Леся Українка: “Я в серці маю те, що не вмирає!”

150-річчя від дня  народження Лесі Українки з ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з Указом Президента відзначається цьогоріч на державному рівні.

Прагматизм сучасного життя, постійні нові соціальні виклики і кризи майже не залишають часу й сил на читання хорошої, вартісної художньої літератури. Інформація отримується швидко, так само швидко втрачає значущість, стає застарілою і замінюється новою. Але є, на щастя, вічні цінності, письменники і книги «на всі часи». Кожна національна література пишається своїми талантами.

В українському культурно-мистецькому  дискурсі слушно утвердилася думка, що «три кити» вітчизняної літератури – це Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся – ніжна, тендітна жінка, яку старший товариш по перу І.Франко назвав «чи не єдиним мужчиною на всю новочасну соборну Україну». Ще одна його цитата: «Від часу Шевченкового “Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої дівчини».

Що ми знаємо про Лесю Українку?

Відповідь проста і складна водночас. Існує величезний корпус наукових досліджень, науково-популярних книжок і статей про мисткиню, її життя, окремі твори. Сучасне лесезнавство налічує тисячі одиниць наукових і методичних праць. Твори письменниці вивчаються в школі, на філологічних факультетах вищих навчальних закладів, захищено низку кандидатських і докторських дисертацій, про неї знімають фільми і передачі, при Східноєвропейському національному університеті, який носить ім’я Лесі Українки (м. Луцьк) 2006 року створений Науково-дослідний інститут письменниці. Майже щороку проводяться наукові конференції або читання, присвячені авторці «Лісової пісні». Успішно і плідно функціонують музеї у Колодяжному, в Луцьку, Києві, Новограді-Волинському, донедавна функціонував музей у Ялті. Ми пишаємося, що родина Косачів, Олена Пчілка та її родина, часто відпочивала на Полтавщині, на Гадяччині, в славному гетьманському краї працює чудовий музей. До речі, в репертуарі Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя шаленим успіхом у глядачів користується постановка «Лісової пісні». Але ми не можемо стверджувати, що ми все знаємо про Лесю Українку.

Чим може зацікавити сучасну людину особистість письменниці?

Перш за все неймовірною мужністю і силою духу, оптимізмом і життєстійкітю. Із 42 років, відпущених Господом для земного життя, вона вела, за власним висловом, «тридцятилітню війну» з хворобами. Тяжко страждаючи, терпіла нелюдські муки, але не хотіла засмучувати матір і любих братів і сестер:

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

Безкінечні болісні процедури, кілька операцій, біль у руках, який змусив відмовитись від улюбленого заняття музикою – вона написала сумну елегію «До мого фортеп’яна», де називає його «мій друже давній, вірний») – усе це могло зламати слабку особистість. Але не Лесю.

Дівчина не мала змоги ходити разом з усіма до школи. Була прикута до ліжка по півроку, мала тяжкі і тривалі періоди, коли температура трималася на позначці 38. Але самотужки вивчила дванадцять іноземних мов! Німецькою, французькою й італійською мовами володіла настільки досконало, що могла не тільки перекладати, але й писати власні ліричні й прозові твори!

Серед улюблених поетів – Тарас Шевченко і німецький романтик Генріх Гейне. Вона переклала його «Книгу пісень». Читала дуже багато. Належачи до гуртка «Плеяда», у 18–19 років склала список (як зараз говорять, Топ-100) кращих творів світового письменства, починаючи від «Іліади» й «Одісеї» Гомера і закінчуючи її сучасниками – Метерлінком, Гауптманом та ін. Переглядаючи цей перелік, бачимо, що це – сучасна програма бакалаврату філологічного факультету. Отже, дівчина мала бездоганний художній смак, широкий кругозір і величезний читацький досвід.

Власне, Леся не мала диплома про вищу освіту, але стала однією з найосвіченіших жінок не тільки України, але і Європи. Вона самотужки, під керівництвом свого дядька Михайла Драгоманова, опанувала філософію, економіку, соціологію, всесвітню історію, навіть написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Отже, про Лесю можна сказати, що це справжня self made man («людина, що зробила себе сама»). Її наполегливість, мужність, цілеспрямованість, чітке бачення власного місця в житті, свого призначення вражає і захоплює:

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

…

Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Леся Українка і Європа

Леся була навдивовижу європейськи зорієнтованою. Насамперед завдяки дядькові Михайлові Драгоманову, який жив у Софії (Болгарія). Письменниця змушена була часто виїздити на лікування. Так вона відвідала Крим, Грузію, Італію, Єгипет, побувала в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині.

