Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство 

Людські долі, вільні думки й добрі справи українців полтавського роду в далекій Австралії

…Василь Онуфрієнко, Іван Смаль-Стоцький, Сергій Онішко, Людмила Самарець,  Василь Цибульський, Тетяна Черевань (Волинець),  Катерина Керик (Бреус) та інші уродженці історичної Полтавщини в інформаціях та споминах..

Про українців, які в різний час опинилися на чужині, зокрема, на австралійському континенті можна довідатись із наступних книг – «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995);  «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998; як також багатьох книг споминів та мемуаристики.

Про полтавців з походження український материковий читач може дізнатися також із моєї книги «Українська Австраліана. – Полтавщина, Галичина, Боснія»,  яка побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги у 2014 році. За 10 років до цього, у 2004 році, мною було упорядковано та видано спомини св.пам. інж. Мирослава Болюха «Оглянувшись в минуле…»,  дружина якого Марія (з дому Глуховера) походила з полтавської Карлівщини.

Згідно з виданням «Енциклопедією української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995) – «Вільна Думка» (Free Thought), – тижневик, найстарша укр. газ. в Австралії, засн. 1949 в м.Беррі, НПВ. Засновник, довголітній власник і ред. В.Шумський. Перше число надруковане 10.7.1949. У 1950 редакцію перенесено до Сіднею; з 1962 вона знаходилася у власному приміщенні з друкарнею у передмісті Панчбовл, а згодом придбано нове приміщення у Лідкомбі при 67-69 Джозеф стріт. Газ. нормально появлялася тижнево, але були періоди, коли через різні труднощі виходила двічі на місяць. «В.Д.» спочатку редаґувала колеґія (В.Шумський, Б.Подолянко, О.Питляр, О.Сіверський), хоча основний тягар праці ніс В.Шумський, який понад 40 pp. був ред., адміністратором, лінотипістом і друкарем. Все-таки чимало людей співпрацювало як автори, кореспонденти, представники газ. в різних містах. Склад редколеґії часто мінявся; крім згаданих, до неї належали у різні роки: О.Бучацький, С.Гаран, Р.Драґан, І.Дубровський, 1.Дурбак, А.Жуківський, Я.Масляк, В.Онуфрієнко, Є.Ю.Пеленський, І.Пеленська, Л.Слепкович, І.Стоцький, В.Ступницький, М.Чигрин та ін. «В.Д.» стоїть на позапартійних позиціях. У ній публікуються автори різних політ, переконань та регіонального походження. Газ. вела, коротше чи довше, постійні сторінки – літ. (довголітній ред. С.Гаран), сумівську, пластову, жіночу, для дітей тощо. Окремі співроб. мали свої рубрики – О.Бучацький, А.Жуківський, В.Онуфрієнко, Т.Пасічинський, М.Строкон та ін. Увесь час, а зокрема в останні роки, «В.Д.» присвячує велику увагу Україні, в тому ч. містить матеріяли материкових укр. авторів. Журналіст Анатолій Михайленко з Києва став 1994 постійним кореспондентом «В.Д.». Газ. видається тижнево на 10-12 ст., з чого 1 ст. англ. мовою. Ч. передплатників у 1960-их pp. досягало 2,5 тис.; нині їх 1,5 тис., хоч газ. має 3-4 тис. читачів. З 1989 бл. 100 прим, висилається тижнево в Україну. З нагоди ювілеїв «В.Д.» видано спеціяльні підсумкові чч., які мають джерельну вартість (1959, 1969, 1974, 1989). До 45-ліття (1994) появився «Альманах В.Д. та Фундації Українознавчих Студій в Австралії». З вересня 1990 ред. і керівником газ. став син її засновника – Марко Шумський, який працює у вид-ві від 1978. Він продовжує видавати «В.Д.» в дусі батька і тримає її на високому техн. рівні. Загалом, «В.Д.» є цінним джерелом інформацій до історії укр. діяспори в Австралії….».  

Як бачимо із «Енциклопедії української діяспори», т.4 (1995), довголітнім редактором газети «Вільна Думка» був – св.пам. Володимир Шумський. – Натепер редактором газети австралійських українців «Вільна Думка» є Марко Шумський, але він не лише головний редактор й співвидавець газети «Вільна Думка», але й співредактор книг – «Будівничі Катедри Українознавства в Австралії» (1984), «Історія Української Громади Сефтон, Бас Гілл, Честер Гілл» (1989), «Альманах Українського життя в Австралії» (1994) та «Енциклопедичний Довідник Українців Австралії» (2001). Пан Марко був делеґатом з Австралії на II Всесвітньому Форумі Українців (1997), є членом Ради Етнічної Преси Австралії, Асоціяції Етнічної Медії Австралії та ряду інших організацій.

Коли ж заходить мова полтавців з походження, які  працювали у «Вільній Думці», то принагідно згадати для початку хоча б чотирьох моєї видатних земляків – Василя Онуфрієнка, Івана Смаля-Стоцького, Сергія Онішка та Людмилу Самарець (Онішко)

6-го числа місяця травня, 2020-го року Божого,  виповнилося рівно 100 років, як у селі Кишеньки Кобеляцького повіту під большевицькою окупацією на Полтавщині народився український поет, редактор, радіожурналіст, перекладач, учитель, член уряду УНР на вигнанні Василь Йосипович Онуфрієнко, який спочив в австралійському 24 грудня 1992-го року.  Пан Василь був – «корінним полтавець з діда-прадіда, бо предки були козаки Дядюри — великі й сильні та довгоживучі». В родинному селі Кишеньки він закінчив десятирічку. Вступив до Харківського Інституту Журналістики, але в 1938 році не було набору на перший курс, і після іспитів довелося повертатися додому та ставати викладачем української та москвинської мов та літератури в середній школі у села Озера тодішнього Кишенського району (1938-1940). Навчався Василь заочно на мовно-літературному факультеті Кременчуцького Учительського Інституту, який закінчив у 1940 році. Перед німецько-совєцькою війною залишив працювати до редакції кишенської райнової газети «Соціялістичне село». Через поганий зір Василь Онуфрієнко не був мобілізований до війська. Залишився під німецькою окупацію і в листопаді 1942 року разом з дружиною був вивезений на роботу до Німеччини. Працював на заводі в місті Андернах на Рейні. Під час перебування на примусових роботах у Німеччині (Третьому Райху) влаштувався в Берліні на працю коректора в журналі «Дозвілля», що виходив для робітників із Сходу (літературно-розваговий журнал-двотижневик). Тут також друкувалися його твори. Від 1945 року жив у таборі переміщених осіб (англ. «DP camp») в Реґензбурзі; займався літературною діяльністю, дописував до газет і журналів. У 1949 році переїхав до Австралії і поселився в Сіднеї. Вів у газеті  «Вільна Думка» колонку «Поза хлібом і сіллю», редаґував літературну сторінку, написав десятки віршів. В Сіднеї був головою Товариства Плекання Української Мови, редаґував «Вісті» Представництва екзильного уряду УНР в Австралії, був членом УНРади від УРДП та доповідачем на громадських імпрезах. – Василь Онуфрієнко був викладачем на українознавчих курсах у Макворі університеті. Його перші поезії з’явилися друком ще 1938 року, у 1948 році пан Василь одержав другу нагороду на конкурсі спогадів товариства колишніх політичних в’язнів у Західній Німеччині. У 1952–1955 роках він переклав українською мовою доробок австралійських поетів Генрі Ловсона, Генрі Кендала, Ендрю Бенджо Патерсона та інші.  При кінці 1970-х років В.Онуфрієнко написав комедію «Заморські гості», яка йшла двічі в Аделяїді (1965), а тричі в Сіднеї (1967–1968) на українських сценах.   Дружина пана Василя –  Марія Іванівна Онуфрієнко була членкинею Української Громади Сіднею, добродійкою ансамблю бандуристок «Ластівка» та добродійкою часопису «Вільна Думка», вона відійшла у Вічність 8 серпня 1997 року в Сіднеї, перед своєю смертю зредаґувала й випустила друком разом з Фундацією Українознавчих Студій в Австралії (ФУСА) п’ять  збірників поетичної і літературної творчости свого чоловіка Василя.  Видання Василя Онуфрієнка є такі – «Сталін у пеклі», Гумористична поема (Новітня Енеїда) / Мельборн: в-во Б.Ігнатова, 1956 — 64 с.; «Симон Петлюра», поема. 1961; «Земля Незабутня», Поезії / Сідней, Мельборн: в-во «Просвіта», 1976 — 95 с.; «Україна моя», Поезії / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1994 — 91 с. Полтава», Поезії 1943–1956 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1995–247 с. ISBN 0-908168-09-X; «Ватра», Поезії 1943-1956 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1995–124 с. ISBN 0-908168-10-1; «Поезії», вірші оригінальні і перекладені 1956–1992 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1996–124 с. – Про уродженця села Кишеньок Кобеляцького повіту  на Полтавщині українського поета, редактора, радіожурналіста, перекладача, учителя, члена уряду УНР у вигнанні Василя Йосиповича Онуфрієнка раніше писали в наступних книгах Марта Онуфрієнко «Поет Василь Онуфрієнко (за автобіографією)», передмова до збірки «Полтава», поезії 1943-56 / Сідней: в-во «Фундація Українознавчих Студій в Австралії», 1995 — 247 с.; Петро Ротач, «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміґрації. Короткий біобібліографічний довідник». — Полтава, 1998; «Енциклопедія української діяспори» / гол. ред.: Маркусь Василь. — К.: Наукове Товариство ім. Шевченка і Національна академія наук України, вид. «ІНТЕЛ», 1995. — Т.4 (Австралія-Азія-Африка); «Українці Австралії — Енциклопедичний Довідник» / за ред.В.Шумського та ін. — Сідней: «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, 2001. — с.289.

Мій земляк Василь Йосипович Онуфрієнко дуже сумував за своєю улюбленою вужчою батьківщиною Полтавщиною, яка, як і вся тодішня Україна, тоді перебувала у большевицькому ярмі:

«…Перше листя зелене, перший пролісок синій,

Перший вітер пахучий, -подарунки весни.

Тільки там я і знав вас, в Україні єдиній,

Про яку тепер мучать мене мрії і сни.

У гнізді нетерплячий перший крик пташеняти,

Перший грім, перший дощик і веселки дуга…

І хотілося міцно тоді землю обняти,

Бо здавалась земля та, мов життя, дорога.

А тепер, коли сумом ніби душу сполоще,

Коли в свято веселе всі радіють, а ти…

Як сказать їм, що є десь щось за все найдорожче,

Що його, де не був би, вже повік не знайти…»

            Іншим відомим полтавцем з походження, що довший час працював у газеті «Вільна Думка», був  український письменникпоетпрозаїк Іван Смаль-Стоцький (правдиве прізвище – Смаль), який народився 115 років тому, у 1905 році, у селі Радивонівка (тепер – Великобагачанський район Полтавської області), тривалий час жив в Австралії. В довоєнній Україні Іван Смаль спочатку навчався на землеміра, а потім став бухгалтером. Його перший роман «Селянська дівчина» був заборонений, і сам він був заарештований органами НКВД, як «враґ народа». В часі німецько-совєцької війни пан Іван еміґрував на Захід, а прибув до Австралії у 1949 році, спочатку поселився в Сіднеї, вийшовши у відставку і жив у Таунсвілі в стейті Квінсленд.  До його творчого доробку входять окремі поезії, які по війні друкувалися у «Студентській думці» (Західна Німеччина), «Новому шляху» (Вінніпеґ), «Українському слові» (Буенос-Айрес), журналі «Визвольний шлях», а особливо – в газеті «Вільна Думка» (Австралія) та альманасі «Новий обрій» (Австралія). Іван Смаль-Стоцький був деякий час навіть співредактором «Вільної Думки». Його вірш був надрукований, зокрема, в антології «Australia’s Ukrainian Poets» («Українські поети Австралії»). Окремі видання полтавця Івана Смаль-Стоцького  є такі Стоцький І., –  Потолочені хліба (нариси й оповідання) / «Вільна Думка» : Сідней, Австралія — 1954; Стоцький І., –  Клепачівський рейд (повість) / Лондон : вид-во Центральної управи Спілки Укр. Молоді — 1968; Стоцький І., –  Кінофільмова експедиція (репортаж) / Ukrainian Publishers Ltd : Лондон — 1970;  Смаль-Стоцький І., –  Вірші // З-під евкаліптів. Поезії. — Мельборн: Просвіта, 1976; Окремі вірші, оповідання: «Distance in the quicksands. Past the circle», у збірці Australia’s Ukrainian poets, 1973; «Farmsteads Aflame», оповідання у збірці On the Fence: An Anthology of Ukrainian Prose in Australia, 1985.

Ще одним полтавцем, який часто дописував до «Вільної Думки» та був добродієм Фундації українських студій Австралії – Катедри Українознавства Австралії (ФУСА-КУА) був православний священик, залізничний технік, учитель, письменник, поет й громадський діяч в Австралії Сергій Афанасійович Онішко, який побачив світ Божий 23-го вересня 1914-го року в  селі Підлужжя Кременчуцького повіту на Полтавщині, а скінчив свій земний шлях 11 жовтня 2005 року в австралійській столиці Канберрі. – Дуже цікавим для нас, материкових полтавців,  є докладнй життєпис св. пам. Сергія Онішка, який далі подаю без скорочень. – «….Я, Сергій Афанасійович Онішко, народився 23 вересня 1914 року в селі Підлужжі (біля ст. Потоки) Кременчуцького району на Полтавщині. Село Підлужжя складалося із 23-х хуторів, що разом нараховувало біля 500 селянських дворів. Моїми батьками були Афанасій Павлович Онішко і Тетяна Григорівна Онішко ( з дому Крамаренко). Сім’я наша походить з козацького роду. Батьки мали невелике сільське господарство, а до того, до революції 1917 року, мій батько служив у царській армії. Коли ж в Україні почалися визвольні змагання за Самостійну Україну, то він у чині поручника перейшов до війська Симона Петлюри. Та недовго йому довелося воювати за волю України. Він був поранений, а потім захворів тифом. Тим часом армія Петлюри почала відступати на Захід. Батько ледве переніс ту хворобу, знесилений повернувся додому і помалу почав відбудовувати своє господарство, і як тільки трохи одужав і поправив своє господарство, він узявся і за громадську роботу: спершу працював у земельній секції, потім організував сільськогосподарське кредитове товариство, кооперацію тощо. Також за його ініціативою і допомогою була відкрита в селі Підлужжі початкова 4-річна школа. Та не дивлячись на велику і корисну працю нашого батька для громади, в липні місяці 1938 року його було арештовано, а 4-го жовтня 1938 року розстріляно разом з іншими політв’язнями в підвалах Полтавського НКВД. В ту чорну ніч їх було розстріляно 20 осіб і вивезено в урочище Треби, недалеко від міста Полтави. З того часу для нас, його синів, настало не життя, а пекло. Я був на цей час на сесії в Полтавському педінституті і нічого не знав про смерть батька аж до 1993 року. В 1921 році померла моя рідна мати. Батько оженився вдруге, і за кілька років наша сім’я нараховувала 9 душ. До початку масової колективізації (1931 рік) вся наша сім’я працювала в сільському господарстві, а наш батько до цього працював рахівником у споживчій кооперації. З дитячих років усі ми виховувались у релігійному дусі і були привчені до праці в сільському господарстві. Восени 1923 року мене віддали вчитись до місцевої 4-річної школи, яку я закінчив у червні 1927-го року з добрими оцінками. У серпні того ж року я був прийнятий до 5-го класу Потіцької семирічної школи. Цю школу я також закінчив з гарними оцінками за навчання і поведінку 15 червня 1930-го року. Директором школи був у нас тоді Олександр Тимофійович Балабанський, родом з Галичини. Мені дуже подобалась учительська праця і я вирішив учитись на педагога. У серпні 1930-го року мене було прийнято до Кременчуцького педагогічного технікуму, який я закінчив 30-го червня 1933-го року. За рознарядкою Наркомосу мене було призначено на вчительську працю в Онопріївський район (недалеко села Павлиш), а звідти в село Сметанівку, що межує з селом Павлиш. Директором Сметанівської школи був Микита Павлович Нездійминога. Саме цього року в цій школі відкрився п’ятий клас, і мені довелося працювати за сполученням: вести третій клас і викладати деякі предмети в п’ятому класі. Влітку 1934-го року я закінчив курси підвищення кваліфікацій вчителів при Кременчуцькому педінституті. В 1934-35 навчальному році класу я вже не мав, а викладав у 5- 6 класах німецьку мову і всі природничі предмети: ботаніку, зоологію, хемію тощо. В час літніх канікул мене було покликано до військового табору у Васіщево біля міста Харкова. Приїхавши з табору додому, восени 1935-го року, я одружився і став разом з дружиною працювати в тій самій школі. 1935-36 навчальний рік приніс деякі зміни. Сметанівська школа стала семирічною школою (НСШ). Директором школи було призначено Сергія Івановича Ільченка. Я був завпедом школи і в 5-7 класах викладав природничі предмети та німецьку мову. Восени 1936-го року я закінчив курси викладачів української мови й літератури, і нас із дружиною було переведено на працю в сусіднє село, в Павлиську середню школу. В цій школі протягом 1936-37 навчального року я викладав українську і німецьку мови в 5-6 класах. В 1937-38 навчальному році викладав у 6-7 класах українську мову й літературу; а також німецьку мову. В 1938-39 навчальному році в 6-7 класах викладав українську мову й літературу. В 1939-40 навчальному році викладав у двох сьомих і двох восьмих класах українську мову й літературу. В 1940-41 навчальному році знову викладав українську мову і літературу в трьох сьомих класах, а в шостих класах — німецьку мову. 22-го червня 1941-го почалася Друга світова війна, і моя праця на педагогічній ниві припинилась аж до її закінчення. Так само припинилось і моє навчання на заочному відділі мовнолітературного факультету Полтавського педінституту. Війна принесла великої шкоди всій Україні, / в тому числі і нам. У жовтні місяці 1943-го року нашу сім’ю вивезли на працю до Німеччини і поселили в бараках за колючим дротом, у таборі для остарбайтерів. Там і жили ми в холоді й голоді аж до закінчення війни. В час війни, в 1944-му році, в нас родилася дочка. Як тільки замовкли гармати і бомбардування, ми з дружиною і дітьми переїхали до українського табору і відновили свою вчительську працю в таборових рідних школах. Працювали ми в таких таборах, як Фельберт (біля Вуперталю), в Зеедорфі (біля Бремену) і Ганновері, у бритійській окупаційній зоні Німеччини. Вкінці 1949-го року наша родина розпочала свою еміґраційну подорож до Австралії. Прибувши на придбану Батьківщину 21 лютого 1950-го року та, переборовши перші труднощі поселення, ми з дружиною в 1951-му році відкрили першу Українську недільну школу на Сітон Парку в Південній Австралії. Через два роки цю школу було приєднано до Центральної Школи в місті Аделаїді при громаді. В 1966-67 роках я викладав українську мову й педагогіку в школі українознавства в місті Аделаїді у Південній Австралії. Переїхавши до столиці Австралії, Канберри, довелося й тут бути в 1977-му році вчителем і директором школи ім.Лесі Українки. Перебуваючи в Південній Австралії, я закінчив залізничний інститут в 1955-му році, а в 1958-59 роках був головою Української Громади Південної Австралії. Крім сказаного про мою працю на еміґрації, хочу додати ще й те, що, будучи вже в Канберрі, десять років я був головою Товариства Полтавців, що теж займалося культурно-освітньою працею. Все це займало багато часу, енергії та грошей. Та не дивлячись на це, в 1982-му році я організував і відкрив у Канберрі Школу гри на бандурі та був її адміністратором більше трьох років. В 1985-му році в місті Детройті (США) я був висвячений на священика для УАПЦ Київської, що її відновив митр. Василь Липківський в 1921-му році в Києві. Крім усього сказаного, хочу додати кілька слів про те, що ми разом з моєю дружиною багато працювали для української преси на еміграції та літератури. Зокрема мої дописи та поезії друкувалися в таких журналах і газетах: «Українські вісті», «Українець в Австралії», «Нові дні», «Громада» і «Вільна думка». Довший час працював над нашою спільною з дружиною, Людмилою Пилипівною, книжкою «Нас доля з’єднала», яку ти, шановний читачу, тримаєш у руках. Ось таким був мій життєвий шлях. Жовтень, 1995-ий рік. м.Канберра (Австралія)….». – Народжена у селі Сметанівка поблизу Кремечука 17 серпня 1919 року дружина Сергія Афанасійовича Онішка – Людмила Пилипівна (з дому – Самарець), яка спочила 7 жовтня 1994 році у Канберрі, виявила себе як освітня і громадсько-культурна діячка та літераторка. Навчаючись у Кременчуцькому пед. технікумі, одружилася з Сергієм Онішком. Від 1938 року працювала вчителькою в Сметанівській та Павлишській  школах (останньою керував Василь Сухомлинський). В 1943 році разом з чоловіком і сином виїхала на Захід. В таборових школах Західної Німеччини навчала дітей рідної мови. В 1949 році сім’я еміґрувала до Австралії. Від 1971 року жила в Канберрі. Багато уваги віддавала шкільній, церковній та громадській праці, особливо для Союзу українок. Писала дописи до української преси на теми літератури та про будні еміґрантського життя. Кілька років була головою Союзу українок в Австралії. Вже будучи на пенсії, оволоділа бандурою і брала участь у концертах. Від 1952 року  була членом УРДП. Належала до УАПЦ Митрополита Василя Липківського. Добірка віршів, поем, спогадів та оповідань Людмили Онішко під назвою «Минулі весни» вийшла після смерті авторки і ввійшла до спільної з чоловіком збірки «Нас доля з’єднала» (Вид-во «Полтавська хата», Канберра-Мельборн, 1996, 277 с.). У «Слові до читачів», адресованому молоді, дітям-школярам, авторка написала, що її книжка є свідченням того, «що і на чужині ми не забули своєї Батьківщини і рідної мови». – Джерела: Ротач П., – «Вони є твої дочки й сини…» // Полтавська думка. — 1996. — 4 трав.; Бл. п. Людмила Пилипівна Онішко: (Посмертні згадки) // Нові Дні. — 1995. — Січ. — с.40; Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП-УДРП). Збірник матеріалів і документів. — Чикаґо—Київ. — 1997. — с.570; Син подружжя Сергія та Людмили Онішків, український  журналіст й перекладач, кореспондент «Вілної Думки» Онішко Анатолій Сергійович, народжений на Полтавщині 21-го серпня 1936-го року, в 1943-ьому році  разом з батьками — учителями був вивезений до Німеччини. В повоєнний час у таборі Ді-Пі продовжував освіту в Рідній школі. 1955 року в Австралії він закінчив Ґай Скул (гімназію) і після цього почав працювати у Паблік Сервіс. В Аделаїді пан Анатолій навчав українців англійської мови. В 1950-60 роках розповсюджував українські книжки  і журнали (кульпортер), брав участь в радіопередачах. Був членом Комітету для введення української мови в навчальну систему Південної Австралії. 1989 року закінчив Департамент модерних мов Макворі університету в Сіднеї з дипломом «Бакалавр оф Артс». Під час навчання видавав студентській листок «Сьогодні». Співав в австралійському хорі Метрополітен Маіл Кваір. Належить до Об’єднання перекладачів Австралії (з цієї професії має диплом 3-го ступеня). 1993 відвідав рідні місця в Україні, побував у Полтаві. Був першим з українців поліцаєм незалежним кандидатом у виборах до Федерального Парляменту, англомовним диктором від УГПА у радіо 5КА, був членом Управи УГПА й секретарем ФУСА в ПА. Був вчителем англійської мови для новоприбулих та в українських суботній школах в Аделаїді й Канберрі. Вивчив українську, німецьку, англійську, польську, москвинську й хорватську мови і був перекладачем, був членом Metropolitan Male Choir.

