Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

“Родинні історії війни”: будні остарбайтерки з Полтавщини Катерини Лисенко

До 75-ї річниці перемоги над нацизмом Український інститут національної пам’яті проводить безстрокову акцію у соціальних мережах «Родинні історії війни». Спогади своєї матері Лисенко Катерини Андріївни ( 25.12.1925 – 26.06.2018) про пережите у період Другої світової війни записав краєзнавець з містечка Чорнухи на Полтавщині Микола Лисенко.

«Орали, сіяли, косили, копали для загиблих»

Я, Лисенко Катерина Андріївна (дівоче прізвище Шабельник) народилася у 1925 році. Батько мій, Шабельник Андрій Сергійович ,1886 року народження, проживав у селі Малижине на кордоні з Білгородською областю Росії. Моя мама Оксана Смаковська з с. Сінне Богодухівського району Харківської області.

Вступили німці у 1941 році. Усіх жителів нашого села Мерло Богодухівського району на Харківщині задіяли на сільськогосподарські роботи. Коровами орали. Я мала 16 років, була за погонича, а сусідський хлопець ходив за плугом. Орали, сіяли, косили , в’язали снопи перевеслом, складали в копи полукіпки. Молотили так: коні крутили ремінь, колесо крутилося і молотарка працювала. Намолочене зерно забирали і возами, і безтарками – це такий зроблений віз ніби як коробкою, для зерна спеціально. Батько косив, мати снопи в’язала. Я одне врем’я носила воду, косарям і в’язальницям. Була і самокоска, кіньми тягалася і косила. По тій стерні, де працювала самокоска, ходить було тяжко, ноги босі – усі в крові, а висока стерня колола ноги.

Харківщину брали два рази. Були німці в 1941 році, а тоді уже їх вигнали і знову совєтські війська вступили. Нашого батька заставили з району (Смаковський Матвій Петрович, брат двоюрідний мами нашої, прислав телеграму) відновлювати колгосп. Батько взявся. Недовго пробули совєти, знову увійшли німці. Пригадую, змусили після бою підбирать убитих, а потім копати на кладовищі ями на солдат погиблих і на коней. Перед відступом німців знову мали копати ями на убитих. А староста сказав мамі: «копайте на солдат і на себе». Коли закінчили, усі пішли додому, а ми стояли, ждали, що може нас у ті ями повкидають. Ждали-ждали, а нікого немає. Мама каже, ходімо додому, хай з дому тягне.

Батько утік у сусіднє село, поруч із лісом, до дочки Варі перебув там ніч і вранці пішов лісом аж у Золочівський район на станцію Чипили, де мешкала мамина сестра Лукія з чоловіком Олексієм. Після вигнання німців повернувся додому. І знову взявся колгосп відновлювать.

04.06.2017 р. З сином Миколою.

Нажали совєтські війська на німців, вони повтікали. Поліцаї і староста стрельнули угору і поїхали. Після війни староста появився, просився у властей, щоб жить тут. І власті сказали моєму брату Петру (він уже виріс за ті роки): староста просить дозволу, щоб поселитися тут. Петро відповів: «Він мою сім’ю ледь не перестріляв, я не згоден. А ні, сам його застрелю». Тож він десь поїхав до дочки.

Будні остарбайтерки: «ходять бауери – вибирають собі раба»

Коли увійшли німці, старостою став Іван Сердюк, поліцейським – Олексій Гарбуз. У 1942 році забрали сестру Галю в Німеччину, а мене у 1943 році. Галя працювала у м. Штетін, на заводі снарядів. Повернулася у 1945 році, восени. Мене забрали у 1943 році, на другий день Великодня, повезли до Харкова, а звідти на Київ. Продержали в Києві кілька днів, повантажили у товарні вагони. На дверях, з обох сторін, вооружонні солдати з вівчарками. Нікуди не пускали, крім води (набрати), якщо близько колонка.

с.Вальтроде. Ліворуч Катерина Шабельник. 1944 р.

