Дуже багато горя: спогади про Голодомор Марії Величко з Лютенських Будищ

Жінка у 1930-х роках стала свідком розкуркулення та Голодомору.

Марія Величко народилася 1926 року у селі Лютенські Будища Полтавської області (у 2017 році проживала у місті Боярка Київської області, – прим.автора). У 2017 році жінка розповіла про ті часи представникам Музею Голодомору (відтворено мовою оригіналу):

А Голодомор Ви пережили в цьому самому селі?

В цьому самому селі, де родилась… Голодомор, когда начався …ну помню я багато, в мене… дуже багато помню горя, таке саме страшне. Було мені всього шість років – сьомий як начався оце вже. Нас раньше…то…нас раньше оголила совєтська власть, как говоріца, за того шо дід мій ну зажитель – називали його куркулем. Чого?… шо робив дуже багато. В його було сім синів і одна дочка. Мій тато шестого року, вже до цього в нього був синок – старший його син Дмитрій, кажеця, бо я вже…бо я точно так…чи Петро чи Дмитро. Ще служив у Катерини второй, в царя ше був, ну старий дуже дід наш. Ну й так получилося, я не знаю, Петро погиб у революцію, а цей (казав мій брат двоюрідний, був як у Москві в книзі записі, там єсть мій тато, мої дядьки єсть записані у книзі записі), шо він один погиб, був развєдчіком і погиб в тисяча дев’ятсот сорок шестом году. А ми ніхто… Ну казали нам, шо хтось десь його бачив…земляки чи шо, шо то він точно. Но він одвернувся і коло його… Він такий одіто був красиво з ним якийсь (він ішов з паличкой – видно ранєний був), із ним ішов якийсь мужчина. І він з тим мужчиной говорив не по-руски, не по-українскі – вони говорили по-іностренному. Один мужчина нам розказував, уже моїм батькам. Ішов у Зінькові він був ішов, ну він не привітався, ніхто нічого не знав. Він десь работав. Казали тоді, шо він погиб розвєдчиком десь не в нас. Єсть записано у книзі в Москві.

А Вашого батька як звали, якого він року народження?

Мій тато – Никифор Явдокимович, мій тато…тисяча дев’ятсот шестого.

А прізвище його як?

Величко, я ж Величко. Я свої еті… І мама по фамілії – однофамільці зійшлись. В мами хфамілія була Величко і його Величко. Як вони розписувалися, то не прийшлось змінювать.

А маму як звали?

А мою маму – Величко Катерина Семеновна, тисяча дев’ятсот шестого року, одногодці вони з татом – з одного року.

А крім Вас ще діти в сім’ї були?

У мене брат був. Казали, шо вони поженились у восємнадцять років, обом було. То Антону (він умер), тоді ще малюком – три місяці чи два місяці. А після його це…тато було двадцять, мамі двадцять – я родилась, потом сестра моя, оця шо вмерла у Макеєвкє, родилась в двадцять восьмом.

Як її звали?

Алєксандра Нікіфоровна. Єлькіна – хвамілія її була, на фамілії була чоловіка Єлькіна. Я й так осталася і діти мою фамілію побрали, і правнуки мою фамілію побрали. Вони так любили діда й род наш, в нас порядочні. Так вийшло, шо мої сестри получилось то врачьом, то учителями. Не осталось нікого. Одна в селі осталась, вона в позапрошлом году (двоюрідна сестра)… вмерла вже, вмерла.

А Ваші батьки чим вони займались, яке в них було господарство? Можете розказати?

В мене батько, як я помню…Ну яке господарство? Як у селі – кури, свині, гуси та й таке. Я знаю, шо мама моя не робила сначала, а потом в колгоспі, вже після голодовки вже в колгоспі робила. А тато кончив церковно-приходську школу…ето …четирє класа. А потом пішов в (нерозбірливо). Він робив у тому, у селі вже робив – там мастєрска в їх була… це вже після Голодомору.

А до Голодомору?

До Голодомору він робив замєстітєлєм директора маслозавода у Константіновкє, город Константіновка. Ми ще там жили, тоже в голод тікали… до голода там батько утік туди…

А розкажіть, до голоду в нього якесь хазяйство велике було?