Далі подаю до відома зацікавлених читачів лише стислі біографічні інформації українців, уродженців історичної Полтавщини та деяких суміжних з нею теренів, їхніх дружин (чоловіків) та нащадків – дітей, онуків, правнуків.

БАЖУЛ ГРИГОРІЙ (BASCHUL GREGORY). Нар. 22.1.1906 р. в м.Полтава, Україна. Помер 12.10.1989 р. в Сіднеї. Православний. Приїхав до Австралії 1949 р. Одружений з Людмилою. Аґроном. Бандурист. Основоположник Школи Гри на Бандурі в Сіднеї. З дружиною – перший меценат Рідного шкільництва. Основоположник і меценат з дружиною КУА та перший секретар Дирекції ФУСА. Публіцист, співробітник і меценат з дружиною «Вільної Думки». Закликав активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпить наш народ. До війни (з ярликом «неблагонадійного» в Україні) працював в Ташкенті і на Кавказі як агроном, фахівець по сортовому випробуванню зернових культур.

БОЛЮХ МАРІЯ (дівоче прізвище – Глуховера) (BOLUCH MARIA). Нар. 27.02.1924 р. в с.Климівка, Полтав­щина, Україна. До Австралії приїхала 13.11.1949 р. Одружена з Мирославом Болюхом. Середня освіта; в Австралії — приватні музичні і вокальні студії. Співачка, актриса, громадська діячка. Весь час виступала на українських сценах та час від часу на австралійських і телебаченні. Учасниця літературних і музичних конкурсів. Член укр. вокальних груп. Друкувалась в українській пресі. Член Товариства «Полтава». На даний час перебуває у будинку для старших людей „Калина”.

БОТТЕ ЗІНА (BOTTE ZINA) (з роду Чуйко), гром.-культ, діячка. Нар. 5.10.1940 в м.Глобино, Полтавської обл. До Австралії приїхала з батьками в 1949 р. Бакалявр гуманітарних наук Melbourne University. Вчителька австралійських середніх шкіл та українських суботніх шкіл. Членкиня СУА, Пласту, Літературно-мистецького клюбу та ін. Співзасновниця  та перший голова Фундації Допомоги Дітям Чорнобиля. За організацію допомоги дітям-жертвам Чорнобиля вшано­вана ВР та урядом України званням «Чорнобильська Мати», фундатор ФУСА-КУА. Від 1992 р. перший Почесний Генеральний  Консул України в Австралії з осідком у Мельборні.

БРОМОТ ФЕДІР (BROMOT FEDIR). Нар. 06.06.1916 р. на Полтавщині (Україна). Помер 13.05.1998 р. в Сіднеї. Православний. До Австралії приїхав у 1950 році. Був одружений з Марією Куценко. Син Іван живе в Дарвіні, дочка Галя — в Україні. Онуки: Данило і Еллен – в Дарвіні, Таня і Люба – в Україні. Неповна середня освіта. Будував УАПЦеркву в Блектавні (НПВ), співав у хорі, був дяком, був жертовний на громадські й церковні потреби. Працю­вав у Дорожньому відділі на будівлі шляхів з власним вантажним автом.

БРОМОТ МАРІЯ, дівоче Куценко (BROMOT MARIA). Нар. 10.03.1916 р. на Полтавщині (Україна). Померла 20.10.1989 р. в Сіднеї. Православна. До Австралії (Сіднею) приїхала в 1950 р. Була одружена. Син Іван живе в Дарвіні, дочка Галя — в Україні. Онуки: Данило і Еллен – у Дарвіні, Таня і Валя — в Україні. Неповна середня освіта, домашня господиня. Співала в хорі УАПЦ Блектавні (НПВ), тяжко працювала, помагала родині Україні та була жертовна на громадські й церковні потреби.

ВЕРМЕНИЧ ОЛЕКСАНДЕР (WERMENYCZ ALEXANDER). Нар. 22.11.1922 в Ґрадизьку, Полтавська область. Віровизнан­ня – УАПЦ. До Австралії прибув 29.6.1948 р. кораблем «Svalbard». Одружений. Дружина Людвіґа. Діти: Євгенія і Луіза. Бухгалтер. Середня освіта. Був головою Батьківського Комітету (1962) в Українській школі ім.Л.Українки в Брізбені. Був членом Контрольної  Комісії (1989) та заст. голови Громади Квінсленду (1990). Диктор-пульт-оператор української програми Радіо ЧЕВ (1990-1996).

ВИШНЕВИЙ ГРИГОРІЙ (VYSHNEVY GREGORY) — поет, перекладач, член Спілки Письменників України. Нар. 01.01.1919 в с.Займищі, на Чернігівщині (історично – на Полтавщині), 12 км. від маєтку гетьманської родини Скоропадських. Православний. Освіта: педагогічна (Україна), університетська (Австралія), журналістична (Австралія). Навчався в Займищі, Ярошівці, десятирічку закінчив в райцентрі Дмитрівка. Звання середньо-шкільного вчителя отримав у Київському педінституті. Перед війною 15 місяців учителював у десятирічці тієї ж Дмитрівки, викладаючи укр. мову, особливо літературу у старших класах. Керував учнівським літгуртком. При кінці 1940 був покликаний до червоної армії, служив на Уралі — у школі командирів середнього ранґу. 21.06.1941 20-та стрілецька дивізія прибула до м.Вітебська у Білорусії, а на другий день почалася війна. При хаотичному відвороті армії мільйони червоноармійців опинилися в таборах для полонених. Осінь і зиму перебував у таборі м.Молодечне в Західній Білорусії. Був пухлий від голоду, а згодом хворів на висипний тиф. Вижив, бо витримало сильне молоде серце та опіка друзів. Деякий час працював статистичним писарем. Допоміг деяким приятелям урятуватися від смерти. Весною 1942 опинився в Німеччині, в Померанії, у великому фармерському маєтку, на польових роботах. Восени того року німці перетранспортували полонених до Рурґебіту — на копальні. Тут працював писарем і перекладачем. За укр. погляди був самозваними агентами записаний на чорний список. З картотеки були викрадені всі відомості про Г.В., це означало для Г.В. смерть на випадок, якщо б німці програли війну. Урятували Г.В. молоді гетьманці, відтранспортувавши його до спеціяльного табору для українців у Мюнстері, де викладав німецьку мову та Історію України. Керував сотнею, як її сотенний. По війні оселився в таборі ім.М.Лисенка у Ганновері. Учителював у гімназії, викладаючи укр. предмети та німецьку й англ. мови. До Австралії прибув 1949. Працював на всяких роботах, вчителював у Суботній школі ім.І.Франка в Саншайні, став її керівником, заснував першу в Австралії Педагогічну школу. Був керівником школи в Ст.Албансі, вчителював і в інших школах Мельборну. 1963 року почав учителювати в австралійській державній середній школі, викладав англ. мову й літературу та світ, історію. 18 років керував укр. суботнім відділом у системі державного  шкільництва, приготовляючи українську, білоруську та жидівську молодь до вступу в університет. Написав і видав 4 шкільні посібники, 2 книги поезій та перекладів з німецької, польської, англ. та російської мов. Багато років публікувався в укр. пресі Австралії, Канади, Америки та України. Редаґував місячники й квартальники: «Через терни», «Козацький клич», «Православний світ» та «За рідну укр. православну церкву». Очолював приватне видавництво «Білі Вежі». Будучи членом Літ.-Мист. Кпюбу ім. В.Симоненка, редаґує й коректує мову альманаху «Новий Обрій», що видається в Мельборні. Жертводавець ЕДУА.

ГАБЕЛКО ФЕДІР ПАВЛОВИЧ (НАВЕLКО FЕDІR Р.) (літ. псевдо: І.Малетич, Ф.Лубенський, Ф.Федорко, Т.Ф.Павлович). Нар.01.03.1918 р. на засланні в с.Садчиков, Кустанайська обл. в батьків Явдохи і Павла Габелко, засла­них у Сибір за приналежність до РУП та участь в революції 1905 р. В 1923 р. розпочалась втеча в Алма Ату, Челябінськ, Кубань, Охтирка і Лубни. Учасник 2-ої світової війни, брав участь у кривавих боях, попав у табори поло­нених. Відтак — бурхливі епізоди: втеча з німецького полону, переживання в совєцькому концтаборі у «Мозах», штрафні табори, праця в копальнях і знову втеча з «раю» до таборів біженців. Освіта: закінчив дворічний кіноінститут у Харкові, а в Австралії здобув диплом електроніка-кресляра. Одружився з Філонілою, донькою Ганни і Василя Карюк. Їхній син — Павло, вихований в українському патріотичному дусі, пластун. В 1939 р. Ф.Габелко виконував працю кінооператора і монтажера в найбільшому кінотеатрі в Харкові та на Тракторному заводі. У війську у Львові закінчив школу середнього командного складу артилерії. Після війни у Німеччині був заступником адміністратора часопису політичної еміґрації «Слово» в Реґенсбурзі та членом видавничої спілки «Універсальна Бібліотека». До Австралії прибув в 1949 p., де став членом в-ва «Дніпро» та представником журналів «Наше Слово» й «Нові Дні», а також і часописів «Українські Вісті» та «Народня Воля». В Австралії від самого початку дуже активний у громадсько-культурному й політичному житті укр. спільноти вперше в Аделаїді, а відтак у Канберрі й Мельборні. Був ініціятором і співосновником різних демократичних організацій — УРДП, кол. політв’язнів, ЛСП, Т-ва Спр. УНРаді тощо. В австралійському житті був членом Ліберальної Партії (в більшості малював плякати та виготовляв антикомуністичні матеріяли для австралійських провідників). На мистецькому укр. полі: засновник і керівник «Вокально-музичної, драматичної, хореоґрафічної і мистецької студії» в Аделаїді, ініціятор драмгуртка ім.Блавацького в Саншайні, член Спілки Укр. Образотворчих Мистців Австралії, ініціатор, голова Мистецького Об’єднання Вікторії, співзасновник Т-ва Укр. Театралів тощо. На літер.-журналістичному полі: видав оповідання про «остарбайтерів» п. н. «Три хрести», кореспондент різних часописів і журналів у Німеч­чині, США, Канаді, Україні й Австралії. Активний також на церковно-релігій­ному полі: зокрема прихильник ідей УАПЦ-Соборноправної, співініціятор і фундатор побудови церкви в Канберрі. У шкільництві: був членом Стейтової Шкільної Ради у Вікторії та вчителем укр. шкіл в Ґленрої та Канберрі. За культ.- мистецьку працю нагороджений урядовою грамотою з нагоди 50-ліття Комонвелту Австралії. З рамен СУОА нагороджений срібною і бронзовою медалями, а Управа УГВ відзначила Ф. Габелка почесним членом Укр. Громади Вікторії. В Україні став членом Літер.-Мист. Клюбу в Лубнах. Відвідуючи уже вільну Батьківщину, виступав з антикомуністичними промовами на багатьох вічах, давав інтерв’ю, про що були чисельні відгуки в пресі та інших засобах масової інформації.

ГАБЕЛКО ФІЛОНІЛА ВАСИЛІВНА (HABELKO FILONILA). Дівоче прізвище Карюк. Народилася в селі Соколова Балка біля міста Полтави (Україна). Православна. Одружена, чоловік Федір, син Павло. В 1943 р. родина Карюків виїхала на працю до Німеччини. Освіта: закін­чила 6 кл. української гімназії в м.Ансбах і була членом укр. молодечих організацій, танцювального ансамблю та церковного хору. 20.10.1949 разом з родиною Карюків приїхала до Австралії. Мешкає в Мельборні, де включилася в українське культурно-громадське життя. В 1952 р. одружилася з Ф.Габелком і виїхала до Аделаїди, де стає активним членом Вокально-Музичної Драматичної та Хореографічної Студії. В 1958 році переїжджає до Канберри. Тут продовжує навчатися мистецтва співу, яке розпочала ще в Мельборні, спочатку у студії учительки співу у пані Ланц, а пізніше у пані Лі Мор. Член Canberra Philharmonic Society. Виступає з Канберською Симфонічною оркестрою як «Singers of Canberra». Як солістка та партнер у дуетах і тріо бере участь у Всеавстралійських та реґіональних Eisteddfords. Під час побуту в Канберрі активна в українському культурно-мистецькому, церковному та громадсь­кому житті. Була членом Ансамблю бандуристів ім.Миколи Лисенка під керівництвом відомого бандуриста Віктора Мішалова. Організатор вокаль­ної групи «Волошки», яка з часом переформувалася у Українсько-Австралійське Мистецьке Т-во ім.М.Лисенка. Більшість членів Т-ва були корінні австралійці і навчання українських пісень (на 90% репертуар У-АМТЛ) про­вадила Філоніла. За працю на ниві українського мистецтва та популяризації укр. пісні й історії укр. мистецтва члени У-АМТЛ були нагороджені срібними медалями СУОА. Кавалер Золотої медалі Тараса Шевченка. Кілька років керувала Парафіяльним хором церкви св.Миколая УАПЦ в Канберрі. Від’їжджаючи до Мельборну, передала керівництво хору членові У-АТМЛ австралійці Дженет Віден, яку вишколила виконувати цю ролю. У Мельборні стає дириґентом Святопокровської парафії УАПЦ в Ессендоні та керівником хору Сестриць ім.кн.Ольги. Парафіянка та член Сестрицтва УАПЦ, член Ансамблю бандуристок «Кольорит» та хору «Чайка».

ГАБЕЛКО ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ (HABELKO PAVLO). Нар. в Мельборні, Ґленрой, в родині Філоніли і Федора Габелків, охрищений в обряді УАПЦ. Початкову і середню школу закінчив в Канберрі (Telopea Park High School). Укр. початкову школу з відзначенням закінчив у Канберрі. В українському і австралійському Пласті — з юнацьких років (член куреня «Лісові Чорти»), Також активний в укр. житті в Англії і Норвеґії. Вищу освіту здобув в Канберському університеті (Bachelor of Science with Honours). В 1981-1990 працював в ESSO, як геофізик. Відтак закінчив у Макворі університеті — Master of Business Administration (MBA), а потім — Institut European D’administration des Affaires — INSEAD, Fontainbleau, Франція (1991). Працював Senior Consultant Corporate Strategy and Finance at Gaffney Cline and Associetes, London (1991-1993). Потім переїхав до Норвеґії на працю Manager of Strategy and Portfolio Development in Statoil (одна з найбільших нафтобудівельних промислових фірм у світі). В 1995 р. одружився з Джоен Белінда Смаїл. Діти: син Федрік (1996). Тепер Павло з родиною (австрал. громадяни) проживає в Норвеґії.

