Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство 

У Полтаві Театр поезії та пісні зібрав шанувальників

У Полтаві Театр поезії та пісні зібрав шанувальників

21 жовтня у Великій виставковій залі Полтавського художнього музею зібралася спільнота поціновувачів авторської пісні й поезії. Цей жанр рідко збирає велику аудиторію, не тільки в Полтаві.

У нашому місті барди перемістилися від романтики похідного намету з теплом і сяйвом вогнища до не менш теплої глядацької зали з професійним озвученням і багатолюдними концертами. Це сталось завдяки невтомним старанням керівника театру “Надії маленький оркестрик” – композитора й режисера Михайла Косенка.

Цього разу темою зустрічі була “Душа менестреля”. Розмова, саме діалог, бо так виглядають дійства театру, куди залучені не тільки артисти, а й глядачі, так ось розмова почалася з репліки співавтора сценарію Ігоря Нікітіна, що наявність душі, взагалі-то, науково не доведена. І почалась дискусія, звісно жартома, але безмежно закохано, глибоко, мудро, філософськи, ніжно й пристрасно солісти театру доводили й утверджували існування душі.

Багатьма мовами, бо в цій спільноті автори часто декламують і співають рідними для них – українською, білоруською, російською, та щирій ліриці не потрібен переклад – вона дійсно промовляє душам.

Поетеса Інна Снарська летіла й бриніла нотами осені, Олексій Семенов додав звучанню вечора такої світлої, щедрої втіхи, яку не підробиш. Відбувся й дебют – до солістів театру приєдналася поетка Тетяна Ваценко, добірку її поезій дуже тепло прийняла публіка.

Харизматично пролунали пісні у виконанні Павла Москалюка, а витонченості цьому дуету додала майстерна скрипалька Надія Лещенко. Двоє чарівних солісток просто на сцені оголосили режисеру про офіційне об’єднання в дует – Людмила Костенко і Юлія Стрикіна відтепер називатимуться “Побачення”, а ще дівчата відзначили, що кожен “звичайний” менестрель і його душа – це звісно загадка, а ось душа жінки-менестрельки – то неприборкана стихія.

Виконання дуетом Олени й Валерія Завгородніх “Пісні старого лірника” викликало в багатьох гостей раптову сльозу, настільки було щемним. А пісні Наталії Тихонової завжди настільки трепетні, що поринаєш до космосу емоцій і почуттів.

І щоб перейнятися духом події, варто прочитати рядки поезії Ігоря Нікітіна:

“Крылья… ты говоришь, крылья…

Эти обрубки сзади моей спины?

Волос, присыпанный серой, усталой пылью,

И ожидание скорой уже зимы.

Осень балует, в небе развесив просинь.

Ветер, ветер. Дней листвяной падёж.

Просишь чего-то, все время просишь –

Это приходит, когда ты уже не ждешь.

Тело – одно, без души, не жилец – покойник,

Зомби, бредущий слепо, без всяких чувств.

И я машу обрубками. Больно! Больно!

…и происходит чудо, и я лечу…”

 

Марія Бойко

Фото – Ігор Лотиш

[metaslider id=822815]

Система Orphus