого на посаду головного сержанта роти. Зараз на посаді головного сержанту підрозділу.

До того ж на Полтавщині знаю багато людей, знаю керівників громад, установ. Надаю їм методичну допомогу. Тут у теробороні багато моїх знайомих, друзів. Кілька людей повернулися з Чехії, Словаччини. Зараз вони теж поряд зі мною.

І звичайно я допомагав комплектувати підрозділи фахівцями. Наприклад, медиками тощо. Вважаю, що я тут користі принесу більше ніж у Києві.

– У 2014 році ви проходили військову службу в зоні АТО: на півдні та сході України. Зараз ви в теробороні Полтави. Хотілось і з цього приводу почути порівняння?

У 2014 році коли я прийшов я був мало досвідченим. До того я в армії служив у 1986-1988 рр. – багато часу минуло. У 2014-му я здобув дуже непоганий досвід, який зараз робить мене набагато сильнішим і значно впевненішим.

Посада головного сержанта – це преш за все спілкування із рядовим, сержантським складами. Я повинен знати про кожного все. У мене багато хлопців нещодавно одружилися, бо до того жили в громадському шлюбі.

Я їм кажу – хлопці, а що буде. якщо не дай Боже що? Як почуватимуть ваші дружини, як вони через суд будуть доказувати, що вони реально ваші дружини?

Ми вирішуємо й інші проблеми. Це досвід саме людського спілкування. Я про кожного свого підлеглого можу сформувати серйозний психологічний портрет як педагог, але й маючи досвід 2014 року.

Я зараз знаю, що таке посттравматичний синдром, що таке людина після контузії, як треба з нею спілкуватися. Плюс – навичка володіння зброєю. І все ж найголовніше – вміння морально-психологічно налаштовувати колектив на навчання та виконання бойових завдань. Це теж мені надав досвід 2014 року.

– Ваш добровільний похід в АТО того року був дещо сенсаційним. Багато хто тоді ховався від військкомату. А ви пішли ще й з посади голови Полтавської обласної ради. Чому?

Багато хто говорив, що Ворона пішов піаритися. Я і зараз у Фейсбуці пишу: «Я знову пішов піаритися. Приєднуйтесь, зробимо це разом».

Знаєте, чому тоді пішов ? Мені найбільше було соромно перед людьми, діти чи родичі яких загинули. Я був на похоронах цих героїв. У мене просто роз’їдало серце: я з ними стояв на майдані, вони пішли на війну – загинули. А я зайняв тепле крісло – насолоджуйся, керуй.
І ще. У мене тоді було головне завдання – допомогти сформувати 16-тий мотопіхотний батальйон, який потім очолював Олег Громадський. Він мій троюрідний брат. Загинув 24 лютого 2022 року, коли захищав підступи до Харкова, допомагаючи своєму сину, який став Героєм України.

Допомагав сформувати 8-му санітарну роту. Коли ці підрозділи пішли на фронт, то я вважав, що своє завдання виконав. У мене було два заступники. Вони не виявляли бажання іти на фронт. Я звичайно поїхав.

Коли прийшов у військкомат, то мене запитали : «Ви хочете в «Айдар», можна в «Азов», або ось формується десантний батальйон «Фенікс»?

А у мене з дитинства була мрія служити в десантних військах. Мене тоді не взяли, бо був перебитий ніс. Не взяли того й у військове училище. Тоді були певні обмеження. Тому, щось дитяче з мрій і підштовхнуло мене в десантні війська.

Але основне, що підштовхнуло – усвідомлення: я здоровий чоловік і треба йти, коли державі важко.

– Ставлення вашої родини до таких рішень?

Дружина плакала. Але сказала: «Я тебе не поважатиму, якщо не підеш. Та й ти сам не зможеш з цим жити, якщо не підеш». Донька мало що тоді розуміла, але вже гарно співала – «Батько наш Бандера». І зараз вони мене розуміють. А дружина Лариса також служить. Я нічого не міг зробити – вона так вирішила.