ГАБЕЛКО ДЖОЕН БЕЛІНДА (SMYTHE JOANNE BELINDA), англійського походження. Нар. в Англії 03.04.1963 р. її батьки проживали в Ель Салвадорі (Центр. Америка). Освіту здобула в англ. і еспанській мовах у Mid Cornwal College of Further Education, Saint Austell, Англія (1981). Працювала як Account Executive в Лондоні. Син Федрік. Активна в українському житті в Англії і Норвеґії.

ГВОЗДЕЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ (HWOZDECKYJ JAKIW FEDOROWYCZ). Нар. 22.10.1911 р. в м.Лохвиця, Полтавська обл. Помер 20.12.1985 р. в Мельборні. Християнин, УАПЦ. До Австралії приїхав 26.09.1950 р. Одружений в Німеччині з Марією Еллманн. Діти: Петро, Соня, Катерина. Вища освіта, інженер залізничного транспорту. Активний в укр. культ.-громадському, політ. і церковному житті. Очолював Крайову Управу Леґіону Симона Петлюри, 2 роки – голова Крайової Управи УРДП, видавав квартальник «Демократ». Вжив заходів для одержання візи Оксані Мешко. В Балараті (Вік.) провадив укр. школу. Секретар Комітету оборони прав людини. Дописував до укр. преси, жертовний на пресові, громадські й церковні потреби.

ГЛУХОВЕРА ІВАН (HLUCHOWERA IVAN) (син Федора і Варвари). Нар. 06.10.1903 р. в с.Климівка, Полтавщина, Україна. Помер 08.04.1981 р. в Мельборні, Австралія. Православний, УАПЦ. До Австралії приїхав 13.11.1949 р. Був одружений з Параскевою Дробець. Троє дітей: Микола, Галина-Анна, Марія. Бухгалтер-економіст. Закінчив Заочний Харківський Інститут. Член УГВ і її Контрольної Комісії, член церк. парафії, довголітній співак світських і церковних хорів. Зазнав знущань від совєцького НКВД. У французькій зоні Німеччини в 1945 р. був викрадений вночі з хати для насильного вивезення в Совєцький Союз. Був врятований офіцером французької армії, майором Юлієм І.Лярош і привезений до родини.

ГЛУХОВЕРА ПАРАСКЕВІЯ (дівоче прізвище – Дробець) (HLUCHOWE­RA PARASKEWIA OLENA). Нар. 26.07.1898 р. в с.Климівка, Полтавщина, Україна. Померла 23.03.1991 р. в Мельборні. Православна, УАПЦ. До Австралії приїхала 13.11.1949 р. Була одружена з Іваном Глуховерою від 1923 р. Діти: Микола, Галина-Анна, Марія. Народня освіта. Член укр. Громади Вікторії, член УАПЦ. Довголітня співачка-альт церковних і світських хорів. Добра вишивальниця.

ГЛУХОВЕРА Микола (Мельборн), гром.-культ, діяч, кол. чл. Управи СУОА.

ГЛУХОВЕРА Галина (Мельборн), активна в Союзі Українок Австралії

ГОРДІЇВ Ігор (HORDIJEW IHOR), еко­номіст, педагог і гром. Діяч. Нар 02.11.1933 в Полтаві. Диплом бакаляра екон. наук здобув у Сіднейському Уні­верситеті 1957, доктора – в Універ­ситеті НПВ 1975 за дисертацію „Джерела фінансування капіталов­кладень в рад. промисловості між 1960 і 1970”. Викладав в універси­тетах: Сіднейському (1959-60), Но­вого Півд. Велсу (1960-75) та ім. Макворі (від 1975). Відіграв провідну ролю в плянуванні ака­демічної структури – Центру Ук­раїнознавчих Студій в Університеті ім.Макворі. Гол. Академічної Ради Фундації Укр. Студій Австралії (ФУСА) з 1980, гол. дирекції ФУСА з 1981 до 1990, дир. Центру Украї­нознавчих Студій (1985-90). Д. чл. НТШ в Істор.-Філософ. Секції (з 1988 гол. крайової управи НТШ в Австралії (1975) та осередку праці в Сіднеї (з 1972). З 1976 чл. правлі­ння Етнічної Ради НПВ (Ethnic Communities Council of NSW). Ав­тор праць про економіку рад. Ук­раїни (у співавторстві з Іваном Коропецьким) і рад. Молдавії в книзі Economics of Soviet Regions (ред.І.Коропецький й Ф.Шредер, Нью- Йорк, 1981), розвідки Recent Plans for Restructuring the Soviet Union в книзі Market Reform in the Changing Socialist World (C., 1992) та ін.

ГОРДІЇВА Любов (HORDIJEWA LUBOV), з дому Юхимець, мати Гордіїва Ігоря, метеоролог, гром, діячка; Нар. 22.06.1907 в Полтаві, померла – 23.11.1989 в Сіднеї. Вчилася в Полтавському Сіль.-Госп. Інституті, переїхала в Середню Азію, де в Ташкенті закінчила курси метеорологів-синоптиків. До Австралії прибула 1951 року й поселилась в Сіднеї. Активіст суспільної опіки, пресова референтка СУА (1961-64), ред. і видавець жіночого журн. „Наше Слово” (1965-67); вела жіночу сто­рінку в газ. „Вільна Думка” (Сідней).

ГРІН Пилип (GREEN PHILLIP), інженер-архітектор, письменик, гром. діяч; за по­ходженням з Полтавщини, помер – 02.05.1994 року в Канберрі. Одержав диплом Інже­нерно-будівельного Інституту (відділ архітектури) в Україні. До Авст­ралії прибув 1950 року. Працював проектувальником у різних будівельних фірмах й викладав у Коледжі Вищої Освіти у Канберрі. Згодом був архітектором-консультантом та співроб. гол. інженера Австрал. Військ. Ака­демії. Належав до Спілки Архітектів, Інженерів та Мірників (Association of Architects, Engineers, Survevors and Draftsmen) і Укр. Т-ва Інже­нерів Австралії. Займав становище секретаря управи філії УГ НПВ у Блектавні.

ГУРБА АННА (HURBA ANNA). Нар. 16.06.1925 р. в с.Перекопівка на Полтавщині. З родини розкуркулених, зосталася круглою сиротою. Приїхала до Австралії 16.04.1949 р. Православна. Одружена. Працювала на австралійській залізниці. Чл. Управи Союзу Українок в Сефтоні.

ГУРБА ВОЛОДИМИР (HURBA WOLODYMYR). Нар. 21.09.1946 в Гамбурґу, Німеччина. Приїхав до Австралії 16.04.1949 р. Закінчив укр. суб. школу. Освіта: журналіст. Працював редактором газети в Зах.Австралії. Одружений: Сини: Андрій (інженер, закінчив університет), Матвій (закінчив університет), Микола (закінчив університет).

ГУРБА ОЛЕГ (HURBA OLEH). Нар. 15.04.1952 в Австралії. Закінчив укр. суб. школу. Освіта: Сіднейський університет. Затруднений на своєму підприємстві (виготовляє комерцій­ні реклями). Одружений. Бере участь у спортовому житті.

ДЕНИСЕНКО ЮРІЙ (DENYSENKO JURIJ). Нар. 10.07.1928 р. у Варшаві. Прибув до Австралії (Батґурсту) в 1949 році. Тато — Дмитро — майор УНР, Лицар Залізного Хреста. Мама — Ніна, хореограф, балетмайстер Укр. Нар. Балету «Дніпро». Брат — Леонід — мистець-графік. Дружина — Уляна, народжена на Полтавщині, з родини Олійників, син — Марко, будівельник. Професія: інженер-архітектор. Громадський діяч. Освіта: Укр. Рідна Школа ім.Л.Українки у Варшаві (учителі — Олена Теліга і Є.Маланюк). Укр. Торговельна Школа у Варшаві. Право­славна Духовна Семінарія ім.Кирила і Методія у Варшаві. Укр. Гімназія в Діллінґені, Німеччина — матура. Диплом інженера шляхів та комунікації (Лондон), архітектура та мистецтво (проф.Горняткевич, Андрусів та аква­релі у проф.Німмо). Будівництво та конструкція (Сідней). Мастер деґрі з історії архітектури та будівництва — коледж заавансованої освіти, Сідней. Державний Департамент Конструкції — відділ армії. Засновник своєї мис­тецької школи і студії та її викладач. Мистецький критик і організатор вис­тавок образотворчого відділу Австрал. Спілки Мистців. Один з організаторів Об’їздної Виставки Австрал. Коммонвелту по Австралії в 1951 р. (почесна грамота австрал. уряду). Автор багатьох статтей і доповідей на теми при­кладного, народного мистецтва та архітектури. Власник та головний дирек­тор архітектурної і будівельної компанії в Сіднеї на Центральному Побережжі. Архітектор багатьох українських об’єктів в Австралії та за океаном. Громадська праця: Член Укр. Громади та УАПЦеркви в Австралії від 1949 р. Заснував і був першим головою Укр.Громади в Батґурсті. Там же співосновник Укр.церкви та Союзу Українок. Співосновник першого укр.павільйону в Сіднейському Музеї мистецтв та науки. Виконував різні функції та референтури в різних Громадах Великого Сіднею та в Управі ОУГ НПВ. Викладав укр. культуру в Рідній Школі. СУОА — голова (понад 8 років), голова Укр. дослідно-інформативного осередку при СУОА, голова укр. делеґації на 3-му і 4-му Конґресі СКВУ в Америці і Канаді. СКВУ — заступник голови (7 років), член Президії, член Комітету 50-ліття насильного Голодомору в Україні, член Комісії Преси Інформації, учасник різних підкомітетів та комісій спеціяльних завдань. Членство в організаціях та товариствах — Товариство Укр. Студентів в Австралії. T-во Укр. Інженерів в Австралії, Представництво УНР на Австралію — референт Ресорту Зовнішніх Справ. Укр. Вільне Козацтво в Австралії — генерал-хорунжий, отаман Паланки, отаман Коша, член Головної Булави. Укр. Нар. Балет «Дніпро». Наукове T-во ім.Т.Шевченка (1950), 2 роки голова Математично-природничої секції. Інструктор народного танку Школи Василя Авраменка. Заступник голови Організації країн Центральної, Східньої Европи. Член Комітету 50-річчя УАПЦ, 150-ліття народження Т.Шевченка, відзначення 1000-ліття Хрищення України, член ФУСА. Член Ротарі Інтернешонал — інтернаціональний директор. Укр. представник до Комітетів Етнічних Груп, Опери-Траст та Добросусідської Організації. Член багатьох австрал. професійних та громадських організацій. Пласт — член від 1937 р. Перша виховниця — Олена Теліга. Юнак до 1947 року, УСП — до 1955, УПС — сеньйор довір’я. Член 10-го куреня «Чорноморці», комендант таборів (4). Відзначений Сірим Левом — відзнакою за пластову працю. Виховник юнацтва, гніздовий — новацтва. Член Крайової Булави УПС — 1977-79. Нагороди та відзначення: Пам’ятник Еміґрантам — Ферфілд (Сідней); Пам’ятник Т.Шевченкові, Буенос Айрес (Арґентина); Почесна Грамота Школи Укр. Танку Василя Авраменка; Почесна Грамота та Хрест Укр. Вільного Козацтва; Почесна Грамота та Золотий Хрест-медаля ім.Т.Шевченка, СВУ. 12 нагород, почесних грамот Громад, Церков та інших організацій, як також за професійні досягнення та проекти з архітектури в Австралії та поза океаном. Почесний член укр. екологічної асоціяції «Зелений Світ». Видавнича діяльність та доповіді — серії доповідей на різні теми про Україну та професійної тематики для різних укр. та чужоземних слухачів. Архівна праця з життя українців в Австралії — понад 4000 знимок, 8000 метрів 16 мм фільмової стрічки та звукові записи. Понад 156 статтей та рецензій в укр. та австрал. Пресі.

ДЕНИСЕНКО УЛЯНА (DENYSENKO ULJANA), дів. Олій­ник. Нар. 20.11.1937 в с.Комиші на Полтавщині. Право­славна. Одружена. Чоловік — Юрій, син — Марко. В Німеччині належала до Пласту. До Австралії приїхала (Fremantle) в 1949, де отримала диплом в Техн. Коледжі (Fashion Designer). Працювала в Cann’s Bridal Salon і Fashion of Farina, як знавець шлюбних суконь. Брала активну участь в укр. і австрал. житті. Член Укр. Громади, Союзу Українок та Укр. Вільного Козацтва. Співала в хорах: церковному, жіночому ансамблі «Суцвіття» та Укр. Нар. Балеті «Дніпро», де і танцювала та була відповідальна за нар. та балетні строї для різних мистецьких ансамблів і товариств. Незаступима підпора в громадській праці свого чоловіка.

ДЕНИСЕНКО МАРКО (DENYSENKO MARKO). Нар. 22.06.1975 в Сіднеї. Православний. Колишній член Пласту та Кадетів Австрал. Армії. Член Укр. Громади. Батьки — Юрій та Уляна, відомі культурні та громадські праців­ники. Учень укр. школи ім.кн.Ольги. Закінчив гімназію та Marketing Diploma. Будівельник. Член Master Builders Assoc, і Marketing Institute of Australia. Співосновник та директор Будівельної Компанії Denysenko and Asse. Design and Construction, де виконує функції Конструктивного Менаджера. Відомий автогонщик.

ДЕРЕВ’ЯНКА ЛЮБА ВАСИЛІВНА (дів. Павленко) (DEREWIANKA LUBA). Народилася 26.05.1926 другою дитиною Василя Яковича Павленка і Марії нар. Іващенко в селі Хомутець, р-н Миргород, обл. Полтава. Право­славна. Одружена з Петром Григоровичем в 1945 р. Закінчила 7 кляс, пережила Голодомор 1932-33. У 1942 заб­рана на примусову роботу в Німеччині, де тяжко пра­цювала, голодна, 12 годин на день в сталеварні ім.Г.Ґерінга у Ваттенштаті. Люба разом з іншими дівчатами теж копала окопи протягом 2 місяців в 1944 р. на обо­ронній лінії Мажіно коло франц.-бельгійського кордону. Від окопів забрали дівчат на роботу до господарів, а відтак з іншими дівчатами була вивезена до м.Ахен. Під кінець II світ, війни Люба, на щастя, знайшлась в частині Німеччини, окупованій зах.альянтами. Пройшовши комісію ІРО, помилково була запи­сана як полька і знайшлася в польському таборі. Остаточно була перенесена до біженецького табору в Бонн-Дуісдорф, де в 1945 р. запізналася і одружилася з Петром (народжений 05.08.1917 р. у с.Тетиклівці Бродського району на Львівщині). Рік пізніше народився син Володимир, з яким приїхала до Австралії кораблем «СС Дандалк Бей» 16 квітня 1949 року. В Австралії зайнялась головно вихованням своїх трьох дітей: сином Володимиром та дочками: Марією (нар. 1950 р.) і Катериною (нар. 1952 p.). 10 років пізніше Люба пішла працювати в тяжкій сталевій індустрії, де пробула 20 років до своєї пенсії.

ДЕРЕВ’ЯНКА ВОЛОДИМИР (DEREWIANKA VLAD­IMIR), вояк, нотар, юрист, українець-патріот. Нар. в лікарні св.Марії в м.Бонн (Німеччина) від батьків Люби і Петра, укр. біженців. До Авст­ралії прибув з матір’ю 16.4.1949 кораблем «СС Дандалк Бей». Греко-католик. Одружений в 1975 р. з Беверлі Сміт. Два сини: Микола (нар. 1978) і Стефан (нар. 1979). Дві сестри: Марія (нар. 1950) і Катерина (нар. 1952). Батьки Люба і Петро одру­жені 10.06.1945 р. в таборі м. Бонн-Дуісдорф після 2-ї світової війни. Батько Петро прибув до Авст­ралії на кораблі «СС Свалбард» 20.9.1948. Після короткого перебування в Блейкгурсті родина Де­рев’янків переселилась до Меррилендс (Західній Сідней), де Володимир прожив дитинство і був одним з перших школярів у новопобудованій се­редній школі. Уже з ранніх років Володимир був поважним юнаком, допомагав своїм батькам (які пережили дуже тяжкі воєнні часи в Европі, а відтак на початках нелегке життя в Австралії) знанням англійської мови у розв’язці багатьох складних проблем в австралійській бюрократії і культурі, саме тоді, коли батьки у перших роках в Австралії поборювали довгі години фізичної праці, без належного знання англ. мови, живучи в соціальній ізоляції та економічних труднощах, Володимир усвідомлював труднощі життя його родини, він зайняв місце її дорослого опікуна. Він був також і політично свідомим. Юнак часто дискутував у школі на політичні теми. І тому не дивно, що пізніше він займався питаннями Конституції України, зокрема щодо рівноправности суспільства, а згодом як юрист він брав активну участь у змаганні за права Українського Народу. Однак його студії економіки в Сіднейському Університеті були перервані війною. Володимир покликаний до війська 16.04.1967 p., після військового вишколу в Австралії 16.02.1968 р. висланий у В’єтнам з 2-гим Батальйоном 2RAR, пізніше він переведений до 4-го Батальйону 4 RAR/NZ «АНЗАК» у передову лінію, був під постійним обстрілом ворога, його Батальйон брав участь у багатьох боях. Це були бої в джунґлях, де закон джунґлів каже: вбивай або будеш сам вбитий, в час відомої кривавої «Тет» офензиви в січні 1968 року, в якій 100.000 Півн.-В’єт­намської Армії і В’єт-Конґу (NVA)/(VC) почали офензиву війни на В’єтнамсь­кому фронті. Це були бої — 30.01.1968-01.04.1968. 12 місяців Володимир пе­реживав небезпеку війни у страшних умовах джунґлів: захворюванні, без­сонних ночах, комарях, п’явках, спеці, вогкості, болоті-багні. Плоскостопість Володимира завдавала його ногам постійні болі. Він воював як розвідник і кулеметник, на патрулях в джунґлях довелося нести на плечах 30 кілограмів військового обладнання. 4RAR/NZ «АНЗАК» Батальйон був помилково бом­бардований американськими бомбами, окроплений дефоліянтом (нищівною хемікалією «Ейджент Орендж»). Після двох років військової служби, включ­но з 13-місячною фронтовою, Володимир був відзначений двома медалями В’єтнамської війни та нагороджений медалею за активну Службу у В’єтнамі. Повернувся з В’єтнаму в 1969 р. 1970 року записався на юридичний факультет Сіднейського Університету Володимир отримав диплом юриста у 1975 р. (Bachelor of Law LLB), був прийнятий у Найвищий Суд Н.П.В. і Верховний Суд в Австралії. Одружений з Беверлі Сміт 26.04.1975 р. Рік пізніше перенеслись до Інверелл, де він почав працювати юристом і де народилися два сини — Микола (нар. 1978) і Стефан (нар. 1979). Володимир в 1980 р. почав працювати юристом у Порт Кембля, завжди активно співпрацюючи з Укр. Громадою і Рідною Школою у Воллонґонзі, де навчались його два сини. Був основоположником Укр.-Австралійської Спілки Юристів Австралії і її головою, репрезентуючи Укр. Юристів Австралії на Світовому Конґресі Укр. Юристів в Україні в 1992 у Незалежній Україні, завданням якого було заснувати і затвердити нову справедливу леґальну систему в Україні. Сидячи поруч із Президентом Л.Кравчуком у Президії, Володимир у своїй промові підтримав боротьбу за нову леґальну систему України щодо укр. діяспори в Австралії. Володимир був особою з мрією і як протагоніст змагався, поки мета була осягнена. З відданістю до всіх укр. справ — чи то конституційних чи виборчих — він інформував укр. діяспору у бюлетені «Стоп прес», який видавав, будучи головою Спілки Укр. Юристів Австралії, що постала з його особистої ініціативи. І він, як юрист, поставив цю організацію на міжнарод­ній рівень. Володимир добровільно працював легальним дорадником у різних організаціях, був членом дирекції ФУСА та її скарбником, жертвував багато часу для тих, хто потребував його поради. Увесь час був у контакті з ветеранами В’єтнамської Війни і був їхнім правним дорадником. При кінці 1997 лікарі випадково знайшли рак печінки і Володимир Дерев’янка помер 21.03.1998. Похоронна Служба була відправлена в церкві Св.Володимира у Воллонґонзі і був похований на цвинтарі м.Джамберу, де над могилою пролунала остання мелодія військової трубки. 12.09.1998 ім’я бл.п.Володи­мира Дерев’янка було додане до почесного списку кол.Іллаварра Ветеранів В’єтнамської Війни коло морської пристані м.Воллонґонґ (Н.П.В.). Володимир Дерев’янка відійшов у вічність у розквіті свого життя, він був вдячний, що мав можливість прожити своє коротке життя в оточенні своєї любимої родини і щирих друзів.