Приїхали в місто Ортельсбург, Східна Пруссія. Дивимося: величезна колона людей, наче армія солдат. Різної національності: румуни, поляки, білоруси, українці, руські, чешки, молдавани, серби і т.д. Як глянеш – яка одежа різна! Ще ж і гуцули. Стоять збоку (німці), тільки сміються з нас. Привели на біржу. Там ходять бауери – вибирають собі раба. Мене взяв один. Він умів так балакать, що можна зрозуміть, от я йому й кажу: візьміть мою землячку Олену. Подивився і не схотів. Водив мене за собою та ще вибрав п’ять з Курської області, Мікояновського району, колгосп Комінтерна. Одну звали Поля, Назаренко Варя, ще однієї Варі не пригадую прізвище, Галина Рудич, Ольга Тимохіна. Усіх нас шість душ повіз до бауера (виявилося, цей чоловік не бауер, а простий німець, якого бауер послав за нами) в невелике село Вальтруде чи Вальдроде. Бауерських домів було не більше шести, двоповерхові, з усіма зручностями, але без газу,топили брикетом. У декількох жили німці, що працювали у бауера. Мали право держать корову, птицю. Бауер їм постачав корми для корови, брукву, давав сіна. Бауер був по прізвищу Плейнес Вальтер, дружина Лура, дочка чотирирічна Зігріт, брат Герберг, старший за Вальтера. Бабця, мати їх, Анна-Марія, мала близько 80 років. Мав 1200 моргів землі (слово «Морґ»  польсько-литовського походження, запозичене з німецької мови, де 1 лан (волока) мав 30 морґів; франконський лан мав 48 морґів. Дорівнював звичайно 0.57 га (прусський морґ — 0.2553 гаМ.Л.), ліс свій, своє кладовище. Було багато худоби. Клошталь (корівнік) мав усі зручності: підвісна дорога, силосні башти, на горищі сіно. Десь 200 дійних корів у 2 ряди стояли, поїлки біля кожної, доїльні апарати, але ними не користувалися, доїли вручну.

Отже, повели у будинок бауера. Подали піднос із нарізаними бутербродами (а ми їх тоді ще не бачили і не чули, що то за бутерброд). Повели у приміщення, поруч з кухнею, де миють, стірають.

Я.Лисенко. 1943 р. Німеччина.

Потім – униз, за будинок, у бункер на 20 місць. Мешкали у ньому 15 полонених й охоронець (вахман). Той мав кімнату окрему, під дахом, збудовану у стилі німецькому, отакої системи, як черевик. З іншого боку поселили поляка, у кімнаті, подібній до вахманової. Посередині звичайна, де полонені живуть. Нари, і там сплять. Будинок на два під’їзди. Довкола німці жили – ті, що працювали у бауера. Нас поселили внизу – під полоненими.

Вранці повели на роботу: дівчат – на польові роботи, мене – на кухню. У шефа працював управлінцем молодий хлопець Густав Ратай. Щодня давав наряди і полоненим, і дівчатам. З поля снопи звозили, складали. Сіно сушили на рейках, а отак типа три жердини угорів купі з’єднані і поперек також жердина. Складають сіно. Усередині пустота і з-під низу продуває. Усе це звозять на горище у корівнику. Коні четвериком, фура, погонич на коні верхом на корінній, сіють рапс на олію. Люпин на силос, сіють пшеницю, жита не було, кажуть, не родить. Весною ходять по полю, збирають камені, складають на узбіччі або кидають у трактор з причепом. Щовесни збирають і всього не визбирають. Другий камінь і трактор не витягне. Грунт витискає камені. Усі глухі дороги виложені каменем, скрізь асфальт, і поруч іде траса на Кенігсберг- побіля баурського помістя. Будинок на 25 кімнат, двоповерховий. У кожній кімнаті інша обстановка, посуд, коври на всю долівку. У герцимер (веранді) стільці з лози, крісла, круглий стіл і всюди вишивки гладдю. Навіщо їм треба було нас, українців, захоплювать – не понятно…

Мене німці звали «Каття». Працювала на кухні. Мусила топить плиту, вибирать у полі картоплю, чистить її. І обов’язково ходила зі мною дочка бауера Зіггріт. Ще мала стірать. А коли стіраємо, то топиться такий чан, на ножках великий, у ньому піддувайло, дверка, куди кидається брикет. Всередині вода і зроблено, як друшляк, – дві стулки разом, закладається біле, защіпається, ручкою крутиться і виварюється. Після стірки полощемо і на горищі вішаєм. Коли висохло – прасуємо. Ще кормила і ухажувала за домашньою птицею: гуси (ґези), каченята (енти), кури (ґіни). У дворі зроблений ставочок для гусей і качок. Заганяла на нічліг, мала закрить двері на ніч,замків не було, бо там ніхто не краде.