– Внаслідок Революції Гідності ви обійняли посаду голови Полтавської обласної ради (2014-2015). Про це ще сьогодні теж поговоримо. А у попередньому скликанні були заступником голови Полтавської обласної ради (2006-2010). Ви представляли партію тодішнього Президента Ющенка – «Наша Україна». Фракція цієї партії була тоді потужною. Мабуть, саме тоді вам було найкомфортніше працювати у місцевому самоврядуванні ?

Не дуже було комфортно, тому що на початку були постійні суди. Тоді обласна організація Партії регіонів на чолі з Олександром Удовіченком саботувала роботу ради судовими позовами.

У 2006 році представника партії «Батьківщина» Володимира Марченко обрали головою Полтавської обласної ради. Суд скасував це рішення. Далі були знову суди. Володимир постійно мав якісь зустрічі з Удовіченком. І так трапилось, що він пішов у відставку, поступивши місце Удовіченку.

Я не був прихильником його дій, але це було його рішення. Коли постало питання перед фракцією «Нашої України» – мати свого заступника голови обласної ради, то фракція підтримала цю ідею. Мене було обрано на цю посаду.

Я тоді реалізував кілька серйозних проєктів. Депутати підтримали мою ідею щодо започаткування премії імені Котляревського, імені Макаренка. Ми тоді створили обласний конкурс місцевих проєктів. Ця обласний конкурс проєкт розвитку територіальних громад Полтавської області. Програма передбачала співфінансування місцевих ініціатив.

Мені було приємно, що її представили у моєму рідному селі Круподеринці Оржицького району. Це відбулось у 2010 році на виїзному засіданні Ради місцевого самоврядування Полтавщини, куди входили керівники облради та всі голови районних рад краю.
Приємно, що цей проєкт працює до цього часу. Люди, територіальні громади можуть подавати свої проєкти й отримувати з обласного бюджету співфінансування.

В обласній раді в період 2006-20010 років я займався гуманітарними питаннями. Я не можу сказати, що було ідеально комфортно. Наприклад, були закиди – не ходи до дошки Петлюри. А я говорив керівництву ради, що якщо вас це не влаштовує – розглядайте питання на сесії про зняття мене з посади, бо я від своїх переконань не відмовлюсь.
Найкомфортніше мені серед своїх воєнних побратимів.

– Але місце самоврядування – це теж ваша справа. Під час місцевих виборів 2010 року від «Нашої України» до обласної ради пройшло лише 2 людини. Серед них і ви? Мабуть, було не дуже приємно таке спостерігати?

Так. «Наша Україна» тоді не пройшла в обласну раду за партійними списками. Були обрані лише два члени цієї партії у мажоритарних округах – Іван Близнюк та я.

Тоді я подав документи в докторантуру в Академію державного управляння при Президенті України й мене прийняли. Я тоді за три роки написав докторську дисертацію – «Теоретико-методичні засади організації місцевого самоврядування України». І для цього використав весь свій попередній досвід роботи в обласній раді.

– Внаслідок Революції Гідності ви очолили обласну раду. Було бажання помститися. Тем більше перед цим був домашні арешт?

Ні – не було. Я людина не мстива. Мабуть, швидко відхожу. Помститися за те що політична партія програла іншій політичній силі – людям мститися, що вони переорієнтувалися? Вони спіймалися на солодкі обіцянки, адже у них було певне розчарування.

Більше помститися було бажання після перебування на посаді голови облради. Але я бачу зараз, що наше правосуддя наздожене деяких людей, які заважали працювати. Це той же Сергій Чередниченко, який заважав працювати. Колотився, випрошував посади: заступника начальника управління охорони здоров’я облдержадміністрації, або директора «Полтавафарм».

У 2014-2015 роках мені довелось керувати радою, де більшість були представники Партії регіонів. Вони вже у той час притихли. І саме Громадська рада була тим органом, яка на них тиснула, коли треба було ухвалювати рішення на підтримку воїнів АТО, або інші рішення пов’язані з національними інтересами України.