ДЕРЯЖНИЙ ФЕДІР (DERIASHNYJ FEDIR). Нар. 29.03.1905 в с.Нові Санжари на Полтавщині. Закінчив вищу бухгалтерську освіту. 16-річним юнаком вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря. Не маючи грошей купити інструмент, старався зробити собі бандуру. Першу свою бандуру зробив, коли мав 26 років та почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого діда. Під час голоду їздив ровером у Білорусь зі своєю бандурою та скрізь виступав, щоб за пожертви купити хліб і врятувати родичів від голодомору. Під час 2-ї світ, війни опинився в Німеччині, де завідував виготовленням струнних музичних інструментів та бандур. Виготовив кілька бандур для друзів-бандуристів капелі ім.Т.Шевченка під керівництвом уродженця Полтавщини Григорія Кутастого, які поїхали до США. У Німеччині виступав з бандурою на таборових концертах, де познайомився з бандуристом Г.Бажулем. Зустрів Марію Полікарпову, його майбутню дружину з 5-річною донькою Лідою. В 1945 одружився з Марією і наступного року народився у них син Петро. В 1950 на кораблі «Goya» прибув з родиною та двома бандурами до Авст­ралії. Австрал. уряд сконфіскував його другу бандуру. Після перебування у таборах Бонеґілля та Нелсон Бай поселився в Ньюкастелі. Щоб забезпечити свою родину, зголосився на тяжку працю у фабриці ВНР. У 1955 пережив аварію на роботі, яка ушкодила йому спину та ребра. Працював аж до емеритури в організації для інвалідів. Заохочений дружиною Марією, розпочав з австрал. дерева виробляти бандури для бандуристів у Мельборні та Г.Бажула в Сіднеї. Заходами Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз з Німеччини, купив австрал. уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному Музеї Сіднею. У 1950-тих роках на укр. імпрезах та акаде­міях часто виступав з бандурою та виконував власні композиції — «Круча» та «Гомоніла Україна». Також писав поезії. В 1966 працює над бандурою нового типу, на якій ставить цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой Морозе, Морозенко» заохотив сина Петра до пісні й бандури. З часом почала грати також і донька Ліда і в 1971 р. тріо бандуристів Деряжних виступило на Ньюкастельському телебаченні у концерті, присвяченому 20-літтю поселення в Австралії еміґрантів з Европи. В 1979 для державного телебачення SBS уклав коротку програму про свій спосіб конструкції бандури. На початках укр. організованого життя в Ньюкастелі був головою Спілки Визволення України. Довголітній член православної парафії Св. Василя в Ньюкастелі, де склав першу пожертву на будову церкви і де довгі роки виконував функцію члена контр. комісії. На старші роки пережиті муки відбилися на його здоров’ї. Помер 29.04.1982 у лікарні в Ньюкастелі, а похований на укр. секції сіднейського кладовища.

ДЕРЯЖНИЙ ПЕТРО (DERIASHNYJ PETER). Нар. 02.07.1946 у православній родині. Батько Федір Михайлович, мати Марія Карловна, сестра Ліда. В 1950 разом з батьками приїхав кораблем «Goya» до Австралії. Тут виростав у хаті, де гомоніла бандура та українська пісня. Маючи 10 років, батько почав учити його грати на бандурі київським способом. До 1966 жив у Ньюкастелі, де брав участь в оркестрі «Рок-ен-рол», а відтак у фолкльорному вокальному тріо. Закінчивши середню школу, переїхав до Сіднею для поширення музичних студій — гри на класичній гітарі. У 1972 закінчив Сіднейський Технологічний Інститут, щоб здобути фах інженера-електрика. В тому ж році одружився з Ніонілою Бабченко, донькою музикальних батьків Григорія і Марії. Працював у різних підприємствах, а головно – в державному відділі шляхів та руху (R.T.A.). Приватно навчався музичної теорії, композиції та співу, здобувши в Австрал. Правлінню Муз. Освіти (АМЕВ) кваліфікації учителя співу (1978) та співака-виконавця (1980). В 1983-84 на диригентських семінарах в Едмонтоні (Канада) пройшов навчання техніки дириґування світським та церковним хорами у маестро В. Колесника та дириґентів М.Дитиняк і З.Лавришина. Приватно продовжував студії музичної композиції. У Сіднеї 1968 року став членом Ансамблю Бандуристів ім.Гната Хоткевича (керівник: бандурист Г.Бажул). За короткий час вивчив Харківський спосіб гри на бандурі та з батьком і сестрою виступав у тріо бандуристів в Ньюкастелі. Відтак став заступником керівника ансамблю сіднейських бандуристів і вчив нових членів ансамблю хорового співу та гри на бандурі. В ансамблі підпорядкував усі бандури до належного звуку так, як навчився від свого батька. В 1969 за його ініціативою ансамбль дав свій перший самостійний кобзарський концерт у Воллонґонзі в честь Т.Шевченкові. У програмі концерту ансамбль виконав пісню «Край Козачий» — одна з перших його композицій. Того ж року з батьком та сестрою виступає у тріо бандуристів на Ньюкастельському телебаченні у концерті, присвяченому 20-літтю поселення європейських еміґрантів після 2-ої світової війни. В 1971 став керівником ансамблю. Звернувшись через часопис «Вільна Думка» до українців в Австралії, зібрав пожертви на купівлю бандур для «Школи Гри на Бандурі», яку разом з Г.Бажулом заснував при ансамблі. В 1978 ансамбль записав першу кобзарську платівку в Австралії під назвою «Кобза і Пісня» (озвучив інж.Петро Ілик), у якій виконані кілька пісень власної композиції та обробки. В 1978-79 p.p. під його керівництвом ансамбль відбув перше кобзарське турне по всіх центрах українського поселення в Австралії. Зорганізував та керував двома Кобзарськими Семінарами — 1983 в Мельборні та 1985 в Сіднеї. До 1993 — разом з ансамблем та часто спільно з дружиною Нілою. бандуристкою й солісткою. Дав чисельні виступи в радіо, телебаченні, у фестивалях та концертах. З музичної праці опрацював велику кількість українських пісень для голосу та Харківського й Чернігівського стилю гри на бандурі. Серед нового покоління бандуристів став першим в Австралії, що виконав старовинні козацькі думи. Написав музику для поеми «Про Симона Петлюру» (сл. Кучугури Кучуренка) і кілька пісень на слова українських поетів в Австралії. Разом з дружиною співав у хорі «Боян», а в грудні 1982 заступав дириґента. Після смерти дир. В.Матіяша в 1983 на прохання членів хору став дириґентом хору «Бояна». Того ж року, завдяки фінансовій допомозі від хору та фундації ім.Склепковича, їде до Канади вивчати техніку дириґування. З хором «Боян» продовжує працювати аж до його самоліквідації у 1986 році. З чоловічим складом хору записав козацькі пісні на слова Т.Шевченка. У 5-ту річницю смерти В.Івасюка (1984) взяв участь у заснуванні Українського Народнього Ансамблю ім. В.Івасюка в Сіднеї та став його дириґентом. За короткий час ансамбль записав на платівку кілька пісень В.Івасюка у його хоровій обробці та оркестрації. Уклав та зґармонізував кілька музично-хореографічних монтажів на українську народну тематику та багато сучасних українських пісень для молодих голосів у супроводі народних і класичних інструментів. У 1986 став дириґентом жіночого ансамблю «Суцвіття», з яким дав кілька концертів у Канберрі, Воллонґонґу, Ньюкастелі та мав чисельні виступи на Сідн. Фолкльорному Фестивалі та укр. імпрезах й академіях. У 1985 році  продовжив вивчати у дириґента Івана Лясківського церковно-релігійний устав і дириґує церковним хором Св. Покрови в Сіднеї, де компонує Літургію Св.Івана Золотоустого й мішаного хору. На комп’ютері підготовив та зредаґував партитури літургійних свят для Вечірні, на Вербну Суботу, для Покрови для Водохреща, Великої П’ятниці, Великодньої Утрені та літургій на Великдень, Різдво Христове. Раніш Освячених Дарів, Воздвиження, Зелені Свята, а також партитури для похорону дорослих осіб та освячення нового Хреста. На сусп.-громадському полі працював культ.-осв. референтом в УГ Пенріт-Ст. Меріс (1978-80), в СУОА (1980-83) та в УГ Сідней (1984-88). Член УГ Кабраматта-Ферфілд від 1972 та член УГ Сідней. У 1977 на ініціятивних зборах Укр. Т-ва Відродження обраний референтом відродженецької молоді. Від 1978 член Укр. Вільного Козацтва Куреня ч.33 ім. Короля Данила. За культ.-гром. та церковну працю, Козацька Булава в Канаді нагородила його Козацьким Хрестом, в 1982 президія Світової ради СВУ нагородила його золотою медалею ім.Т.Шевченка за нац.-культурну працю. В 1997 році на Великій Козацькій Раді обраний генеральним секретарем УВК в Австралії.

ДІБРІВНИЙ ІВАН ДМИТРОВИЧ (DIBRIWNY IVAN). Нар. 12.06.1912 в с.Вереміївка, Полтавська обл. До Австралії приїхав 21.01.1950. Одружений. Дружина — Катерина. Дочки: Лариса і Ліда. Освіта середня. Економіст, депортований з батьками в Сибір 1931 р. Реабілітований 1942 і висланий на фронт. Член-основоположник і голова (декілька каденцій) УГ Сефтон, Бас Ґіл, Честер Ґіл. Член управи ОУГ НПВ (4 каденції), прес-реф. СУОА, член дирекції ФУСА, співробітник «Вільної Думки», Альманаха Укр. Життя в Австралії і Пропам’ятної книги ЕДУА, член театр, секції ім.М.Заньковецької, основоположник Т-ва Спр. УНРаді. Організатор і довголітній збірщик допомоги сиротам і немічним України. Муж довір’я Центр. Рідної Школи в Сіднеї.

ДОМАЗАР СЕРГІЙ (правдиве ім’я, по-батькові та прізвище – Сергій Федорович Давиденко, псевдо — Іван Сагайда). Нар. 29.08.1900 в Пирятині (Україна), помер в Сіднеї (Австралія). Український письменник і публіцист. Старший з двох синів в сім’ї сільського фельдшера Федора Давиденка і медсестри Ольги. Вчився в Пирятинській гімназії. Закінчив школу стар­шин Укр. Галицької Армії. Після поразки військ УНР, ледве видужавши від тифу, по­пав у тюрму, був засуджений до розстрілу але чудом врятувався і з того часу прибрав собі прізвище свого померлого від тифу побратима по зброї. На батьківщині вів кочовий спосіб життя, боявся зустріти когось, хто знав про його петлюрівське минуле й міг би донести про це владі. Окрім любови та вродженого таланту до літератури, С.Домазар захоп­лювався мистецтвом, особливо скульптурою. Дружив з Іваном Кавалерідзе, який вчив і заохочував його розвивати свій талант скульптора. Два рази втікав за кордон. Хотів дістатись до Парижу, щоб там студіювати мистецтво, та туга за батьківщиною, загибель товариша й польська тюрма примушували його вертатись в Україну, де йому не було можливости навіть мріяти про якусь освіту чи кар’єру. Щоб не привертати до себе уваги КҐБ, працював там, де був непомітним, перекладав за гонорар німецьку енциклопедію, чим поглиблював свої знання цієї мови, або працював суфлером у театрі. В театрі Леся Курбаса познайомився з актрисою Оленою Кисіль-Загорянською і з нею одружився. В 1932 р. в них народився син Гай. С.Домазар знайшов собі і Олені працю коректора в друкарні Харкова, а пізніше – Києва. В 1937 р. Сергія звільнили з роботи як безпартійного, чекав арешту. Мусів працювати чорноробом в корабельно-будівничій кузні аж поки не влаштувався викладачем німецької мови у ветеринарнім інституті Києва. Під час війни його мобілізували до червоної армії, але він повернувся в Київ, щасливо оминувши німецький полон і всі його страхіття. За німецької окупації працював складачем в українській газеті Києва, писав статті, фейле­тони, спілкувався з письменниками тих трагічних, голодних і холодних часів В 1942 р. родина Домазарів з групою селян прибула до німецького села Драйч, Тюрінґія, як остарбайтери, на сільськогосподарські роботи. Це була важка, особливо для Олени, праця, а платня нижчою за мізерну. Але попри все С. Домазар знаходив час та енергію дописувати до Української газети в Берліні і так здобув собі популярність серед читачів та повагу і прихильність культурних людей української діяспори Німеччини. Ці добрі люди, за свої кошти, влаштували сина Гая вчитись в українській гімназії в Моджанах біля Праги, а С. і О. Домазарам допомогли отримати роботу в друкарнях Берліну. Кінець війни застав родину Домазар знову в Тюрінґії, звідки їм довелося прийти пішки в Баварію, щоб оминути репатріяцію «на родіну». Згодом вони оселились у таборі Д.П. «Ляґарде» в Ашафенбурзі. Там у 1947 р. вийшла перша книжка С.Домазара «Великі питання» під псевдом «Іван Сагайда», яка є публіцистичною розвідкою про ідеальний устрій майбутньої самостійної України. У квітні 1949 з родиною прибув до Мельборну (Австралія), потім до перехідного табору в Бонегілля, тоді оселився в Сіднеї, де брав активну участь в громадському, культурному та релігійному житті українського Сіднею. Дописував до першого на цьому континенті українського часопису «Вільна Думка», відстоював права українців, як окремої нації, в англомовній пресі Сіднею. Друкувався в багатьох різних газетах і журналах діяспори як «Сучасність» та інші. В 1964 році вийшов у світ основний твір — роман «Замок над Водаєм» (Мюнхен,1964), який дав право критикові Ігорю Качуровському назвати С.Домазара одним з кількох справжніх прозаїків еміґрації. У цьому творі автор описав своє дитинство і юність, відповідно змінивши топоніми рідних місць. В 1971 р. роман вийшов англійською мовою. С. Домазар ніяк не міг звикнути до Австралії з її дуже відмінною від української природою. Туга за батьківщиною спонукала його покинути цей теплий край і він три роки їздив по Европі, Канаді і США. Та хоч природа і клімат там подібні до рідного, ніде там не зміг заробляти собі на життя. Повернувшись знов до Австралії, поселився в місцевості Ему Плейнс, на березі річки Непієн, яка трохи нагадувала йому рідну, полтавську річку Удай. Там були записані й видані його останні твори — нариси «Кордон Володаря сімох морів», «Два нариси», «Реставратори голубих мрій» і проблемна мовознав­ча брошура «Знаряддя мови». Опрацював довершення української абетки, яку започаткувала всеукраїнська (з участю мовознавців Галичини) право­писна конференція у Харкові 1928 р. Мав репутацію тонкого знавця української мови, володів також англійською, з якої переклав «Зелені роки» А.Й.Кроніна, «Вбивці» Ґемінґвея та інші. Все своє життя жив Україною і вірив у неминучість відродження вільної, ні від кого незалежної держави України.

ДОМАЗАР ОЛЕНА (дів. Кисіль-Загорянська, дружина письменника Сергія Домазара (Давиденка)). Нар. 22.04.1901 в Чернігові, померла 19.10.1981 в Сіднеї. Закінчила педагогічний інститут в Чернігові. Працювала вчителькою. Потім перейшла працювати в театрі Леся Курбаса, щоб бути зі своєю сестрою, актрисою Катериною. В театрі зустріла Сергія Домазара, який там працював і в 1925 році вийшла за    нього заміж. В 1932 р., з появою на світ сина Гая, театральна кар’єра Олени кінчилась. Покинувши театр, Олена почала працювати коректором в одній з харківських друкарень. Відтоді Олена працювала в газетах Харкова, потім Києва аж до 1942 року. Під час війни чоловіка мобілізували до армії і Олена зосталась в Києві сама з дев’ятирічним сином. їй пощастило уникнути евакуації на схід і дочекатись свого чоловіка з війни. В 1942 р. Олена з чоловіком і сином вирушає до Німеччини як остарбайтери в Тюрінґію, потім у Берлін і знову в Тюрінґію. Після капітуляції Олена з чоловіком і сином переходить пішки до Баварії і зони оселюються в Д.П. таборі «Ляґарде» в Ашафенбурзі, де вирує українське культурне життя. Це був український табір. Олена вступає до двох хорів, світського і церковного та до театру. В 1949 р. Олена з родиною вирушає до Австралії. Від самих початків у Сіднеї і до кінця свого життя вона брала активну участь в культурно-громадському житті українського суспільства Сіднею. Була активною членкинею Союзу Українок НПВ, зокрема у відділі Суспільної Опіки, де деякий час була головою цього відділу Працювала в редколегії журналу «Наше Слово». Дуже любила нашу церкву була першою головою сестрицтва Святопреображенської парафії УАПЦ в Блектавні, де співала в хорі і переписала всі ноти для хористів. Олена Домазар була надзвичайно доброї, щедрої і лагідної вдачі, завжди дбала про інших. Любила літературу й театр, любила нашу культуру, плекала українські традиції та народні звичаї.

ДОМАЗАР ГАЙ, активний член української спільноти у Сіднеї, пластун, спонсор-фундатор ЕДУА і „ВД”.

ДОМАЗАР Валентина, активна в Союзі Українок, чл. крайової управи Союзу Українок Австралії.