У своїй творчості, особливо у драматургії Леся Українка вповні виявила свій грандіозний діапазон таланту – торкалася найважливіших і нерідко болючих питань суспільно-політичного життя («Бояриня»), морально-етичних та філософських проблем. Сюжети драматичних творів нерідко засновані на сюжетах із Біблії («Одержима», «Вавилонський полон», «На полі крові»), міфології («Кассандра»), змушують по-новому поглянути на «вічні» образи («Камінний господар»).

Лебединою піснею письменниці стала знаменита «Лісова пісня». У цій романтичній драмі-феєрії порушується вічна проблема – що вибрати: духовність чи прагматизм, чи можливо досягти компромісу між ними? Лукаш спробував вибрати прагматичне життя з Килиною, але гірко помилився. Саме усвідомлення поразки та каяття рятують його від смерті. Натомість Мавка, потрапивши у потойбіччя, силою любові і всепрощення вимолила життя коханому: «Я в серці маю те, що не вмирає».

Особисте життя

Леся Українка відчувала самотність в особистому житті. Хоч і мала чимало друзів і шанувальників, була оточена піклуванням родини, але, як і кожній жінці, їй хотілося простого і звичайного щастя – мати коханого чоловіка, діточок. Але геніальній поетесі і драматургові не судилося стати коханою і щасливою.

Перший системний літопис її життя був надрукований молодшою сестрою Лесі Ольгою Косач-Кривинюк в еміграції, в Нью-Йорку 1970 року. Там, зокрема, описана історія кохання Лариси Косач до Сергія Мержинського, з яким вона познайомилася в Ялті влітку 1897 року. З боку дівчини спалахнуло щире і справжнє кохання. Щодо Сергія – думки дослідників розходяться: одні вважають, що він відповів на нього, натомість інші висловлюють думку, що Мержинський був закоханий в іншу, а Леся була йому лише вірною подругою.

Книга Ольги Косач-Кривинюк, спираючись на листи і спогади рідних письменниці, відтворює цю романтичну і трагічну історію: Сергій був смертельно хворий і тяжко згасав на руках люблячої Лесі. Задля коханого вона знехтувала забороною матері, пересторогою друзів і поїхала до Мінська, щоб бути поряд із Мержинським. Віддано і терпляче доглядала хворого аж до його смерті 3 березня 1901 року. Після цього, рятуючись від душевного болю, поїхала на запрошення Ольги Кобилянської в Карпати. Краса первісної природи стала цілющим зіллям для зраненого серця Лесі.

Чоловіком геніальної мисткині став на дев’ять років молодший за неї музикознавець і фольклорист Климент Квітка. Вони повінчалися всупереч волі Олени Пчілки у 1907 році. Шість років чоловік турбувався про свою Лесю, відвойовував у смерті кожен день. Климент Васильович на сорок років пережив свою геніальну дружину.

Після її смерті 1 серпня 1913 року на долю Квітки випало чимало випробувань: за участь у діяльності Центральної Ради та уряду УНР Климент Васильович був двічі арештований (у 1933 році на півтора місяці, а потім у 1934), засуджений на три роки таборів. Після звільнення працював професором Московської консерваторії, зібрав і зберіг унікальну фонотеку народних дум і пісень, частина яких була записана з голосу Лесі Українки.

Що б зробила Леся, якби жила нині серед нас?

Поза всякими сумнівами, авторка антимосковського твору «Бояриня»  була б, як і більшість її ровесників, діячкою Української революції 1917-21 рр. у горнилі якої постала молода держава-Українська Народна Республіка. Вона б долучилася до  час Революції Гідності. Надто сильно вона любила Україну, щоби стояти осторонь у вирішальну хвилину.

Патріотизм усіх Косачів, непримиренність до всілякого визиску і неправди призвели до того, що у 1920 році Олена Пчілка була арештована більшовицьким посіпакою у Гадячі за гнівні слова на адресу представника окупаційної російсько-більшовицької влади. Селяни поважали і любили матір Лесі, але радянська влада не змогла вибачити  опозиційність до неї. Комуністичних репресій зазнали усі члени родини Лесі Українки – були арештовані сестри Ольга, Оксана й Ізидора, брат Микола, зяті Михайло Кривинюк та Юрій Борисов. Завдяки тому, що Оксана Косач-Шимановська ще у 1920-ті роки виїхала за кордон, сестри Ольга й Ізидора по закінченню Другої світової війни змогли приєднатися до неї і таким чином врятуватися.

Минуло майже 150 років від її народження, проте й сьогодні ми зачаровані Лесиною ніжністю і мужністю. Особливо актуальним нині є проголошений нею девіз:

Ні, я буду крізь сльози сміятись, 

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Світлана Ленська, доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету (для Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті)