Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Полтавці з походження на буремних шляхах родини Вікентія Литвинова та в жертовній діяльності його доньки Валентини Родак (Литвинової)

Полтавці з походження на буремних шляхах родини Вікентія Литвинова та в жертовній діяльності його доньки Валентини Родак (Литвинової)

Слово з нагоди ювілею української патріотки з Канади Валентини Родак (Литвинової)

Коли материковий український читач набирає прізвище на ім’я «Родак Валентина», то пошуковик Гугл переважно видає короткі відомості чомусь англійською й москвинською мовою, мовляв,  вона – «проживає в Канаді. В 2009 році згадується як очільниця Свято-Володимирського братства при православному соборі  св. Володимира в м.Торонто (пров. Онтаріо, Канада) Української Православної Церкви в Канаді  в юрисдикції  Константинопольського Патріархату» (О.П. – довільний переклад з москвинської та англійської мій).  Хоча насправді Валентина Родак (з дому – Литвинова) є відомою як талановита педагогиня, дириґентка, активна членкиня  знаменитого Об’єднанння  Демократичної Української Молоді (ОДУМ), колишня помічниця референта Юного ОДУМ-у при Товаристві ОДУМівських приятелів (ТОП), вона багато років присвятила вихованню ОДУМ-івської молоді, тривалий студіювала музику. А де відомо, що згаданий Український Православний Собор Святого Володимира — це український православний собор у Торонто, штат Онтаріо, Канада, розташований при вулиці Батерст, на захід від ринку Кенсінґтон. Більшість перших українських іммігрантів до Канади були східними католицькими віруючими, лише незначна частка яких належала до східної православної віри. Це змінилося з пізнішими хвилями імміграції, які мали більше людей, що приїжджали зі православного сходу. Перший український православний союз у Торонто був створений у 1926 році. Кілька років віруючі зустрічалися в орендованих залах та в церквах інших конфесій. Землю на Батерсті купили в 1935 році. Будівництво самої споруди собору розпочалася в 1946 році й була закінчена за кілька років.

Між іншим, активну участь у діяльності вечірньої школи при Українському православному кафедрального Соборі Святого Володимира брав участь батько Валентини Родак   – громадсько-політичний й культосвітній діяч Вікентій Кузьмович Литвинов, який  народився 15 червня 1915 року на етнічних українських теренах – у  селі Байцури, яке нині є складі Білгородської (як пишуть московити у путінській еРеФ – Бєлгородской)  області Московщини. Село Байцури з півдня межує із Харківською областю України, неподалік розташоване село Уди. Подейкують, що у 18 століття на землях нинішнього села поселився заможний селянин такий собі Степан Байцур, який у 1756-1759 роках  був на посаді прикажчика Борисівської вотчини. Населення ж села Байцури складалося переважно переважно із українців. На початку ХХ століття село було розчленовано на хутори. У 1958 році в Байцуровській сільській раді Борисівського району було одно село й шістнадцять хуторів, у 1931 році в селі Байцури налічувалось 286  мешканців, а у 1997 році – 353 жителі. Відомо, що у 1935 році 20-річний Вікентій Литвинов закінчив у нас, на Полтавщині, Кременчуцький пелагічний інститут, витоки якого сягають ще 1921 року, коли большевиками й був заснований у повітовому місті Полтавщини Кременчуці перший вищий навчальний заклад для підготовки вчителів. Це були Кременчуцькі вищі педагогічні курси  тоді з українською мовою викладання, за правним статусом їх прирівняли до технікумів, що вважалися вищими навчальними закладами. Пізніше, від 1925 року,  названі курси були перетворені в Кременчуцький педагогічний технікум, у якому на денному та вечірньому курсах та трьох відділеннях –  дошкільному, шкільному та комуністичного дитячого (!?)  руху большевики намагались готувати вихователів дитячих дошкільних закладів, учителів молодших класів та т.зв. піонервожатих. У вересні 1930 року постановою  т.зв. «Совєта Народних Коміссаров УССР»» на цій же базі відкрився Кременчуцький інститут соціального виховання, в названому інституті був один шкільний факультет у складі чотирьох відділень –  аґробіологічного, мовно-літературного, техніко-математичного та історико-економічного з денною, вечірньою та заочною формами навчання. Але тільки у березні 1939 року було ухвалено  рішення про реорганізацію учительського інституту в педагогічний. Станом на вересень 1940 року в учительському інституті навчалось за денною та заочною формами навчалось 942 студенти, у педагогічному інституті на першому курсі налучалось 208 студентів, працювало більше 100 викладачів, серед них два професори. Зараз праонаступником цього навчального закладу вважається Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, який і розмістив наведену мною вище інформацію на своєму сайті.  

1- З ліва до права – Валентина Родак й Орися Лисик біля портрета Симона Петлюри (світлина із часопису Новий Шлях (Канада, 2016)

По закінченню інституту Вікентій Кузьмович Литвинов учителював у Харкові, Слов’янську, Артемівську, Змієві, й, зрештою, – в місті Єсентуки (тепер – Ставропольскій край путінської еРеФ), де у нього та його дружини Євфросинії  Литвинової  (з дому – Стрілець, уродженки донецького у села Троїцьке, й 21 вересня 1941 року й народилася нинішня ювілярка, видатна діячка української діаспори, що натепер замешкала в Канаді  – донька Валентина (в заміжжі – Родак).  В часі Другої світової війни родина Литвинових перебралася до Західної Німеччини, де по закінченню цієї війни у таборі ДіПі для переміщених осіб у містечку Ашаффенбурґ Вікентій Литвинов заснував українську ґімназію та товариство педагогів. До речі, у перші повоєнні роки життя в Таборах «переміщених осіб» або Таборах Ді-Пі (з англ. Displaced Persons) на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих від 1945 року  американськими, британськими й французькими військами, було досить насиченим, незважаючи на трагічну долю скитальців. У таких таборах в реквізованих військових казармах, воєнних робітничих оселях, школах, тощо перебувало близько 200 000 українців. Українські біженці 1946 року  перебували у 125 таборах, 1949 – у 110 таборах Ді-Пі, близько 80 з них були заселені виключно або переважно українцями. Найбільші українські табори (від 2000 до 5000 осіб) містилися в американській зоні у Мюнхені (Карлсфельд, Варнер-Касерне), Ауґсбурзі (Соме-Касерне), Міттенвальді (Єґер-Касерне), Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Ашаффенбурзі, Берхтесґадені («Орлик»), Байройті (Леопольд Касерне); у британській зоні – в Ганновері та Гайденав; у французькій зоні – в Штуттґарті; в Австрії — у Зальцбурзі. В українських таборах Ді-Пі вже у 1945 році постало місцеве українське самоуправління, однак воно не мало ніякого впливу на адміністрацію самого табору, яка була повністю в руках УНРРА.  В українських таборах Ді-Пі впродовж кількох років їхнього існування жваво розвинулося суспільно-громадське, політичне, культурно-освітнє, релігійне, господарське, літературно-мистецьке життя та видавнича діяльність. Про це свідчать числа на 1948 рік, коли в таких таборах працювало 102 народні школи, 35 ґімназій, 12 інших середніх шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичні видання і появилося 818 книжкових видань. Одним із українських активістів на педагогічній та виховній ниві в таборі для переміщених осіб у містечку Ашаффенбурґ  й виявив себе  Вікентій Литвинов, батько Валентини Родак.

