Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Леся Дяченко-Кочман – мисткиня з полтавським корінням

Леся Дяченко-Кочман – мисткиня з полтавським корінням

Гортаючи пожовклі сторінки газет, журналів, багатьох альманахів та книг, що їх щедро пропонувала на розсуд українській суспільності на чужині наша творча діаспора в Північній Америці, я якось майже випадково натрапив на зовні непримітний допис в колись відомому українсько-американському часописі «Народна Воля» (Скрентон, ПА, США), де у ч. 4 за 5 жовтня 1995 року була невеличка стаття мого земляка, що походив із мого родинного села.

Уродженець села Безсали Лохвицького повіту Я. (Аскольд) Ємець в українському часописі «Народна Воля» (Скрентон, США) ч.38 за 5 жовтня 1995 року у дописі «Хроніка Всеукраїнського Товариства «Полтавщина» США у Канади» зокрема зазначав, що на початку 1992-го року в Нью-Йорку-Чикаґо засновано Всеукраїнське Товариство Полтавщина США і Канади, ініціятором і організатором якого був о. протопресвітер Володимир Базилевський (родом із села Свиридівка на Лохвиччині) — довголітній настоятель катедрального собору Української Православної Церкви в Нью-Йорку. Завданням Товариства було сприяти відродженню і відбудові храмів УАПЦ, а усім демократичним громадсько-культурним установам Полтавщини. Товариство нав’язало тісні контакти з Полтавою і Полтавщиною та очолило опіку над Товариством Української Мови, Художнім Музеєм Полтави, Полтавським Краєзнавчим Музеєм і Народним Рухом Полтавщини… Активним зв’язковим були, часто відвідуючі Україну, полтавці, вже покійні сьогодні о. д-р Микола Степаненко і о. прот. Федір Коваленко, а також Олександра Дяченко-Кочман, Віра Боднарук, Юрій і Анатолій Коломиєць, Микола Міщенко, інж. Юрій Сиволап, ред. Володимир Мазур та інші, й, звичайно, невтомна голова Т-ва Галина Грушецька та о. протопресвітер Володимир Базилевський. Спільними зусиллями патріотів Полтави і Т-ва “Полтавщина” викінчується комплекс св. Покрови Пресвятої Богородиці в Полтаві. Ред. Леонід Лиман зредаґував і видав уже 11 чисел бюлетеня «Полтавське Земляцтво». Сьогодні Всеукраїнське Товариство Полтавщина Америки і Канади очолюють: почесний голова — о. протопресвітер Володимир Базилевський (92 роки!) — Нью -Йорк, голова Надзірної Ради — інж. Юрій Сиволап (Каліфорнія) і голова управи — Галина Грушецька (Чикаґо)…».

Художниця-керамістка О. Дяченко-Кочман за роботою

В той час, коли Галину Грушецьку (з дому – Бойко) я знав особисто, бо з добрий тиждень перебував у її привітному помешканні в Чикаґо у травні 2016-го року, з паном Юрієм Коломийцем я коротко зустрічався при церкві Св. Андрія в околицях Чикаґо, в знаменитого дослідника українського Голодомору й провідного інженера фірми «Моторола» Миколи Семеновича Міщенка я гостював у нього вдома у Чикаґо у тому ж таки 2016 році, про родини ж редактора Якова Ємця з Лохвиці та його сестри, письменниці й поетки Паші Ємець, як також славетну родину священиків Базилевських та іншого редактора-роменчанина Володимира Мазура я писав у різних виданнях, – то про творчість й особу мисткині Олександри Дяченко-Кочман, про яку в своєму дописі згадав ред.Яків Ємець, спочатку мені було відомо не так багато, як поки я ретельно не дослідив родовід її батька та матері, полтавців з походження, – подружжя Івана Андріяновича та Тетяни Іванівни Дяченків.