ДУБІВ Володимир, (DUBIV WOLODYMYR), економіст, гром. і політ, діяч; Нар. 27.07.1890 на Полтавщині, помер –  23.02.1973 в Мельборні. Професійну освіту інж.-економіста здобув у Київ­ському Торг. Інституті. 1916 захис­тив дисертацію на тему “Дрібно­власницький сектор і його роля в нар. госп-ві України”, одержавши ступінь кандидата наук та звання доцента. Працював у Полтавській кооп. централі, де навчав інструкторів і був керівником організаційно-інст­рукторського відділу. Автор під­ручників з нар. госп-ва. З приходом армії Денікіна переїхав до Харкова і там влаштувався інструктором в кооперативах „Сільський господар” і „Буряктрест”. Зазнав рад. арешту і звільнення з роботи. Пізніше, до вивезення його родини 1942 на при­мусові роботи до Німеччини, пра­цював на харчовому підприємстві. У таборі ДіПі в Ашафенбурзі Дубів став членом дирекції кооперативи „Самопоміч” і заступником голови наглядової ради укр. кооператив. У 1949 року переїхав до Австралії і поселився в Мельборні. З перших днів включився в гром. життя; чл. контрольної комісії СУОА, звич. член НТШ Австралії, УВАН, ряду гром. комітетів для відзначення нац. річниць. Дописував до укр. газ. „Єдність”, „Вільна Думка”, „Украї­нець в Австралії”, журн. „Визволь­ний Шлях”, „Укр. Селянин”, „Наш Світ”, „Наук. Записки УТГІ”. Навчав в укр. школі у Ньюпорті та був інспектором шкіл Укр. Шкільної Ради Вікторії Почесний чл. УГВ; політ. ак­тивний у Союзі Соборних Земель України (Володимира Доленка). Автор збірки поезій „Струни вічностей” (M.,1984).

ЖУКІВСЬКА-НАРІЖНА НАТАЛІЯ (ZUKIWSKANARIZNA NATALIA). Нар. 12.07.1922 на Полтавщині. Від жовтня 1922 перебуває на еміґрації. Освіта: чеська нар. школа (з відзначенням); Укр. Реальна Гімназія в Модржанах (з відзначенням); абсольвентка УВУ в Празі і Німецького Карлового Університету в Празі. Друкувалася в часописах «Світ Молоді» (1938) і «Пробоєм» (1940). Від 1939 р. член ОУН. З Праги виїхала до Німеччини в 1945 році і була затруднена ОУН на різних позиціях. В лютому 1946 одружилася з (тоді) сотником Анатолієм Жуківським. Діти: Оксана, Ірина, Анатолій, Юрій. Від 1949 р. перебуває в Австралії, від 1961 — в Канберрі. В Сіднеї була членом Комітету для відзначення 20-ї річниці смерти полк.Є.Коновальця; кошова в пласт, станиці Сідней; співробітниця «ВД» та «Укр. Слова» в Парижі; в Канберрі вчила в Укр. школі ім.Л.Українки; була секретаркою УГ ACT; від 1976 до 1989 — редактор і диктор укр. радіопрограм у Канберрі. Від 1990 до 1994 редаґувала журнал УАПЦ «Праця й Життя». За пластову співпрацю з куренем «Лісових Чортів» отримала від 3-го Куреня УПС спеціяльну грамоту з правом на титул «Чортеси». Почесний член УГ ACT. За довголітню жертовну працю для укр. спільноти в Австралії отримала грамоту СУОА.

ЖУКІВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ (ZUKIWSKYJ ANATOL). Нар.26.02.1952 р в Сіднеї. Православний, середня освіта. Одружений з Олександрою з дому Сендзік. Діти: Мар’яна, Олександер, Адріяна, Володимир. Пластовий, громадський, церковний діяч. У Пласті: був членом 3-го куреня УСП УПС «Лісові Чорти» (ЛЧ), кошовим, Зв’язковим і гніздовим у пласт. Станиці Сідней; кошовим і референтом вишколу Пласт. Станиці в Брізбені; засновником осередку — «кодла» ЛЧ «Стрімба» в Брізбені; був співтворцем і спів­видавцем бюлетеню ЛЧ «Листи до Братів фаміліянтів» в країні Антиподів (Австралії). Був організатором спільного Т-ва Молоді Канберри й Квінбієну; головою УГ ACT, представником від УГ до СКВУ в Торонті, заступником Голови Етнічної Громадської Ради в ACT, засновником Етнічних Радіо­програм в ACT, делегатом з Канберри на Національну Конференцію Молоді в Канберрі; був головою УГ Квінсленду (5 років), реф. зовн. зв’язків УГК, головою Контр. Комісії УГК, головою Тов. Суду УГК, засновником укр. радіопрограм у Брізбені; секретарем «ЕСС» та представником до Федер. Громадської Ради (FECCA) з Брізбену; членом Комітету «Our Multicultural Capital». Був секретарем Параф. Ради Св.-Миколаївської парафії УАПЦ в Брізбені та представником на двох Епархіяльних Соборах, членом Епарх. Контр. Комісії. Скарбник Св.-Миколаївської парафії УАПЦ в Брізбені. Був членом засновуючого Комітету та директором і заст. голови Дирекції Укр. Кооперативи «Єдність» в Брізбені. Після злучення кооп. «Єдність» з кооп. «Карпати» один з директорів кооп. «Карпати». Працює менеджером трьох філій Міністерства Держ. Оподаткування.

ЗОЗЕ Євген (ZOZE EUGENE, справ­жнє прізвище – Євген Шведченко), поет; Нар. 1917 на Полтавщині, де здобув техн. освіту. Під час Другої світової війни був вивезений на примусову працю до Німеччини. 1948 переїхав до Фран­ції, а 1951 до Австралії. Тут поселився в Аделаїді. Почав писати вірші в Україні, друкувався в укр. часопи­сах Австралії, Франції та Німеччини. Для його поезій характерні довіль­ність форми, фраґментарність, зосеред­ження на суб’єктивних враженнях.

ІЛЛЯШЕВИЧ СЕРГІЙ (ILLIASEVICH SERHIY). Нар. 13.02.1895 в Піщанці на Полтавщині. Закінчив Духовну Семінарію в Полтаві. Учасник Визвольних Змагань УНР, хорунжий. Закінчив Карловий університет у Празі, Чехія. Учи­телював в гімназіях в Закарпатській Україні в Берегові і в Білка. Брав актив­ну участь у відродженні Закарпатської України. Пізніше знову опинився в Чехії, учителював в чеських гімназіях в Ічіні і в Кпатови. Після закінчення Другої світової війни учителював в Ашаффенбурзькій українській гімназії. З Німеччини з родиною в 1949 р. виїхав до Австралії. Працював на залізниці. Після довгої і тяжкої хвороби на рака помер в Аделаїді 25.07.1961 р.

ІЛЛЯШЕВИЧ-ВАЛАС Лена (ILLIASEVICHVALAS LENA). Дружина Сергія. Естонка за національністю, лікарка, працювала лікарем в Білорусії, Чехії і в таборах в Ашаффенбурзі в Німеччині.

ІЛЛЯШЕВИЧ Ярослав (ILLIASEVYCH JAROSLAW), активний член української спільноти в Аделаїді. Спонсор-добродій ЕДУА

КАЛИНЮК ЗОЯ (з роду Карпенко) (KALENIUK ZOYA). Нар. 26.01.1940 в м.Лубни на Полтавщині, православна. Приїхала до Австралії (Аделаїди) з батьками Борисом і Зінаїдою та сестрою Танею 25.5.1949 кораблем Oxford­shire. Закінчила укр. школу в Аделаїді, відтак університет та дістала диплом фізіотерапії. Працювала у держ. та приватних шпиталях та приватно, а остнньо працює у власній практиці. Одружена зі Стефаном Калинюком, діти: Зіна (психолог) і Ярослав (закінчив економіку). Внуки Емілія і Марко. Від молодих літ активна в Пласті, зорганізувала перший курінь юначок ім. Л.Українки, була однією із засновників куреня «Степові Відьми». Член Кр. Пласт. Старшини. Належала до Студентської Громади, НТШ, танц. групи „Коломийка”. Довголітній член Хору «Гомін», виконувала зовн. Зв’язки Союзу Українок ПА, була однією з двох дикторок укр. радіоавдицій. Член Чорнобильської Фундації. Закінчила курс укр-ва проф. Яр.Рудницького.

КАЛИНЮК Зіна, активна в укр. житті ПА, психолог, пластунка.

КАЛИНЮК Ярослав, активний в укр. житті ПА, закінчив екон. студії, пластун.

КАРПЕНКО БОРИС МИТРОФАНОВИЧ (KARPENKO BORYS). Нар. 26.06.1901 р. в м.Лубни (Полтавщина). Православний. Бухгалтер. Одружений з Зінаїдою Ільїною, мали дві доньки: Тетяну і Зою. Виїхав в 1943 з родиною до Німеччини, а до Австралії приїхав 25.05.1949 кораблем Oxfordshire. Працював на залізниці. Очолював Ревіз. Комісію, був скарбником та заст. голови Параф. Ради парафії Св. Михаїла, був членом Союзу Укр. Комбатантів та Укр. Громади в Аделаїді. Помер 28.08.1977 року.

КАРПЕНКО ЗІНАЇДА (KARPENKO ZINAIDA), нар. в 1915 р. в м.Лубнах на Полтавщині, одна з трьох дітей. Батько, православний священик, був арештований і вивезений у 1926 р. на Сибір. Така сама доля зустріла пізніше й най­молодшого брата Миколу. Працювала в Лубнах секретар­кою. Одружена з Борисом Карпенком, дочки Таня і Зоя. До Австралії приїхала кораблем Oxfordshire. Тяжко пра­цювала на декількох працях, щоб дати дітям вищу освіту. Працювала в Пласт-Прияті. Померла 08.11.1964.

КАРТАШЕВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ (KARTASZEWSKYJ ANATO­LIJ). Нар. 20.11.1897 в Полтаві. Помер 07.02.1986 в Сіднеї. Православний. До Австралії (Аделаїди) приїхав з родиною 25.05.1949. Був одружений з Кпавдією. Діти — Ярослав, Ольга, Наталка і Юрій. Інженер-лісник. Закінчив студії в Укр. Госп. Академії в Подебрадах (Чехо-Словаччина). Був головою УГ Півд. Австралії, головою кооперативи, першим головою Батьк. Комітету Укр. школи, фундатор правосл. церкви св. Михаїла, член Синоду УАПЦ, член Укр. Комбатантів. Після відроблення контракту був бізнесменом. Служив як хорунжий в Укр. Армії, був важко поранений під час Визвольної боротьби. В Польщі працював лісним інженером. Після війни був з родиною в таборі в Авсбурґу (працював в адміністрації). Був лектором УТГІ в Реґенсбурзі.

КОВШИК Марія (KOVSHYK MARIA), учителька, гром, діячка; Нар. 23.03.1907 в Лубнах на Полтавщині. 1928 закінчи­ла Харківський Держ. Пед. Інсти­тут і до 1932 працювала у різних школах. Приїхавши 1949 до Авст­ралії, вчителювала, була керівни­ком школи в Ардірі, Вік. (1963-75), чл. Укр. Центр. Шкільної Ради (1975- 84). Зорганізувала в Саншайні мо­лодечий відділ СУА ім.А.Горської, входила до складу крайової управи СУА та редаґувала його орган „Наше Слово”. Уклала зб. віршів для дітей і молоді „Декламатор” (1980).

КОМИШАН Григорій OMYSHAN GREGORY), геолог, географ, клімато­лог, гром, діяч; Нар. 27.12.1910 в с.Вереміївка на Полтавщині. Закінчив геолого-геогр. факультет Вороні­зького Університету 1941 року й відразу був мобілізований до саперних час­ттин червоної армії. Полонений 1942 на Дону. До Австралії прибув 1949 поселився в Тасманії. Працював опе­ратором на паперовій фабриці (1949-77). Один з організаторів Укр. Громади Тасманії та постійно був її головою, секретар або гол.контрольної комісії (1954-86). Брав активну участь у будові Укр. Нар. Дому в Ґобарті.

КОПТАРУК-ГОНТАР ПИЛИП (KOPTARUKHONTAR PYLYP). Нар. в 1888 p. в с.Лютенька, Полтавщина. Помер в 1968 р. в Пенріті. Був одружений. Дружина Катерина, син Борис, дочка Люба. Аґроном. Учасник Визвольної Бороть­би, полковник військ УНР, учасник Зимових Походів, нагороджений військовими орденами за заслуги, член Комбатантів, почесний член СУМ, член Української гро­мади Ст. Меріс, учитель української суботньої школи.

КОРІНЬ ГАЛИНА АННА (дівоче прізвище – Глуховера) (KORIN HALYNA ANNA). Нар. 12.05.1926 р. в с.Климівка, Полтав­щина, Україна. До Австралії приїхала 13.11.1949 р Одружена. Середня освіта; в Австралії — приватні музичні і вокальні студії. Співачка, композиторка, бандуристка, літератор, актриса. Весь час виступала на українських сценах та час від часу на австралійських і телебаченні. В 1978 році заснувала Ансамбль Бандуристок «Кольорит» і керувала ним 20 років та з ним концертувала. Учасник літературних і композиторських конкурсів. Член укр. вокальних груп, випустила платівки і касети сольоспіву. Видала збірки: вірші, проза, пісні-ноти. Друкувалась в українській пресі, співробітник «Вільної Думки», була членом редколеґії часопису «Українець в Австралії». Була головою Товариства «Полтава». Була фінансовим референтом Товариства Української Мови, членом управи МОВ. Жертводавець, фундатор. Ініціювала збірки на допомогу організаціям в Україні: студії українознавства в м.Полтава, видання книжок в м.Полтава. Ініціятор першої збірки фондів на допомогу Українського Посольства в Австралії. За жертовну працю на мистецькій ниві одержала нагороди: грамоти, трофеї, 2 золоті і 1 бронз, медалі Т.Г.Шевченка (1981 і 1983 — від СВУ). Зареєстрована в українських та австралійських довідниках про мистців. На даний час перебуває у автралійскому будинку для літніх людей.

КОШАРСЬКА ГАЛИНА (KOSHARSKY HALYNA) (з дому Нитченко). Нар. 05.08.1944  у Форст, Німеччина. Право­славна. Чоловік Юрій. Діти: Ростислав, Марта, Андрій. Старший викладач укр. мови й літератури, Макворі унів., ВА. Dip. Ed. (1966 унів. ім. Монаша), МА з лінгвістики (1987, Макворі унів ), PhD з укр. літер. (1944, Макворі ун.). З 1998 р. — Голова Асоціації Україністів Австралії; заступ­ник голови від 1992. 1989-1997 — Голова славістичного відділу в Макворі університету, Голова укр. відділу від 1987. Член HTШ від 1979. Автор книжки «Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивности» (1994, Київ). Редактор «Історії українського поселення в Австралії» (Сідней, 1990) та «Ukraine Today Perspectives for the Future» (Нью-Йорк, 1995), спів­редактор «Ukrainian Settlement in Australia» (Сідней, 1989) та «Nationalism and Postcommunism» (1995, 1995), автор низки наукових статтей.

ЛАЗОРСЬКИЙ Микола, (LAZORSKII MYKOLA) – письменник, справжнє прізвище – Микола Коркішко, Нар. 27.10.1884 у Полтаві, помер – 13.03.1970 в Мельборні. Здобув сер. освіту у Полтаві, вчився у Харківському Університеті. Співробітник Полтавського земства, потім – Полтавського музею. Був ред. місячного „Журнала Губернского При­сутствия”. У 1920-их pp. Працював у шкільному відділі держ. вид-ва України в Харкові. 1929 арештований і засланий на три роки на Соловки. Повернувшись, редаґував у Полтаві журн. Експериментального інститу­ту. Під час Другої світової війни виїхав до Кам’янця-Подільського, де був ред. реґіонального часопису „Подолянин”. У Німеччині від 1946 року почав писати істор. роман „Гетьман Кирило Розумовський” (Мюнхен, 1961). До Ав­стралії приїхав 1950 року, друкував статті у місцевих часописах і продовжував працю над істор. романами „Степова квітка” (Мюнхен, 1965; 2-ге вид. K., 1992) та „Патріот” (Мюнхен, 1969; 2-ге вид. K., 1992). Посмертно вийшла книга „Світлотіні” (M.,1973), зб. істор. нарисів, оповідань, статтей та спогадів.

ЛАЗОРСЬКА Лідія (Вік.) разом з чоловіком Миколою філантроп Лекторату при ун. Монаш та меценат ФУСА-КУА.

МАЛИМОНЕНКО ОЛЕКСАНДЕР ЯКОВИЧ (MALIMONENКО Alexander). Нар.11.07.1917 на Полтавщині. Православ­ний Дружина Ольга Йосипівна (з дому Черкавська). Син Юрій (будівельник), донька Леся Аббінґа (вчителька) Вища аґрономічна освіта (В.Agr.Sсi), працюв фахом при «Vic. Institute of Horticulture» як дослідник садівництва. Деякі праці були друковані в Австралії та Америці. Бере активну участь в церковному і гро­мадському житті та Укр. Вільному Козацтві.

МАНЬКО Іван (MANKO IWAN), пра­восл., свящ. і діяч; Нар. 26.11.1901 в місті Ромни Полтавської губернії, помер – 09.06.1977 в Сіднеї. 1915 закінчив духовну шко­лу; вчився у Полтавській духовній семінарії, а згодом у Київському Муз.-драм. Інституті ім.М.Лисенка (за­кінчив дириґентський відділ 1927). З 1944 на еміґрації в Німеччині, 1946 прийняв сан священика і був на­стоятелем парафії УАПЦ у таборі в Ерґоліндінґу. До Австралії приїхав 1949 року.  Служив у парафії св.Афанасія Лубенського, спочатку у Редферні, а потім в Ґренвілі, НПВ. Після з’єднання митрополичої і „об’єдна­ної” єпархій УАПЦ в Австралії 1965 став заступником гол. консис­торії та чл. редакції журн. „Праця і Життя”; від 1971 року – адміністратор і голова консисторії УАПЦ в Австралії і Новій Зеляндії. 1965 піднесений в сан протопресвітера.

МИХАЙЛІВ ВАЛЕРІЯН (MYCHAJLIW VALERIAN). Нар 20.9.1907 року в Полтаві. Помер 20.8.1997 p., похований у Спрінґвайл (Мельборн). Православний. До Австралії при­їхав 1949 р. Одружений з Марією (Куц). Донька Аріядна. Матуру склав у Празі     1927       р. Закінчив Укр. Госп.-Техніч­ний Інститут при Укр.           Госп.    Академії Наук в Подєбрадах отримав диплом інженера (відділ гідротехніки) в 1932 р Працював при австрал. війську креслярем до 1960 p., а відтак до 1972 р. займав посаду старшого інженера (MMBW) до відходу на пенсію. Від самого початку включається в укр громадське і церковне життя, член Укр. Гром. Вікторії та Клюбу Старшин Громадян, член св. Успінської парафії УАПЦ в Балаклаві. Деякий час редаґував двотижневик «Українець в Австралії» та журнал «Параф. Вісник Св. Успінської парафії УАПЦ. Член Інституції Інженерів Австралії (The Institution of Engineers Australia), член асоціяції Проф. Інженерів Австрал (АПЕА) 1960. Отримав Грамоту Укр.Нац.         Ради та був відзначений як фундатор        ФУСА. По смерті залишив            поважну частину свого маєтку на Фундацію Українознавчих Студій в Австралії і тепер являється філантропом ФУСА. Member of the Association of Architects, Engineers, Surveyors and Draughtsmen of Australia з 1950 року.