Вітри, мов діти, в Придніпров`ї плакали,
Коли прощавсь з тобою в грізну ніч,
І пригорки, немов овали пліч,
Кривавились незайманими маками…

*
…Чужі краї… Америка чи Англія…
До них припав, як до незнаних книг…
А Ти ж лежиш, немов свята Євангелія,
А я ж Тебе і прочитать не встиг…»

У 1947  році Литвинови переїхали до Бельґії, де пан Вікентій закінчив курси при Інституті, який мав назву по прізвищу бельґійського кардинала, католицького філософа, представника неотомізму Кардинала  Дезіре Фелисьяна Франсуа Жозеф Мерсьє (*1851-†1926), архієпископа Мехелену й примаса Бельґії. Якраз Кардинал  Франсуа Жозеф Мерсьє у 1889 році створив в Лювені Інститут філософії при цьому університеті й сприяв перетворенню Лювену в міжнародний центр неотомізму.  Кардинал був відомим своєю підтримкою вірменському народу, зокрема, після погромів й винищення вірмен в Османській імперії, більш відомої як Ґеноцид вірмен, а починаючи з 20-х років XX століття Кардинал створив Фонд «Бельґійська допомога московським («русскім»)  студентам», а при Лювенському католицькому університеті були засновані стипендії, за рахунок яких вчилися сотні іноземних студентів. Поряд із навчанням Вікентій Литвинов, аби матеріально забезпечити родину, бо ж доньці Валентині щойно виповнилося лише 6 рочків, а дружина, мабуть, вже була при надії, бо ж на світ Божий вже у 1951-шому році появився син Олег). У цьому ж році родина Литвинових перебралася до Канади, де вони замешкали у Торонто. Пан Вікентій, будучи членом УРДП від 1949 року, спочатку ввійшов, а згодом і очолив (від 1967-го року, з перервами) Крайовий комітет УРДП у Канаді. Як на мене, тут слід окремо зупинитись та історії створення Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), яка постала по закінченню Другої світової війни на теренах Західної Німеччини з числа еміґрантів, вихованих в основному на ідеях українського відродження 1920-их років, як також частково з числа колишніх членів ОУН, що були послідовниками лінії Івана Мітринґи. Засновниками УРДП були – Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі – Федір Гаєнко (1963-67), згодом – Василь Гришко (1967-75), а від 1975 її очолював Михайло Воскобійник. Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські Вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є у власному архіві автора цього допису. Чоловими діячами та керівниками УРДП були, зокрема Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, Олексій Коновал, Юрій Дивнич-Лавріненко, П.Волиняк, І.Дубилко, І.Корнійчук, А.Лисий, А.Рябишенкота інші. 

Тут слід також нагадати, що у 1950-ому році в Торонто, якраз перед приїздом туди родини Литвинових, за ініціативи Семена Підгайного, було створено «Союз українців жертв російського комуністичного терору» (СУЖЕРО) –  організацію українців, репресованих комуністичним режимом, довголітнім головою цього Союзу був С.Підгайний, а в середині 1960-их років СУЖЕРО очолив Вікентій Литвинов. Союз  нараховував 15 відділів у Канаді. До речі, заходами СУЖЕРО було видано двотомник щодо злочинів сталінського режиму «The Black Deeds of the Kremlin. A White Book» (1953) й було перекладено англійською мовою та видано 5 книг українських авторів. До речі, шукаючи за репресованими особами на прізвище «Литвинов» у Національному банку репресованих України мені вдалося знайти такі імена з цим прізвищем: 1).Литвинов Кузьма Олексійович, дата народження – 1894 р., місце народження – Луганська обл. c.Городище Біловодського р-ну, національність – українець, освіта – початкова,  професія /місце роботи/ робітник заводу ім. Косіора,  місце проживання – Луганська обл., м.Луганськ, орган, що засудив – «трійка» УНКВД по Донецькій обл. 28 листопада 1937 р. засуджений до 8 р. позбавлення волі,  дата реабілітації – 1960 р. – 2).Литвинов Кузьма Семенович, дата народження – 1896 р., місце народження -Луганська обл., смт Бірюкове Свердловської міськради, національність – росіянин (москвин), освіта – початкова, професія /місце роботи/ – селянин-одноосібник, місце проживання – Луганська обл., смт.Бірюкове Свєрдловської міськради,  орган, що засудив – Постановою Особливої наради при Колеґії ҐПУ УССР від 10 березня 1930 р. висланий за межі України, дата реабілітації  – 1989 р. 3).Литвинов Василь Вікентійович, дата народження – 1898 р.,  місце народження – с.Невда Мовогрудського повіту Мінської губ., Білорусія, національність – білорус,  соціальне походження – селянин, освіта – малописьменний, професія /місце роботи/ кочегар Дніпропетровського з-ду ім. Лєніна, партійність – позапартійний, дата смерті – 25 листопада 1937 р., місце смерті – розстріляний 25.11.1937 р., де і ким заарештований – заарешт. 17.11.1937 р., звинувачений у шпиґунстві, дата арешту – 17 листопада 1937 р., дата реабілітації – 14 січня 1958 р. 4).Литвинова Антоніна Вікентіївна, дата народження – 1904 р., місце народження – Луганська обл. м.Лисичанськ, національність – німкеня,  освіта – початкова, професія /місце роботи/ штукатур шахтоуправління №2, місце проживання: Луганська обл. м.Стаханов, орган, що засудив – Особливою нарадою при МВД СССР 27 березня 1946 р. засуджена до 3 р. позбавлення волі, дата реабілітаціi: 1994 р. 4).Литвинова Єфросинія Семенівна, дата народження – 1899 р., місце народження: Миколаївська обл., м.Миколаїв, національність: росіянка, освіта – середня, професія /місце роботи/ представник видавництва при ЦК КП(б)У, місце проживання – Луганська обл., м.Луганськ, арештована 11 липня 1942 р. за звинуваченням в антисовєцьких діях, дата арешту – 1942 р., орган, що засудив – у зв’язку з воєнним станом етапована углиб країни. 8 травня 1943 р. справу припинено за відсутністю складу злочину, з-під варти звільнена,  дата реабілітації – 1943 р.

Стосуючись діяльності СУЖЕРО та інших організацій так чи інакше організаційно чи ідеологічно поєднаних з середовищем УРДП, мій земляк-полтавець Олексій Григорович Коновал пізніше, зокрема, писав «…У той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади на Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді – СУЖЕРО та Леґіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана  Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, до українського музею в Чикаґо, до архіву УВАН в Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського Вільного Університету в Ню Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано безпосередньо нами багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві…».

            Вікентій же Литвинов, як фаховий педагог, окрім своєї активної громадсько-політичної діяльності в УРДП й ТОП-і  виявив себе також і в культурно-освітній царині, зокрема, як організатор й перший директор Курсів українознавства імені Івана Котляревського, знову ж таки полтавця з походження.  До речі, викладачем історії України та українського мистецтва на Курсах українознавства ім. Івана Котляревського був в Торонто відомий український ґеральдист, фалерист, поет, прозаїк, публіцист, вексилолог, мистецтвознавець, дослідник і розробник емблематики та уніформології, автор двох нагород УНР Микола Оверкович Битинський (*1893-†1972), який написав низку досліджень зі вказаних мною вище дисциплін, а як графік створив чимало мистецьких творів, залишивши по собі малярські роботи, книжкові ілюстрації, ікони, працював на педагогічній ниві, писав вірші, спогади,  він також одинадцять років працював викладачем на інших п’ятирічних курсах українознавства імені Григорія Сковороди (уродженця історичної Лохвиччини) в Торонто (1950–1961), ставши автором підручників «Архітектура», «Українське малярство», поетичної збірки «В громі і бурі».

