Ви тут:
Екологія Полтавщина Суспільство 

Проблему утилізації сміття може вирішити технологія, запатентована полтавцями

Неприємна новина для любителів статистики та експертних досліджень: нині Україна входить до чільної десятки найзасміченіших країн світу. Порадувати може ну хіба той факт, що ми потрапили до сумнівного топу країн, що потопають у власному смітті, разом із Канадою та Люксембургом. Але то така собі радість.

Ще торік в нашій державі вступив у дію закон про поводження із твердими побутовими відходами. І згідно з ним українці вже рік мали б сортувати сміття і не складати його на полігонах, а переробляти. Та, як у тій байці, віз і нині там, де був. І полігони з побутовим непотребом ростуть у катастрофічній прогресії. Яскравий тому приклад – «рідна» Макухівка, котра мала б бути закрита ще на початку 2000-х, проте продовжує функціонувати і стає невід’ємною частиною полтавських краєвидів. А місцева влада тим часом, як із писаною торбою, носиться із субрегіональної програмою поводження із твердими побутовими відходами для Полтавської області. І всім вона нібито хороша. За винятком двох моментів. По-перше, у рамках цієї програми потрібно знайти на теренах області місце для ще одного полігону, а проти цього категорично виступає місцева громада, маючи перед очима сумний досвід Макухівки. По-друге, шалена вартість сміттєпереробного заводу і самої технології, котра обійдеться від 30 мільйонів євро і вище.

Проте вихід є – це вітчизняна технологія майже стовідсоткової утилізації сміття. Вона запатентована в Україні, має полтавську «прописку». І навіть вже була успішно апробована на території Полтавської області у Кременчуці. Проте місцеві чиновники не люблять про неї згадувати. Бо вона… задешева. Адже повний комплекс «під ключ» із будівництвом заводу для утилізації сміття, на відміну від європейських пропозицій, коштує в десятки разів дешевше – в еквіваленті 5 мільйонів доларів. Такі підприємства полтавській компанії «Еко-Енерго Плюс» нині пропонують збудувати в інших регіонах та за кордоном – у Ірані й на Філіппінах. Проте власники патенту мають бажання, аби технологія насамперед запрацювали таки на Полтавщині, щоб продемонструвати Україні й світу, як можна вирішувати екологічні проблеми.

Як народжувався український піроліз

Власне, технологію, за основу якої був взятий різнотемпературний піроліз, запатентовану полтавцями, почали розробляти ще за радянських часів. Її розробкою в радянському Міноборони займався нині покійний академік Володимир Іванович Ішков. Він мав конкретне завдання – створити таку технологію, котра зможе екологічно чистим шляхом вирішити питання поводження з відходами. Власне, Володимир Ішков і створив першу установку для утилізації сміття із вертикальним реактором завантаження. Перші кроки із утилізації твердих побутових відходів, далі (ТПВ), були зроблені наприкінці 90-х років, коли з ТПВ отримали піролізний газ та рідке пальне. Проте у цієї «праматері» сучасної технології була купа мінусів. Тож її вдосконалювали – і перший успішний пуск презентували в 1996 році в лабораторних умовах, за участі іноземних експертів німецького концерну TÜV, а саме панів Мендель, Рютер та Глас. Пізніше, в 1997 році, теж за участі представників німецького концерну TÜV академік Ішков презентував модель установки на відкритому просторі – на полігоні в Кіровоградській області. Ця установка переробляла сміття на газ та пічне пальне і вже працювала без викидів.

Проте робота академіка Ішкова державі виявилася не потрібною. Через декілька років справа зрушилася із мертвої точки, коли винахідника взяв під своє крило бізнесмен, засновник ТОВ «Еко-Енерго Плюс» Сулейман Гакієв. Меценат почав вкладати великі кошти у вдосконалення розробки та сучасні інженерні рішення – понад 1,5 мільйона доларів. Як розповідає директор ТОВ «Еко-Енерго Плюс» Валентин Коробко, в результаті вдосконалень замість довготривалої, незручної і затратної установки отримали безперервний закритий цикл утилізації і цілком автономний комплекс. Він не залежить від енергоносіїв, оскільки працює на залишковому потенціалі енергоресурсів самих відходів. Нова установка може переробляти від 100 тонн сміття за добу і більше, залежно від потреб регіону. Це стало можливим завдяки багаторічним дослідженням та постійному вдосконаленню технології і самих утилізаційних установок.

