Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Художнику-живописцю й портретисту з Полтавщини Віктору Брикульцю виповнилось 97 років

Художнику-живописцю й портретисту з Полтавщини Віктору Брикульцю виповнилось 97 років

Наш сучасник – геній, це вже можна говорити сміливо, споглядаючи сотні його неймовірних робіт. Він син жорстокого часу і велет, який увічнив свою епоху на полотнах. Сильний, хоч і мало не помер з голоду і тортур. Пережив Голодомор і війну, але створив для нас, сучасників, вишуканий світ досконалих портретів і жанрових картин.

Мені часто згадуються його чіпкий погляд і витончені сильні пальці, а ще незліченна кількість поезій, які цей вже дуже немолодий, але сповнений внутрішньої сили чоловік читав мені на пам’ять.

 

“В Харкові, де я жив, було організовано в 1961 році першу виставку, присвячену Тарасові Шевченку, і було представлено на обласний виставком більше півтори тисячі творів. За 5 турів в області відсіяли 90%, відправили в Київ, а там Всеукраїнський виставком – і я всі ті тури пройшов, з харків’ян залишилось 72 чоловіка. Мої два викладачі тоді не попали… там ім’я не називали, дивилися роботи… Через 4 роки я роблю ліногравюру й знов подаю на виставком. Тоді на всіх виставкомах був представник від обкому партії по ідеології. Я показую свою ліногравюру, яку назвав “Встане правда, встане воля…” Бачу поморщилося обличчя, чиновник незадоволений. Питає: “Почему ты так крамольно назвал свою работу?” Я кажу, що немає там крамоли… “А что ты хотел этим сказать?” Життя Тараса було важким при цараті, як і життя всього українського народу. “Что?! А ты знаешь, где Колыма? Узнаешь!” Голова спілки підказує, а він мене поважав, бо я виконував завжди дуже відповідальні завдання, скажімо, на площі Дзержинського малював панно 860 кв.м., найбільше панно на Україні за всі часи, підказує, Вітя,  назви “Думи мої, думи”… кажу, хай буде… “Ну, еще поживешь на свободе некоторое время…” Мене тоді на виставку в Київ не пустили. Але робота була головною в Харкові. Було зроблено 40 плакатів двохметрових і таки “Встане правда, встане воля”, – згадує радянські “відзнаки” Віктор Брикулець.

Він занурюється в психологію портретованого, як в космос – і постають на полотнах не лише досконалі обличчя, а лики, з усією історією, яка їм судилася. І це часто погляд крізь віки – це не дано всім – так бачать Великі майстри.

“Віктор Брикулець, він молодий, у своїх думках, роботах, згадувати факти неймовірні, це просто феноменально. Він молодий. У своїх творах. Своєму житті. Думках. Тому це відрізняє його від інших художників”, – ділиться враженнями від спілкування меценат Олексій Петренко.

І за словами ювіляра – рід був потужний. Від діда-прадіда Брикульці в селі були авторитетними й поважними людьми. Надзвичайно добрі, релігійні. Батько співав у церкві, був регентом, бо коли служив у Петербурзі, то відвідав багато курсів, де вивчав музику, іноземні мови, і в селі своєму він був дяком. Колись були багаті Брикульці, але багато дітей, і в решті-решт всі одержали невеличкі наділи землі.  Батько куркулем не був, але його вважали куркулем тому, що він мав бібліотеку більше двох тисяч томів книжок, Бальзака й Джека Лондона читав в оригіналі, знав всі слов’янські мови, але ж 1933 рік понищив всіх з роду Брикульців. Двоюрідних братів в Сибір вислали, як куркулів. Батько хворів на епілепсію і туберкульоз, це все дали роки колективізації. Запропонували, щоб через три дні збирався в Сибір. Батько поїхав до Харкова – і Постишев дав йому записку, що Брикулець не є куркулем – не чіпати. Коли прибув поїзд на станцію, а організатори колгоспу вже знали, що батько поїхав скаржитись, мати забігла в вагон і каже, Михалку, тебе ждуть… “ось у мене документ, не тронуть…” батько встав, а вони з залізними палками, їх чоловік 15 почали його бити… перебили руки, ноги, цей папірець порвали… і через чотири дні він помер. Отак жили Брикульці.

“Мій брат Іполіт написав книгу “Привид у червоній свитці” – це про Голодомор. Повмирали всі в нашому роду, я був пухлий, в мене ступні були – суцільний пухир. Помню, батько вже вмирав, каже, хотів би понюхати, хоч раз укусити хліба. Мати оббігла все село, а в селі вже половина вимерли, нарешті, вона принесла кусочок хлібця, грам 150, він каже, вже я його не хочу і тут же помер… я вижив, хто його знає як… багато горя було й у колективізацію, і Німеччина, де я був у шахті працював, втеча була, у штрафний табір самого жорстокого режиму попав, і перед шибеницею стояв, вже хотіли судити за втечу, та… довго розповідать… не буду… жахливі часи”, – лишили страшні часи гіркі спогади у Віктора Брикульця.

А він живе і творить – творить і живе. Бо він справжніший за час, режими й імперії – геній нашого часу, Майстер Живопису Віктор Брикулець.

Марія Бойко

Фото – Сергій Ярошенко та з відкритих джерел

Система Orphus