Велике. Корова, гуси були. Я ше помню лошадь мене перепугала. Моя мама ше в тридцатом году… Я ше помню як дід мій умер, мені чотири роки було. А чого я, я дуже дідуся любила. Мама оставляла на дідуся нас. Дідусь дуже старенький і больний такий був. Я не знаю скілько йому років, но дуже старий. І він… Мама уходила з дому, так казала шо: «Подивись, тату, подивися на дітей. Я посадила їх кушать». Чо я помню дуже гарно, шо в нас столик такий, маленькі стільчики і в залі, у великій комнаті, мама на середину ставе і каже: «Слухайте дідуся! (сестра на півтора года менша була) Бо я пішла з дому». Насипає нам в мисочки, а мисочки помню були білі…ні – голубі, а були на їх уточки білі, на цих… Чого я помню, бо ми їмо (ми кучеряві обі були), а тоді як кончаєм їсти, ото балуємось і мисочки як шляпу надіваєм на голову. А дід виходи з своєї комнати і на нас кричить я помню: «Обратно надо купать вас, обратно купать! Шо я зроблю з вами? Не розчешеш – волоси зсохлися». Він на нас кричить.

Як приходив помню ше тато, приходе ото з роботи та й їсти сідаєм (ше до того ж я помню). Та каже… насипав мені в тарілочку, а я кричу: «Дідусеві насипай. Я буду з ним їсти, я буду з ним». Так любила діда, а він: «Не нада мені, не нада. Кушай сама, ти ж так погано їси. Я буду бачить скілько ти з’їла, а то ж ти хитра». Ну я помню каже мені. А я взяла один раз дідусеві шо було в борщі – чи сало, чи м’ясо може жирне (я погано кушала) – і плюнула. А дід узяв ложкою мене по лобі і вдарив дерев’яной. А тато на його кажуть, я плачу, а тато кажуть: «Вона ж маленька ше, нашо ти? Сказав би» – «А шо вона така балувана в тебе». А потом на другий день насипать, а він каже: «Насипала тобі мама в тарілочку», а я кажу: «Я не хочу, з дідусем буду» – «Бач хитра яка».

Знаю мій дідусь дуже молився Богу. В своїй комнаті в його коврик лежав, він ставав на коліна і перед іконами (було в нього багато) і отак молився. А я … мені мама каже: «Возьми віничок, отам підміти». Вчили нас, була мала…бувало я сама возьму та так як я намету – но однаково шось роблю. А я взяла і дєдушку отак віничком вроді вдарила, а він Богу молиться, каже тілько «Отче наш», я вже знала шо це кінець цього вірша «Отче наш» і я тікать з хати. Та бігом. Двері открила. Мама шось витягувала чи пироги, чи шо… та крикнула на мене. А він тоді піднявсь і каже, двері открив та каже: «Ось я одінусь уже повністю, підем з тобою, я тебе накажу. Нашо ж ти мене віничком?» А мені так інтєрєсно, шо дєдушка сміявсь і я ж радувалась дідові, шо він сміється. І помню як умер, і як я сильно плакала…

Це він ще до Голодомору помер?

Да, в тридцатом він помер. Мій помер дідусь розкажу, це в тридцатом він помер, а бабуся моя Мар’яна була, його жінка, то вона померла ше до мене. Я не помню своєй бабусі, я ше не родилась…як там його дружина… Він жив з моїм татом і з моєю мамою, із синів, з семи синів вибрав мого тата. Так було положено в народі в Україні з меншим – чи дочка, чи син, остаються старіки доживать віку свого, остаються доживать з меншою дитиною і так було… Він сказав шо: «Я буду доживать віку з (моєю мамою) Катьою». Мама сказала на дідуся…

То це мамині батьки чи батькові?

Батькові по закону. І потом у сорок…Коли начався це …Голодомор, я вже помню, я ше… в школу не ходила. Начався Голодомор, нас розкуркулили – нас з хати вигнали, вигнали з хати.

А хата велика була?