Згідно з енциклопедичними даними, Дяченко-Кочман Олександра (Леся) Іванівна народилася 31 січня 1934 року у місті Горлівка на Донбасі. По закінченню лихоліття Другої світової війни, після довгих поневірянь разом з родиною опинилася на чужині, спочатку в Західній Німеччині, а згодом у США. У 1961 році вона закінчила Інститут технології моди у Нью-Йорку, згодом (1963–64) навчалась в університеті у Нью-Йорк. Від 1966 року замешкала у Чикаґо, у 1971 році закінчила тамтешній Північно-Східний університет. Читала лекції в різних університетах та та музеях. Від 1983-го року – у Домініканському університеті на мистецькому факультеті, де викладала предмети – скульптура, рисування, кераміка. Тривалий час від середини 1970-их років по кінець 1990-их років (з перервами) пані Леся також була директором й викладачем української історії, культури та мистецтва в школі українознавства при православній катедрі Святого Володимира у Чикаґо, виявила себе як культосвітній референт Комісії зв’язку з Україною (1991-97) і членкиня товариства «Полтавщина» (1992-97), згодом (2000-03) вона була педагогічним дорадником Шкільної ради при Українському Конґресовому Комітеті Америки (УККА) у Нью-Йорку. Від 1982 року наша землячка була членкинею управи чиказького об’єдннання американських мистців, а від 1983-го по 1987-ий рік – членом мистецької ради штату Іллінойс, у 1989-2003 роках входила до мистецької ради Українського інституту модерного мистецтва. Твори Лесі Дяченко-Кочман зберігаються в Іллінойському музеї, Парафіяльному будинку Українському православної катедри Св. князя Володимира у Чикаґо. Пані Леся стала учасницею художніх виставок, зокрема персональних виставок у Чикаґо в 1971-ому, та 1972-ому роках…

Дослідниками творчості Лесі Дяченко-Кочман був інший відомий полтавець Петро Одарченко, як також Юрій Миськів, автор ґрунтовної статті в «Образотвочому мистецтві» ч.2 за 2005 рік «Вибір. Творчість Олександри Дяченко-Кочман», останнім часом про неї написала дослідниця Олена Смолинець, авторка ґрунтовного допису до газети «Час і Події» (Чикаґо) п.н. «Присвята мистецтву» у ч.40 за 04.10.2018 року.

Пані Олена Смолинець, зокрема пише, що «…Олександра Дяченко-Кочман, американка українського походження, відома мисткиня, художниця, скульптор-кераміст, професор образотворчого мистецтва, вчитель, громадська діячка, популяризатор української історії, культури і мистецтва на американському терені, творець-експериментатор, багаторічний член Українського Інституту Модерного мистецтва в Чикаго. Цього року УІММ 6-го жовтня на своєму річному гала-бенкеті вшановуватиме і відзначатиме багатогранну творчість пані Олександри Дяченко-Кочман, її віддану добродійну працю в українській громаді та американському суспільстві в цілому. – Маючи добрі організаторські здібності, з 1972 до 1985 років вона була директором Школи українознавства при церкві св. Володимира у Чикаґо, де також викладала українську культуру, мистецтво та історію. Пані Леся була членом багатьох мистецьких журі, інструктором, дорадником та куратором багатьох виставок та творчих проектів, серед яких: Milwaukee Public Museum, WI; Field Museum, Chicago; Ukrainian Institute of Modern Art та багато інших. З 1983 до 1987 років вона була активним членом City Arts Review Committee Chicago Council on Fine Arts. На додаток, була лектором та учасником дискусій на багатьох мистецьких конференціях та форумах… Вона пригадала, як ще в Аугсбугу один художник побачив, як вона малювала і похвалив її, сказавши їй, що вона мусить придбати кращі фарби, практикуватися, і що вона буде справжнім художником. Пізніше вони зустрілись знову, в Америці, брали участь в одній виставці. Ім’я його пані Леся не пригадала. Якось у Нью-Йорку вона побачила фільм про тореадорів, так переповнилась почуттями, що написала олією маленький, сповнений експресії образ, який і дотепер зберігається в неї вдома… Її талант і творчість були багаторазово відзначені багатьма нагородами високого рівня, серед яких і Governor’s Purchase Award, Springfield, Il (1986), i First Governors Award, Illinois State Professional Exhibition, Springfield, IL (1990). Відзначаючи її талант, багато писали в американській та американсько-українській пресі, можна назвати декілька видань: Chicago Art Review, Who is who in American Art, Ceramics Monthly, New Art Examiner, Contemporary Crafts of America, Svoboda, The Ukrainian Weekly та багато інших. Твори Олександри Дя­чен­ко-Кочман зберігаються в численних музеях, публічних та приватних колекціях. Вони прикрашають інтер’єри таких установ, як Harris Bank, Amoco Corp., Sunstrand Corp., Illinois Benedictine College, Saks Fifth Ave., American National Bank, Burroughs Corp., State of Illinois Art Collection, A.R.T. Clay Co та багато інших…».

