Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство 

94 роки тому пішов з життя уродженець Полтавщини, автор колискової, під яку засинало кілька поколінь маленьких українців

12 серпня 1925 року у Боярці помер Володимир Іванович Самійленко, поет-лірик, драматург і перекладач. “… В умовах жорстокого національного гніту, «під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування», як згадував Володимир Самійленко, минуло майже все його життя.

Народився 3 лютого 1864-го у селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (але державних іспитів не складав), входив до Братства тарасівців, зблизився з літературним гуртком «Плеяда».

«Начитавшись у 5-6 класі гімназії українських книжок, я почув серцем, що те все рідне, моє, прийшов до того висновку, що моя мова – українська, а не російська, та почав свідомо писати українською мовою», – згадував Володимир Самійленко.

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. 1903 р. Фото: histpol.pl.ua

Писав ліричні та гумористичні твори. Гостро висміював лжепатріотів, засуджував самодержавство, графоманію, продажність («На печі» (1898), «Собаки», «Ельдорадо»(1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад»).

Знав 9 мов, серед них – грецьку, іспанську, італійську, латинську, польську, французьку. Переклав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, твори Мольєра, Байрона, Пушкіна.

Для дитячого журналу «Дзвінок», що видавав Леонід Глібов, написав «Вечірню пісню», відому сучасникам за телевізійною програмою «Вечірня казка» (покладена на музику Кирилом Стеценком).

Іван Франко так характеризував Володимира Самійленка: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, – і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний…».

За часів УНР служив у міністерствах освіти та фінансів, очолював Департамент загальних справ. У 1920-му емігрував до Галичини. Жив у нестатках, часто хворів. Сумуючи за Україною, 1924-го повернувся до Києва. Хвороби і смерть обох дочок остаточно підірвали його здоров’я.