Хата велика була. Я ж кажу…даже молотарка була, бо хліб молотили, дідова молотарка. Клуня називалась…це велике дуже хазяйство, комори і великі були сараї для лошадєй. Ше в нас лошаді…ше одна перескочила через мене, шо водили мене лічить, виливать оце, шо я перепугалась лошаді. А тоді начався голод, розкуркулили. Заставили батька, шоб він одвів лошадь у колхоз. Тоді собирали все в колхоз, шоб дали даром туди в колхоз для всіх. Батько не одвіз. Мама нишком узяла лошаді, отвезла на ярмарок і продала. Тоді ше не вєздє таке було порядок. І хтось там купив русака. І вони взяли розкуркулили. Прийшли у нас усю вещі, сказали, шо будуть торги – на торгах продавать мамин сундук, там вивезли все і в такий то день чи воскрєсєня, ну не знаю який день. Як вони… як робилося: собралось дуже народу багато… Ви знаєте шо таке рогач і кочерга? Вони беруть на рогач, піднімають – кому там юбка, кому кохта, кому те. Я ше помню як моя мама ткала на станку, в мене ше єсть он кусочок полотна як моя мама робила, ткала це і все. І взяли продавать. А я дуже плакала. Сестру меншу баба забрала, мамина мама (до вона вмерла в голодовку в сорок сьомому, мама мамина) і одвели. А мама зо мной кругом за ручку, я ходила з мамой. Я дуже плакала як продавали. Накинули голубий платок з білой такой кайомкой, красива. Я ж кричала: «Мама, ти ж мені її, як виросту, ти мені її подариш?», а вона казала шо: «Це все буде ваше – твого і Сашино». І тато їхав десь у Констянтиновкє там, на Донбасі був мамин брат, він туди поїхав.

Коли це розкуркулення почалося?

Да, як було це. Це шо, кажеця, в тридцять другому він уїхав. І писав мамі пісьма. Я знаю як мама ето… писав пісьма, хтось приходив до нас, бо мама моя була малограмотна. А він писав мамі шо: «Бери дітей і їдь до мене! Бери дітей і їдь до мене! Хай все прийде, всьо… порядок якось буде, но не оставляй. Ти бачиш шо голод находе, такий голод, то чим ти будеш кормить?» А вона йому казала і я понімала. У мами була багато дукачів золотих. Де вони взялися в мами?

Мамина сім’я була як бідна роботяща, було восьмеро дітей: дві вмерло дочки, а шість, ну з моєю мамою. Я знаю всіх тіток і знаю…одна померла… і общє вся сім’я померла з голоду в тридцять третьом. І мама сказала, шо рядом жив пан Кальницький – польський пан. До сих пор стоїть маєток, а може вже розвалився. Ну дуже… погріба до сіх пор пана Кальницького стоять там, пользуються ними. І вони рядом жили. Оце пан Кальницький жив – красівий маєток з кірпіча зроблений, комора – ну як багата людина. А мій дідусь – фамілія чи то їх прозвіще Їжаки жили, а тоді мій дідусь жив – Семен. От отчєства… бабушку знаю Васільєвна, а дідуся дальше не знаю. Семен. І дудісь мій робив у пана…

А прізвище дідуся як?