Як відомо, Леся Дяченко-Кочман була довголітньою членикинею Союзу Українок Америки (СУА), громадської організації українок в Північній Америці, в Молитві якої є й такі вимовні слова: «Боже, Царю неба і землі, в Твоїх руках управа всіх держав і доля всіх народів. Молимо Тебе, глянь ласкавим оком на Український нарід в Україні та розкинений по цілому світі. Дай нам, Господи, сили й витривалості у праці, щоб ми всі трудилися в згоді й любові для Твоєї слави і Українського народу. Упокой, Господи, душі покійних членок Союзу Українок Америки, а живучим дай Своєї ласки, благослови їхні діла й родини. Благослови, Господи, Країну нашого поселення, Сполучені Штати Америки, її провідників та Американський нарід. Заносимо до Тебе, о Боже, ті щирі наші молитви. Амінь».

Обкладинка часопису “Наше життя”

Чи не найперше про мисткиню з полтавським корінням Лесю Дяченко написала волинянка з походження, уродженка Дубно св. пам. Марія Юзефович (*28.08.1914-†06.08.1998), видатна суспільна діячка, очільниця Окружної Управи СУА і Сестрицтва Княгині Ольги в Чикаґо. Так, у ч.8 українського еміґраційного часопису «Наше Життя» за вересень 1981-го року М. Юзефович у своїй статті щодо мистецької виставки Лесі Дяченко-Кочман писала, що ще у ще в жовтні 1980 р. старанням Пластового Племени Перші Стежі відбулась в Чікаґо мистецька виставка кераміки Олександри Дяченко-Кочман. Виставку відкрила Таня Назаревич. Представила всіма люблену і шановану мисткиню, та розповіла численно зібраним гостям про її працю і діяльність. Леся Дяченко-Кочман студіювала мистецтво в Нью-Йорку і Чікаґо осягнувши ступінь маґістра мис­тецтва. Тепер викладає на Іллінойському Уні­верситеті. Є членом Американської Ради Реміс­ничого Мистецтва і членом Дирекції Коаліції Мистців Чікаґо. Пані Леся бере активну участь у виставках в ба­гатьох містах Америки, де її праці були вирізнені і отримали численні нагороди. В українській пресі і в американських мистецьких виданнях появились дописи про її надзвичайну творчість. Сама мисткиня писала також рецензії та об’єктивні спостереження про виставки інших мистців. З гордістю треба підкреслити, що пані Леся є вихованкою Пласту, а тепер її дві доні є прикладни­ми пластунками. Також є активною членкою Союзу Українок Америки 29-го Відділу і була довший час референткою Окружної Управи. В Чікаґо Дяченко-Кочман є знана з праці в Школі Українознавства, де довгі роки була директором школи при Українському Православному Катедральному Соборі Св.Володимира.

О. Дяченко-Кочман. Три грації (кам’яна маса)