МИХАЙЛІВ МАРІЯ (дівоче прізвище – Куць) (MYCHAJLIW MARIA). Нар 19.01.1910 p. на Полтавщині. Померла 20.11.1984 р. Пох. у Спрінґвейл (Мельборн). Православна. До АвстралГ приїхала 1949 року. Одружена з Валеріяном. Донька Аріядна. Закінчила Укр. Гімназію в Луцьку 1930 року В 1931 р. вступила до Варшавського університету. Під час 2-ої світової війни виїхала до Австрії, а згодом до Німеччини Під впливом своєї матері зацікавилась мистецтвом укр. вишивки і стала майстром укр. вишивки. Написала передмову до альбому «Українські Вишивки». У 1977 році видала свою власну книжку-альбом «Українські Вишивки» під псевдом „Марія Куценко”. Кольори її вишивок ориґінальні, не подібні до кольорів інших вишивок Писала прозові оповідання-новелі і друкувалася в альманасі „Новий Обрій” під псевдом „Люба Куценко”. Цілу колекцію своїх найкращих вишивок передала Патріархові УАПЦеркви Мстиславові і для поміщенна в Музеї Дому Укр. Культури у Півд. Баунд Бруку, США.

МІШАЛОВ МАРКО ВАСИЛЬОВИЧ (MISHALOW MARKO) Нар. 26.04.1903 р. в с.Чорнобай на Полтавщині (тепер – Черкащина). Середню освіту здобув у Золотоноші, вищу закінчив 1924 року в Уманському Плодо-Ягідному Інститут; На роботу влаштувався в Берестецькій Дослідній Станції Лікарських Рослин, спочатку як аґроном, потім як науко­вець по лікарських рослинах. В 1938-41 працював виклада­чем по лікарських рослинах в т.зв. «Всесоюзному Тернівському Технікумі Лікарських Рослин», де і захопила його війна (докторська праця не була закінчена через вибух війни в червні 1941). В 1949 одружився з Домною Георгієвною Погудіною. Діти: сини Юрій та Віктор. У травні 1944 разом з сином Юрієм попав до Німеччини і працював в різних місцях і таборах Німеччини й Австрії. До Австралії прибув разом із сином Юрієм 06.06.1949. Один рік працював у Токумвапі, а потім переїхав до Сіднею, де жив до кінця свого життя. Дописував до газет «Українець в Австралії», «Вільна Думка», журналу «Нові Дні», видавав журнал «Банду­рист», написав кілька книжок («Шлях молодого бандуриста», «Українські кобзарські думи», «Атом і його енерґія» та інші). Його книжки й статті визна­чалися акуратністю, докладністю фактів і дуже добрим знанням предмету.

МІШАЛОВ ЮРІЙ МАРКОВИЧ (MISHALOW JURIJ). Нар. в 1928 р. в с.Бересточа (тепер Березоточа) коло міста Лубен (Полтавщина). В 1944 разом з батьком попав до Німеччини, потім до Австрії. Середню освіту здобув в Зальцбурзькій Приватній Гімназії в 1949 році. В кінці квітня 1949 разом з батьком прибув до Австралії. Відробивши контракт, вступив на студії до Сідн. університету, який закінчив інженером в 1955 (перший українець, що закінчив Сідн. університет). 11 років працював у фірмі AWA потім 21 р. в «ABC» (держ. радіо). В 1958 одружився з медсестрою Людмилою Воротнюк. Діти: син Віктор (відомий бандурист), донька Роксоляна, син Андрій. Останній час в «ABC» був головним інженером на стейт НПВ. Брав активну участь в укр. організованому житті — Пласті, Рідній школі, Сефтонській і Сіднейській Громадах тощо.

МІШАПОВ ВІКТОР ЮРІЄВИЧ, нар. 04.04.1960 в Сіднеї. Ви­датний бандурист. В 1999 р. отримав звання «Заслужений артист України» від Президента України. Виступав на ба­гатьох концертах, випустив ряд записів з віртуозним вико­нанням на бандурі укр. нар. музики. Муз. керівник Капели бан­дуристів ім.Г.Т.Китастого в Торонті. Учитель музики. За­гально визнаний майстер гри на бандурі. Меценат ФУСА- КУА. Закінчив курси українознавства.

НАРІЖНИЙ Симон, історик, проф. УВУ. Нар. 30.01.1898 в с.Сокілка, Полтав­ської обл. До Австралії приїхав в 1951, жив у Сіднеї, де й помер 23.07.1983. Автор фундаментальної монографії «Укр. еміґрація» та «Матеріялів до історії Музею визвольної Боротьби України в Празі».

НИТЧЕНКО ДМИТРО (NYTCZENKO DMYTRO). Псевдо: Дмитро Чуб, Остап Зірчастий. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, журналіст, педагог, видавець, гром, діяч. Нар. 21.02.1905 у м.Зіньків на Полтавщині, відійшов у Вічність на 95 році життя, у 1999 році, похований у Мельборні. . Віровизнання УАПЦ. Удівець. Діти: Леся Ткач (Богуславець) і Галина Кошарська. До Австралії приїхав 14.04.1949. Освіта вища: Харківський Держ. Педагог. Інститут, 1941 р Творчий доробок: автор 29 книжок. Переклав 6 книжок з рос. мови та низку поезій з німецької. За редакцією Дм.Нитченка вийшло 39 книжок, з них 10 з його передмовами. Список власних книжок: «Це трапилося в Австралії» (1953), «Стежками пригод» (1975), «На гадючому острові» (1958), «В лісах під Вязьмою» (1958 і 1973), «Живий Шевченко» (1947 і 1973). 5 видань, «Елементи теорії літератури і стилістики» (1975. 1979, 1993), «З новоґвінейських вражень» (1977), «Український ортографічний словник» (1968 і 1975), «Б.Антоненко-Давидович — життя і творчість» (1979), «Люди великого серця» (1981), «У дзеркалі життя й літератури» (1982), «Як Москва русифікує Україну» (1982), «200 листів Б.Антоненка-Давидовича» (1986), «Від Зінькова до Мельборну» — спогади (1990), «Лист письменників» (1992), «Під сонцем Австралії» (1994), збірник розвідок про письменників та артисток «Силуети» (Ніжин,1996). Дм. Нитченко — лавреат двох премій: Міжнародної премії ім.Г.Сковороди та премії ім.Лесі Українки. За статтю про Лесю Українку одержав першу премію на конкурсі «Євшан-Зілля» в Канаді 1980. Твір Нитченка-Чуба «З новоґвінейських вражень» відзначений на конкурсі в Чікаґо (Фонд Антоновичів), Книга розвідок «Люди великого серця» дістала премію на конкурсі Фонду Ковальових в Америці. В Австралії твір «В лісах під Вязьмою» був відзначений на конкурсі СУОА Збірка «Люди великого серця» премійована грошовою нагородою Клюбом книжки в Перті (Зах. Австралія, 1981). В Австралії Дм. Нитченко очолював Укр. Шкільну Раду Вікторії та Укр. Центр. Шк. раду Австралії (1951-1962). Був головою Літ. Мист. Кпюбу ім.В.Симоненка в Мельборні (Від 1954 р. до час своєї смерти з перервою 3 роки). Був членом Управи СУОА. Член і один із засновників ОУП («Слово», Америка-Канада). Почесний член ОПЛДМ (Об’єднання працівників літератури для дітей і молоді). Від 1992 р. член Спілки письменників України. Дійсний член НТШ (Центр – в США).

НИТЧЕНКО МАРІЯ (дівоче — ДРОБ’ЯЗКО) (NYTCZENKO MARIA) (14.04.1908 — 21.01.1981). Нар. в м.Зінькові, на Пол­тавщині, в родині ремісника. Віровизнання УАПЦ. Одру­жена. Діти: Леся і Галина. До Австралії приїхала 1949 р. Освіта: Медичний технікум. Працювала помічником лікаря в Харківській клініці. Закінчила курси вишиваль­ниць, була доброю вишивальницею та кравчинею.

ОЛІЙНИК ПАВЛО (OLIJNYK PAWLO). Нар. 17.03.1903 в с.Комиші на Полтавщині. Помер 12.01.1989 в Сіднеї, похований на укр. цвинтарі — Руквуд. Православний. Одружений з Параскевією (з Вербицьких). Виховав в укр. дусі дітей та внуків. Хлібороб та книговод. Довголітній член та жертводавець Укр. Громади та УАПЦеркви в Австралії. Розкуркулений, утік на Донбас. Під час війни возами добирається з родиною до Німеччини, а відтак в 1949 році до Австралії. В Австралії працював в Hawkesbury Agricultural College, опісля на фабриці. Від початку передплачував «Вільну Думку» та іншу укр. пресу. Свідомий патріот України.

ОЛІЙНИК ПАРАСКЕВІЯ (OLIJNYK PARASKEVIJA), з дому Вербицька. Нар. 15.08.1906 в с.Комиші на Полтавщині, з козацького роду. Православна. Одружена з Павлом. Діти — Уляна, Раїса, Андрій та Василь. Внуки — Марко, Ксеня, Антон та Люїза. За большевиків розкуркулена, залишає рідну стріху на Полтавщині та утікає на Донбас, відтак возами до Німеччини та останньо в 1949 році — до Австралії. Щиро жертвує труд та гроші на громадські та церковні цілі. Відома вишивальниця та взірцева укр. господиня.

ОЛЬШЕВСЬКА ЗІНА ВАСИЛІВНА (OLSHEVSKY ZINA) Нар. 19.04.1928 р. в с.Рашівка, Гадяцький р-н, Полтавська обл. Одружена з Іваном Ольшевським в 1947 р. Діти дві доньки (кол. чл. танцювального ансамблю «Веселка» та Молод. Громади під проводом В.Онуфрієнка); два внуки. До Австралії (Сіднею) приїхала в 1950 р. Працювала 28 р. в лікарні як допоміжна сестра. Активна в сестрицтві та член церк. хору при парафії св.Афанасія Лубенського в Ґренвілі.

ОСТРОВСЬКИЙ МИХАЙЛО (OSTROWSKYJ MICHAEL). Нар. 25.10.1921 р. в м.Миргород, Полтавська обл., Помер 30.04.1989 р. Православний. До Австралії приїхав 18.08.1948 р. Був одружений з Євдокією Кириленко. Діти – Ольга та Володимир. Батьки були розкуркулені, пережив великий Голодомор в Україні 1932-33 рр. В часі 2-ї світової війни 18 місяців був у німецькому полоні. Закінчив середню освіту в Україні, вступив до Харківсь­кого медичного інституту. Закінчивши один рік, наука була перервана військовою службою і був висланий на фінляндський фронт. Під час війни на західньому фронті попав у військовий полон у Німеччині. У 1946 році поступив до Укр. Університету, факультет інженерії, відділ хеміко-технологічний в Реґенсбурзі, який закінчив з успіхом у 1948 році. З приїздом до Австралії в серпні 1948 поступив до залізнодорожного інституту, де закінчив 3-місячний вишкіл «портера» і на цій праці відробив 2-річний контракт. Після контракту працював аж до пенсії в авто-індустрії в Аделаїді як 1st Class Dyesetter and Toolmaker. Від 1951 p. належав до Укр. Громади. Неодноразово був членом управи, а також головою контр. комісії. Був одним з чільних організаторів суботньої школи в Сітон Парку та членом Батьк. к-ту. В 1953 р. був промотором 3-тисячної демонстрації для відзначення Голодомору в Україні 1932-33 pp. Співзасновник УАПЦеркви в 1950 р. в Аделаїді, довголітній секретар Параф. Ради. Був секретарем Міжпарафіяльного  Комітету ту для відзначення 50-ліття УАПЦ та жертводавцем на церковні та громадські потреби, а також жертводавцем ДОБРУСу. Багато спричинився до розбудови союзниками в Аделаїді Музею Укр. Мистецтва, будучи членом його Дирекції в 1979-1985 роках. Переселившись до Ньюкастелю (НПВ), став членом місцевої Громади та був одну каденцію членом її Контр. Комісії.

ОСТРОВСЬКА Євдокія, гром. діячка, голова Крайової Управи Союзу Українок Австралії. До Австралії приїхала в 1949 р. Вперше поселилась в Аделаїді, де була співзасновницею-головою СУПА та Жін. Музею укр. мистецтва. Згодом переїхала до Ньюкастелю, де заклала відділ СУ.

ПАНАСГІР НАДІЯ, дівоче прізвище – Бромот, (PANASHIR NADIA). Нар. 24.10.1923 р. в містечку Опішні, Полтавщина. Православна. До Австралії приїхала 20.3.1949 р. Одружена з Кузьмою Панасгір, середня освіта, бухгалтерка. Активна в культ.-громадських і церк. організаціях. Член УГВ від 1952 p., 2 роки референтка преси. Секр. Стейт. Управи 6 років, голова контр, ком. Кр. Управи СУА 6 років. Член Укр. Вільного Козацтва в Мельборні, від 1980 р. писар, пізніше – голова контр. ком. Член Союзу Гетьм.-Державників і скарбник від 1984 р. Організаторка Кпюбу Старших громадян у Мельборні (1985), голова клюбу від 1987 р. Член Т-ва будови Старших в Мельборні від 1984 р. і член Дирекції Дому. Голова С-тва Св. Покровської парафії в Ессендоні (4 p.), співає в хорі, скарбник. Член комітету ЕДУА на стейт Вікторрію, член К-ту «Українці в Австралії за Київ. Патріярхат». Після контракту працювала кондукторкою трамваїв 10 років. В 1964 р. закінчила бухгалт. курси, отримавши диплом в Ґеммінґвай Робертсон Коледж, працювала в укр. фірмі «Карпати» в Мельборні. Грамоти: ФУСА (з чоловіком), меценат Укр. Дому Старших (з чоловіком), Австрал. Олімп, комітету (1996). Почесне членство УГВ (1996), почесна грамота Австрал.«Ротарі Клюбу» за довголітню працю для добра укр. спільноти.

ПАНАСГІР КУЗЬМА (PANASHIR KUZMA). Нар. 1913 в Україні. Православний. До Австралії приїхав 20.03.1949. Одружений з Надією Бромот. Нар. школа. Член УГВ і член УАПЦ в Мельборні, жертовний на громадські і церковні потреби: отримав Грамоту фундатора ФУСА, Грамоту УАПЦ і Грамоту мецената Австрал. Олімп. Комітету у Мельборні. Працював у трамвайному відділі в Мельборні.

ПОЛІШКО ГАВРИЇЛ (POLISHKO HAWRYIL). Нар. в 1900 р. на Полтавщині в сім’ї високого козацького старшини. Закінчивши народню школу, вступає разом зі своїми двома старшими братами до Армії УНР в часі визвольної боротьби України (2-й Запорізький полк). Найстарший брат був комендантом міста Пирятин на Полтавщині і обидва впали в боях з большевиками, обороняючи це місто від червоної навали. Поховані біля села Капустянці, Полтавщина. Сам же був ранений і лікувався по селах таємно. В Києві закінчив Робітфак. а пізніше – Політехнічний Інститут зі званням інженера-механіка. Допомагав численним селянам влаштуватися в Києві й інших містах України, переховуючи їх в себе на квартирі. Був арештований і висланий в Сибірський концтабір Біробіджану. Завдяки широкій акції вірної дружини в урядових чинниках, з великою небезпекою для себе і дітей був врятований від смерти в Сибіру та реабілітований і жив у Києві, де працював за фахом, як інженер, в містечках Буча, Бучанка, Ірпінь біля Києва. В Ні­меччині працював на фабриці паперу, а в таборах ДіПі був таборовим інже­нером в м.Дінкельсбаль, Баварія. В Австралії поселилася родина в Аделаїді в 1949 р. Мав двоє дітей — доньку Валентину та сина Володимира, який вчився в Київському Гідромеліоративному Інституті, а в Австралії від 1964 р. працював помічником інженера у відділі старшого інженера залізниці в Аделаїді аж до відходу на пенсію, працюючи одночасно в СУМ з 1946 року.

ПОЛІШКО Тетяна (ПА), активна в громадському житті Аделаїди, чл. хорів «Ластівка», «Гомін» та церкви Св.-Михайлівської УАПЦ, меценат КУА. Виховала дітей Юрія і Наталку в національному і релігійному дусі.

ПОЛІШКО Володимир (ПА), інженер, активний діяч СУМу в Аделаїді, довголітній член представництва ФУСА в ПА, меценат КУА.

ПРАДУН ТЕТЯНА (PRADUN TANIA). Нар. 28.02.1938 в Україні, в м.Лубни на Полтавщині. З батьками Борисом і Зінаїдою Карпенками та сестрою Зоєю в 1943 виїхала до Німеччини, а до Австралії (Аделаїди) приїхала 25.05.1949 кораблем Oxfordshire. Одружена з Іваном Прадуном. Діти: Марко, Петро і Леся (Олександра). Закінчила в Аделаїді університет дипломом з фізіотерапії. Працює по фаху у власній практиці. Колишня членкиня Студент. Громади та HTШ. Коротко була диктором укр. радіомовлень. Співає в Хорі УГПА «Гомін», належала до танц. групи «Коломийка». Від дитинства член Пласту, виховниця в Стан. Старшині, в Крайовому  Пласт. Старшині, була співзасновницею куреня «Степові Відьми». Член Чорнобильської Фундації. Закінчила курс українознавства в проф. Яр.Рудницького.

РОМАНОВСЬКИЙ Микола (ROMANOWSKY NICHLAS), біолог, ботанік; Нар. 03.05.1954 року в Мельборні. Його батьки та прадід Лазорський Микола (Кор­юшко) еміґрували до Австралії після Другої світової війни. Вищу освіту здобув в Університеті ім.Монаша в Мель­борні з ділянки біології, ботаніки й зоології. Кілька років викладав при­родничі науки, головно біологію, але основна його увага була звернена на садівництво й аквакультуру. Те­пер займається виключно працею у своєму розсаднику Dragonfly Aquatics (Форест, Вік.), де має найбільший в Австралії вибір водяних та боло­тяних рослин (екзотичних і тубіль­них), типових для ПА. Його статті друкуються в журналах — Australian Plants, Gardening Australia, Your Garden, Austasia Aquaculture, Grass Roots та ін. Автор книжок: Water and Wetlands Plants for Southern Australia (1992), Grasses, Bamboos and Related Plants in Australia (1993).

СВЕРИДІВ МАРІЯ (SWERYDIW MARIA), дівоче прізвище Тополя. Нар. 23.10.1921 в м.Полтаві. Віровизнання: УАПЦ, одружена. Діти: дочка Саша, син Євген. Освіта: повна середня. Членство: Укр. гурток та Параф. Рада Св. Преобр. парафії у Блектавні.

СЕРДЮК МИКОЛА, отец, свящ., голова Консисторії УАПЦ. Нар 12.12.1935 на хуторі Назарівка, Лубенського р-ну, на Полтавщині. До Австралії з батьками та братом Олександром прибув 1951 р. 1958 поселився у Брізбені, де став настоятелем і довголітнім головою параф. Ради Св.Миколая (1967-1993). Уділяв духовну опіку парафії Св.Нікола Вільної Сербської Православної Церкви і парафії Св.Покрови УАПЦ в Брізбені-Вуллунґаббі (1978-1982). У 1975-1988 очолював Консисторію УПЦАвА. Активний у житті УГ Квінсл., вчив в укр. школі ім. українки, провадив гром, хор, відзначений поч. членством УГК. Фундатор ФУСА-КУА.