            Спочив батько Валентини Родак Вікентій Кузьмович Литвинов далеко від свого родинного українського села Байцури, що натепер ще й досі під москвинською окупацією,  – за океаном, у канадійському місті Торонто, вже після здобуття Незалежности Україною 15 червня  1992 року, проживши рівно день у день 77 років.

Мати Валентни Родак – Євфросинія  Литвинова  (з дому – Стрілець) походила у села Троїцьке, що на Донбасі, натепер у Попаснянському районі Луганської області (в минулому поселення називалося — Чотирнадцята Рота). Село є доволі велике – населення становить 1415 осіб згідно перепису 2001 року, між іншим, 86,01 відсотків вказали рідною українську мову, й лише – 13,92% — москвинську, а 0,07% — білоруську. Поселення розташоване по обох боках річки Лугань (в народі — Луганка). Село Троїцьке відрізняється від інших сіл величезною протяжністю. Троїцьке простягається аж до містечка Миронівка і межує з Донецькою областю. Раніше – село Воздвиженка (Донецька область) було околицею Троїцького і відносилось до Луганській області. В селі є міст через річку Лугань, яка з берегів переважно поросла очеретом. Крім цього село цікавить людей дивними старими назвами вулиць (Мала Залугань, Куток). Також збереглися старі будинки (більшість з них перебудовані або покращені будівельним матеріалом). Назва села досить поширена по всій Україні, оскільки походить від Святої Трійці. За даними на 1859 рік у казенному селі Троїцьке (14-та рота Бахмутського гусарського полку) Бахмутського повіту тодішньої Єкатерінославской губернії мешкало 5 493 особи (2 688 чоловіків та 2 715 жінок), налічувалось 764 дворових господарства, існувала православна церква, проходило 3 ярмарки на рік. Станом на 1886 рік в селі, центрі Троїцької волості, замешкало 6000 осіб, налічувався 871 двір, існували православна церква, школа та 10 лавок, проходило 3 ярмарки на рік. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6319 осіб (3121 чоловічої статі та 3198 — жіночої), з яких 6250 — православної віри. Село дуже постраждало внаслідок ґеноциду українського народу, вчиненого урядом СССР у 1932-1933 роках, кількість встановлених жертв — 179 українців й українок.   Трагічною й героїчною є сучасна історія Троїцького в часі, розв’язаної путінським Кремлем московсько-української війни.

2-Інтер’єр Українського Православного Катедрального собору св. Володимира в Торонто

            Слід окремо згадати, що Вікентій Кузьмович Литвинов, як також пізніше і його донька Валентина та зять інженер-хімік Петро Родак, брали активну участь у діяльності ОДУМ-у – Об’єднанння  Демократичної Української Молоді. Крім того, Вікентій Литвинов був очільником дитячих  курсів у оселі «Київ» поблизу Торонто. Дійсно, особливою сторінкою  в діяльності Валентини Родак та її чоловіка, уродженця українського Полісся св.пам. інж. Петра Родака є їхня участь у роботі  Об’єднання демократичної української молоді, яка (ОДУМ) – української молодіжної громадської організації у ЗСА (США) й Канаді, яка була заснована понад 70 року тому у Ню Йорку. Слід зазначити, що ОДУМ об’єднувало молодь переважно зі східних  й центральних земель України й було частиною демократичного сектору української  еміґрації, яка обстоювала ідеї УНР та Визвольної боротьби 1917–21 років, перебуваючи  під впливом «багрянівського» руху. Згідно з інформаціями Анатолія Лисого, які він подав у своєму дописі «50-ліття ОДУМ-у» що його було поміщено в числі 449 журналу «Молода Україна» за 2000–01 роки, у  1970-х роках його діяльність спрямовано на виховання поколінь, народжених у США та Канаді, зокрема створ. Юний ОДУМ і Т-во ОДУМів. приятелів, відкрито низку відпочинково-виховних,  спортових, кобзарських та інших літніх таборів. Для своїх членів  об’єднання  придбало відпочинкову оселі «Київ» (м.Акорд, стейт Ню Йорк, ЗСА) та «Україна» (м.Лондон, провінція Онтаріо, Канада). Згідно з даними Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ), ОДУМ було видано «Альманах-збірник ОДУМ-у 1950–1965» (Торонто; Чикаґо; Ню Йорк, 1965), «Порадник одумівця» (2 т.), «Сторінки ОДУМ-у» при часописах «Українські вісті», «Українське життя», «Свобода», «Молода Україна», Збірку поезій «Цвіт папороті» Михайла Ситника, роман «Грань» О.Лупія. Поет Михайло Ситник написав такі рядки:

«…О, Господи, прости во ім’я Сина

За те, що завжди у чужім краю

Молитву найдостойнішу свою

Я починаю словом – УКРАЇНА.

Якщо вже це такий великий гріх –

Мене одного покарай, а всіх!..»