Наша мисткиня працювала також в галузі образотворчого мистецтва — рисунки та олійні картини, а тепер затримала всю свою увагу на кераміці і то спеціяльно випаленої процесом РАКУ. Після слова Тані Назаревич пані Леся дуже цікаво говорила про свою мистецьку творчість. Спочатку згадала про керамічне мистецтво взагалі, яке тепер дуже популярне в сучасному мистецькому світі і побуті. Подала коротко з якого матеріялу виробляється кераміку, як її випалюється, як де­корується. Тепер виробляються з глини з допомогою модерної технології найскомплікованіші твори. В Америці наприклад до половини 50-тих років кераміку викладали тільки на деяких вибраних університетах. Але під впливом нових мистецьких течій, в 50-тих роках в Америці, Японії і Европі мистці, включно з Пікасом, визнали глину одним з матеріялів своєї експресії. Вони почали експериментувати новими концепціями, керамісти почали творити абстрактні форми і переконались, що глина це ще один матеріял, яким можна передати свої думки. Пані Леся зазначила, що старається виявити свій особистий, індивідуальний стиль, і, хоч її речі ви­ даються дуже різноманітні, вони мають багато спіль­ного, як форму, розмір, лінію, колір і поверхню. Особливо цікавиться абстрактними формами, які сприймаються і оцінюються, як концепцію не зважаючи на те, з якого матеріялу ці речі зроблені. Пані Леся замість полив у скульптурах вживає залізні і мідні оксиди, які надають вигляду металів. До скульптур уживає здебільшого кам’яну масу, яка випалюється при 2200 ступенів. «РАКУ», яким переважно працює пані Леся, це спосіб випалювання глини, який був започаткований в Японії в половині 16-го століття. В Америці цей процес поширився лише в 60-тих роках, і його прийняли мистці керамісти, які заці­кавлені у творенні предметів унікального, неповторного характеру. Предмет, посудина чи скульптура, випалюється до 1750 ступенів тепла. Коли предмет розпечений до червоного кольору його виймають з печі і занурюють в металеву діжку виповнену сухим листям або тирсою, що запалюються і утворюють карбонатну кислоту. Площа, яка не помазана поливою стає чорною. Карбонатна кислота заходить в щілини спеціяльно приготованої поливи і утворює чорні тріщини або нітрат, який дає спеціяльний блиск. До «РАКУ» вживають спеціяльно приготовану глину, в яку вмішують велику кількість шамоту (випалена глина з якої випалюють вогнетривалі матеріяли), який може витримати шок швидкої зміни температури з гарячої в холодну. Вислід випалювання «РАКУ» завжди непередбачений і повний несподіванок, власне тому він, хоч тяжкий і навіть небезпечний, є на думку пані Лесі, цікавий і прекрасний. На виставці всі експонати були надзвичайно оригінально скомпоновані і притягали до себе гля­дачів, які з захопленням їх оглядали. Виставлено коло 60 творів, багато з них скульптури великого розміру. Були також плити, тарілки, вази, посудини і т.п. Виставка мала дуже великий успіх, було продано багато творів і зроблено багато замовлень. — Цікаво, яку несподіванку Тим часом принесе «РАКУ» у їх виконанні?».

Скульптурна композиція Метаморфозис

Іншим дослідником творчості Лесі Дяченко-Кочман був Григорій Портнов, який у збірнику «Нотатки з мистецтва», Об’єднання мистців українців в Америці, відділ у Філядельфії, ч.21, липень 1981 року (Накладом відділу ОМУА у Філядельфії) у статті «На виставці кераміки Олександри Дяченко-Кочман» (с.с.41-45), зокрема писав: «Кераміка! – Спокон віків люди користуються й любуються керамікою. Після наскельних малюнків кераміка є мабуть найдавнішим мистецтвом. Вироби з глини з’явилися ще в неолітичному періоді, коли люди почали виробляти посуд. На місці, де колись стояла в Києві Десятинна церква – перший кам’яний храм у Київській Русі, збудований князем Володимиром в 989-996 роках і зруйнований ордами Батия, археологи знаходили серед румовищ багато черепків вже кольорові кераміки. В ХІ віці кераміка використовувалася не тільки для вжиткових потреб, а й для декоративного оформлення, яке мало суто візуальне, естетичне призначення. Так, напр., вівтар київського Софійського Собору був декорований не тільки мозаїками, а й поліхромними керамічними кахлями. Я згадував про це, про той великий славний шлях, який пройшла українська кераміка, побувавши на виставці кераміки Олександри Дяченко-Кочман, влаштованої в Чікаґо, в Ґалерії «Леви» у жовтні 1980 р. Згадав це тому, що талановитий майстер, невтомна в своїх творчих пошуках, Олександра Дяченко-Кочман не повторює традиційних форм вжиткової кераміки, але виходячи з національного духу її мислення, її мистецтва, вона прагне пов’язати кераміку з сучасним побутом, сучасною архітектурою, сучасними естетичними смаками людини. Це не означає, що вона йде на поводку цих смаків. Ні, вона завжди сувора у своїх естетичних вимогах. Народилася Леся Дяченко в Полтаві. З дитинства була оточена світом речей українського національного побуту: одягом, меблею, книгами, опішнянським посудом, керамічними іграшками, свищиками, тощо. У кімнатах завжди були на стінах декоративні керамічні тарілки, а на полицях – миски, глечики, макітри. Як вона згадує, вона любила все зроблене з глини й випалене у вогні, бо здавалося, що та кераміка передає їй самій частину того вогню, того жару, частину душі самого майстра.