СЕРДЮК ТАЇСА, пані-матка (дівоче – Костенко), нар. 29.01,1938 в Макіївці, Донбас. Родина Костенки – Петро і Ксеня з дітьми +Віктором і дочкою Таїсою прибули до Австралії 1948 року. Пані-матка Таїса активна в церк. і громадському хорах, Братстві й Сестрицтві. Про пожертви отця і пані­матки знають не лише в Австралії, айв Україні.

СЕРДЮК ІВАН (SERDIUK JAN). Нар. 03.12.1923 р. в с.Яхники, Лохвицький р-н, Полтавська обл. Православний. До Австралії приїхав 9.8.1948 р. Самітній, син: Ранал Сердюк. Закінчив десятилітку та один рік університету Член УКТКпюбу. Працював робітником, відтак машиніс­том та шофером на трамваях. 1997-го року переїхав з Сіднею до Брізбену. Добродій «ВД».

СТРИШИНСЬКИЙ Анатолій, правосл. священик. Нар. 07.04.1899 р. на Полтав­щині. Закінчив Полтавське дух. училище. 1918-19 поручник Армії УНР, 1925 диякон УАПЦ. 1942 висвячений на свящ. Харківським архиєп. Ф.Булдовським, в 1943 році настоятель парафії в Ґайденав (Нім.). До Австралії приїхав в 1949, був свящ. парафій Гомбуш, Ньюкастель, Редферн, Блек-тавн. Від 1960  року –  настоятель Св.-Миколаївської парафії УПЦА в Кабраматті. Меценат ФУСА-КУА, добродій «ВД».

ТАРАС Таїса (TARAS TAISA), солістка-сопрано опери; Нар. на Полтавщині. Вчилася у Київській Консерваторії, а під час Другої світовоїй війни в Муз. Академії ім.Ліста в Будапешті. Стажувалась в Німеччині у професорів А.Лянґа та Марії Івоґ’юн. Виступала з міжнар. симфонічною оркестрою. Від 1950 в Австралії; солістка Ново австралійської Опери в Мельборні, з 1953 – Нац. Опери в Сіднеї, пізніше перейшла до Elizabethan Theatre Trust Opera Co. Відомі ролі: Марґарита в „Фаусті”, Джільда в „Ріґолетто”, Лео­нарда в „Трубадурі”, Мімі в „Боґемі”. Брала участь в укр. концертах у Сіднеї, співала на радіо.

ТЕРАВСЬКИЙ МИКОЛА (TERAWSKY MYKOLA). Нар. 26.05.1902 в родині священика, настоятеля Соборного храму в Білій Церкві (Київщина). Православний, член Святопокровської Парафії УАПЦ в Сіднеї. Одружений. Дружина – Катерина, народжена на Полтавщині. Діти Володимир, Жорж та Микола. Вчився в реальній гімназії. З шкільної лавки 17-літнім юнаком вступає до Армії УНР (Військової оркестри). В 1920 р. під час боїв з червоною бригадою Котовського попав у полон. Від розстрілу був врятований, тому що був взятий, як музикант, до червоної військової оркестри. Друга Світова війна застає його капельмайстром оркестри бронетанкової бригади в ранзі воєнного інтенданта другої ранґи. В боях під Києвом в 1941 р. був поранений і попав у німецький полон. Після закінчення війни в Німеччині стає співвласником Українського видавництва «Універсальна бібліотека». Приїхав до Австралії в липні 1949 року. Працював на залізниці та металевій індустрії, а від 1953 року – на власній птахофермі. Жертводавець на будову Центр. Рідної Школи. Мист.-музичний дорадник Дівочого Ансамблю «Верба» при ЦРШколі ім. кн. Ольги. Писав рецензії на музичні теми для «Вільної Думки». Член УВК. Помер 30.01.1992 року, похований на укр. секції кладовища Руквуд у Сіднеї.

ТЕРАВСЬКА КАТЕРИНА (TERAWSKY KATERYNA). (дівоче прізвище – Рябчевська-Горленко). Нар. 27.10.1904 в родині священика (благочинного) на Полтавщині. Православна. Одружена другим шлюбом з Миколою. Діти: Володимир, Жорж та Микола. В 1920 р. закінчила 7 клясів жіночої гімназії в м.Прилуки. Згодом навчалася на Вищих учительських курсах і вчителювала в початкових та неповно-середніх учбових за­кладах України. Після арешту та розстрілу першого чоло­віка в половині 1930-х років совєцькою владою була позбавлена можливости вчителювати. З 1946 р. співвласниця в Німеччині Укр. видав­ництва «Універсальна бібліотека». До Австралії приїхала в липні 1949 року. Працювала в харчовій та легкій індустрії, а з 1953 року на власній птахо­фермі. Померла 28.06.1969 року похована на укр. секції кладовища Руквуд.

ТКАЧ Олександра (TKACH ALEXANDRA), дочка Нитченка Дмитра, псеводнім Леся Богуславець, радіожурналістка, письменниця; Нар. 23.06.1932 в м.Зіньків Полтавської області. Еміґрувавши до Зах. Німеччини, закінчила укр. гімназію в Еттлінґені. 1949 приїхала до Австралії і поселилася в Мель­борні. Від 1978 готувала й провадила (поруч з іншими) укр. радіогодини на держ. радіо ЗЕА (Мельборн), а від 1989 очолює укр. програму на тій же радіостанції. Авторка зб. гумо­ресок (часто сатиричних) про укр. життя в Австралії „Який Сава, така й слава” (1979), белетризованих подо­рожніх репортажів з України „На про­щу до рідної землі” (1984) і „Від Находки до Чернівців” (1988, вида­них у Мельборні.), а також – „Моя австралійська кума” (Дніпропетровськ, 1991). На­писала понад 50 оповідань, опублі­кованих в укр. часописах діяспори.

ТКАЧ Юрій, (TKACH YURI), внук Humченка Дмитра і син Ткач Олексан­дри, перекладач, видавець, книгар; Нар. 17.02.1954 року у Мельборні. У Мельборнському Університеті здобув ква­ліфікації інж.-електрика (1972-76) і працював у держ. телефонній кор­порації. 1978 року заснував і постійно веде вид-во і книгарню Байда”. До 1990 появилося англ. мовою (перев. у Мельборні) 15 книг укр. авторів у його перекладі, серед них: зб. укр. оповідань 1920-30-их pp. Before the Storm (Енн Арбор, США, 1986), зб. укр. прози Австралії On the Fence 1985, романи „Собор” Олеся Гончара в перекладі Т. і Леоніда Рудницького (The Cathedral, Філядельфія, 1989), „Побратими” В.Шевчука (Blood Brothers, 1980), „За ширмою” Бориса Антоненка-Давидовича (Behind the Curtain, 1980), зб. повістей і опові­дань Across the Bridge (1977), In Stalins Shadow Анатоля Дімарова 1989, Hard Times Остапа Вишні (1981), Apostle of Immortality Оле­ся Бердника (1984). Від середини 1970-их років Ю.Ткач одним із перших плекав зв’язки з Україною. В управі Т-ва Укр. Промисловців і Підприємців (1986-89) сприяв поїздкам в Австралію письменників і діячів Нар. Руху України. У 1981-83 жив у Торонто, Канада; з 1989 працює у Києві пе­рекладачем і видавцем.

ЦИБУЛЬСЬКИЙ Василь, маляр, нар. 14.03.1904 в с.Гряково Карлівського повіту на Полтавщині, помер 06.11.1992 року в Джілонґу. Закінчив Харк. Художній Інститут, навчався у Ленінґрадській Академії мистецтв. До Австралії приїхав у 1949, поселився в Мельборні. Виконав багато портретів, театр. декорацій, малював іконостаси тощо. Чл. і голова мельб. секції СУОМА.

ШЕВЧЕНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (SZEWCZENKO WASYL). Нар. 21.02.1900 р. в містечку Котельва, Полтавська обл. Помер 25.12.1978 р. в Мельборні. Православний. До Австралії приїхав в червні 1949 р. Був одружений з Анастасією Троян (пом. 04.02.1986 p.). Син Всеволод. Інженер-електрик, диплом Київського Політехн. Інституту 1928 р. Член Асоціації Професійних  Інженерів Австралії. В роках 1928-1943 працював в енерґетичній системі Донбасу (в «Доненерго») на керівних інженерних посадах. В 1944-1949 в Зах. Німеччині інженер у фірмі Бравн Бовері (ВВС) і Інтерн. Орг. Біженців (I.R.O.). В Австралії працював в Стейтовій Електричній Системі Віктори (S.E.C. of Vic.) і був членом Асоціяції Професійних Інженерів Австралії. Активний і жертовний в громадському і церковному житті. Був членом Епархіяльної Ради УАПЦ. З дружиною Анастасією впродовж довгих років співав в церковних хорах парафій УАПЦ. Обоє поховані на православному цвинтарі в Мельборні.

ШЕВЧЕНКО ВСЕВОЛОД ВАСИЛЬОВИЧ (SHEVCHENKO WSEVOLOD). Нар. 09.08.1925 р. в м.Полтава. Православний. До Австралії приїхав в червні 1949 р. Одружений з Вірою Федорко. Діти: Леся (одружена з Andre Gillezeau), Олег і Таїса. Інженер-механік. Отримав матуру в укр. гімназії в Етлінґені і фіз.-математичний факультет Ґейдельберзь­кого унів. в Зах. Німеччині та дипл. інженера-механіка Королівського Інституту Технології в Мельборні в 1963 р. Працю­вав в автомобільній індустрії у фірмі «Дженерал Моторс Голден» (G.М.Н.), де керував конструкторським бюром. Член Асоціяції Інженерів. Активний в укр. громадському житті з 1984 Р-^н Улрави Союзу Укр Організацій Австралії (СУОА), де був секретарем (1984-1992) членом і головою Контр. комісії, членом редколегії Другого тому книжки «Українці в Австралії». Член Управи Укр. Центр. Шкільної Ради Австралії (УЦШР) з 1984 р де був секретарем (1984-1991 р.) і є членом Контр. Комісії. Фундатор вищих укр. студій ДоФУС в Мельборні і ФУСА в Сіднеї. Фундатор Нар. Дому Української Громади Вікторії.

ШЕВЧЕНКО ВІРА ВАСИЛІВНА (дівоче прізвище – Федорко) (SHEV­CHENKO VERA). Нар. 02.04.1927 р. в Єленці, Біловіжська пуща, Польща. Православна. До Австралії приїхала в 1956 р. Одружена з уродженцем Полтави Всеволодом Шевченком. Діти: Леся, Олег і Тая. Середня освіта. Здала матуру в укр. гімназії в Ашаффенбурзі (Німеччина). З переселенчого табору в Ашаффенбурзі з батьками в 1949 р. виїхала до Нової Зеландії, а в 1956 р. переїхала до Австралії. Відзначена Благословенною грамотою Епархії УАПЦ за працю організатора і керівника нед. школи в 1965-68 в парафії Св. Тройці в Мельборні. Активна у виховній праці Пласту в 1947-1981 і нагороджена орденом Св. Юрія в сріблі за працю виховниці, гніздової, Кр. реф. на Нову Зеляндію та реф. Пластових журналів в Австралії. Від 1964 учителювала в укр. школі ім.Л.Українки в Нобл Парку, де викладала літературу, складала монтажі і підготовляла учнів до шкільних свят. Нагороджена Почесною грамотою Укр. школи ім.Л.Українки. Виготовила конспекти літератури від 5 до 10 кляси і склала шкільні програми навчання літератури (програми навчання УЦШР 1981 p.). Від 1981 р. член управи УЦШР та член редколеґії інформ.-метод, журналу УЦШР. В 1997 р. іменована Почесним членом УЦШР за 27 років праці в Рідному шкільництві Австралії. Фундатор україністики в університеті ім.Монаша в Мельборні. Член управи і заст. голови Т-ва сприяння ДЦ УНР в Мельборні і нагороджена Грамотою ДЦ УНР.

ШЕВЧЕНКО ОЛЕГ ВСЕВОЛОДОВИЧ (SHEVCHENKO OLEH). Нар. 31.05.1958 р. в Мельборні. Православний. Самітній. Закінчив укр-во та Педагогічну школу в Рідній школі ім.Л.Українки в Нобл Парку (біля Мельборну). Належав до авторів-початківців Мельб. літ.-мист. клюбу ім.Василя Симоненка і мав надрукованих декілька оповідань у «Вільній Думці», «Юнаку», «Молодій Україні» та в альманасі «Новий Обрій». Був нагороджений УЦШР Австралії за письмову працю про Україну англійською мовою «What do you know about Ukraine» (122 стор.) в 1971 p. Студіював гуманістику в університеті La Trobe в Мельборні. Пройшов курс Organic growing of fruit and vegetables (College of Horticulture). Працює в своєму бізнесі вирощування фруктів та овочів органічним способом (без застосування хімічних речовин) Ollie’s Organics.

ШЕВЧЕНКО ТАЇСА ВСЕВОЛОДІВНА (SHEVCHENKO TAYA). Нар. 06.04.1963 р. в Мельборні. Православна. Скінчила Укр-во та Пед. школу в укр. школі ім.Л.Українки в Нобл Парку. Танцювала в Ритмопластичній студії артистки Ірини Залеської. За твори відзначена на конкурсах молодечої творчости Літ.-мист. клюбу ім.В.Симоненка в Мельборні. Пластунка. Здобула ступінь бакалявра гуманіст, наук (ВА) в Мельб. університеті в 1983 р. Закінчила україністику в університеті ім. Монаша в 1985 р. В 1987 р. здобула в La Trobe унів. ступінь Bachelor of Social Works, а в 1997 p. в R.M.I.T. в Мельборні осягла — Graduate Diploma of Business (Management). Два роки (1982-94) вчителювала в укр. школі в Нобл Парку. В 1984-88 pp. працювала в бюрі Ресурсів та імміґрації в Укр. Громаді Вікторії, а в 1990-93 в бюрі Сусп. опіки. В 1988-91 pp. працювала у відділі Україністики при університеті ім. Монаша. За проектом д-р С. Вотерс (Dr. Elizabeth Waters) про Голодомор в Україні 1933 р. переводила інтерв’ю із свідками по різних стейтах Австралії, записуючи свідчення на касети, які зберігаються у Національному університеті в Канберрі. Працювала над проектом Український Театр в Австралії. Ред. співробітник Енциклопедії Української Діяспори том 4 (секретар австрал. бюра редакції). Працює у лікарні менеджером Aged Care Community Sevices у Мельборні.

ШЕМЕТ Богдан(SHEMET BOHDAN), – інж.-агроном, гром. і політ діяч. Нар. 17.07.1903 на Полтавщині, помер у Мельборні 15.04.1992  року; небіж Шемета Сергія. Від 1920 року – на еміґрації; вищу освіту здо­був в  Університеті Ґеттінґену, Німеч­чина (1927). У молодому віці вклю­чився в гетьманський рух, мешкав у Німеччині й Чехії (до кінця Другої світової війни), Франції (одразу ж по війні) та в Австралії (від 1949). Шемет активний у громадському житті – голова УГВ (1952-54, 1960-61), заступник голови СУОА (1954-55) та гол. (1958-59). Звич. чл. НТШ в Австралії, чл. ба­гатьох його управ, в 1972 – гол. Очолював довший час головну уп­раву СГД в Австралії.

ШЕМЕТ Сергій (SHEMET SERHII) інж., землевласник, гром. і політ, діяч; Нар. 06.06.1875 в с.Олександрівці Пол­тавської губ., помер – 05.05.1957 в Мельборні. Походив з козацько-шляхетського род Шемет-Кежгайло у. Студіював в Політехн. Інституті в Петербурзі. З молодого віку брав ак­тивну участь в укр. гром, і культ, житті. Вже до революції співпрацю­вав з М.Міхновським, Д.Донцовим, В.Липинським, І.Леонтовичем та ін. Один із засновників газети „Хлібороб” (Лубни, 1905) та Укр. Партії Хлі­боробів-Демократів у Лубнах (1917); виступав за українізацію уряду П.Скоропадського, але проти антигетьманського повстання у листопа­ді 1918 року. На еміґрації з 1919 у Тарнові (Польща), Відні, Берліні, Парижі й після 1952 року – в Австралії. Особистий секретар Ясновельможного Гетьмана Павла Скоропадсько­го в Берліні та член ради присяжних СГД. На еміґрації від 1919 року разом з В.Липинським  активний у монархістському Українському Союзі Хліборобів-Державників (1920), співробітник журналу «Хліборобська Україна» (1920-25) та інших гетьманських видань.Був провідною постаттю геть­манського руху на еміґрації. Висту­пав у пресі, автор праці „Занепад укр. Державності” та „Микола Міхновський. Посмертна згадка” (Берлін, 1925), що тут мною публікується. В Австралію приїхав до свого небожа Богдана. Незважаючи на поважний вік, Сергій Шемет цікавився суспільним життям; його обрано почесним чл. УГВ.

ШМИНЕЦЬ НАДІЯ ЮХИМОВНА (SZMYNEC NADIA). Дівоче прізвище – Хандак. Нар. 26.12.1918 р. в с.Мартинівка, Кобеляцький р-н, Полтавська обл. Віровизнання: Укр. Православна Церква. До Австралії приїхала 27.05.1949 р. Одружена, чоловік (покійний) Василь Шминець. Син Віктор, донька Ірена. Медична сестра. Засновниця Укр. Прав. Церкви в Ньюкастелі, голова Сестрицтва УПЦеркви в Ньюкастелі. Учителювала в Укр. Школі в Тарро на протязі двох років.

