Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Було видно, що вже не зупинити цей народний потік!, – згадує про полтавський Майдан Олег Пустовгар

Перший мітинг провели опозиційні на той час партії: УДАР, «За Україну», «Фронт Змін» та інші. А вже в наступні дні, протягом листопада, у Полтаві був такий тренд, що мітинги мають проводитися без партійних прапорів. З цього приводу я хочу висловити свою думку. Мені здається, що влада Януковича грала в хитру гру. Є таке поняття у політології – «каналізація протесту». Тобто, зрозуміло, коли вони скасовували євроінтеграцію, то усвідомлювали, що протести будуть. І тому їх треба було спрямувати в якесь певне річище, щоб люди попротестували і розійшлися. А для цього треба було розколоти українську громаду на два табори: такий собі позапартійний табір, який кричить: «Геть політиків, ми їм не довіряємо!», – і партійну опозицію, яка була потужно представлена у парламенті.

У нас у Полтаві був такий хлопчина… Я його поважаю, але вважаю, що він молодий-зелений. Він на початку Майдану узяв на себе проведення мітингів, маршів і постійно говорив: «Я до мікрофона партійних діячів не допущу, ми виступаємо за євроінтеграцію, ми не займаємося політикою». І я думаю, що він відповідав на запит частини людей, які мислили вкрай наївно. Тобто тоді багато людей вірили, що під оцим громадським тиском Янукович на саміті у Вільнюсі все ж таки підпише асоціацію з Європейським Союзом. І я цих людей не звинувачую, бо в це вірили навіть такі європейські лідери, як Даля Грибаускайте.

Я не хотів би, щоб це сприймалося як нескромність, але, наприклад, у мене і в багатьох партійних діячів з великим досвідом не було жодних ілюзій стосовно того, що Янукович змінить свою думку. Я тоді бив на сполох і телефонував народним депутатам Бублику і Валерію Головку і прямо вимагав: «Давайте об’єднувати партійну частину опозиції й громадську в один великий полтавський Майдан».

Я як активіст «Просвіти» разом з Миколою Кульчинським на відзначення 80-х роковин Голодомору організовував виставку Заслуженого художника України Валерія Франчука. Вона експонувалася в художньому салоні Полтави до 30-го числа. Ми відвозили картини в Київ і водночас планували взяти участь у мітингу 1 грудня. Нас у машині їхало п’ятеро, і зрозуміло, що ми всю дорогу говорили про це. І от я кажу: «В повітрі відчувається революція». Вона справді відчувалася, тому що…Приїжджаємо ми до Пирятина, зупиняємося. Там жіночки продають каву, пиріжки: «А ви куди їдете? Не на Майдан? Ось вам безкоштовно пиріжки. Валіть того Януковича! Ми його ненавидимо за те, що він творить». Усе вже було в жовто-блакитних прапорах. На під’їзді до Борисполя величезні колони – сотні машин з державними прапорами, клаксони… Так от, водій, що нас віз, промовив тоді просто пророчі слова. Спершу я сказав: «Сьогодні на вулицю точно вийде мільйон людей, 100 %, і дні режиму Януковича вже можна полічити на пальцях. Кілька днів і все». (До речі,того дня на вічі цю ж думку я чув від Степана Барни, активіста з Тернопільщини, і від Тараса Шамайди, також громадського активіста, родом із Полтави). І цей водій, простий чоловік, каже: «Хлопці, я вам симпатизую, дуже вас поважаю, але просто так ви його не видавите. Я боюся, що буде і кров, і багато крові. Просто так він від влади не піде. Це вам не Кравчук, не Кучма. Це бандит, і ви побачите, скільки всього ще буде. Я простий дядько, але ви побачите, що я був правий». Якось мені слова цього водія запам’яталися. Він не історик, не політолог, але мислив реалістично.

Форпостом полтавського Майдану був намет. Спершу була думка, така максималістська, заставити наметами всю площу біля ОДА. Андрій Баранов таку думку висловив, сказав, що це дуже сильно дошкулить регіоналам, бо вони, мовляв, цього не люблять, а ми продемонструємо свою силу. І за кожен намет має відповідати якийсь окремий район. Думка була гарна, але тут важливо зазначити, що райони проводили акції в себе і не могли сконцентруватися на Полтаві. Коли я кажу «райони», то маю на увазі конкретних громадських активістів, політичних діячів, які організували євромайдани у Гадячі, Чорнухах чи Лохвиці. Тому в Полтаві був один намет. На перший погляд може здатися, що намет – це такий собі елемент махновщини, хаотичності. Насправді це все потребувало певної організаційної роботи, дуже серйозної.Здається, наприкінці грудня була спроба «Беркута» знести наш намет. І якби там постійно хтось не чергував, то його б таки знесли. Намет мав ще й символічний характер, бо всі, хто проїжджав повз Полтавську ОДА, розуміли: стоїть намет – значить, полтавський Майдан є, значить, увечері буде мітинг, а в неділю – масове віче.Вночі 11 грудня мільйони людей не спали і дивилися або «Еспресо», або «5 канал», або інші, які транслювали події Майдану. Я тоді написав у блозі й закликав людей вранці виходити на полтавський Майдан. І було якось дуже боляче бачити, що мало людей. Це були такі емоції…