“Тореадор” – авторка О. Дяченко-Кочман, світлина із допису О. Смолинець у газеті Час і події, Чикаго, № 40, 2018.

 

Вона й сама пробувала ліпити з глини численні фігурки тварин і птахів. Під час Другої світової війни вона разом з батьками подалися на Захід, а в 1953 році приїхали до Сполучених Штатів Америки. Любов до мистецтва, зокрема, до кераміки, привела її до навчання в Нью-Йоркському універентеті та Художньому Технологічному Інституті, а після переїзду до Чікаґо – до Чіказького Художнього Інституту та Іллінойського університету. Талант її різнобічний: вона працює в живописі, олією й аквареллю, малює портрети, краєвиди, натюрморти, розписує яєчка й чудово малює. Але понад усе – кераміка, їй вона віддає свою найбільшу любов. Починала вона, звичайно, з традиційних форм вжиткової кераміки. Ні, вона не відкидає, не заперечує вжнткову кераміку, але надає їй модерного вигляду. От і на цій ви ставці ми бачили вази, настінні посудинки, пляшечки. Але всі вони: вази, посудинки й пляшки, маючи вжиткову функцію, я сказав би, більше мають декоратионий характер, декоративний ефект. Вази, частіше є високі, стрункі, зроблені в терракоті або з кам’яної маси. До горизонтальних форм вдається рідко, бо здається, що вони менш пов’язуються з сучасним інтер’єром, а тим більше – екстер’єром. Вони якось загублюються в сучасній архітектурі. Вертикальні ж форми дають ефект стрункості й монументальності, цієї важливої риси декоративиого мистецтва. Якось довелося мені прогулюватися по Києві з відомим українським кінорежисером й художником Олександром Довженком, бо жили ми недалеко одни від одного на Печерську й іноді вечорами любили подивитися на Київ. Як у своїх фільмах, так і в архітектурі він не любив дрібних форм, таких характерних для сталінського та хрущовського періодів будівництва. Він висміював «архітектурні шишечки» встановлені на будинкові Пасажу на Хрещатику і називав цей будинок «слойоним пирогом». Але коли ми підходили до Андріівськоі церкви, збудованої за проєктом Расстрелі, він пожвавлювався й вигукував: «Подивіться, яка вона струнка, легка, ніби підноситься вгору». А церква ж ця досить велика за об’ємами, вона більша за Володимирський собор, славний своїми розписами. Архітектура Андріївської церкви мені більше до вподоби. Вона здається легкою, хоч вона по масі монументальна. А яка силюета! Так от, повертаючися до ваз, створених Лесею Дяченко-Кочман, я вбачаю в цих вертикальних формах архітектурну легкість, добру силюетність, ориґінальність декоративної фактури поверхні, їх монолітну по масі цільність. Ці вази органічно пов’язуються з геометричними формами інтер’єру. І навіть декор цих ваз, що складається з густо, щільно з’єднаних ліній, примокутинків й кружалець, створює єдиний монолітний організм з вельми пластичною за малюнком силюетою (ваза – 1978). Кілька років тому (1974) мисткиня робила вази, в яких декор складався з кружальців різиого калібру, що були розкидані по поверхні всієї вази. Але така вільна композиція декору дещо «розсипалася», позбавляючи вазу монументальності. Вона навіть нагадувала скоріше форму пляшки. А пляшки того ж 1974 року з терракоти, мали більш завершений декор, композицію цільну, щільну, цікаву фактуру і чітку силюету. Що ж, буває іноді, у деяких майстрів, декор у керамічних творах слабо пов’язується з структурою твору, навіть порушуючи його. Настінні посудинки, представлені на виставці вибагливо грайливі по своїй формі. Я взагалі помітив і відчув у творчості автора любов Олександри Дяченко-Кочман до моря: форми посудинок, декор настінних тарілок часто нагадують чи то морські хвилі, чи то опукло-вигнуті форми черепашок. Вони навіть у кольорі нагадують примхливі перекоти морських хвиль. Тут фантазії мисткині немае меж. Тут безліч плястичних варіяцій. Ці декоративні тарілки справді можуть бути окрасою інтер’єру. Інша серія декоративних тарілок присвячена образові сучасної молодої жінки. Голівки жінок, зроблені начерково, ніби графічною, трохи ґротесковою манерою. Відчувається, що Леся Дяченко-Кочман, милуючись з цих красунь-модельок, все ж ставиться до них з певною іронією.