У своїх розлогих інформаціях про ОДУМ  та ТОП також згадує про подвижницьку працю подружжя Родаків – пані Валентини (з дому –Литвинової) та св.пам. Петра Родака  мій земляк, уродженець Миргородщини Олексій Коновал. Він, зокрема, пише, що Товариство одумівських приятелів (ТОП) – це  організація батьків, членів молодіжної організації ОДУМу та їх прихильників. Кожна філія ОДУМу мала відділ ТОПу, який допомагав управі філії утримувати мистецькі одиниці, вести виховну працю з юним ОДУМом, дбав про домівки, надавав фінансову допомогу та дбав про виїзди молоді на виховні, відпочинкові, вишкільні та табори бандуристів ОДУМу. Філії ТОПу були в Торонто, Лондоні, Монтреалі, Ошаві, Сент-Катарінсі, Вінніпезі, Лонґ-Бранчі, Детройті, Міннеалолісі, Сент-Полі, Чикаґо, Філадельфії, Гошен-Елкгарті, Сіракузах, Клівленді, Трентоні, Ньюарку, Сомерсеті, Ню Брансуіку, Гартфорді, Буффало, Рочестері, Форт-Вейні та інших містах Канади і США. Товариство одумівських приятелів (ТОП) в Канаді було засновано 1964 року за ініціятиви Петра Волиняка, Петра Родака та Федора Бойка з Торонто. ТОП в Торонто очолювали – Федір Бойко (1964-66), Пилип Супрун (1966-69) та Іван Даниль­ченко (1969-71). Рівночасно було створено з педагогів та прихильників ОДУМу головну виховну раду, яку очолив Петро Родак, яка здебільшого опікувалася вихованням юного ОДУМу та відповідала за влаштування кожного року таборів ОДУМу на оселі «Київ» біля Торонто. Відділи ТОПу постали з батьків одумівців та їх прихильників по всіх містах Канади, де були філії ОДУМу. Восени 1970 року в Монтреалі на з’їзді ОДУМу Канади було обрано ініціятивний комітет для скликання І-го з’їзду ТОПу Канади, який очолив Іван Данильченко — голова відділу ТОПу в Торонто. Весною 1971 року в Торонто відбувся І-ий з’їзд, на яко­му обрано головну управу ТОПу, яку очолив Іван Данильченко. Від того часу він був незмінним головою ТОПу Канади… Головами відділів ТОПу тоді були: Микола Співак в Лондоні, Олексій Канарейський в Монтреалі, Володимир Лупул в Сент-Катарінсі, Юрій Лисик в Ошаві, Іван Данильченко в Торонто. Головна управа ТОПу перебрала всі обов’язки головної виховної ради ОДУМу, яка перестала іс­нувати, а це обов’язки виховання юного ОДУМу – організація таборів, підшукування кандидатів на виховників для таборів, а також турботи за господар­ську сторону виховних, відпочинкових, вишкільних та таборів бандуристів ОДУМу. Спільно з ТОПом США та виховною радою видано для виховників ОДУМу дві частини «Порадника одумівця». Головна управа ТОПу започаткувала магазин одумівських одностроїв, емблем, хусток та нашивок ОДУМу. – На надзвичайному засіданні головної управи ТОПу та управ відділів ТОПу Ка­нади 1974 р. було вирішено купити ферму біля міста Лондона для оселі ОДУМу. Багато старань приклали Іван Данильченко та Микола Співак, щоб створити кор­порацію, приєднати членів-фундаторів, позичити гроші в Українського робітни­чого союзу та розбудувати 106 акрів землі на оселю ОДУМу «Україна» для потреб молоді Канади і США. В 1976 році закінчено будову великого будинку, який має багато кімнат, велику модерну кухню та велику залу на 600 осіб. Наступного року побудовано басейн для плавання і розпочато виховно-відпочинкові табори юного ОДУМу. Табірники спершу здебільшого перебували в шатрах, але кілька років пізніше побудовано вигідний з цементних блоків дім на 60 осіб. В 1983 р. добудовано до великого будинку окремий дім із залою на 200 осіб, який назвали «Полтавою» в честь полтавця Василя Тацюка, який подарував на його будову 100 тисяч доларів. На оселі ОДУМу «Україна» річно відбуваються з’їзди, зустрічі, конференції, на­ради та фестивалі ОДУМу. На оселі знаходиться склад одумівських одностроїв та ОДУМу. Оселя «Україна» має добру репутацію в канадському суспільстві Лондона й околиць, яка винаймає зали ОДУМу разом з українськими равами, приготовленими українським жіноцтвом на весілля, прийоми, конфеенції та інші імпрези. Членів корпорації є 257, які придбали 360 шерів по тисячі доларів кожний. Вартість оселі тепер близько трьох мільйонів доларів. Головами оселі ОДУМу «Україна» були: Микола Співак, Борис Яремченко та Іван Данильченко. Активними членами ТОПу Канади, окрім вищезгаданих, були в різні роки: Петро Волиняк, Петро Родак, Федір Бойко, Микола і Оля Співаки, Галина Савранчук, Єлизавета Звірховська, Катерина Щербань, Яків Юхименко, Федір Подопригора, Федір Білаш, Микола Тищенко, І.Шевченко, Володимир Корженівський, В.Тимошенко, Іван Корець, Галина Володченко, Іван Ноженко, Маргарета Овчаренко та багато інших. В 1966 р. з’їхалися делеґати усіх відділів ТОПу США й обрали головну управу ТОПу. Головами ТОПу були – Василь Григоренко (1966-75), Микола Самокишин (1975-78), а після нього – Олександр Полець. Відділи ТОПу східних штатів США купили 1965 року відпочинково-виховну осе­лю «Київ» в горах Кетскил в штаті Ню Йорк, яка має 40 акрів землі, половину якої займають гори та рівнина, покрита мішаним лісом, а решта землі — рівнина з окремими деревами в центрі оселі, де є три великі будинки, які разом мають 40 кімнат та три бунгало. Окремо стоїть четвертий будинок, в якому знаходиться кухня, їдальня та зала для різних імпрез. Недалеко від будинків басейн для купан­ня й під лісом бараки для таборування. На оселі ОДУМу «Київ» відбуваються впродовж літа виховні, вишкільні та від­починкові табори, табори бандуристів та зустрічі ОДУМу США і Канади…».

«Як падали розгойдані громи,

Валяючи імперії криваві,

То посередині стояли ми –

Войовники Блакитної Держави...

Щоб світові довести на віки,

Що ми живем, що ми є невмирущі.

І спокій потрясли нові громи,

Карбуючи безсмертя наше й славу.

Хай бачить світ, що, справді, ми – є ми, –

Господарі Блакитної Держави»

– колись зворушено написав незабутній Михайло Ситник

Чоловік пані Валентини св. пам. Петро Родак  був дипломованим інженером, заробітково працював очільником хімічного де­партаменту й одночасно викладачем хімії у Джордж Бравн коледжі в Торонто, а на громадських засадах був радником в Українському Ро­бітничому Союзі, входив до складу консисторії Української Греко-Православної Церкви в Канаді, був головою Го­ловної Ради Юного  ОДУМ-у й членом редколеґії часопису «Молода Україна». Народився Петро Родак у старовинному й мальовничому селі Засстав’є на Тернопільщині, яке розташоване при річці Гнізна, на правому березі цієї річки, 18 кілометрів на південний схід від Тернополя, 4 кілометри від залізничної станції — Прошова. Першої писемної згадки про це село, на жаль, немає, але впевнено модна стверджувати, що виникло воно після 1439 року, тому що нещодавно Баворів відзначив своє 470-ліття від першої писемної згадки.  Біля Баворова був Став, а потім за цим Ставом люди почали будуватись. Це поселення називали За Ставом — Застав’я.  у 1880-ому році в Застав’ї проживало 786 мешканців, з них – 446 — греко-католиків,  304 — римо католиків, 36 — євреїв. Село належало до парохії в Баворові, школа до Першої світової війни була українська, а за Польщі — польська, до Другої світової війни діяла читальна «Просвіти».

Принагідно згадати ще про двох полтавців, з якими тісно співпрацювало подружжя – наша ювілярка пані Валентина  (з дому – Литвинова) та її чоловік св.пам. інж.Петро Родаки. – Це  пан Іван Данильченко й св. пам. інж.Леонід Ліщина.

