Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Полтавка стала «Берегинею в погонах-2019»

«Все спокійно, нудьгую, їсти готую…» казала я рідним, а тим часом, «Гради» стирали з лиця землі українське село… Це був травень 2014-го. Більшість українців ще не вірили, а ми з колегами вже точно знали — війна. Чоловік у мої «все добре» не вірив, тому з головою поринув у волонтерство. Придбав перший бронежилет, каску… — пригадує полтавка Світлана Поліковська, якій напередодні професійного свята дісталась корона «Берегині в погонах — 2019». 

З тим, що старша операційна медична сестра хірургічного відділення Полтавського військового госпіталю старшина Світлана Поліковська дійсно заслужила звання «Берегині», ніхто не сперечатиметься. Жінка протягом більше, ніж двадцяти років допомагає рятувати життя військових у Полтавському шпиталі, першою із госпіталю поїхала на фронт, лише за одну ротацію винесла прямо із поля бою кілька десятків важкопоранених воїнів, боролася за поранених так завзято, що виживали навіть ті, котрі, здавалось, не мали жодних шансів.

“Добре пам’ятаю березень 2014-го, коли я вперше вирушила на Схід. Це було до офіційного проголошення АТО. Нам точно не казали, куди ми їдемо і що там робитимемо. І ось ця невідомість лякала найбільше. Наша невеличка команда у складі начальника хірургічного відділення, старшої операційної сестри, старшої реанімаційної сестри і двох водіїв потрапила у саме пекло — ми стояли разом із 93-ю бригадою. Тоді у голові не вкладалось, як у нашій цивілізованій країні можуть відбуватись такі речі. Коли був перший обстріл, у мене був страх. Потім до стрілянини настільки звикаєш, що якоюсь мірою починаєш навіть сприймати її за норму. Розумієш, що є поранені, є люди, яким потрібно допомагати, і просто виконуєш свою роботу. Прилітають снаряди, міни, а ти їх навіть не помічаєш”, — ділиться Світлана. 

Полтавка пригадує, що інтенсивність роботи була дуже високою. Безперервний нон-стоп із розгромлених блокпостів-боїв-поранених-крапельниць…

“Я майже не запам’ятовую імена поранених, аж надто багато їх пройшло через мої руки. Та одного хлопця не можу забути. Поки ми везли його до лікарні, він розповідав про те, що скоро одружиться, що щойно повернувся з відпустки, що поранення — зовсім не серйозне. Тим часом, ми бачили перебиту артерію, зупиняли сильну кровотечу. Більш-менш стабілізували стан, довезли до лікарні і здавалось, що перемога так близько. Але пізніше нам повідомили, що врятувати хлопця не вдалось — не змогли зшити судину, помер від крововтрати”, – згадує Світлана.

Медсестра розповідає, що найважчою є ніч перед ротацією — ніч з дітьми, коли особливо міцно обіймаєш їх, адже можеш більше не побачити. Донька приїхала підтримати маму на конкурсі, а вдома чекає син, йому зараз тринадцять. 

За матеріалами Інформагентства Міноборони «АрміяInform»