Риза Володимира. Авторка О. Дяченко-Кочман. Світлина із допису О. Смолинець у газеті Час і події, Чикаго, № 40, 2018.

Авторське ставлення до форми твору так само, як і до його сюжету, композиції, техніки й матеріялу виконання надзвичайно важливе в любому виді мистецтва і, зокрема, в кераміці також. Тільки ремісник, а не мистець, може стояти на позиції «нейтралітету», тобто пасивного ремісничого підходудо роботи. Леся Дяченко-Кочман завжди ставиться з великою пристрастю до всього, до змісту й форми. Вона завжди прагне «витягнути» з глини все плястичио можливе. Манера ліплення у неї темпераментна, малюнок швидкий, емоційний, я сказав би, імпресіоністичний, а не академічний. Декоративне мистецтво, – монументальне в своїй основі, завжди пов’язане з архітектурою. В ідеальному випадку, звичайно. Коли мистець-монументаліст пише або ліпить свій твір, він зажди знає точне місце, де буде розміщатися його твір: чи то в інтер’єрі, чи то на площі чи вулиці. Мистець-кераміст, коли робить свій твір не за спеціяльним замовленням, не знає місця призначення свого декоративного твору. Він може керуватися тільки своїм уявленням, приблизиою думкою про місце призначення свого твору і це відбивається і на розмірі твору, і на його кольоровому вирішенні, і навіть на композиції твору і його декорі. На жаль, це так, і мистець іноді примушений обирати якесь «сєрєднє» рішення, яке задовольняло би багатьох аматорів – покупців кераміки. Коли я оглядав на виставці загалом дуже цікаву серію керамічних декоративних творів «Сім веж» (камінна маса і мідяний окис), я відчув творчі труднощі автора. Ясно, що за своїми розмірами вони мають стояти в інтер’єрі (височина найменшої вежі – 20 цалів, найбільшої – 40 цалів). Проте, автор не знає заздалегідь чи будуть вежі стояти разом, укупі, чи розсереджено. А це веде до принципово різиого підходу у вирішуванні змісту, сюжету й форми творів: чи має бути якась сюжетна взаємодія між цими вежами? Звичайно, автор хотів би бачити цю серію, як єдиний організм. Одиого разу авторка зробила білі вежі й поставила їх на сдину для всіх веж білу ж плиту. Світло, падаючи на вежі кидало на плиту красиві тіні. Але на виставці вежі були поставлені щільно на невеличку чорну плиту. То що ж міг зробити мистець?.. Мусів тихо страждати. Експоновані на виставці вежі нагадали мені старовинні запорізькі дерев’яні сторожові вежі. І в цьому віднашевві вови являють новий декоративний розвиток національних традиційних форм. Що ж, дерев’яні вироби завжди йшли поруч з керамікою й форми цих виробів завжди збагачували одна одну. Проблема тематичної серії в кераміці – одна з найбільш пекучих для мистця. Олександра Дяченко-Кочман є зрілим талановитим мистцем із своїми творчими шуканнями, своєю творчою манерою. Якби їй якесь спеціяльне замовлення на велике керамічне паио, чи на серію керамічних творів чи то в храмі, чи в будинкові громадського призначення, чи то в приватному будинку, я певний, що вона зробила б це не гірше, ніж Оксана Грудзинська у керамічному пано, що прикрашує станцію метро «Хрещатик» у Києві (створене у співавторстві з архітектом М.Коломійцем). Або якби українська громада вирішила побудувати у місті Чікаґо, Нью Йорку, чи Філядельфії величну керамічну стелу, що розповідала б про український народ, історію його героїчної боротьби за незалежність, про його побут і культуру, про красу українського народу! З усієї виставки випливас ще одна дуже важлива творча проблема: сучасна кераміка, розвивасться, головно, як декоративне, а не вжиткове мистецтво. Порцелина і фаянс майже повністю замінили вжитковий керамічний посуд. Прагнення сучасних мистців-керамістів до абстрактних форм, поєднаних органічно з модерною архітектурою, іноді позбавляє кераміку національної форми. Як поєднати сучасне, особливо на еміґрації, з національним? Ця проблема є вельми важливою для всіх українських керамістів. У багатьох своїх творах Олександра Дяченко-Кочман уміло виявляє національні риси своєї творчості. Проте, проблема ця стоїть і перед нею, і перед усіма українськими сучасними керамістами дуже гостро. До честі, Олександри Дяченко-Кочман, навіть у творах, виконаних в техніці раку, відчувається її національва самобутність. Як відомо, техніка раку явилася в Японії. Вона полягає в тому, що випалювання глини відбувається при високій температурі до 1750°. Глиняний твір, вміщений у металевий контейнер. Не глазуровані частини твору стають чорними. Висока температура приводить до потріскання порхні твору з невичайно примхливим малюнком. І це приносить творчу радість, як самому майстрові, який навіть заздалегідь не знає, який буде результат його роботи, який малюнок дасть випалювання, так і радість глядачеві-покупцеві. Захоплюючись технікою раку, якою виконано багато творів, представлених на виставці, Олександра Дяченко-Кочман ні коли не забуває, що вона є український мистець. З цієї виставки кераміки виходиш збудженим від думок про чі проблеми кераміки, збудженим від радості і насолоди зустрічі із справжнім мистецтвом. Покидаючи виставку, уносиш з собою частину того вогню, що запалював мистця на творчість та довго зогріває душу…»