Іван Григорович Данильченко народився  95 років тому 22-го червня 1926 року в селі Лютенька (Гринів хутір) Гадяцького району Полтавської області під большевицькою окупацією. В родині, крім нього, були ще батько Григорій, мати Катерина, сестра Надія, на 2 роки молодша за нього. Батько був добрим господарем, любив тримати все в порядку.  В 1930-их роках родину Данильченків розкуркулили, забрали все, все, навіть порозбирали клуню й сараї та порізали дерева коло копанки, зробивши з гарної господарки пустиня. Забрали також і все зерно, картоплю, клунок кукурудзи,  на якому сиділа мати й просила «буксирів» залишити хоча б що небудь для дітей. Але це не помогло. Большевицькі активісти сказали: «Якщо не запишешся до колгоспу, то заберемо й хату». Тоді батько Григорій Данильченко погодився вступити до колгоспу, а родина залилилась без нічого, опустів їхній двір, залишився тільки собака.  Настав страшний голод, мати захворіла і  на Великдень померла. Без матері напівсиротами залишилося двоє дітей – сестра Надія та син Іван. Батько тяжко працював конюхом на колгоспній бригаді, доглядаючи забраних у людей коней. Своїх дітей, Надію та Івана,  залишав самих у хаті й наказував не виходити з двору. Поки мати була жива, то ще пекла якісь оладки із того, що попадеться під руки, включно з  листям, корою й травою (споришем). – Після похорону матері, настала біда –  тяжкі голодні й холодні дні для дітей,  батько також хворів, але все ходив й доглядав коней. Коли у 1941 році почалася німецько-совєцька війна та мобілізація, Іван Данильченко не попав до призову, його послали на роботу в лісництво, рубати дрова й заготовляти деревину, а згодом зкерували до міста Гадяча, до начальника допоміжної поліції, там йому разом з іншими хлопцями наказали охороняти  сінопункт та зерносховище.  В 1943-ому  році німці почали відступати, й люди, які до війни пережили Голодомор і репресії большевиків, кинулися тікати на Захід. – Іван Данильченко не знав що робити й пішов спочатку до батьків, у село Лютеньку, але не міг там нікого із своєї родини знайти. Так він і помаршував вслід за іншими на Захід, дістався спочатку до Австрії,  де й перебував аж до закінчення війни в 1945 році.  В 1947 році Іван Григорович записався на переїзд для постійного проживання до Канади, де й мешкає по цей час, має дружину та двох синів.  Довгі роки пан Іван працював з молодю в ОДУМ-і та організовував «Полтавські Вечори». Він та його родина стали членами Православної громади Святого Володимира в Торонто. Після здобуття Незалежности Україною Іван Данильченко чотири рази відвідував  українські терени, село Лютеньку на Полтавщині та свою родину.

Інший полтавець з походження інженер Леонід Ліщина також був провідним діячем Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), редактором журналу «Молода Україна», він відійшлов у Вічність в Торонто 26 вересня 2015 року. Згідно з інформаціями його сина меценаса Віктора Ліщини «Народився св.п. Леонід Ліщина в селі Чорбівка, за 45 кілометрів від Полтави, в сім’ї Андрія й Віри Ліщинів. Того ж 1930-го року родина виїхала на Донбас, де проживала декілька років в малих селах Гришинського та Добропільського районів. У червні 1941-го почалася Друга світова війна, яка принесла українцям багато горя. 1943-го в родині Андрія й Віри Ліщинів було вже троє дітей: Леонід, молодший брат Едуард та сестра Зіна. Зі сходу насувалася Червона Армія, а з нею і сталінський терор, тож батьки вирішили виїхати на Захід. Травень 1945 року. Кінець війни. Родина опинилася в Західній Німеччині, але й там переживала нове лихо – американці репатріювали з Німеччини силою громадян СРСР, але через деякий час силова репатріація припинилася – в Америці до влади прийшов Ґері Трумен, який її відмінив. В листопаді 1945 р. Леонід з родиною переребували в американській зоні Німеччини, в ДіПі таборі біля Мюнхена. Після чотирьохрічної перерви 15-ти річний Леонід почав навчатися в таборовій українській гімназії. В червні 1948 року 18-ти річний Леонід з родиною прибувають кораблем «Морський Сокіл» у Канаду, і їдуть до Альберти працювати на фермі за контрактом. У червні 1951-го в Альберті 21 річний Леонід закінчив середню школу, і завдяки високим оцінкам мав можливість обирати один із трьох університетів. Вибір випав на Торонто. 1955-го року, на 25-ім році, Леонід закінчив інженерний факультет Торонтського університету. 1958-го року Леонід одружився із вродливою Раїсою, з дому Шапка, з якою прожив понад 57 років. Його батьки Андрій і Віра Ліщини довгі роки працювали вчителями в українській школі при катедрі Св. Володимира. Леонід вважав, що від них він успадкував любов до праці із молоддю. Від 1951-го року Леонід був членом ОДУМ. Там навчали дітей співу, танців, гри на бандурі, українських традицій, плекали любов до української церкви, мови, до України і Канади. Леонід провадив щосуботні сходини в Юному ОДУМ-і і багато років був комендантом на літніх Одумівських таборах. 15 років редаґував одумівський журнал «МолодаУкраїна» та 20 років був одним із дикторів одумівської радіопрограми «Молода Україна». Леонід був довголітнім членом Братства Святого Володимира та декілька років був головою Братства. У 1990-х Леонід виграв нагороду за свої добровільні дописи на інтернетсайті в Англії. У 1970-их він вів інтелектуальну гру словами, посилаючи листи до редакції, TORONTO SUN, наприклад, «It seems to me that polititian’s greed is not confined to any race or creed» – відповідь – «No, it’s confined to his need and greed». Ця гра продовжувалася роками. Після здобуття незалежності України Леонід підтримував фінансами видання різних книг в Україні, що свідчить про його приналежність до категорії української справжньої еліти. Всі незліченні години, які Леонід присвятив на користь українцям Канади, були добровільними – Леонід дійсно любив суспільно-організаційне життя. Для втримування родини, Леонід працював 35 років в «Ontario Hydro», як system planning engineer…».

Зовсім недавно Валентина Родак  (з дому – Литвинова) надіслала мені у полтавське місто Лохвицю число 292 за вересень 1980 журналу  ОДУМ-му «Молода Україна», в якій був допис Бориса Яремченка про іншого нашого земляка-полтавця Василя Івановича Тацюка   «…15 січня 1980 року, відійшов від нас у Вічність наш добрий приятель і земляк, український патріот Василь Іванович Тацюк. Час летить і все забувається. Ця свіжа втрата теж забудеться, якщо земляки час від часу не бу­дуть пригадувати про його заслуги. Він згорів у мріях про вільний український народ і рідні поля України. Зокрема часто згадував свою улюблену Полтавщину, звідкіля походив. На поминальному обіді в сороковий день смер­ти його приятелі згадували, яким покійного зна­ли. його життьовий шлях нагадує нам — життя нашого поневоленого народу. – Василь Іванович Тацюк народився 20-го люто­го 1909 року, на Полтавщині, Опішнянського району в середньо-заможній родині. В 1927 р. був очевидцем як більшовики порубали на смерть батька і п’ятьох дядьків (двох по батькові і трьох по матері) тому покидає своє рідне село і виїж­джає на Донбас шукати собі працю, але не знайшовши, переїжджає у Ростов (…) – Як тільки було закуплено землю на одумівську оселю, стає членом корпорації «Україна». Будучи великим приятелем одумівської молоді, жертвує 10.000.00 додярів на побудову літнього будинка для табо­руючої молоді, в цей спосіб стаючи меценатом ОДУМ-у. – Коли відбувалися одумівські табори, він зав­жди був там, цікавився якою мовою говорить мо­лодь і був захоплений, коли чув чисту українську мову. Мав звичку питати, чий ти, або чия ти, що так гарно говориш українською мовою, як твоє ім’я і хвалив. що добре мама навчила. – На оселі «Україна» Василь Іванович чувся як на вимріяній Україні. Старався привести у добрий стан садок, де любив посидіти подихати чи­стим повітрям. Казав: «Тут мені і садок і Дніпро, і кручі — як на Україні і свої люди». З цими людьми любив погуториги про наболівші справи за свого життя. Василь Іванович був дійсним членом Шевчен­ківської Фундації. За життя записав 5.000 дол. на фундацію С.Петлюри. Решту свого майна запи­сав на побудову пропам’ятного будинка (україн­ської хати, музею, павільйона або іншої пропам’ятної будови) на оселі Україна… «Для того, щоб вогонь горів і не було зневіри у свою працю для народу, читай Василя Симоненка, – казав він, – його твори розігріють черству душу до любови свого поневоленого краю».