Як Полтава втратила свій шанс позбутися Макухівського звалища

У 2006 році автономний комплекс уперше встановили у Миколаєві. Щоправда, не на довго. На заваді повноцінній роботі стала сумнозвісна українська бюрократія – у місті змінилася влада. І як це часто буває, нова влада висунула власні умови: або віддайте левову частку майбутнього прибутку з підприємства, або нам не цікаве питання утилізації відходів у Миколаєві. Зі зрозумілих причин установку довелося демонтувати.

Мало кому відомо, проте ця технологія та установка тоді цілком могли опинитися у Полтаві. Принаймні, саме у обласний центр намагався завести інвестора тодішній голова Полтавської ОДА Валерій Асадчев. Проте міська влада відмовилася від пропозиції. Чи то через особисті непорозуміння між мером та губернатором, чи тому що у Полтаві чекали на міфічного австрійського інвестора і планували будувати крутий сміттєпереробний завод. Як би там не було, але українська установка поїхала до Кременчука, де мер виявився прогресивнішим, а Полтава, схоже, й досі чекає на австрійський завод.

У Кременчуці установка періодично працювала до 2018 року. Її роботу вивчали чисельні комісії з представників міської, районної та обласної влади та іноземних компаній. Усі вони давали високу оцінку цій технології і самої установки з утилізації ТПВ. Але наприкінці 2018 року її довелося закрити. Не тому, що були проблеми з технологією: сміття успішно переробляли, в результаті отримували газ та електроенергію. Як пояснює Валентин Коробко, закінчився договір оренди. А за той час, що компанія була у Кременчуці, змінилася влада і, як не дивно, кількість власників землі під установкою – їх стало декілька. Перепідписання угоди виявилося фізично не можливим. Ну або комусь відверто не вигідна була ймовірна санація (тобто закриття) міського сміттєзвалища…

Добути нафту зі сміття? Легко!

Полтавська технологія унікальна як для України, так і для світу. Зокрема й тим, що під час переробки сміття всі шкідливі гази утилізуються всередині реактора, не потрапляючи назовні. Тобто шкідливих викидів в атмосферу немає (підтверджено висновком екологічної експертизи).

«Для порівняння, на сучасних європейських заводах у тому ж Копенгагені чи Відні стоять фільтри, аби виловлювати діоксиди і фурани, котрі виділяються під час переробки сміття, – коментує Валентин Коробко. – Ці фільтри дуже дорогі, наш бюджет країни точно не потягне. Один такий фільтр коштує від 250 тисяч доларів. А їх потрібно як мінімум три і міняти слід щокварталу. Наша технологія таких фільтрів не потребує, так як має підтверджений резерв екологічної безпеки».

«Окрім патентів, ми маємо всі необхідні екологічні висновки, – долучається до розмови менеджер з партнерства та інвестицій ТОВ «Еко-Енерго Плюс» Сергій Кутепов. – Заміри робили в Кременчуці. Туди приїздили різні комісії – обласна, міська, представники німецької та японської компаній. Екологічна служба неодноразово робила інструментальні заміри. Є два екологічні висновки – 2008 року та 2018 року. Останній зроблено відповідно до європейських екологічних стандартів. Ми не боїмося будувати повний зразок і запрошувати екологів, тому що знаємо – наша технологія екологічно чиста. За рівнем безпеки її можна порівняти хіба що зі шкільною котельнею у сільській місцевості».