Нинішня обласна рада такий орган не створила. Тоді громадське суспільство було більш потужним. Воно реально впливало, до нього прислухалися. Так. іноді його представники діяли за допомогою дуже радикальних методів: блокування, доходило до образ. Це не дуже сприймалося. Але і такі протести були викликані серйозними ситуаціями.

Наприклад, наприкінці моєї каденції на посаді голови облради розгорнулося питання надання газової свердловини однієї з комерційних структур Павла Фукса. Тоді до мене напряму телефонували з АП, заступник керівника президентської адміністрації. Я сидів у президії ради під час сесії облради, а мені дзвонили. Я сказав, що не піду проти людей. Люди говорили, що Фукс – це російський олігарх, що його податки ідуть до Росії. І рада не проголосувала.

А вже наступна Полтавська обласна рада проголосувала за надання нафтових надр Полтавщини цьому олігарху.

– У вас кілька вищих освіт: вчитель географії та біології, економіст, магістр державного управління?

Я закінчив з відзнакою Луганський педагогічний інститут за спеціальністю «учитель біології та географії». Потім був Харківський регіональний інститут державного управління при Президенті України. Теж з відзнакою його закінчив і там захистив кандидатську. І є у мене диплом Полтавського національного технічного університету ім. Кондратюка – «економіка підприємництва».

Ще на посаді заступника голови облради відчував, що деякі питання економічні треба підтягти. Постало питання: право чи економіка, і я обрав економіку. І робота у мене була дипломна – це діяльність аеропорту Полтави.

Після цього в обласній раді я жодного разу не голосував за спрямування грошей на це підприємство. Він повинен бути винятково державним. Його діяльність можлива, якщо держава підтримуватиме.

– З трьох освіт – яку цінуєте найбільше ?

Учительську, мабуть. І Харків дуже дорогий. Я там не тільки здобував другу вищу освіту, а ще й викладав у приватній школі. Вів географію та допризовну підготовку, був там ще і тренером самбо.

А Луганськ мене практично сформував. Я приїхав таким сільським хлопцем, дуже любив географія і дуже мені хотілося займатися боротьбою.

І Микола Миколайович Лісовецький – мій вчитель географії – сказав: «Петро, вчителі це літні практики, це туризм, це мандрівки по всьому світу». Я поїхав – поступив. З першого року розпочав займатися спортом. Поступив в 1984 році. А в 1988 пішов в армію.

І служив я два роки в внутрішніх військах, майже в Донецьку – це Макіївка. Серйозно займався спортом. І в армії виконав норматив першого розряду по самбо. Потім повернувся до Луганська і там захистив звання кандидата в майстри спорту.

Луганськ – це місто моєї юності, яке сформувало мене як особистість. І Луганськ і Донецьк далі мені можливість зміцнитися як чоловікові, який займався спортом. Спорт – це стрижень, адже це загартування та характер, особливо, коли йдеться про єдиноборство.

– Тобто, ви добре розумієте Донбас ?

Мені він дуже близький. Донбас – він дуже різний. Луганськ і Донецьк – це дуже різні речі. Луганськ він більш поміркований, спокійний, більш український. Я дуже любив ходити в Луганський український театр, де відомий артист Володимир Голубович був директором. Які там унікальні класні спектаклі ставили…

А Донецьк він таким був… Я служив у Макіївці. Там багато людей було, які сиділи та багато пили. Було навіть у свята проблематично вийти у місто в формі внутрішніх військ.

– Але, хай там як, Донецьк і Луганськ опинились, поки що, по той бік. Вас це здивувало?

Ні – не здивувало. Але мені це боляче, бо я знав там дуже багато людей, які мали проукраїнську позицію. Ті ж з ким я навчався. Більшість з них вже тут. Багато виїхало: хто в Київ, хто в Полтаву і таке інше.

Але багато є тих у кому я розчарувався – вони зараз на службі ЛНР/ДНР.

– Чому вони там опинились – на ваш погляд?

Я зараз зроблю непопулярний висновок. Ті, хто гарно навчався – вони всі виїхали. А хто був сірим, на жаль, не показував гарних результатів, або обмежений – от як раз вони й залишилися.

– Дочекалися свого часу?

Можливо і так. Хтось був при посадах, хотіли їх зберегти. Може хтось був ображеним. Але я аналізую – той, хто мав гарні успіхи, то тих уже немає там.

Я, до речі, допоміг своїй альма-матер частково перебратися до Полтави. Маю на увазі Луганський національний університет імені Т. Шевченка. Так нині називається Луганський державний педагогічний університет.

– Ви вступили в Народний рух здається ще у 1990 році, тобто ще за радянських часів?

У взимку 1990 року в Луганський педінститут приїхала Лариса Скорик. Вона виступала, але людей було дуже мало. Комуністи зробили все, щоб майже ніхто не прийшов. Тоді Рух була громадською організацією, і ми брали активну участь у його акціях. Наприклад, у Ланцюгу Єднання.

У 1991 році повернувся додому на Оржиччину, щоб працювати в рідній Денисівській школі. І того року разом з побратимами створили в Оржицькому районі осередок Народного руху України.

Тоді це було доволі важко, тому що голова місцевого колгоспу був комуніст. На мене він не мав сильного впливу. Тільки на директора школи тиснув, щоб мене звільнили з роботи за що небудь, тому що не міг терпіти моїх переконань.

Моя мама, Ніна Павлівна, була дояркою в місцевому господарстві, а він приходив на ферму і казав: «От це матір бандерівця, якого ми вивчили в Інституті». Намагався морально тиснути на неї.

Завідувачка районного відділу освіти району теж була комуністкою, колишня третій секретар райкому комуністичної партії. Вона Рух не дуже вітала і мала теж дещо упереджене ставлення і до мене. Але це лише гартувало, а її відношення мені не завадило у 1999 році посісти друге місце у районному конкурсі «Вчитель року», отримати вищу категорію вчителя. А згодом я вже працював завучем.

– Потім була співпраця з Українською народною партією Юрія Костенка?

Так, це осколок Народного Руху. До речі, я хочу визнати – це мій великий гріх перед Чорноволом. В політиці мені ні за що не соромно, окрім цього випадку.

Коли було важко Чорноволу, я купився на переконання частини Руху на чолі з Костенком. Купився на їхні переконання, їхні погляди. Я не зрозумів далекоглядності та прозорливості В’ячеслава Максимовича. Треба було до кінця підтримувати його й іти з ним.

– У вашій практиці була співпраця з багатьма партіями: Рух, Українська народна партія Юрія Костенка, «Наша Україна», «Удар Віталія Кличка». Ви не були членом Блоку Петра Порошенка, але певним чином співпрацювали з ним. Це прямо політична історія часів Незалежності ? Здається ви взяли політичну паузу на користь науковій діяльності?

Я завжди був у партіях проукраїнського спрямування. У 2014 році, коли я пішов в АТО, припинив членство у партії «Удар». На військовій службі не можна бути партійним. Після того я вже ні в якій партії не був. І думаю, що вже ні в яку партію вступати не буду. Але цей час використав для наукової діяльності. Маю понад 400 публікацій, монографії, став професором, редагував наукові журнали, був організатором науково-практичних конференцій та круглих столів.

– Отже, ви власною шкірою відчули – що воно таке політична історія сучасної України. Як би цю історію, ці 30 років, схарактеризувати?

У пострадянському суспільстві формування політичних партій проходить дуже болісно, тому що фактично відсутня ідеологія. І щоб вигравати вибори необхідна харизматична особистість, мати належне фінансування, сильну команду однодумців.
Майже за кожною партією стоїть олігарх, і як раз той олігарх, який має кишенькові ЗМІ. Іти в політику не маючи впливу на ЗМІ надзвичайно важко.

Те що Ахметов відмовився від своїх ЗМІ, інші зі списку олігархів відмовляються – це дуже класно. Однозначно треба відокремити ЗМІ від олігархічного впливу.

Це світова практика. Так має бути. Це як розбудова громадянського суспільства. Пам’ятаю – на початку незалежності були популярні ліві партії. А зараз я думаю будуть популярними праві, або правоцентристські партії, які будуть сповідувати українську ідею.

Справжня постколоніальна політична історія Незалежної України тільки починається.

– У 2008 р. закінчив навчальний курс «Влада і політика» у Відкритому університеті Ізраїлю. Отже, можете порівнювати як у них там і у нас влаштоване державне управління ? Що нам не вистачає, а можливо у чому ми просунуті у порівнянні зі світом?

В Ізраїлі партії певний час мали низький прохідний бар’єр для проходження в їх парламент – кнесет. Там встановлювали такий бар’єр, щоб було якнайповніше представництво від всього суспільства. Щоб від однієї партії хоча б один депутат був представлений.

Але там була своя система відкликання, і в парламенті чисто партійне представництво. А от у виборах до органів місцевого самоврядування, у громадах, партії не мають такого великого значення.

У місцевих громадах дуже часто у багатьох країнах мають вплив і право висунення громадські організації. Вони повинні відповідати певним параметрам : чисельність, реєстрація і т.і.

Дуже часто застосовується мажоритарно-пропорційна система. Це для того, щоб на місцевому рівні було менше політичного забарвлення, адже там вирішуються господарські справи, питання комфортного проживання.

І звичайно повинні бути інструменти та процедура відкликання депутата. А у нас її практично не має. Якщо ти ідеш від партії, то дотримуйся її політики та ідеології (якщо вона є). Якщо вирішив, що партія зраджує своїм ідеям, або ці ідеї тобі не до вподоби – клади мандат.

Хоча я сам грішний. Одного разу я вийшов зі фракції БПП, бо зрозумів що вона перетворилася на фракцію інтересів приватних осіб. Мандат на догоду цим особам не клав, а служив своїм виборцям.

– Ми підійшли до ще одного неприємного для вас моменту. На виборах до Полтавської обласної ради 2015 року ви очолили виборчий список Блок Петра Порошенка «Солідарність». Ця політична партія пройшла до обласної ради з найкращим результатом. Отже, ви мали шанс на переобрання на посаду голови облради ?

Мене тоді не підтримав Порошенко після голосування по Фуксу, щодо надання йому прав на надра Полтавщини. Я зустрічався кілька разів з Порошенком. Він казав, що вас не підтримує Партія простих людей Сергія Капліна, інші хто увійшов тоді до облради. Але це все було від лукавого: йому був не потрібний політик, який не буде ручним і маніпулятивним.

І ось після цього я попрацював у кількох полтавських вищих навчальних закладах. Але зарплата була не та, що можна прогодувати родину. Я із задоволенням прийняв пропозицію поїхати в Київ і очолити кафедру державного управління та адміністрування в одному з вишів.

Зміг підняти свій матеріальний рівень. Уже маю житло в Києві. І я там занурився у дуже серйозний науковий світ. Був редактором кількох наукових журналів. Під моїм керівництвом захистили дисертації 8 осіб, зараз на підході ще кілька людей. Я створив свою наукову школу.

– Отже, зараз дещо провокаційне запитання. У 2014 р. ви здобули звання доктора наук з державного управління за спеціальністю «місцеве самоврядування». Приблизно з початку цього століття ця наука переживає певний розквіт у нашій країні: є чимало відповідних інститутів, університетських кафедр і факультетів. Це повинно було б вже давно перетворити владу в Україні, в центрі та на місцях, на зразкову ?

Я зрозумів запитання. Я дуже часто на захистах дисертацій говорю: «Добре було б, шановні аспіранти та докторанти, аби влада читала і хоча б аналізувала те, що ви пропонуєте чи вивчаєте з закордонного досвіду. Тоді влада діяла б трошки по іншому – більш професіонально».

Є така проблема – коли людина приходить у владу, або стає депутатом і у неї чогось з’являється таке уявлення, що вона все може, все знає, все уміє.