Величко ж… Ето, то він пана возив у Зіньків, пана його родичі були і ті ж пани жили, помєщікі жили. Так він возив рисаками цими в красівом фаєтоні, бо іногда підвозе. Я біжу за ними маленьке, кажу: «Дєдушка, я біжу тата (недалеко ми жили) зустрічать. Тато посаде мене, а тоді коло двору мене висаде». Я побігла додому, а він поїхав туди…куди там надо. Помню тілько так мало-мало… помню. А потом пана цього увезли… діти повтікали за граніцу, а цей пан взяв… Чого я скажу ті дукачі… Казала моя бабуся, розказувала, шо пані звала як малину собирали. Дівчатка були красиві, всі робили, такі трудяги дітки. Вона їх позапліта коси, а пані приходить і каже: «Йдіть малину собирайте». А вона тоді дає дукачі. Хто скілько назбирав, кому дукачі… Но вона мою маму казала, шо вона дуже любила. В мами волоси були чорні кучерявиє, а глаза голубі. З шести сестер сама (нерозбірливо). Так всі кажуть, шо вона сама красивіша була, хороша… ну не красавіца. Нормальна сім’я була, порядочна. Їх обучала все бабушка, мені то вона прабабушка, а їхня бабушка чи як воно… чи вже пра-пра мені … далека. Ну кажуть, була строга, щоб дівчата за собою дивились, все вміли робить, тоді їх замуж бистріше забирають. Так шо ці дукачі я… коли началась голодовка, продали ото наші вєщі мамині, остались ми без нічого. А мама була ховала… у їх євреї жили у селі. Я помню Соня називалась тьотя, а тих – дядька і хлопець, якийсь больний єврей був. В них лавка їх була називалась, магазин тепер, а то лавка здорова. Вони прийнімали золото за муку. І мама оце піде, возьме цей золоту п’ятьорка чи як вона… понесе, дадут там скілько муки, вона яку затірку зроби, звари. А нас вигнали з хати, а дідусь Семен забрав нас. Там у його жила ше дочка, тьотя Христя, мамина сестра, десятого года. Так вона жила, її чоловік. Голодовка началась, в неї було двоє дітей – Марія (оце два чи три года як умерла)…Марія була двадцять дев’ятого, а Коля був з тридцять другого года. Оце двоє діток було і він узяв її покинув – утік од голодовки. А двоє діток покинув – дєдушку і бабушку. Оце зять у їх жив, він у приймах жив у дідуся. А мама каже… і мама туди ж прийшла з нами – зо мною і Сашей, Саша маленька ж була, менша, і я. То мама піде вимиє, по саму кичку затірку зроби, ото нам дадуть. І малі стали ми пухнуть, в мене стали наливаться ножки. А тато написав їй, пісьмо те, читали їй шо: «Єслі не приїдеш – покину. Поки дітей приїду заберу. Чого ти не їдеш?».

А він там десь робив, в нього була робота?

Він там робив замєстітєльом директора. Там маленький маслозавод був, маленький такий якийсь.

Це в Констянтиновці?

Чи в (нерозбірливо) чи в Констянтиновкє… Ні, кажеця, в Костянтиновкє… бо я ж там жила. Тоді мама каже: «Я тебе заберу за плечі… на плечі на себе, бо ти вже ножками не підеш». Бо іссякалась сила. Вона взяла, а хтось підвіз нас, бо далеко – ми ж од Полтави восімдесят кілометрів оце село. Взяли підвезли, я не помню чи в Полтаву чи в Гадяч. Но в Гадячі тоді поїзда такі не ставали, бо я знаю… Мама наварила буряка, то ми вже їли буряк білий, оцей кормовий, що свиней кормять. Вона нам дає, а я дуже плачу і кажу, що воно не добре. Вона мені витягла…було шось з вєщєй, витягла красивий платок такий, якийсь я помню такий… вроді голубий у цвєтах, і каже: «На йди…» Голова колгоспу був, я запомнила на всю жизнь, нєгодяй – Шевченко фамілія, був Шевченко, а вона каже: «Піди до Шевченка» – «А де він живе? Я не знаю, мама». А вона каже: «Попроси в їх зерна чи муки, чи хліба трошки, хоч нам у дорогу попроси. Отдай оцей платок». А я кажу: «Я милостиню не можу просить. Мама, я умру, но не буду». А вона каже: «Я йшла отам, де копиця стоїть ету соломи…» У нас стояла (копиця) среді…ета площадь така велика, сійчас там два млина – один з одной сторони стояв, а один з другой. Я вже годів, мабуть, двадцять я не була чи двадцять п’ять. Ну тоді ше стояли – работали. Да вона каже: «Ти сходи він коло млина там у яр там й така його хата, сходи попроси їх за платок, щоб вони дали хліба кусочок». Я кажу: «Я не можу, я просить не можу», а вона: « Ну піди платочок отдай там стара баба є. Бабі скажи: «Дайте нам хоч хліба кусочок».

Я взяла платок, прийшла, зайшла в хату, а в їх так пахне пирогами (плаче) …не можу … сійчас прошли годи спомнить, пирогами так пахло. А я стою, а вона каже: «Чо ти прийшла до мене?». Вона ж знала, шо всі…

Вона знала, що всі голодують?