Ще були кури (ґіни), для них окремий сарай – з одної сторони вівці, посередині баня, а скраю курник. Кури реєструють. Тій, яка перше яйце знесла, чіплялася пластмасова кольорова трикутна пластинка з номером. Чіпляють під крило, висить знизу. За рік курка знесе яйця, хазяйка підраховує, скільки знесла та чи інша. Якщо мало, то ту курку ріже. Спеціально для цього висить зошит і номера кожної курки. Я ставила палички для підрахунку доходів. Тоді ловили ту курку на заріз.

Скот пасе один пастух з собакою. Якщо треба завернуть, дає команду собаці: «Зента, рум!»Тобто, заверни. Собака завертає: як ухопить по піджилки корову – відразу тікають. Телят випускають у ліс. Ліс кругом огорожений колючою проволокою. До самої осені телята предоставлені самі собі. Восени заганяють в сарай, у телят гній не вичищають до весни. Жолоб піднімається, як натоптали урівні з жолобом – піднімають вище. Гній товстим шаром гріє, телятам тепло.

1943 Лисенко Яків

У лісі гриби маленькі, малина росте, чорниця. Довкола маленькі озерця. Ми ідем у вихідний до лісу, їмо малину, співаємо і плачем. Поруч озеро велике, тягнеться 7 км, чуже. Там другий хазяїн, рибу ловить не можна, плавать, купаться можна. Ширина 1 км, довжина 7 км. На човні плавать можна. Тільки не ловить рибу, бо той хазяїн пожалується жандарму, посадять до концтабору. Поблизу села Калінау, Вільгенау. Найближчі міста – Зенсбург, Бішесбург.

Ще ж я забула, як нам хазяїн привіз взуття. Клюмпи дерев’яні, ще й носки задрані, мов човен. Як підняли ми плач! А він каже: це зимою не холодно в них Просимо, щоб ботинки, а підошва хоч і дерев’яна, то піде. Він достав нам їх.

Пробули ми до глибокої осені у Вальтруде, а потім нас трьох відправили на завод у Вестфалі, місто Дортмунд. Працювала на фрезерному станку, обточували до танків завіси на люки. Ведуть вранці на завод, чіпляємо свої номера на одній стороні спеціального стенду, увечері – уже на іншій стороні. Якщо чий номер не перевішений, відразу шукають ту людину. Кормить нас забороняли. Їли брукву немиту і 200 г хліба, каву без солодкого, хіба хто дістане сахарину. Давали увольнітельну на 2-3 години, але не завжди. Рядом французький кордон. Побули до весни в Дортмунді, началась бомбьожка, Америка бомбила. Одправили назад – до хазяїна.

У бауера літом багато роботи польової, сіять, полоть… На кухні працювала інша остарбайтерка. А я ходила на польові роботи. З нами ще була німкеня Ліна, дуже нарікала на бауера: шеф ось багатий, а у нас нічого немає. У неї було два брата, обоє на фронті загинули. Прийшла повістка Ліниному батьку, а він сказав: два сини погибли не знаю де, краще я тут помру. На березі під лісом повісився.

Навпроти нашого бункера-помешкання жила Шилінка Анна – стара вдова, сини були на фронті, мала землю, корови, коняку, фамілія її. У неї був іспанець, їй було трудно з ним общаться, а роботи багато. Шилінка відвезла іспанця на біржу, хотіла взять українця. Колись у 1914 році Шилінка жила на Житомирщині, вміла говорити українською мовою. Дали їй українця, після концтабору, Якова Лисенка, у якого було вєсу після концлагеря 46 кг. Анна каже: не довезу його. Перші дні нічого не робив, тільки ноги волочив. Став корови доїть, з одної корови все молоко вип’є і скоро поправився. Зразу як його побачили, полякалися, одні мощі, на лиці мох, думали старий дід. Познайомився він з кохом Яковом Дубовим, здружився. Умів гарно малювати, вірші складать. Став робить у Шилінки усю роботу, орать поле, сіять, косить, доїть. Годувала його нівроку. Він познайомився зі мною, це був мій майбутній чоловік, одружилися ми після війни у 1949 році.