В часописі «Молода Україна» (ч.206) за листопад 1972-го року, зокрема,  читаємо: «…Один рік — це малий відтинок безконечного часу, але які цікаві події можуть статися, скільки корисного можна зробити протягом нього. Доказом цього є рік праці одумівської радіо­програми «Молода Україна», яку вважається найкращою між іншими молодечими радіопрогра­мами в Торонто. Програма ця триває 30 хвилин, які непомітно пролітають для слухачів, але підготовка її потре­бує годин і навіть днів наполегливої праці тих, хто готує її. Ті, хто вважають «Молоду Україну» своєю радіопрограмою горді, що голос ОДУМ-у лунає в етері. Щосуботи, в 11.30 ранку, ми ді­знаємося про новини з цілого світу, нашого українського і зокрема одумівського життя, за­любки слухаємо у мистецькому виконанні добре дібрані зразки нашої літератури, співу, музики. Українці в Торонто та інших містах, де чути цю радіопрограму, високо цінять працю її керів­ників. Ось короткі відомості про них. Валентина Родак – педагог, дириґент, активна одумівка, помічниця референта Юн. ОДУМ-у при ТОП, багато років присвятила вихованню одумівської молоді, студіює музику. Леонід Ліщина – інженер, провідник ОДУ­М-у, лише вірші, перекладає українські твори англійською мовою, референт Юн. ОДУМ-у при ТОП. член ЦК ОДУМ-у, член редколеґії жур­нала «Молода Україна». Петро Родак – інженер, голова хемічного де­партаменту і викладач хемії у Джордж Бравн коледжі в Торонто, радник в Українському Ро­бітничому Союзі, член консисторії Української Греко-Православної Церкви в Канаді, голова Го­ловної Ради Юн. ОДУМ-у, член редколеґії жур­нала «Молода Україна». Всі вони активні одумівці й наполегливо пра­цюють в усвідомленні й вихованні членів своєї організації та для добра і єдности цілої україн­ської громади. Покійний Митрополит Іларіон, що ціле життя невтомно працював для українського народу, ска­зав: «Служити народові — служити Богові». – Ке­рівники радіопрограми «Молода Україна» ідуть цим шляхом і за це їм щира подяка і пошана від українців слухачів. Приємно відзначити, що одумівці розуміють важливість своєї передачі і беруть активну участь у ній, як от: Валя і Віктор Духнаї, які два місяці, під час літніх вакацій, самостійно вели програму. Сподіваємося, що інші одумівці також дбати­муть про свою радіопрограму і працюватимуть для неї. Велике признання і подяка жертводавцям, ме­ценатам і постійним спонзорам – Фючер Фюел Ойл, Армадейл Міт Маркет, Кредитова Спілка Союз, УРСоюз — які скріпили фінансову базу радіопрограми, що є дуже важливим чинником її існування. Теплим словом треба згадати св. п. Івана Менделюка…».

Я ж був дуже втішений, коли моїм спорадичним респондентом з Канади стала знаменита громадська діячка Валентина Родак! Я вже згадував  про неї у своїй новій книзі «Велика енциклопедія полтавської діяспори…», коли писав серед іншого про призабуте натепер Товариство Одумівських Приятелів (ТОП), журнал-місячник Об’єднання демократичної української молоді «Молода Україна», однойменна газету, радіопрограми та полтавця з походження Івана Данильченка та інших своїх  земляків. Від 1991 року, як писав Анатолій Лисий з нагоди «50-річчя ОДУМ-у» числі 449 часописі  «Молода Україна»  за 2000-ий рік, а пізніше – Юрій Криволап, –  організаційним справам приділяють менше уваги, станом на 2005 рік у складі ОДУМу перебувало з півтисячі осіб. – У вірші «Ми» шанований в середовищі ОДУМу та ТОПу поет Михайло Ситник пророче написав:

«…А що ж іще? Забув, бо вже давненько

Не був удома. Пам’ять утіка…

Єванглія ще і «Кобзар» Шевченка

Й моя відсутність – довга і тяжка…»