…Має полтавське коріння й особливо активна суспільно-громадська  діячка у Мельборні Тетяна Захаряк (з дому – Волинець), яка отримала наступні  академічні кваліфікації –  Diploma of Chiropody/Podiatry (South Aust Institute of Technology – SAIT);  Diploma Community Welfare Services (In Service -Dept Community Welfare;  Services/SAIT);   Bachelor of Social Work (Preston Institute of Technology);  Master of Social Work in Human Services Management (LaTrobe University);  Williamson Fellow – Community Leadership Victoria – Victorian  Leadership Program;  Board Orientation Certificate (Victorian Leadership Program); Master of Business Administration (HRM) – Swinburne University. Під сучасну пору пані Тетяна – очільниця Іміграційного Комітету СУОА, секретарка місцевої Управи Ліґи Вільної України (ЛВУ) та Крайової Управи ЛВУ та Заступниця Голови, Обласний Провідник ОУН, Голова Української Католицької Епархіальної Фінансової Ради, від 2014-го донині, Member Multicultural Committee Essendon Council; Member Curriculum Advisory Board Master of Business (HRM) School of Entrpreneurship Swinburne University 2010-2013. Захаряк Тетяна, у листі до мене, зокрема, писала: «… Наша Мама – Тетяна Черевань (Волинець) (12/2/24-22/1/2017) народилася у старовинному селі Глинськ, у Полтавській Області у 1924 (році), доня найстарша патріотичним батькам Матвійові та Хемійці Черевань – з козацьких родин. Народилися у родині ще дві доні Галя i Соня та сини Гриць та Іван. Про мамині молоді літа можна дуже багато сказати бо вона мала 8 і 9 років коли стала живим свідком Голодомору 1932/33.   – Мама багато разів публічно розказувала про цей ґеноцид. Вона вірила, що Бог її залишив на світі, щоби вона могла про Голод розказувати. Скороченю про це згадаю, хоча багато чого потрібно сказати. Матвій Черевань, мій дідусь, та його родичі не погодилися вступити до колгоспу і так на Свят Вечір у 1933 комуністи призначили цілy родину на знищення. Мали арештувати Тата ТетяниМатвія, а він втік на Донбас де почав працю у вугільних викопах. Вважав, що зможе звідти посилати гроші та пакунки для родини. – Прийшла до хати буксірна бригада на Свят Вечір. З хати забрали все, усю живнiсть, навіть з печі витягнули пиріжки, які Хемійка пекла на Свята, і маленьке горнятко з зернятками а з стайні забрали корову, телицю і свиню й все зерно. Хемійка просила, щоби хоча б корову не брали, щоби було чим дітей годувати, на це один з катів вдарив її в груди крісом. Вона впала на сніг непритомна. З живністю стало чим раз гірше. Вони їли травичку, буряни, троха закопаної картоплі і лушпиння від картопллі, смоктали кісточки і що могли знайти. З початком червня 1933-го року вмирає Cоня, а тоді – Іван. А тоді Хемійка дуже захворіла і не мала силу далі шукати їжу, а мама наша була дуже напухла й немічна,  так як і її сестра Галя, вони сиділи на порозі чекаючи на смерть. 11-ого липня Хемійка вмирає з голоду, а незадовго – й Грицько.  Якось мама і її сестра вижили цю страшну подію. Батьки Матвія також померли з голоду i  його дядько. Матвій пізніше був арештований. НКВД тортурувало його один рік. Він знов одружився зі вдовою,  котрої уся родина загинула від Голоду, і вони мали ще одну дочку Олю. – Пізніше Мама наша перейшла короткий курс виховательки для праці в дитячім садочку тому, що її побажаний Курс трикотажу вона відкинула,  бо треба було говорити російською мовою. Її батьки усе говорили, щоб вона незабувала свою рідну українську мову. – В 1942 році Німці установили насильницький набір робітників на працю до Німечинни та Австрії. Кожне місто й село мусіли дати призначену кількість робітників для примусового вивезення. Маму приділили на транспорт до Австрії ще з п’ятьма людьми з її села. Везли людей в товарових вагонах.  По дорозі набирали більше й більше людей. Уявіть собі, подорож від Полтави до Лінцу тривала один місяць! А батько її у той рік попав у німецький полон,  звідки він пізніше утік. – Побіч  прикрих обставин, тяжкої роботи тa бомбування, Мама пізнала свого любимого чоловіка Осипа у Вельсі, Австрія, де вони й побралися. Осипа примусово забрали до Польської армії з його села Остров біля Тернополя. Він опинився в Австрії, де працював під час війни як шлюсер. Мама була преділена йому до помочі. У 1944 році народилася їхня доня Галя. –  В 1949 році вони припливають на кораблі «Вустер Віктор» до Австралії, до Аделайди, в Порт Аделайд, де у 1951 році  нарoджується друга донька Тетяна,  а у 1952 році третя донька – Марія Ярослава. – Після табору для біженців у Вуцейд, де  мама стала Хресною Мамою Наталії Іванів Моравської, та відпрацювання татового контракту на Райвальсі, тато збудував барак на Кройдон Парку з допомогою українських сусідів, де ми жили у трьох кімнатах,  аж поки ми перенеслися на тім самім блoці до мурованoї хати,  яка була збудована у 1958 році.  – Мама дуже хворіла в тих перших роках, вона мала ревматизм, недокров’я та наслідки фізичні та психологічні з Голоду та війни. Побіч цього вона нас діточок прекрасно доглядала, пильнувала нашу науку й завдання, вишивала, шила нам і іншим однострої та чудові суконки, стала доброю кравчинею на своїй швейній машинці «Зінґер» («singer pedal sewing machine»), та кухаркою і кожного тижня у ней з’являлося якесь смачне печиво – пухкенькі пампушки, хрустики, медівники, тістечка, пиріжки. Мама вчила нас разом з татом любити родину, українські звичаї та Бога й Україну і бути вдячними за наше життя в Австралії. І так вони в повністю включилися в українське життя – Церква, Громада, АБН, СУМ, ЛВУ, Союз Українок, Українська Школа, і ми з ними. – Вони раділи, коли Галя вийшла заміж за Дмитра Моравського, Тетяна – за Романа Захаряка, а Славка – за Любомира Лаврівського. Але батьки сумували без них,  коли вони усі перенеслися до Мельборну. І тому вони також переїхали до Мельборну y 1985 році. Велику радість дали внуки Сименка, Любомир, Уляна і Тетяна. А тоді Сименка вийшла заміж за Михася Дудія і стала ще більша потіха, коли народилися правнуки Александер і Микола, а Тетяна вийшла заміж за Петріка Гриґорія. – Скільки безчисельних разів ми усі сходилися у батьків на  Mill Park на обіди, вечері, чаювання  та всілякі свята, разом ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти та засідання  й збори. – Коли тато помер після 65 років зразкового подружнього життя y 2007 році,  у мами, як мовиться, просто вирвалося з грудей серце. Але вонa продожувала передавати нам усім безмежну любов i ми далі ходили до церкви, на демонстрації, на всілякі концерти i збори аж майже до кінця. Вона ще була в Церкві на Службі Божі в Неділю перeд її смертю.  – Наша Мама була скромна, спокійна, лагідна і мила. Як немжона її любити. Ми знаємо, що наша дорогенька мама у Божих руках, та з своїм любимим мужем Осипом….».

Вражає, як на мене, й історія родини полтавців з походження Цибульських, які замешкали по закінченню Другої світовой війни в Австралії. Анна Цибульська із далекої Австралії на одному із Інтернет ресурсів  розповіла докладно про себе та своїх батьків – Василя та Антоніну Цибульських, еміґрантів з України. Мій батько, Василь Євгенович Цибулько (це його справжнє батьківське прізвище)  народився в 1904 році в с.Гряковому Чутівського району Полтавської області. Євген Романович Цибулько (мій дід) був агрономом. У батька було два брата. Старший, Теодосій Євгенович, був аґрономом, відомим не тільки на Полтавську область, але, можливо, на всю Україну. Йому присилали листи-подяки з багатьох міст України за його великий успіх у вирощуванні маку та різних сортів зерна. Про це було опубліковано в журналі «Україна», який ми виписували. Жив Теодосій Євгенович в селі Куликівка з дружиною Марією та сином Євгеном. Молодший брат, Іван Євгенович, був ветеринарним лікарем, працював в Сибіру, жив в Миргороді з дружиною Мариною, сином Віталієм та донькою Світланою. Василь Євгенович свого часу вивчав агрономію на бажання батька, але любов до мистецтва перемогла. Він студіював реалістичне мистецтво в художньому інституті в Харкові, між 1921-1929 рр., з професорами Прохоровим, Шароновим, Фьодоровим та Кокелем. – Після закінчення Харківського інституту Василь Євгенович вступив до Лєнінградської Академії мистецтв, де навчався у П.Кончаловського та Д.Кардовського. Між 1931-1942 роками, будучи професійним художником, він працював по професії і також одержував на замовлення малювати портрети багатьох видних персонажів, як Лєнін, Сталін, Молотов, Берія, Кіров, Постишев і багато інших. Василю Цибульському була також відповідальність організовувати художні виставки на Україні та в інших республіках. – Під час Другої світової війни під примусом німецьких офіцерів митець намалював портрети Гітлера, Кейтеля, Ґерінґа, генералів, офіцерів і військових. Після чого дали художнику велике признання, що Василь Цибульський є великий і надзвичайний мистець. – Мистець одержав премію за найкращий портрет «Селянин» та «Ріка вночі» у Львові в 1944 р. – Після війни в Німеччині він малював на замовлення для німецьких людей, для британських офіцерів, які посилали його роботи до Британії, Канади та Америки для приватних колекцій. – Він мав рекомендацію від британського командералейтенанта колонеля (підполковника) сера Едварда Малета, який був кузеном Ідена, колишнього Прем’єр-міністра Англії, за роботу Василя Цибульського для британців і наших українських людей в Німеччині в роках 1946-1947. – З підтримкою сера Едварда Малета митець організував і створив лялькову фабрику для добробуту та аби уможливити постачання продуктів і одягу для українських людей, дати їм заняття в тяжкий після війни час. Ляльки були зроблені в різних стилях, так як: танцюючі козаки з шаблями, дівчата в українських народних строях в співочих позах, немовлята та інші. Їх також було передано до Британії, Канади та Америки. – Мистець намалював портрети підполковникасера Едварда Малета і його дітей. Сер Едвард Малет представив роботи Цибульського художниці при королівській родині Англії, яка дала високу оцінку за роботи митця, а згодом передала йому через сера Едварда Малета цілу колекцію найкращої якості художніх матеріалів: фарби, пензлі, полотна і таке інше, що в той час в Німеччині було неможливим дістати.  В Австралію родина переїхала в 1949 році, спершу жили у Сіднеї, потім оселились у Джілонґу.  В Австралії Василь Євгенович одержав признання від п.Гаролда в 1951 р., який був покровителем мистецтва європейців в Австралії. Мій батько мав виставки своїх власних робіт: одну в місті Джілонґ в 1960р., другу в місті Мельборн в 1972 р., також у багатьох групових виставках. Мистець Василь Цибульський намалював портрет Голівудської зірки Джини Лоллобріджиди, коли вона була на турне по Австралії в 1975 р., мотивом чого було зібрати грощі на дітей, нещасних дітей. Портрет мусив бути розіграний на цю ціль, але Джина не дозволила й вирішила, що вона є власницею портрета і забрала роботу з собою. – Цибульський виграв призи на виставці Sunbury Rotary Club. Один за найкращу «Мертву природу» в 1978 р., другий за найкращий портрет в 1986р. Дві картини мистця знаходяться в музеї Ватикана (Італія). Другі дві роботи в українському музеї в місті Вінніпеґ (Канада). – Мистець також розписував на замовлення ікони в українських православних церквах: в Мельборні, в Джілонґу, в Аделаїді, в Канберрі, в Тасманії і в Білоруській церкві в Мельборні. – В 1989р. Австралійська організація Червоного Хреста влаштувала персональну виставку митця Василя Цибульського в центрі міста Мельборну, в StateBuildingCity. Декілька робіт було продано, одна із них куплена Японським професором. На цій виставці виступили наші бандуристки під назвою «Кольорит» під керівництвом Галини Корінь. Василь Цибульський помер 6 листопада 1992 р. і похований на Фовкнер-кладовищі в Мельбурні, де ховають православних українців. – Моя мама, Антоніна Гаврилівна Горохова, народилася в 1906 році в Суджі (провінційне місто біля Харкова). Її батько був службовцем, мати – воскобійником. Антоніна Гаврилівна втратила своїх батьків дуже рано, вони померли від тифу майже в один час. Два брати, Михайло і Леонід, будучи прапорщиками, вимушені були еміґрувати, один в Чехію, другий в Болгарію. Старша сестра Надія, фармацевт, виїхала в інше місто, де отримала роботу. – Антоніна Гаврилівна лишилася сама і самостійно, у віці 15 років, поїхала в Харків вчитися. Пізніше вона закінчила Харківський Інститут, де і познайомилась з майбутнім чоловіком, моїм батьком. Одружилися вони ще будучи студентами. – Антоніна працювала як педагог в українській школі в Австралії і одночасно виконувала медичні таблиці для лікарських потреб з рисунками людських органів та з художніми написами. – Так само вивчала ортодоксальне Українське стилізоване мистецтво, в яке входили квіти, природа, композиційні історичні картини козацтва, бандуристів, танцюристів і таке інше. – Анна Цибульська – донька Антоніни і Василя Цибульських, артистка, співачка (меццо-сопрано) і танцюристка. В Австралії закінчила Студію комерційного мистецтва в коледжі м.Джілонґа. На самих початках життя в Австралії, десь із 1960-их років, Анна приймала участь в різних концертових і театральних програмах зі співом або танцем. Була членом проф. хору під керівництвом Степана Коріня, також співала в жіночому квартеті, який був при хорі кер. С.Корінь. – Відомий бандурист і співак (баритон) Михайло Мінський на своєму турне по Австралії в 1976 р. дав 2 концерти в Мельборні і на останній концерт запросив до співучасті Галину Корінь і Анну Цибульську, на якому всі троє виступили з солоспівами, мішаними дуетами та тріо. – Впродовж 20 років Анна Цибульська була членом музичного театру ім.Лисенка під керівництвом Михайла Кліоновського, при якому були театральні скетчі, солоспіви, дуети, тріо квартети та квінтети. Ми виступали на українській мельборнській сцені в Ессендоні та по стейтах Австралії. В 1981 р. по запрошенню українських комітетів Англії ми виступали в багатьох містах Англії та Шотландії. – В 1971 р. я об’єдналася з трьома хлопцями під назвою «Запорожські козаки». Ми одержали контракт і виступали по багатьох містах Малайзії та місті Бенкок в найкращих готелях. Наші виступи складалися зі співами та козацькими танцями. – Крім того, Анна студіювала реалістичне мистецтво у свого батька. Будучи професійною художницею, малювала багато робіт на замовлення. Свої художні роботи, в тому числі портрети, Анна представляла на кількох виставках, вона разом з батьком розписувала ікони для українських церков. В 1977 р. виграла перший приз за найкращу мертву природу «Троянди». – В 2006 р. намалювала великий композиційний портрет Папи Івана Павла ІІ…».

Я колись давно листувався з Катериною Керик (з дому – Бреус), також полтавкою з походження, яка була вчителькою шкіл українознавства, громадською діячкою у Брізбані.- Її чоловік Іван Керик народився понад 100 років тому, 8 грудня 1919 року, в містечку Підбуж коло Дрогобича й після здобуття середньої освіти працював в системі кооперації. Під час німецької окупації працював в адміністрації міста Львова. Його батьки – Микола і Катерина Керики мали двох синів – Миколу та Степана, які стали членами ОУН. Степан загинув влітку 1944 року, виконуючи завдання зв’язкового українського руху опору в околицях Кривого Рогу. Іван під кінець війни подався на Захід, де перебуваючи в тодішній англійській зоні окупації, одружився з моєю землячкою із Полтавщини Катериною Бреус, з якою я деякий час листувався. Одним пан Керик з перших еміґрував до Австралії, де після кількох твердих років нового поселення здобув постійну працю у фінансовому відділі міської управи міста Брізбен (Західний Квінсленд), був активним у громадському житті українців в Австралії. Від 1959 року він упродовж десяти  років був референтом преси та інформації в управі Громади, дописував до  часопису «Вільна Думка»,  а згодом до часопису «Церква і Життя», постійно виготовляв обіжники для членства, працював у Батьківському Комітеті, викладав у школі українознавства, активно уділявся в Пластоприяті. Пан Керик мав сина Юрія, який по закінченю Квінслендського університету працював на державній праці в Канберрі, та доньку Наталю, дружина Катерина, наша землячка, була  довголітньою вчителькою, а пізніше – керівничкою «Рідної школи», батько її загинув на засланні на Байкалі, а мати, відбувши 15-річне заслання, згодом померла на батьківській полтавській землі. Помер український патріот Іван Керик після довгої і важкої недуги в шпиталі 22 жовтня 1972 року в Брізбені (Австралія)». – «Брізбан, 16.03.2008. – Вш. Пане Панченко. – писала мені св. пам. пані Катерина, – Ваш лист зі Святочними побажаннями… я одержала й за що щиро Вам вдячна та рівнож  з перших стрічок мойого листа до Вас прошу Вас вибачити, що не могла відповісти на Ваш лист вчасно… Вш. Пане Панченко, я щиро вибачаюсь, але пр себе я напишу дещо, на що маю можливість.: я народилася в 1924 році. Моє життя в дійсності не було легким. Ще з малого мойойго віку, як я пам’ятаю, що пережили в 1929 році на Полтавщині, хоч тоді я було 5-річною дитиною та і в час війни, коли мені було вького 17 з половиною років, коли німці забрали  на примусову працю в 1942 р. та й по закінченню війни по 3-х роках каторги, нас не повернули до дому й не звертали уваги на наші прохання, щою повернути до дому, до батьків, до рідних.  Та відповідали нам: «Ми виграли війну і не маємо фінансів вас відсилати до дому». І так ми зістались в тих самих таборах (в бараках). А коли Німеччина була розділена на 4 зони, ми зістались  в англійській зоні під доглядом англійського Червоного Хреста. Нас перевезли до меншого табору, дати нам працю – шити діточий одяг,  а нас забезпечили мешканням (бараки) та їжею і так ми прожили ще три роки. В той час в таборі ми пізнались  (я і І.Керик) й ми одружились в 1947 р., а 1948 р., коли вже не мали нагоди вернутися до рідних, – ми погодилися виїхати до Австралії по контракту на два роки працювати. Відробивши контакт у фармера, переїхали до Брізбану, до і мешкаю до сьогодня, та ніколи не можу забути в свойому життя, як обірвалось моє життя, коли ще 17,5-річною дівчиною забрали на примусову працю і навіть без прощання, більше не бачилась зі своїми рідними, татом і мамою. Приїхавши в Австралію з мужом в моному житті зайшли великі зміни й дні кращого життя, вже нашого родинного життя. Про нашу родину вже згадано з дописі «Посмертана  згадка» про І.Керика в газеті «Церква і Життя». Австралія – молода країна в порівнянні з іншими країнами. І за цей час, як ми живемо в Австралії, – маємо організовані українські громади, свої школи і церкви, де ми були активними членами, що дає нам можливість не забути наше походження, не забути рідних  й рідні землі – рідну країну. Моя особиста контрибуція була підтримувати нашу українську громаду в Брізбані, де я була учителькою в нашій Рідній школі, а деякий час – і рівнож керівником школи. А на старість осталась вдовою та й тяжко не можливо забути, та й не можна нарікати, бо це є по Божій волі. Вш. Пане Панченко, чи Ви думаєте з зібраного матеріалу, як буде можливо видати книгу, чи щось подібне, чи можливо буде придбати й нам, чи можна буде купити? З пошаною до Вас, К.Керик». – «…Моя душа не могла відважитися і написати, що мені є дуже болюче на душі, пригадувати про своє життя… Мені було тільки п’ять років, як нас вивезли в той тяжкий, страшний період в 1929 році, який діявся на Україні, на Полтавщині. Рівно ж були вивезені і два мої брати з родинами мойого покійного тата… Напевно, Вам відомо за що нищили, карали тоді людей безвинних в тих часах, у 1929 р., на Полтавщині… Ви рівно ж написали, що можете вислати свої книги, які Ви вже маєте. Я прошу: зробіть це…- 17.06.2008 р.».

Ось такими є біографічні інформації та спомини полтавців з походження, які по закінченню Другої світової війни опинилися на австралійському континенті, частина цих інформацій ввійшли до моєї книги «Українська Австраліана», а деякі матеріали публікуються мною тут вперше

Підготував* Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

*Переважну більшість світлин та інформацій взято упорядником та укладачем цього допису д-ром Олександром Панченком, автором книги «Українська Австраліана…», – із наступних книг  – «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966 та «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік, матеріалів вільного доступу в Інтернеті, хатнього архіву автора допису О.Панченка та інших джерел

Система Orphus