Подорож на батьківщину

Коли руські війська підступили ближче, мої хазяїни все вивезли: посуд, речі і самі уїхали. Хазяїн з хазяйкою легковою машиною, а речі хтось другий кіньми. Полонених вивезли раніше. Їх під Кенігсбергом оточили руські, дальше їх судьба мені не відома. Нас оставили гнать скот. Прогнали кілометра три, не більше. Під хатою стоїть мазур (у Пруссії так звали корінних жителів), розговор похожий на польський, нам зрозумілий. Прусак старий каже: дівчаки, утєкайте ( дівчата, тікайте). Ми кажемо: боїмося, боїмося, бо за нами зольдат їде. Він каже: немає нікого, можете тікать. Поляк Алєкс каже: я пішов своїх шукать. Ми пішли в сусідній маєток бауера Залєвського, який дуже знущався зі своїх полонених. Знайшли барак, де ті жили, сирий, страшний. Не сподобалося і мерщій на трасу – до свого маєтку. Ідемо: гурт дівчат і Яків. А назустріч німецьке військо. Кричать: «цюрук» (назад)! Ми прокричали, що у тому маєтку будемо скот виганять. І ми пішли до свого маєтку. Понад трасою огорожа, а до свинарника теж огороджено великий клин, немов трикутник. Прийшли і заховалися у той сарай, де стодола (це велика клуня по-нашому). Упритул до неї телятник, і так само впритул 2 кімнати, де мешкали французи, які працювали на інших бауерів, а жили в нашого. Сховалися, сидимо. Звечора було прохолодно, там цілу зиму снігу не було, ходили в осінньому одязі.

Під ранок почули рух у дворі. Хтось галасує: «Іван, у тєбя хліб єсть?» Той у відповідь: «Єсть немного». Мороз, сніг, вікно дуже замерзло, прохукали, дивимося у двір. Поки спостерігали, у двері загрюкало. Відчинили. Бачимо: стоять у погонах, з автоматами, ми поперелякувалися, бо як їхали в Німеччину, тоді ще не було погон і автоматів. Питають, хто ми. Кажемо – руські. Звеліли йти до коменданта. У тім домі, де жили хазяї і ми, уже комендант. Він сказав: запасайтеся продуктами і рушайте до найближчої станції, товарняк підбере, бо ми ніякого транспорту не обіцяємо.

Пішли в той будинок, де раніше жили. Зайняли ми одну кімнату – 8 дівчат і Яків. Ще поселилися офіцери душ шість в другу кімнату. Спали на соломі. Яків пішов шукать з двома дівчатами продуктів по селам ближніх. Найшов лошака, саночки. Муки привіз, напекли хліба і в дорогу. Пішки пройшли Східну Пруссію, аж до польського кордону.

А там нас підібрала машина, яка їхала за снарядами. Офіцер постійно п’яний, ще один пожилий солдат – теж не вихмелявся. Посідали ми на машину. А офіцер сказав 1 літру горілки за те. Яків продав поляку лошатко, взяв горілку і пальто, віддав тим п’яницям і поїхали. Не довезли, куди обіцяли, висадили. Ішли ми до села Краснопосельськ Краківського воєводства.

Якова солдати затримали, бо їм потрібен був перекладач. Бо прийшов з села поляк і запитує: як нам поховать солдата руського – з хрестом чи зіркою. Солдати нічого не зрозуміли, але Яків їм пояснив, що той поляк каже. «А, так ти умієш по-польському говорить, то будеш за переводчика». Побув Яків там недовго у тій сільській управі, і невдовзі відпустили.