Мама перед цим йшла… стог стояв з соломи, а моя мама йшла хотіла набрать той соломи, щоб розтопить у хаті піч же була…розтопить – а там троє дітей замерзлих з голоду. Це зіма була, так холодно було і замерзли діти, вони були німі. Прийшла й сказала – там люди собрались, голосять, шо вони зроблять як сили не було копать ями. Я прийшла до тої, дала бабі платочок, а вона мені дала два пирожка. Я поки дійшла додому один з’їла, так плакала: «Мамо, пробач, я не могла здержаться. Потрошку щипала (як селянські, то здорові пироги, не такі як у нас). Я щипала, щипала і з’їла». Вона каже: «Значить в мене ше дукачі єсть,стане тепліше (вже стала весна – це тридцять третій) поїдем до тата, поїдем».

І ми пішли. Вона взяла мене на плечі, вже в мене ноги стали пухнуть. А вона дає своїй сестрі Христі чи два дукача, чи один і каже: «Я оставляю на тебе дочку меншу Сашу». Саші п’ять було …п’ять з половиною, кажеться, мені шість з половиною чи…сім, сім було вже…ні, шість з половиною. Стала весна, стало тільки розставать і стала парувать земля так. Мене мама взяла і довезла до той Констянтіновки таки. Просила мене в поїзді, шоб я їла буряк, а я не їла, плакала й нічього не їла. Ходили тілько люди просить – в нікого не було нічого. Мо як в кого і було – боялись навіть показувать, шоб не вкрали.

Ми доїхали, стала земля парувать так красиво, а я кажу: «Мама, на тобі такі сапожки красіві красні». В неї зелені були і красні, на такому каблучку. А ми все казали: « Як ми виростем, так ти отдаси». Гарно одівались, то пані дарила мамі. Тоді ето приїхали, чого… вийшли тіко з поїзда, нам показали куди йти в совхоз. Отєц ше в совхозі робив,то там молоко…ферма ота молочна. І помню коров багато, свиней багато було і бараки, бараки…люди їдуть-їдуть, просять роботи в голодовку. Я ето … мама каже: «Я тебе не донесу». Вийшли з поїзда, пройшли недалеко, були люди – пахали землю весной, а я …Вона підішла до людей і каже чую: «Я оставлю у вас дитину, я піду де совхоз (такий-то)». Я помню як сійчас: «Там ідіть оце, он побачите воно спускається вниз-вниз, а внизу побачите там коров багато пасеться – ото там і совхоз такий». Як він називається – я не знаю. І вона каже: «Я піду. Ви не знаєте Величка Никифора Явдокимовича», а вони кажуть: «А чьо не знаєм – знаєм. Здоровий такий, високий (метр дев’яносто в мене батько), – каже, – дуже співає гарно. Співав шось таке». А вона каже: «Так куди мені йти?». – «Отуди ідіть, де йдете. Там спросите – покажуть, він у общежитії живе. Там живуть із ним в общежитії жінка, четверо дітей, чоловік і до їх помістили батька (кровать поставили – не було місця). Там йому одвели ширму якусь …» Ето як ми тоді прийшли , то бачу, а я кажу: «А чого воно закривається?» А він каже: «Бо там люди ше сплять. А це время… скоро дадуть нам комнату. Мама приїде – комнату дадуть». Ми прийшли туди… батько… я лежу, жду. Сонце так гріє, мені ці люди дали…Як мама підійшла й побачили мене, так один дядько одламав хліба мені – я так схватила його, а один з бутилки молока наливав. А мама на цих дядьків каже: «Спасибі, люди добрі, но не давайте, їй нєльзя. Вона голодна – вона вмерти може. Не давайте їй». Хтось закричав: «Не давайте їй!». А я думаю: «О Боже, мама моя не дає їсти». Коли недовго – приходе мій тато, мама нашла, тота мій приходить.

Я помню як він взяв мене на руки, як він плакав. Він сів ( якісь там вещі лежали цих людей), він так сів чи на якусь… плуги стояли і шо люди всі собралися, і він так плакав… лаяв маму: «Як же ти додержала дитину! Шо ножки бач пухли (нерозбірливо) і все». І тоді маму забрали, прийшли ми туди. Мені потрошку давали їсти – та женщіна якась і тато – понємножку. Там час пройде, два – ше дасть. А мамі каже: «Переночуєш і завтра їдеш за Сашой». А вона каже: «Я йду за Сашей і тата заберу свого (дєдушку), бо вони там помруть». То мама… тоді вже як я здорова була, оце все мені мама розказувала як я здорова була, то вона каже: «Я приїхала назад же, мені дали сухарів». Вона кругом понапихала як, шоб дійти,бо тоді же… людей їли. Каже мама: «Як мені дійти додому…» Розпороли її сапоги, бо сказали, як опухнуть, тоді нільзя їх скидувать, ну їх стянули, трохи надпороли, а ті стягнули сапоги , бо напухнуть ноги, в мами теж пухлі ноги були. І вона уїхала, переночувала – уїхала. Я дуже плакала, кажу: « Мама, ти ж умреш». А вона: «Ні, я не вмру, я приїду. Я ж хожу». Переночувала трошки…

