Ви тут:
Культура Суспільство 

Відчайдушна спроба визволити Україну з-під московського царя: до 310-річчя походу гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну

310 років тому, 11 лютого 1711 року, розпочався військовий похід Гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну задля визволення її від військ московського царя Петра I.

У першій хвилі політичної еміграції козацькі старшинські роди Полтавщини

Поразка гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла 12 у Полтавській битві 1709 року, що її у вітчизняній історіографії називають «Полтавською катастрофою», каральна експедиція московських військ в Україну та знищення Запорозької Січі радикально змінили розклад сил. Московське царство трансформується у Російську імперію, а Гетьманщина потрапляє під вплив московського царя Петра I. Шведи й п’ять тисяч козаків-союзників були змушені емігрувати до міста Бендери на території підвладної Османській імперії Молдавії (нині Придністров’я). Разом із королем Карлом ХІІ та гетьманом Іваном Мазепою в Бендерах опинилися й генеральний писар Пилип Орлик, племінник Мазепи Андрій Войнаровський, військовий обозний Іван Ломиковський, 500 козаків з Гетьманщини й понад 4 тисячі запорожців на чолі з кошовим отаманом Запорізької Січі Костем Гордієнком. До першої хвилі політичної еміграції потрапили 50 старшин, серед них і представники козацьких старшинських родів Полтавщини: родини Мировичів (зокрема й генеральний бунчужний Федір Мирович) та Горленків; постійно з дипломатичною місією в Європі перебували Дмитро Горленко та брати Мировичі — Федір та Іван; це Генеральний осавул Григорій Герцик, Атанас, Іван і Ганна — діти полтавського полковника Павла Герцика; Ганна стала дружиною Пилипа Орлика, розділила з ним всі складнощі життя в еміграції, була надійним помічником у політичних справах. За свідченням Пилипа Орлика, всі вони допомагали у розробленні «Правового укладу та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорізького» – документу, що увійшов в історію як перша Конституція України 1710 року.

Шведський король Карл XII навіть після поразки під Полтавою не мав наміру полишати боротьбу у Східній Європі. Він задумав нову операцію, що мала закріпити Україну за новообраним на еміграції по смерті Мазепи законним Гетьманом Пилипом Орликом. Тож, той уклав союз із кримськими татарами та Османською імперією, яка 8 листопада 1710 року оголосила війну Московії. До створеного союзу увійшли запорожці, шведи й татари. 23 січня 1711 року між еміграційним урядом Пилипа Орлика та Кримським ханством був підписаний Кайрський договір про оборонно-наступальний військовий союз. Варто зазначити, що сам Орлик показав себе неабияким дипломатом. Школа, що він її ще за молодих часів пройшов на службі в гетьмана Мазепи, зокрема на посаді генерального писаря, відіграла велике значення. Значною дипломатичною заслугою Пилипа Орлика було те, що йому вдалося зобов’язати татар при вступі на українську територію не брати ясиру – полонених, не грабувати церков і не робити насильства. Заручником – гарантом виконання Кайрського договору у столиці Криму Бахчисараї залишився син Пилипа Орлика, Григорій. Шведський король брав на себе зобов’язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі.

Листи-універсали Пилипа Орлика із закликом до антимосковського повстання

Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Завдячуючи Конституції, яка задовго до класичної американської проголосила пріоритет демократичних принципів, він отримав велику підтримку серед козаків. Також розсилав листи-універсали, в яких закликав народ до повстання проти влади московського царя. А ще надіслав листа із закликом до боротьби Гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало московський уряд і царя Петра І.

«Московщина переживала в 1710-11 pp. далеко не кращі часи. Довга війна зі шведами, хоч і скінчилася царевою перемогою, та, все ж таки, давалася йому добре взнаки. Погане матеріальне становище населення, нестача фінансів, незадоволення старшин-іноземців, яких багато було в Петровій армії; дорожнеча, особливо на м’ясо й інші продукти скотарства внаслідок епідемії серед рогатої худоби — все це дуже складнювало положення царя на випадок війни. На Україні було ще гірше… Правобережжя обсадили московські війська, що поводилися з населенням, як хотіли. Так 10 грудня н. ст. 1710 р. пише пруський резидент у Польщі Лельгефель (Loelhoeffel) до свого короля, що москалі роблять страшні безчинства на Поділлю: беруть хліб і сіно, не залишаючи селянинові ні крихти на прожиток; голодна смерть загрожує через те і людям, і худобі. Цілком зрозуміло, що така господарка дуже допікала і поспільству, і козацтву. І воно знову стало покладати свої надії на запорожців та Орлика. Коли почали розходитись по Правобережжі Орликові універсали із закликом до боротьби проти москалів, то вони знайшли вже для себе цілком підготовлений ґрунт», – зазначають автори наукового інтернет-порталу «Ім’я Івана Мазепи».

Військова операція на Правобережжі

11 лютого 1711 року Пилип Орлик розпочав основну частину операції, і армія вирушила з Бендер. Татарська частина об’єднаного війська складалася з буджацької та білгородської орди, на чолі якої стояв син кримського хана – султан Галга. Поляки (прихильники Станіслава Лещинського) виступили під командою київського воєводи Юзефа Потоцького та старости Галецького. Запорізькі козаки йшли під проводом кошового отамана Костя Гордієнка. Разом поляки і запорожці мали 6 – 7 тисяч людей. У складі армії також була невелика кількість шведів (близько 30 старшин). Головнокомандувачем був Пилип Орлик. Маючи порівняно незначні власні сили, спиратися йому доводилося головним чином на татар.