Ще ж на тій машині була дівчина Надя з Сумщини, у неї було багато барахла, тягла такі чемодани важкі. Їй зустрівся пожилий солдат. Вона іде, плаче. Солдат: чого плачеш? Вона: нести важко, не знаю куди і як. Він їй: «Ходімо у мою частину, скажеш, я твій батько, і тоді мене відпустять тебе сопровождать до першої станції». Ми спершу про це не знали. Той російський солдат нам збрехав, що зустрів свою дочку, показав фотокарточку, як він зустрічає її, розказав, що, начебто,видрукували йому документ, хвалився: будуть кіно показувать, як він зустрів дочку. А сам п’яний. Надя каже: я вам розкажу, який це «батько». І відважилася, розповіла усе, долучилася до нашої компанії і нікуди не хоче іти. Проїхали ми кілометрів 10, може й більше, кажуть: ми дальше не їдем. Кругом ліс і ніч. Ми пішли гуртом ночувати в один бліндаж. Той солдат наполягав: «Надька, пашлі со мной!» Вона не захотіла, відтоді у них пішов роздор. Вранці повставали, сумки за плечі і давай пішки по польській землі іти. Той падло, п’яний солдат, з карабіном іде слідом. Увійшли в якесь село, питаємо, чи є комендант, кажуть – у другому селі, дойшли у друге село, там нема і так чотири села пройшли, поки не потрапили до коменданта. Поскаржилися, що «нас солдат сопровождає при оружії і п’яний». Просимо: задержіть його, поки ми втечемо. Ідемо, оглянулися, а він плентається слідом. Попросилися ми до одного поляка на нічліг, вже вечоріло. Він пустив, за ночівлю дали то панчохи, то плаття, хто що. Каже: у мене є лошаки, коні. Попрохали, щоб він нас рано відвіз до станції Остролєнка. Син господаря згодився, тож раненько встали, і поляк повіз нас усіх і Надьку теж. Привіз до якоїсь розбитої станції. У начальника станції і диспетчера питаємо про поїзд. Каже, скоро має підійти товарняк. Сидимо, трусимося через того солдата п’яного. Аж дивимося: переходить через переїзд і прямує далі. Зраділи: значить, хлопець-поляк сказав, що одвіз нас далі – на Остролєнку. Підійшов товарняк, ми всі на перон із клунками за плечима, махаємо, машиніст зупинив потяг, ми повскакували на платформу, це було в лютому місяці. Поля обпекла дуже ногу кип’ятком, кофейником. Ніяк не можемо її затягти на платформу, начальник станції помагає знизу підсажувать, ми згори тягнемо. З трудом витягли і давай плакать. Перестали плакать – успокоїлися. Кажемо: той солдат іде пішки, побачимо дамо йому дулю. Хтось каже: не нада, а то вистріле, когось уб’є, тоді хто буде питать, хто кого убив, фронт рядом. Доїхали до Остролєнки, устали, кажуть -другий состав іде на Харьков. Давай пересідать. Пересіли, доїхали до Волковиська, Бєлорусь; проїжджали Бобруйськ, Жлобино, це те, що помню. У Волковиську всіх зганяли з вагонів і вели до пункту первірки. Давали запроси, тоді дуже зневажали тих, хто був у Німеччині. Коли приходила бумажка, хто ти і як попала в Німеччину, отримували документ, дома по ньому давали паспорти. Виїхали з Волковиська товарняком. Доїхали, кажуть: станція Богодухів. Я ж дивлюся – не вірю, не схоже. Питаю людей, кажуть – Богодухів, прийшлось мені вставать. Попрощалася з дівчатами.

Ще ж трошки вернуся, бо забула: Якова випустили після нас, днів через 5, може, шість. Він пішки дійшов до Остролєнки. Там зустрів того солдата п’яного. Той причепився до Якова, а Яків баче, що не відчепиться, питається у прохожої польки: де воєнкомат? Та йому сказала. Яків пішов по направленню в ту сторону, а там повернув на станцію, сів у паровоз, і поїхав. Попросився кочегарить. І так доїхав, куди йому треба. На границі усіх вигонили з вагонів, – тих, що їхали з Німеччини. Провіряли. Яків пішов, його ніхто не завернув, бо був, як кочегар вимазаний. Знову сів у цей паровоз, доїхав до Пирятина, уже не знаю – чи з пересадками, чи ні. Прибув додому у Чорнухи Полтавської області.

Я ж у Богодухові встала. Навідалася до базару у неділю, зустріла стару бабу, спершу її не взнала, це була родичка маминої двоюрідної сестри, свекруха. Ми часто до війни у них бували. Потім зустріла сусіда свого Петруся. Він сказав, що мене ждуть ще вчора. Мовляв, спекулянтка розказувала, що якась дівчина сиділа біля станції і запитувала куди їй їхати, чекала поїзда до Максимівки (це наша ближча станція за 7 кілометрів). Розказую про Німеччину, а якась жінка мені постійно моргає, а чому – не розумію. Тоді жінка підсіла до мене і каже: навіщо усе розказуєш, ти ж не доїдеш додому, пограбують і ще можуть убити, ходімо до мене, я живу у вагоні, переночуєш і підеш з Богодухова пішки удень, так надійніше – весь час селами, довкола люди. Послухалася, уранці устала і пішака. Прийшла додому. Так закінчився воєнний період мого життя.

Запис опрацьовано і підготовлено до оприлюднення Північно-Східним міжрегіональним відділом УІНП

Система Orphus