Іншим видатним мистецтвознавцем, який глибоко знав та цінував творчість Лесі Дяченко-Кочман, був інший уродженець волинського міста Луцька Богдан Петрович Певний (*04.06.1931-†07.09.2002), – син знаного мецената, видавця, правника, посла до польського сейму Петра і Зінаїди Певних, – видатний громадський діяч, мистець, письменник, художник-ілюстратор підручників з українознавства в півноамериканській діаспорі, співредактор мого улюбленого часопису «Сучасність», який входив до трьох українських націоналних спілок – художників, письменників й України. Якраз волиняк з походження Богдан Певний у знаменитому журналі «Сучасність», що тривалий час видавався заходами Закордонного Представницва УГВР на чужині за вересень 1986 року у своєму дописі «Мистецтво селективним оком», зокрема зазначав «…Наступною, після виставки Сидора в УІММ проходила виставка творів Олександри Дяченко-Кочман (15 листопада 1985 р. — 17 січня 1986 p.). Про мистецьку освіту і здобутки мисткині вже раніше писала Сучасність.6 До сказаного можна додати, що цією виставкою Олександра Дяченко-Кочман закорінила за собою, побіч закріпленого досвіду в малярстві та графіці, ще знання гончарства, яке, мабуть, найбільше відповідає її нахилам. Особливістю виставленого була простота та монументальність великих розмірів керамічних пано, складених з численних кахлів, яких сполучено мідяним дротом. Це неначе глиняна кахляна мозаїка, ефективність якої залежна від умілости розставлення окремих компонентів…».

Певний Богдан, витяг із книги

Зовсім вже недавно в Українському музеї в Нью-Йорку відбулася виставка «Українська діяспора: Художниці, 1908-2015». Проект відбувався з нагоди 90-річчя Союзу Українок Америки (СУА). З цього приводу мій давній приятель, що натепер замешкав у Нью-Йорку, журналіст й громадський діяч, довголітній головний редактор журналу «Патріярхат», член Закордонного Представницта (Середовища), як також – Українського патріярхального товариства (Нью-Йорк), Української студіюючої молоді, Української соціально-харитативної служби, зрештою, – директор канцелярії Наукового Товариства ім.Шевченка у США Микола Галів, – писав про виставку українських мисткинь, що відбулася наприкінці 2015-го – початку 2016-го року: «…На виставці красуються твори 43 мисткинь різних поколінь, різного віку та різних жанрів — реалізму, сюрреалізму, неосюрреалізму, імпресіонізму, безпредметності, абстракціонізму та символізму. Як наголосила Рената Голод, в усіх учасниць виставки мистецтво — не гобі, а повсякденне творче дерзання. Інка Ессенгай демонструє триптих «Водолій» і картину «Середина літа». А Патриція Заліско — «Вулицю Бедфорд» із серії «Минання природи» та диптих «Сутінки у Понта Горда» зі серії «Сизигії». Ніна Климовська презентує абстрактну картину з грайливо веселковим кольоритом «Ірис N. 20». Олександра Коверко — картини у теплих кольорах «Сирена», «Позиція» і «Позиція ІІІ». Олександра Дяченко-Кочман експонує кераміку у темно-сірих і глибоко темних кольорах, а також картини «Триптих» і «Старовинне божество». Катерина Кричевська-Росандич демонструє реалістичні пейзажі Італії, України та США — «Володимирська гірка, Київ», «Ґренд-канал, Венеція», «На річці Дніпро, Київ» і «Річка Рашн, Каліфорнія». Христина Навроцька-Кудрик — роботи «Медитації N. 8 (Вознесіння)», «Земля обітована» зі серії «Спадщина» і «Майдан». Ярослава-Ляля Кучма експонує «Екстрат», «То й що», «Еоніум чорний». Софія Лада — триптих «Бажання» і картину «Пригадай». Марта Гулей-Леґецкіс презентує Torero Valiente, Giralda Sevilla, «Список» і Pronto. А Оля Міщенко — «Світ ущелин». Підсумовуючи експозицію можна тільки дивуватися такому широкому спектру мистецької творчості жінок української діаспори. Цей показ — демонстрація вдумливості, винахідливості, дбайливої, незрівнянно високої та вишуканої креативності українських жінок. До речі, на виставці, далеко не всі жінки-художниці виставили свої твори, ще є багато мисткинь, котрі успішно працюють у різних жанрах. Українські жінки-мисткині своїми високоякісними творами вписуються не тільки в українську культуру, але і в моїзачну культуру Америки та країн їхнього проживання. Виставка жіночої творчості — багатство, яке важко охопити словами. Це неможливо описати, його треба бачити…».  