«Турки, як можна думати, надавали операції на Україні другорядне значіння і свого війська не дали, готуючися до головного зудару з москалями. Татари, як відомо, ніколи не визначалися стійністю; добрі кіннотчики, були вони здатні для наїзду, маневрової війни, тільки не для поступового, систематичного опанування території», – стверджував у журналі «За державність» (№4, 1934 рік), дослідник історії України XVII — початку XVIII ст., зокрема українсько-шведських відносин, редактор історичного відділу «Енциклопедії українознавства», професор Українського вільного університету у Мюнхені, засновник Богословсько-педагогічної академії Української автокефальної православної церкви, автор 140 наукових і науково-популярних досліджень Борис Крупницький.

Шведський король Карл XII деякий час супроводжував армію, але невдовзі повернувся до Бендер. Біля Рашкова армія перейшла на територію Правобережної України і швидко почала посуватися вперед. Ще в першій половині лютого 1711 року розмістилася вона в широкому районі між Немировим, Брацлавом і Вінницею. Спочатку ситуація складалася сприятливо для Пилипа Орлика. Суспільство та майже всі правобережні козацькі полки перейшли до лав його армії. Важливим для позитивної реакції населення було не тільки незадоволення московською владою, а й те, що велика та різнорідна армія не дозволяла знущання та грабежі населення. В цьому була, безперечно, заслуга самого гетьмана. Орлик стояв на сторожі права й порядку, розуміючи, що від цього залежить, у першу чергу, успіх задуманої операції. Спротиву збоку московських сил не було: генерал Волконський і підлеглий йому генерал Відман, що стояли на кордонах Молдавії, відступали без бою. Проти полків Орлика виступило військо під командуванням промосковського козацького осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою, самого осавула взяли в полон. Перемога під Лисянкою мала значний резонанс. Українські міста, в тому числі й полкові – Богуслав і Корсунь, здалися без бою. Дорога на Білу Церкву стала вільною.

Зрада союзників

Однак почалися проблеми з провіантом, тож посилилися реквізиції у населення. Унаслідок цих труднощів захиталася дисципліна – не тільки татари, але й поляки допускалися насильства над мирним населенням.
Облога Білої Церкви 25 – 27 березня успіху не принесла. «Два рази пробували козаки протягом другого й третього дня облоги, закріпившись у нижньому городі та поробивши шанці, атакувати самий замок, але не мали успіху. Показалося, що без достаточної й відповідного калібру артилерії здобути замок штурмом не можна», – пояснює Борис Крупницький у своїй монографії «Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р.»

Не бачачи прогресу у штурмі фортеці, татарська армія знялася з місця та, розкинувши свої загони майже до Дніпра, рушила на південь до Бугу, беручи ясир, та руйнуючи поселення. Зрада татар мала катастрофічні наслідки для всього походу: правобережне козацтво, що приєдналося до Орлика, почувши, що татари плюндрують села й містечка та беруть людей у ясир, кинулося рятувати своїх близьких. Унаслідок катастрофічного зменшення армії довелося припинити облогу Білої Церкви та відтягнути решки війська до Фастова. Звідти поляки вирушили у напрямку Полісся, а Пилип Орлик із залишками армії (3 тисячі) відійшов до Бендер, звідки й починався похід.

Провал походу мав тяжкі наслідки для самого Орлика та для українсько-шведської орієнтації, яку він провадив у життя. Репутація Гетьмана серед населення України сильно постраждала через дії татар. Навесні 1711 року московська армія під проводом Бориса Шереметьєва попрямувала до межиріччя Дністра та Прута, розпочавши Прутський похід. Пилип Орлик та запорізькі козаки ще воювали проти Московщини у Прутській кампанії влітку того року. Одначе, настроїв населення Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщини це змінити вже не могло.

Нині ворог той, що і в часи Пилипа Орлика

Ця програна битва не означала програш ідеї державної незалежності. У добу Української революції 1917–1921 років відродилися козацькі традиції. Вони стали основою для розбудови збройних сил Української Народної Республіки (УНР) , керівництво якої спиралося на військово-козацькі звичаї славних попередників. Приміром, це простежується в найменуваннях військових формацій на честь Івана Мазепи й Костя Гордієнка, а ще в одностроях і зовнішньому вигляді вояків Армії УНР, кашкеті – «мазепинка», шапках з кольоровими шликами й інші елементах старовинного українського військового одягу. Часто бійці Армії УНР за зразком козаків голили голови, залишаючи лише оселедець.

Історичним спадкоємцем Гетьманщини XVII–XVIII століть та УНР є сучасна Україна, що відновила державність 30 років тому 24 серпня 1991 року і яка вимушена й нині, під час російсько-української війни відстоювати незалежність з тим же споконвічним ворогом, що й козаки гетьмана Пилипа Орлика.

Упорядкував Олег Пустовгар,
регіональний представник
Українського інституту національної пам’яті
в Полтавській області
(за матеріалами науково-дослідного центру
гуманітарних проблем ЗСУ
та наукового порталу «Ім’я Івана Мазепи»)

Система Orphus