Така ситуація дуже проблематична і недопустима, бо породжує невігластво і самодурство. За кордоном, наприклад у Франції, ти не станеш високопосадовцем якщо не закінчиш відповідні школи державного управління.

Для вчителя, медика, механіка треба мати спеціальну освіту, а керувати великими територіями виявляється спеціальної освіти не треба – це абсурд.

– Ви не були активним в політиці тоді, коли здійснювалась адміністративно-територіальна реформа в нашій державі. Внаслідок якої , між іншим, зник ваш рідний Оржицький район, де ви встигли ще й побувати на посаді голови районної державної адміністрації (2005-2006 рр.). Наскільки адміністративно-територіальна реформа була на часі?

Я оцінюю її дуже позитивно, але я не бачу в чому зараз роль районів. Я не бачу їхнього значення, впливу. Вважаю, що повинні бути громади й області – і все. Можна робити адміністративні райони, і вони повинні збігатися з виборчими округами. Ось так є у Франції – там такі райони називають департаменти. Але це штучні утворення для виборів.

Я вважаю, що ті повноваження які надані нашим органами місцевого самоврядування на рівні громад – веління часу. Єдине, що туди іноді приходять люди, які зловживають, наприклад, рівнем зарплат, підтягуваннями своїх рідних у штати органів громад, використанням різних ресурсів і т.і. Це знову ж таки – проблема підготовленості людини обійняти ту чи іншу посаду.

Зараз, коли в Україні триває війна, необхідно в більшості випадків призначити військові адміністрації. Їх керівниками повинні бути люди, які чітко сповідують політику держави, яка бореться з лютим ворогом.

Зараз такі адміністрації діють на обласному, районних рівнях, а повинні бути ще в містах обласного підпорядкування і навіть у великих громадах.

Нині створюють добровільні формування на рівні громад – підрозділи тероборони. І уявляєте якщо таке формування створює людина, яка симпатизує ОПЗЖ , або іншій політичній силі. Є в області громади керівництво яких займає, скажімо так, сумнівні політичні позиції. Фактичне це серйозний військовий ресурс, яке має політичне забарвлення. І це може бути небезпечно.

Ось Полтава нині дуже специфічне, на мою думку досить «ватне» місто. А от Кременчук – доволі російськомовне місто, але і рівень патріотизму там дуже високий.

– Ви вже не депутат обласної ради, але, мабуть, стежите за тим, що нині відбувається у цій раді, як і в цілому у владі обласного рівня. Які маєте з цього приводу побажання ?

Я вже понад 4 місяці на службі, але у нашому підрозділі не бачив депутатів обласної ради. Оце для мене є показник.
Ми свої запроси надсилаємо військовій державній адміністрації, а вона взаємодії з обласною радою. От Полтавська районна військова адміністрація дуже часто допомагає нам, цікавиться нашими проблемами. Так само як і Щербанівська громада.

Я вважаю, що зараз навіть не економіка повинна бути на першому місті. Найактуальніші питання нині – це захист держави й безпека та захищеність її громадян.

– Що плануєте зробити після нашої Перемоги?

У мене з’явилось колосальне захоплення. Я маю мотоцикл Harley-Davidson. Моя мрія після війни об’їхати всю Україну, у першу чергу міста-герої, і зустрітися зі своїми друзями та побратимами. У них погостювати, і їх до себе запросити. А потім по Європі проїхати. Тільки Перемога настане – поїду обов’язково.

Ми обов’язково переможемо, але кожного свого знайомого чи друга я просію через сито сумління – що ти робив для нашої перемоги !!! і з деякими прийдеться розірвати спілкування.

Я згоден із Мойсеєм. 30 років пройшло зі здобуття Незалежності, а як 40 років пройде, то буде Україна про яку мріяв В’ячеслав Чорновіл. Але будувати її необхідно кожному починаючи з себе.

Інтерв’ю провів Анатолій Мішин
Фото з особистої сторінки Петра Ворони у Facebook

Система Orphus Поделиться на fb