Вона приїхала, діда забрала, то сиділа сестра моя сестричка, казала, шо такий понос був. На якомусь одіяльці і вся мокра, вже не могла пісять – лилося з неї… Ця тітка наміняла ж там шо муки – може своїм дітям більше давала. Чувствую, шо вроді в душі вона так обіжалась трохи на сестру, шо може своїх більше кормила, а мої діти …діти тож маленькі були . І забрала діда – привезла діда назад. Дід побув у нас там недовго і мама каже тату…Ми вже хліба десь розжилися, те шо там будо і діду надавали, і дід вернувся назад. І казали, що в мене вуха попухли, вже трошки одійшли ноги. В діда понабрякали , мама сказала… мама дуже просила і плакала шо: «Не нада, тату, їхати додому. Оставайся в мене. Там вони виживуть, може якось виживуть». Весна пішла та жовта квітка цвіла і ряст голубим, ви знаєте ряст …ряст, оті цибульки їли, усе викапували. То шо там дуже-дуже-дуже важко було, но дід вернувся додому, сказав: «Я боюсь. Моя Гаша умре (бабушка), а я її не побачу. Я її дуже люблю і ми прожили багато год». Вже дід старий був, не знаю скілько год, но старий. І він приїхав додому…він оставив їду… тим, шоб ж дітей викормить. А сам старався отой ряст їсти, оту траву і в його ноги налилися …дуже, руки, став опухать він. Бабушка плакала, бабушка тож опухша була, но не так. А дєдушка пішов у садок вирвати оцього рясту і цієї пшінки, а вона каже: «Сєня (потом мені мама розказувала) йди, Сеня, йди-йди». А він каже (на погрібник у бабусі там у дворі, такий гарний погрібник, шо мазали глиною, а тоді шось простилали, можна було літом… лежали яблука, груші, вилежувались, пахли всігда гарно), а він: «Я трошки ляжу, отдихну». Ліг так , не встав – вмер од голода.

А як його звали?

Семен…Сєня, Семен. Величко Семен, а по батькові не помню.

Так він це в 33-му помер?

В тридцять третьому. А бабушка…бабушка пухла була (нерозбірливо). А тітка моя, скажу вам за мою тітку… Олена від мами була старша. В неї вся сім’я…в неї вмерла… село Власівка Зіньківський район, но с. Власівка. Вона вийшла туди заміж, вони всі повиходили гарно. Ето, вийшла туди заміж, якісь люди зажиточні. Мені було годів п’ять, як мене возили туди в гості. Я чогось помню – криша була, ворота як в’їжать під черепицею. Криша була це в самих багатих людей. Лошаді як приїзжають, так ставлять, шоб і дощ не прискав на лошадєй. То я в тьоті була. Тьотя Лєна, Олена Семенівна. Ну фамілії я її не знаю.

Але дівоче – Величко?

Дівоче – Величко, да. Величко Олена Семенівна. Вона вийшла заміж. Дядько був…звать його Прокіп. Народила вона троє дітей – Івана старшого, Кирила і Марію. Троє дітей. Я їздила. В їх дом красівий був, великий такий на два чи три ходи, великий. І моя тьотя… Я гордилась, шо тьотя в такому багатстві. Водяна мельниця в їх внизу, була там якась річечка. І вони в тридцять третьому, їх обібрали оце ж ці красні, вони продали вещі – розкуркулили. Дід і баба померли – свекор і свекруха. А її чоловік Прокіп опух, опухли троє дітей – Іван, Кирило й Марія , і тітка. Була весна, мухи гуділи, так вже пробивалося все. Їде більшовик же цей, керівник партійний – голова колгоспу якийсь там (це вже потом тітка мені все розказувала) їде повз їх і каже на цього (хтось його віз – шофер його, но машин не було, а на лошадях), він каже: «Такий дом красівий. Давай заглянем, шо тут робиться». Це якраз оце в розгар.