Прикметно, що кураторкою цієї виставки була донька пані Лесі Адріяна Кочман, яка, зокрема, зазначала, що більшість художниць належать до третьої та четвертої (постсовєцької) хвиль еміґрації. Їхні твори представлено у жанрах живопису (натюрморти, портрети, пейзажі), скульптури, іконопису та мішаної техніки… Виставка поставила собі за ціль розширити поняття «українськости» у мистецтві поза звичні уявлення, в яких народне мистецтво й жіноча практика неодмінно асоціюються разом. Переважній частині мисткинь у цій виставці понад 50 років, і вони відчули проблеми, з якими стикалися жінки-художниці загалом у час визвольного руху за жіночі права. Такою проблемою було знайти місце в чоловічому мистецькому мейнстримі, що применшував та виключав етнічні меншини та жінок. Також, ішлося про те, щоб могти свобідно працювати в естетиці сучасних форм, що традиційно асоціювалися з практикою художників-чоловіків, як, наприклад, скульптури із звареного металю, а чи живопис, пов’язаний з формалізмом. До того ж, чимало художниць були змушені знайти свій власний особистий стосунок до наголосу діяспори на традиційному мистецтві як на найбільш ефективному способі збереження української ідентичности…
Уродженка Лохвиці, яка натепер замешкала у США (Мерсед, Каліфонія) Лідія Ємець-Капустянська писала в часописі «Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату в США» у числі 333 від 14.03.2014 року: «…Любити Бога і любити Батьківщину – це є найбільша чеснота. Служити Українській Церкві і Батьківщині – це є найбільший обов’язок, писав Митрополит Василь Липківський. – «Немає більшої від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін.15,13)… Колосальні жертви кращих дітей українського народу, які своїм життям, своєю власною кров’ю окропили Волю України, щоб усі українці жили і вільній, демократичній європейській державі… Симон Васильович Петлюра, під час визвольних змагань, майже сто років тому сказав: «Що в боротьбі, за Незалежність України, будуть нові і нові жертви, але Незалежна Україна таки буде». – Господь Бог дав для кожного з нас таланти по нашій здібності, тож ми повинні не закопувати Дар Божий, а поповнювати скарбницю Небесного Царя… В вінок України вільної. Вірю в пророчі слова шестидесятника Василя Симоненка: «Український народ був, є і буде! І ніхто не переклеслить мій народ…». 

Переконаний, що Господь Бог дав мисткині Лесі Дяченко-Кочман, що святкує свій день народження наприкінці січня, – великий дар й талант, який вона виявляє повсякчас у своїй творчості, щедро поповнючи загальний доробок найталановитіших мистців українського роду, бо найбільше любить Бога й свою батьківщину Україну, де вона вперше побачила світ Божий. 

Олександр Панченко, – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен)

*Примітка: Переважна більшість світлин із допису О.Смолинець, газета «Час і Події», Чікаґо, №40 (2018)