Тепер про інше. – Валентина Родак (з дому – Литвинова) є очільницею Братства Святого Володимира, яке діє переважєно при православному Соборі  Святого Володимира в канадійському місті Торонто (провінція Онтаріо) Української Православної Церкви. У цьому контексті доречно згадати й про мого іншого знаменитого земляка Михайла Сергійовича Дмитренка, який народився 9 листопада 1908 року у моєму родинному місті Лохвиці на Полтавщині, а спочив 8 березня 1997 року у північноамериканському Детройті (Мічиґан, ЗСА), який виявив себе як видатний український маляр-монументаліст сакрального мистецтва, графік й історик мистецтва. Це якраз маестро Михайло Дмитренко перебрався із західнонімецького Мюнхену до канадійського Торонто, де у 1952–53 роках спільно з Володимиром Балясом та Іваном Кубарським виконав іконостас, запроєктований архітектором-полтавцем  Юрієм Кодаком, сином українського письменника Степана Васильченка, — та розпис Українського православного катедрального собору Святого Володимира. Храм був збудований і розписаний у стилі козацького бароко, типового інтер’єрам церков в Україні, став одним із найкращих зразків українського церковного мистецтва в Канаді. Між іншим, Михайло Дмитренко  у 1916-1924 роках навчався у Лохвицькій реальній школі, згодом студіював мистецтво у Київській художньо-індустріальній школі у період 1924-1926 років та завершив доцентурою студії при Київському художньому інституті у період 1926-1930 років, на запрошення Федора Кричевського став доцентом кафедри малюнка на архітектурному факультеті того ж інституту. Згодом працював на підсовєцькому Донбасі й у Київському театрі «рабочєй молодьожі» над оформленням спектаклів, а у 1939 році був відряджений до Львова для створення місцевої організації «Спілки совєцьких митців» т.зв. УССР, завданням якої було «перевиховання» львівських мистців. Як відомо, за власним рішенням нікого він не «перевиховував», натомість з початком німецько-совєцької війни у 1941 році став одним із організаторів Спілки українських образотворчих мистців.  Як я писав вище, у 1951 році Дмитренко оселився в Торонто, а у 1957-1960 роках жив у Віндзорі (Канада), а від 1960 року — у Детройті (ЗСА), полем його мистецької діяльності були серед інших мистецькі об’єкти в канадійських містах –  Торонто, Сарнія, Віндзор, як також – у Ґемтреку, Бедфорді, Міннеаполісі, Детройті, Ню Йорку в ЗСА, а ще – Лурді (Франція) та інших місцевостях. У них маляр-монументаліст сакрального мистецтва Михайло Дмитренко розмальовував храми численними монументальними композиціями, планував іконостаси, малював ікони та проєктував вітражі. В основному замовники його ікон, фресок, та мозаїки для храмів — це українські православні й греко-католицькі церковні громади, хоча були й інші конфесії, зокрема римо-католики, запрошували до праці по костьолах, як от – базиліки святої Колумби у місто Янґстаун й святого Антонія Саут-Бенд  в ЗСА. Художник-лохвичанин працював і в позацерковній сфері. Свідченням цього є мозаїка в автовокзалу компанії «Ґрейгаунд» (англійською  мовою – Greyhound) у Детройті (ЗСА). М.Дмитренко був співзасновником й першим очільником Української спілки образотворчих мистців Канади, він також залишив по собі велику кількість робіт в галузі стінописів й іконописі, зокрема, – у 1960-1965 роках оздоблював своїми настінними малюнками й іконостасом український католицький собор Пресвятої Богородиці у Ґемтреку (Мічіґан, ЗСА), у 1976 — церкви Св.Михайла в Саут Чікаґо та папи Євгенія в Бедфорді (Огайо, ЗСА), у 1972-1977 роках  оздобив церкву Св.Константина і Олени у Міннеаполісі, 1977-1989 — собор Святого Юра у Ню Йорку.  На початку 1950-х років  маестро Михайло Дмитренко оздоблював якраз Собор Святого Володимира у Торонто.   Приблизно з цей же час, в 1954 році, він разом з іншими мистцями зорганізовував поважний й представницький З’їзд Канадійських і Північноамериканських мистців з окремою великою виставкою в павільйоні Канадійської національної виставки.  З лохвичанином з походження Михайлом Дмитренком при оздобленні українського православного катедрального собору Св. Володимира працював також інший український художник, графік, ілюстратор, скульптор, уродженець галицького містечка Рогатин Володимир Баляс (*1906-†1980). Між іншим, проживаючи в Канаді, в Торонто та Вінніпеґу, Володимир Баляс досконало оволодів технікою мозаїки й створив низку високомистецьких мозаїк – «Козак Мамай», «Св. княгиня Ольга», «Св. князь Володимир», «Ватаг гуляє», «Дівчина зі збанком», його твори вражають своїм композиційним вмінням, притаманними графічним підходом та інтерпретацією, використанням несподіваних ефектів світлотіні й технікою виконання. Іншим співробітником Михайла Дмитренка на початку 1950-их років був  ще один канадійський художник українського походження Іван Кубарський, який раніше називався Іван Григорович Курочка-Армашевський (*1896-†1971), що свого часу закінчив Миргородський художньо-керамічний технікум на Полтавщині, де був учнем знаменитого Опанаса Сластьона,  та Українську академію мистецтв у Києві. У 1948 році еміґрував до Канади, де жив під прізвищем Івана Кубарського, там він провадив власне ательє, оформляв декорації при українських театрах, а у 1948 році зі згаданим мною вище мистцем Володимиром Балясом розмалював церкву в Манітобі, у 1950 році – в Оттаві. Як я вже писав вище, від 1952-го по 1954-ий рік саме Іван Кубарський за проєктом українсько-канадського архітектора, скульптора, іконописця, уродженця полтавського міста Миргорода Юрія Кодака розмальовував з мистцями Михайлом Дмитренком і Володимиром Балясом Собор Святого Володимира в Торонто. Слід, мабуть, пригадати, що полтавець Юрій Степанович Кодак мав правдиве справжнє прізвище Панасенко (*1916-†1991) й був сином письменника Степана Васильченка та його дружини Килини Панасенко. Юрій Кодак до початку Другої світової війни викінчив Київський Художній Інститут, де його викладачами були Володимир Заболотний, Василь Кричевський. У своїй творчості Юрій Кодак поєднував українське бароко із модерністичним трактуванням й відповідним застосуванням сучасних матеріалів. За проєктами Юрія Кодака збудовано інші храми у Канаді, зокрема, Пресвятої Богородиці (1972) у Берлінґтоні, Святого Димитрія у Торонто, румунську православну церкву в Монтреалі, а у ЗСА — церкву-пам’ятник жертвам Голодомору ґеноциду 1932–33 років в Україні (1956–64) у Бавнд-Бруку, святого Андрія у Бостоні, святого Володимира у Чикаґо. Також Юрій Кодак Споруджував школи для ескімосів на півночі Канади (1963–70), проєктував і різьбив іконостаси, царські ворота, малював ікони. Він є автором панно, присвяченого 75-річчю поселення українців у Канаді, проєктів кількох державних будинків пошти, низки картин і скульптур на українську тематику. Між іншим, Батько Юрія КодакаСтепан Васильович Васильченко (правдиве  прізвище — Панасенко) (*1878(9)-†1932) учителював на Київщині й у нас, та Полтавщині, мав посилений інтерес до народної творчості, до поезії Тараса Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника,  у 1919 році замешкав у Кам’янці-Подільському, де на замовлення Головного отамана військ УНР, Голови Директорії УНР Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика», тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася». – У своїх споминах незабутній лохвичанин Михайло Дмитренко згадував:  «…У Канаді і США мені довелося продовжити церковне малярство. Я проникся особливою пошаною до мистецтва незрушимого. Тому я полюбив церковне малярство, бо воно виконується на стіні. Те, що зробиш на стіні, там воно й залишиться назавжди: в тій самій архітектурній позиції, при тому ж освітленні і температурі. Звичайний твір можна поставити скрізь – і в світлій, і в темній, у вогкій чи сухій кімнаті, з часом він потроху зміниться. Всі ці міркування спонукали мене полюбити настінне малярство, а українське настінне малярство тепер є лише в церквах…».

Валентина Родак (з права) на вшануванні св. п. Евгенії Пастернак (світлина із часопису Новий Шлях, 2016)

Якраз на цьогорічне Рідзво Христове Року Божого 2021-го я отримав гарне зичення від Валентини Родак (Литвинової) з Канади: «Дякую за різдвяне й новорічне привітання з фотокарточкою М.Дмитренка, а мені вибачте, бо я не така швидка на відповіді як Ви. Ви  –  герой! Висловлюю також подяку (із великим запізненням) за вітання зі святом свв. ап. Петра і Павла (12-го липня). Це був літній час і я перебувала на котеджі та переглядала «старі» часописи, журнали, книги; впорядковувала листування. Ще лишилося багато праці, в тому числі зібрати матеріял про нашу з Петром громадську діяльність, і тому Вашу просьбу, щоб подати інформацію про себе й покійного чоловіка Петра не можу виконати. – Окрім того, Ви ж пишете про полтавців, а Петро з Полісся (с.Застав’є),  а я народилася на Кавказі (в Ессентуках ), 21-го вересня 1941 р. До Канади прибула з батьками і молодшим братом Олегом 1951-го року з Бельґії (а перед тим наша родина була в Німеччині). Батько – Вікентій Літвінов ( с.Байцури, Харківська обл.), а мама  –  Євфросинія Стрілець (с.Троїцьке, Донбас). Обоє були учителями. – Висилаю Вам допис про Миколу Дзябенка, полтавця. З пошаною,  – Валентина». – А ще була й така записка від пані Валентини Родак: «Молитвою Боже Великий вітаю Вас з Новим роком! (Коротке відео з нагоди 29-ої річниці Незалежности України 2020 року. Серед учасників дитячого хору мої онуки з Чікаґо. Настя, Богуслав і Віктор співають на тлі канадського, американського й українського прапорів)…».  – Між іншим, я вже до цього раніше писав у своїх книгах про українського громадсько-політичного діяча й журналіста Микола Ониськович Дзябенко (*1924-†1976), який народився на Полтавщині у родині диякона, якого забили чекісти, який переїха до ЗСА у 1950 році, де виконував різні обов’язки  з рамени ОУРДП, УРДП та ОДУМі, а в 1954-1955 роках брав участь у виданні «Інформаційного бюлетеня» ОДУМу, скеровуючи діяльність спрямовував проти денаціоналізації та американізації української молоді, тривалий час редагував газету «Прометей» у Ню Йорку, на V з’їзді УРДП (1967) був обраний до ЦК та Секретаріату УРДП, а 25 січня 1976 року був призначений Об’єднанням демократичної української молоді до складу Ділового комітета пам’ятника Митрополитові Василю (Липківському) в ЗСА, який був встановлений і освячений 23 жовтня 1983  року в Українському пантеоні у Саут Баунд Бруці.