Все забрали, а хату оставили?

А хату…не вигонили… оставили. Може вигонили, але вони там спали, уже людей багато вимерло. Вони в тій хаті – вони в своїй хаті… не знаю чого там. Розкуркулили, все забрали – водяну мельницю, усе повивозили, ну пусту хату оставили. Вона й каже Прокіпу, Прокіпу (вона ж жива осталася, осталась): «Піди (шось у них там є, було – чи заховала, чи може якесь намисто дороге), піди в Зіньків, купи макухи поїсти. Діти пухлі вже, начинають пухнуть». Забрав все, сам уже виглядів дуже-дуже-дуже погано. Забрав і пішов в Зіньків на базар. І кажуть там люди, которі бачили, шо купив шось поїсти – наївся і купив макухи той, макухи купив …і так і вмер, упав і вмер. Там сказали, шо вмер, а ту ж макуху – там ж такі ходять голодаючі… Вона жде свого чоловіка, а їсти ж нема нічого. І вже попухли і попадали. Заїжає цей голова колгоспу і каже: «Давай заїдем – подивимось, шо тут думають робить там із домом». Коли вони… заїхали, а вони лежать мертві всі, всі четверо – мати і троє дітей. Вони підходять і кажуть: «Нада машину прислать». Вони ж тоді як умирали – вилами скидали їх, так на вили – і викидали, бо розлажувались – така вонь… А цей каже дядько один: «А в неї очі вроді двигаються… очі. Вона вроді дише (на женщіну)». Він підходить, каже: «Дише. Бистро кидай!». Взяли за руки, за ноги – кинули в фаєтон і каже: «Поїхали, а дітей приїдуть заберуть». Подивились, там й попіднімали голови , все – вони не живі… Вони взяли тітку вкинули, і він оставив її, врача визвали, які там були. Дали їй, розказують, вона не помнить нічого. А її понємножку там одпували, її оживили. Тоді вона пита: «А де мої діти? Куди моїх дітей…де Прокіп?». А вони сказали, шо чоловіка нема й дітей в одній ямі, де похоронено…Вона з ума зійшла, вона так кричала, її помістили в ненормальний дом, під Полтавой єсть там інститут психіатрії. Її завезли туди і вона лежала год, лічили її… ну як вилічили, ну… словно привели шо вона… молода. Стали шукать наші, вже ми переїхали, були в селі.

А ви там побули і повернулися назад?

Назад, назад повернулись, батько нас назад привіз. І дали… ото батько став робить, він дуже гарно обувь шив, так його в мастєрску поставили його робить. Він з дитинства… дід вивчив його давно, каже: «За плечима не носить. Яку б ти спеціальность не вмів, а на цій сім’я буде – буде шо вшивать». Ми ніколи босі не ходили, тато нас…

Тато вам обув шив?

Обувь шив. Він в нас бригадіром… завєдующім, мастєрску дали, робочіх. Він там викройки – закройщиком був. Тато став закройщіком. Дали нам землю, тож таку розкуркулену рядом.

Так вашу забрали, а тоді другу дали?

Забрали-забрали, там в якомусь глухому дали. А нашу забрали хату і все забрали. І дали нам сад – великий був, мабуть, п’ятнадцять чи двадцять слив було. Сині, бо ми здавали – сушня була. Робили. Мама пішла в колгосп робить.

А в якому году це ви вернулися назад?

А ми вернулись в началі тридцять п’ятого… тридцять п’ятого. І за ето… в началі чи в тридцять четвертом, кажеця, в тридцять четвертом в конце … в началі чи… Весной нам дали той участок, то ми зимой жили ше в бабушки в одной, жили… значить вернулися. Я ше з батьком ходила, голод ше був, я там у Донбасі… ше ходили еті виливать – ховрахів отих я їла, люди їли всі, люди всі їх їли. І ми, коли ми вернулися, як ото… я в школу пішла – бо я в школу пішла в восємь год мені було, в тридцять четвертом … в тридцять четвертом я пішла в школу. Вернулися, брати тут позвали батька, ше ж були брати – дядько Андрій був, дядько Іван ше живий.