Щоправда, ця «шкільна котельня» наробила сенсації ще під час першого пілотного пуску в Кременчуці. Тоді представники однієї із німецьких фірм були відверто шоковані тим, що український «пілот» видає на-гора альтернативні джерела енергії. Тобто робить все те, до чого німці йшли роками. «Ми не спалюємо сміття, а утилізуємо його, – ще раз пояснює Валентин Коробко. – Це технологія різнотемпературного, безперервного піролізу відкритого типу. Сміття розпадається до першопочаткового молекулярного стану. До речі, до нас приїздили представники нафто-переробного заовду, брали зразки матеріалу, який ми отримували після утилізації покришок. З’ясувалося, якщо прогнати його через центрифугу, то можна отримати дизельне пальне або бензин. І нафтопереробне підприємство готове було купувати цей матеріал в необмеженій кількості».

Про альтернативні джерела енергії і зелену еко-зону в Макухівці

Окрім матеріалів для нафтопереробки, установка може давати й інші альтернативні джерела енергії – пар, гарячу воду, газ, електроенергію, той же пірокарбон. Так, перед процесом переробки, сміття проходить кілька етапів сортування та лаборатоних аналізів на наявіність радіоактивних речовин. Проте у випадку надзвичайних ситуацій чи стихійного лиха, коли необхідно утилізувати велику кількість сміття, установку можна легко перевести в режим утилізації без сортування. І переробляти несортоване і вологе сміття. Рівень вологості може сягати до 90%, аналоги у світі можуть собі дозволити максимум 35-40% вологи.

Ще один важливий момент – цьому підприємству не потрібен полігон. Взагалі. Як зауважує Сергій Кутепов, установка переробляє 98% сміття, не залишаючи так званих «хвостів».

«Ми не потребуємо полігонів, як, наприклад, європейські технології. А вони залишають так звані «хвости» до 75-80% від загальної маси відходів. І їх потім або вивозять на спалювання, або ж складують на полігоні, що знову ж таки залишається невирішеною проблемою. Ми, навпаки, виступаємо за санацію полігонів, щоб на місці тієї самої Макухівки не виднілася пляма, а була озеленена територія та функціонувало нормальне екосередовище. І це можливо зробити. Просто деяким структурам не вигідно віддавати сміттєзвалище для повної утилізації, бо щодня заробляють на цьому хороші гроші. Нині сміттєзвалище займає понад 17 гектарів площі. Наш проект може подарувати чистих 17 гектарів землі. Ми зможемо провести санацію до шарів, де немає газу. Можемо назавжди прибрати цю пляму бруду, яку вже давно видно з Білої альтанки», – зауважує Сергій Кутепов.

При чому для того, аби всіх запевнити у екологічній безпеці цієї технології, продемонструвати її високий коефіцієнт користі та її дієвість, компанія готова для початку збудувати навіть не потужне підприємство, а демонстраційний проект вартістю 300 тисяч доларів, котрий зможе переробити 50 тон сміття на добу. Тоді кожен охочий на власні очі зможе переконатися у екологічно чистому процесі переробки – і тим самим не лякати затятих скептиків, які часто полюбляють, не розібравшись у принципі проекту, говорити, що це буде щось на кшталт другого Чорнобиля. А такі «експерти», як показує життя, є всюди – як проплачені, так і за принципом життя.

«Ми не просимо багато – просимо лише один раз показати, що у нас є український проект із цілком підйомним, а не захмарним бюджетом, – додає Сергій Кутепов. – Звісно, є можливість розвивати цей напрямок за кордоном. Але навіщо кудись їхати, якщо вистачає роботи й тут. Ми хочемо започаткувати повномасштабний проект, який би був візитівкою країни. Як працюють зараз із утилізацією сміття? Дуже просто – залучають іноземних донорів, які вимагають, щоб технології привозили з Європи. Відповідно, технології ці коштують не 5 мільйонів, а вже від 30 мільйонів євро й більше. Ми ж прагнемо, щоб резонанс мав саме український проект. Навіщо везти з-за кордону, якщо можна інвестувати у власний вітчизняний продукт і, навпаки, просувати його на міжнародний ринок. Всі політики говорять про підтримку українського виробника. Так може дійсно почнемо підтримувати його не на словах, а на ділі»?

Надія Діденко