Що відомо про місце народження Валентини Родак (з дому – Литвинової)? Натепер – це місто у «Ставропольськом крає» Московщини, яке утворює міської округ місто-курорт Єсєнтукі, а від 1992 року це адміністративний центр, який нібито особливо охороняється москвинами як частина еколого-курортного  реґіону «Кавказкіє Мінєральниє Води». Виникло це поселення на березі річки Єсєнтукі ще у 1798 році в часі відвідування нарзанних джерел командувачем Азово-Моздокской лінією тмосковитським генералом таким собі І.І.Морковим, тоді ж і був побудований військовий редут для охорони південних кордонів Московії. Через 28 років, в 1825 році, за ініціативою іншого московитського генерала такого собі А.П.Єрмолова, в цю місцевість були переселені 235 сімей волжських козаків, якій й заснували станицю на річці Бугунте. З цього поселення, яке стало називатися станицею «Єсєнтукской», й почалася історія «Єсєнтуков». Як курорт, Єсентуки визнали набагато пізніше П’ятігорска й Жєлєзноводска. У 1823 році професором Петербурзької Медико-хірургічної академії Алєксандром Нєлюбіним води з джерел Єсентуків були детально вивчені й описані. Під бьольшевицькою окупацією  у 1938 році в місто й станицю «Єссентукская» були переселені 12 тисяч греків з Грузії. А з початком Другої світової війни Єсєнтукі перетворилися в госпітальну базу. 9 серпня 1942 року совєтські військові частини відступили з міста, 11 серпня в Єсєнтукі увійшли німецькі війська, окупація міста тривала п’ять місяців, до 11 січня 1943 року.

…Про св.пам. Головного отамана військ УНР й Голову Директорії УНР Симона Петлюру знаходимо у Михайла Ситника такі рядки:

«…З ім’ям Петлюри і з ім’ям Тараса

Ідуть ті непоборники на бій,

І їхньої хоробрости окраса –

Тризуб і прапор жовто-голубий…»

В українському часописі «Новий Шлях», який виходить в Канаді, у числі від 16 серпня 2016 року знаходимо цікавий допис авторства О.Харченка п.н. «Вшанування пам’яти Симона Петлюри в Торонто», в якому зокрема йдеться,   що «…В неділю, 29 травня 2016 р., Фундація ім. Симона Петлюри, Братство св. Володимира, Союз Українок Канади відділ ім. княгині Ольги та Управа Катедральної громади св. Володимира гідно вшанували пам’ять Головного Отамана Військ Української Народної Республіки в 90-ту річницю його трагічної смерти 25 травня 1926 року в Парижі. Цей сумний ювілей українські патріоти відзначають по всьому світі, як у Парижі, так і в Україні, та у країнах, де оселилися українці. Дійство почалося в Катедрі св. Володимира, де, після Служби Божої, владика Андрій, за участі отця Богдана Сенцьо та в супроводі Катедрального хору, відправив панахиду за спокій душі Головного Отамана, а потім виголосив патріотичну промову. Після панахиди отець протопресвітер Богдан запросив усіх до авдиторії, де відбулася дуже гарна програма. – Учасники вшанування пам’яти Головного Отамана отримали позитивне враження відразу, як зайшли до святково декорованої аудиторії. Тут була виставка книжок про Петлюру, журнали, програмки, а зі сцени дивився портрет Симона Петлюри роботи художника Богдана Головацького. В залі зібралося добірне товариство, серед якого були: владика Андрій, отець Богдан Сенцьо, родина Симона Петлюри – племінник Володимир Петлюра з дружиною і донькою, гості та група виконавців, всіх разом біля 60 осіб. Приємною несподіванкою після молитви була спільна перекуска, що її приготував Культурно Освітній Комітет при Братстві св. Володитмира, а потім почалася святкова програма. Зібрання відкрила і вела голова Братства св. Володимира Валентина Родак. Вона, як ініціатор задуму, склала багато зусиль на те, щоб програма віддзеркалювала історичну особу Отамана доби Визвольних Змагань 1917-1922 років та його велич. – Найперше вона привітала владику Андрія, отця Богдана та всіх учасників, зокрема племінника Симона Петлюри з родиною із Гамільтону та гостю з Вінніпегу Віру Шаварську. Не оминула подякою владику Андрія за панахиду і прекрасне патріотичне слово про Симона Петлюру, отця Богдана за участь, та Катедрального Хору (під керівництвом Олени Горожанкіної) за спів під час панахиди. Подякувала Культурно Освітній Комітет – Клавдії Матвіїв, Вірі Мельник та Вірі Павлюк – за приготування перекуски. Голова Братства також висловила подяку голові Союзу Українок Канади, відділ ім кн. Ольги Наталії Ємець і пані Ользі Миханюк за організування прапороносців, а також Марії Дубик, Євгенії Мельничук, Ігореві Процюку, Тарасові Родаку, Василеві Павлюку та Михайлові Грицаку за усебічну допомогу у влаштуванні імпрези. –  Валентина Родак розповіла про трьох діячів минулих літ: Михайла Пронченка, Петра Плевако та Павла Степа, яких слід вважати соратниками і послідовниками Симона Петлюри….» .  – У цьому ж числі «Нового Шляху»  від  16 серпня 2016 року знаходимо збірну світтину, на якій зображені учасники дійства – з ліва  до права –  Валентина Родак і Орися Лисик біля портрета Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.

«…Чого ж іще спражнілому єству?

Хіба шматочок неба голубизни

І усієї рідної Вітчизни,

Задля якої я іще живу!..»

Цими щемними й зворушливими рядками поета Михайла Ситника  мені хотілось викінчити  спробу своєї  короткої розвідки про буремні шляхи Вікентія Кузьмовича Литвинова та  про жертовну діяльність його доньки Валентини Родак (Литвинової), які присвятли своє життя й працю  «…рідній Вітчизні, задля якої вони жили й живуть…»,  з нагоди славного ювілею  української патріотки пані Валентини Родак. – Многії Літа, з роси й води,  дорога пані Валентино!

Олександр Панченко, – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен)

 

Примітка: Світлини взято із доступних джерел – мережі Фейсбук «ОДУМ – друзі», часописів «Молода Україна» та  «Новий Шлях» (обидва – Канада), Збірні ж світлини з історії ОДУМ –у та ТОП-у  походять із хатнього архіву родини пана  Івана Данильченка

Система Orphus