Гатили за 30 метрів від мого будинку, щодня щось горіло: полтавець розповів про Ірпінь
Костянтин Трейдін близько 3-х років тому переїхав з Полтави до міста Ірпінь, яке було майже місяць у блокаді та зазнало значних руйнувань під час обстрілів окупантів. Весь цей час чоловік залишався вдома, доглядав за покинутими тваринами та будинками сусідів.
Про побачене та пережите чоловік розповів “Новинам Полтавщини”.
71-річний Костянтин каже, що ніхто не очікував, що техніка з окупантами заїде в їх місто.
«Все почалось дуже швидко. Їх з цього боку ніхто не очікував. По трасі, яку називаємо «Варшавка», житомирський напрямок, дуже швидко підійшли сюди. Оборони практично не було. В Ірпені військових було лише 200 душ, а все інше – хлопці з тероборони. Лінії фронту, як у Другу світову війну, не було. Вони хотіли на Київ через Ірпінь піти, проте їх не пустили»
З 27 лютого у місті розпочались вуличні бої, які тривали понад місяць. З перших днів техніка окупантів пішла й по вулиці, де знаходиться будинок Костянтина.
«Зателефонував хлопцям, які передали інформацію нашим військовим, тож бої були й на моїй вулиці. БТРи спалені стояли довго»
Живе чоловік в триповерховому багатоквартирному будинку. Довкола – здебільшого приватний сектор. Будинок Костянтина майже не постраждав – повилітали вікна, проте інші будинки по вулиці зазнали сильних руйнувань, каже чоловік. Більшість населення з міста встигли втекти до початку активних обстрілів.
«Кожен день горіли будинки, за тридцять метрів від мого – чутні вибухи постійні. Стріляли по багатоповерхівках, щоб освітити собі поле бою вночі. Так налякають, що аж гикавка починається. У наш двір не заходили, були у сусідніх. Людей орки з хат виганяли по моїй вулиці й розстрілювали. Були тоді морози і тіла три тижні лежали. Нашого парня вбили та три тижні в машині пролежав, не давали нам його забрати», – розповідає чоловік та зазначає, що в Ірпені люди менше постраждали за Бучу, бо українські захисники ворога постійно вибивали з позицій.
Окупанти розстрілювали і людей, які ходили до криниці набрати води.
«Як вони зайшли – світло потухло. Холодно, не світла, не води. А люди ж до колодязя – пити хочеться то всім. Хто з відрами, хто з тачками. А орки побачили, що люди ходять по воду і гатили так, що спалили 4 будинки біля кринички. Били по тих місцям, де люди збираються. І взагалі по вулиці багато будинків побило і погоріло. Нас на вулиці душ сім лишилось»
Сам чоловік від ворожих обстрілів ховався у ванній кімнаті чи за самою триповерхівкою, бо будинок не має підвального приміщення. Стіни використовував, як захист від уламків та скла.
«Все залежало від того, з якого боку б’ють. Як з одного гатять – йдемо на інший бік будинку на мангалі їсти варити. А як прямо прилетить – нічого не допоможе».
Їжі, каже, було небагато, проте люди ділилися один з одним тим, що мав.
«Ділилися всім що залишилось – хто хлібом, хто яєчок дасть. Не було ж харчів то. Хтось залишив ключ від будинку, щоб доглядали – там брали їжу і холодильники вимивали, щоб не засмерділись. Разочок робили стейки з душком. Но ми з Серьогою поїли. Трохи зрізали, підсмажили – зі спеціями нормально пішло. А так крупи були, як з’явився генератор – хліб почали пекти та ділитися із людьми. Курей годував сусідських, а вони мені яєчка давали. Доглядав за собаками, яких люди із собою не забрали. Гуманітарка почала надходити у той час, коли ще бої йшли, проте не в перші тижні. Церква з Рівненської області дуже допомогла: пироги, зрази, хліба привезли. Ми на хліб накинулись».
Важче з харчами стало після закінчення бойових дій, адже гуманітарну допомогу, каже, перестали до них возити. Врятувала від голоду одне з церков.
«У нас у дворі баптисти є і підказали, що за харчами можна до церкви звернутися їхньої. То ми після окупації ходили до них за їжею. Бо магазини у нас запрацювали тільки вчора (29.04.2022)».
У холодні ночі місцеві грілися чим могли, адже опалення, електроенергія та водопостачання відсутні й до сьогодні.
«Вдягав багато шмоття, рельси грів на мангалі та заносив в хату і ставив на цегли, щоб повітря хоч трохи сухішим було. Вижили. Це не саме страшне».
Чоловік каже, що окупанти грабували та руйнували помешкання будинків українців. Виносили ноутбуки, смартфони, телевізори тощо. А що не могли забрати – розбивали та ламали. Де їли, там і нужду справляли.
«Фарбою вимазали всі стіни, вікна. Їли в хаті й тут же і ходили серти у кімнаті. Туалет же є – піди, відкрий та сходи, а воно ні, прямо в хат. Марадьорили, як могли. Головне, що подохли й воно їм не дісталось»
Офіційно Ірпінь звільнили з-під окупації 28 березня, проте Костянтин відзначає, що до 2-3 квітня було чути автоматні постріли – дочищали територію. Опісля приїхали волонтери з Києва і прибрали місто. До своїх будинків місцеві не поспішають повертатися, приїжджають подивитися що до чого і знову їдуть.
«Зараз, те що було, сприймаю, як сон. Листочки зеленіють, люди ремонтуються. Щоправда, ще й досі поруч із торговельно-розважальним центром «Жираф», що на межі Бучі та Ірпеня, орк лежить. Ніби й по-християнськи треба поховати москаля, проте ніхто не хоче. Люди кажуть, хай собаки його догризають. Страшне й неприємне, проте як подивишся на те, що вони творили…»