16 травня – Міжнародний день пам’яті померлих від СНІДу
З ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров’я щорічно третя неділя травня – день, коли світ згадує людей, які померли від СНІДу.
Міський позаштатний фахівець (експерт) ДОЗ м. Кременчука з питань санітарно-осітньої роботи Тетяна Дрозд нагадала, що вірус імунодефіциту людини міститься практично в усіх біологічних рідинах організму, але в різних концентраціях.
Найбільша його кількість міститься в крові, спермі, грудному молоці. Звідси і основні шляхи зараження ВІЛ-інфекцією, а саме: використання нестерильних інструментів, що мали контакт із кров’ю (голки, леза, інструменти для татуювання, пірсингу, манікюру); введення в організм рідин, заражених вірусом (переливання зараженої крові, пересадка органів та тканин від інфікованих); статеві зносини в будь-якій формі з хворою чи ВІЛ-інфікованою людиною без використання презерватива; передача вірусу від ВІЛ-інфікованої матері ще не народженій дитині під час вагітності, пологів, годування грудним молоком.
Деякі батьки вагаються: чи віддавати свою дитину в один клас школи чи-то групу дитячого садочку, де перебуває ВІЛ-позитивна дитина. Поспішаю заспокоїти – звичайні побутові контакти з дітьми, які живуть з ВІЛ, нічим не загрожують оточуючим.
ВІЛ не передається в побуті:
- при рукостисканні, обіймах, поцілунках;
- при загальному користуванні фонтанчиком для питної води;
- при користуванні загальним туалетом (унітазом);
- через рушники, мило, мочалку;
- при чханні і кашлі;
- через посуд, їжу;
- через монети і паперові гроші;
- при укусах комарів та інших комах;
- при плаванні в басейні;
- через дверні ручки та спортивні знаряддя;
- через постільну та натільну білизну.
Історії інфікування, прийняття свого ВІЛ-позитивного статусу, подальшого лікування у кожного пацієнта – свої. Цей шлях кожен пацієнт також долає по-своєму. І результати бувають дуже різні.
…Олег залишився без родини з 9-річного віку. Батьки загинули в автокатастрофі. Хлопчик у лікарнях провів майже 1,5 року. Потім – дитячий будинок і нове, невідоме життя. Вступив до ПТУ, потоваришував із ровесниками-підлітками. Але у тих уже було «особливе» життя. Так, копіюючи нових друзів, хлопець став ін’єкційним наркоманом. Відправною точкою для зміни способу життя стала жахлива звістка про його ВІЛ-позитивний статус. Життя поділилося на «до» та «після». Почались довгі роки лікування – спочатку в реабілітаційному центрі, потім у інших медичних закладах. І сталося диво. Юнакові допомогли віра і кохання – його зустрів у одному з лікарняних коридорів. Навчився жити зі своєю проблемою серед людей, які прийняли його, перестав ловити на собі принизливі погляди.
На жаль, далеко не у всіх історіях життя з ВІЛ перемагають сила волі і жага до повноцінного життя. Щоб перебіг серйозної хронічної хвороби був якомога сприятливішим, наше суспільство ще має навчитися толерантності, свідомому ставленню до людей із ВІЛ, іншими недугами чи фізичними вадами.