Тоді прийшли Петро Ворона, Сергій Марчишинець, інші. Нас зібралось осіб із 50, і стали думати, що ми можемо зробити. А Петро Ворона каже: «Давайте зробимо лежачий протест». Ми пішли, а під обласною адміністрацією стоїть уже 100 міліціонерів. Вони чекали, що ми, може, будемо захоплювати чи що… А ми просто лягли на холодний бетон біля ОДА. І це був такий протест проти того свавілля – спроби розігнати людей у такий нахабний спосіб. А коли вже ввечері прийшли сотні людей, тоді я зрозумів, що вранці це були емоції. Тому що це був будній день, і люди не могли просто так прийти, але вони стежили за подіями, і їх це обурило. Ми вигадували різні акції, щоб не тільки стояти на місці. Наприклад, однією з таких, проведених з моєї ініціативи, була акція з прориву інформблокади. Ми вважали, що державний телеканал «Лтава» мав би висвітлювати події Майдану збалансовано, представляти різні точки зору. І тому ми організували ходу від полтавського Майдану до офісу «Лтави». Заанонсували, що ми зайдемо в приміщення і там влаштуємо лежачий протест, поки не дадуть нам ефіри. На щастя, до протестувальників вийшли тодішній генеральний директор Микола Ляпаненко і його перший заступник Юрій Кустол. Була дуже довга розмова, але врешті ефіри нам були надані: як на телебаченні, так і на радіо. Можна сказати, що тоді полтавський Євромайдан прорвав інформаційну блокаду. Нам потрібні були маленькі перемоги, тому що люди говорили: «От ми стоїмо вже місяць, а чого досягли? Янукович і далі панує, нас втягують у Росію…» На той час уже Янукович підписав угоду з Путіним, узяв кредит на 15 млрд, і вже було очевидно, що стався розворот на 180 градусів… І тому ми про цю свою перемогу сповістили, і важливо, що тисячі людей бачили ці ефіри.

…Ми публічно озвучили, що протести не припинятимуться навіть на Новий рік, і тому вирішили провести новорічну ніч на полтавському Євромайдані. Це був перший Новий рік, який я зустрічав не вдома, не з дружиною, не з мамою, не із сім’єю. Ми підійшли до його організації, я вважаю, креативно. Розроблення сценарію взяв на себе Євген Лопушинський, який був модератором багатьох мітингів полтавського Майдану. Дуже багато зробив для фінансування цієї новорічної ночі приватний підприємець Андрій Баранов. А Володимир Голубничий, директор радіо «Ваша хвиля», був ведучим цього дійства. Тобто це був і мітинг, але більше це був такий концерт, концерт полтавських виконавців. Був і салют. Ми пригощали безалкогольним шампанським полтавських міліціонерів, які були вимушені також у новорічну ніч з нами чергувати. Частували всіх кулешем, шашликами («Свобода» зробила шашлики).

На Різдво теж було зібрання Майдану. Прийшли священики –греко-католицькі, Київського патріархату,– вітали. Був різдвяний вертеп. Участь у вертепі взялинаціональна скаутська організація «Пласт» (організовував Євген Янкевич) і миколаївська громада Української православної церкви Київського патріархату (нині єдина помісна ПЦУ).

22 січня увечері на полтавський Майдан спонтанно прийшли тисячі людей, чого ми не чекали. Можу констатувати, що тоді рада полтавського Майдану – ті, хто взяв на себе цю місію з кінця листопада, – вже відставала від революційних настроїв мас. Бо ми 22 січня спланували ходу до меморіальної дошки Петлюрі, щоб ушанувати День Соборності. На п’яту годину на полтавський Майдан, як завжди, зібралося десь 200 осіб, і ми пішли ходою. І тут телефонує Рената Кириченко, яка на кожному мітингу співала «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!» – духовний гімн, і каже: «Тут біля Полтавської ОДА зібралися тисячі людей, а ви там, вибачте, сто калік, стоїте біля дошки Петлюри. Вам що, не шкода тих людей, які в Києві загинули?». Ми провели короткий мітинг і повернулися до ОДА. А там уже просто відчувався такий дух, я б сказав, ненависті… Тому що вбивства вже настільки людей обурили… Було видно, що вже не зупинити цей народний потік.

Олег Пустовгар, член Президії ради Полтавського Майдану у 2013-14 рр, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області (за матеріалами книги УІНП ««Майдан від першої особи: регіональний вимір»)

Система Orphus