Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Люди бігли і голосили: Навічно! – спогади спецпереселенки з Полтавщини

Уже 45 років Ольга Андриїшина, уродженка Луцька, мешкає на Семенівщині. Проте назавжди запам’ятала січень 1950-го, коли їй із родиною довелося надовго залишити Україну.  Її, тоді 9-річну дівчинку, разом із старшою сестрою, мамою і бабусею, радянська влада зарахувала  до «ворогів народу» і виселила на спецпоселення до Сибіру.

Приводів більше ніж вистачало: за активну українську діяльність батько при німцях опинився в таборі Освенцім, дід по батьковій лінії був греко-католицьким священиком, а система доносів працювала на повну… Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій п. Ольга поділилася спогадами про час, що розділив її дитяче життя на «до» і «після». 

«Прокинулися ми від стуку в двері біля 4 години ранку. Якісь чоловічі голоси щось пояснювали мамі і бабусі. Кімната наповнилася військовими  людьми зі зброєю, з червоними зірками на шапках, кілька чоловік були  «червоними околишами», як колись казали на КДБістів. Почався обшук, але він був якийсь поверховий, було видно, що це тільки привід для чогось. Офіцер підійшов до столу, на якому акуратно були складені наші підручники, і каже російською: «Що, вже підготувались до обшуку?» Але, взявши кілька книг, побачив, що це підручники і замовк. Нарешті, нам оголосили, що нас вивозять в Сибір. Яка була реакція мами і бабусі – не пам’ятаю, тільки сліз і метушні не було. А от я категорично відповіла, що нікуди не поїду, бо у мене в музичній школі академконцерт, і запізнюватись на нього категорично не можна. Офіцер засміявся і запевнив, що в Сибіру теж є багато музичних шкіл. Ці слова запам’яталися мені назавжди.

Галина Андриїшина (Хілевська), мама Ольги Андриїшиної, 1935 рік. Фото з родинного архіву

“На збори нам дали всього 2 години. Бабуся зібрала книжки, наш одяг і одягала нас. Зими були теплими, і одяг був легкий. Мама ходила в туфельках з калошами, і в цьому – до Сибіру? Познаходили якісь хустки, зібрали постіль, покривала, книги, все пов’язали у вузол і склали у валізи. До столу, де лежав прес для паперів – статуетка у вигляді лежачої собачки, яку ми дуже любили, підійшов офіцер і, нахабно дивлячись на нас, засунув її у кишеню. У нас була скриня, зроблена руками дідуся, але її не дозволили брати. Так багато потрібного нам залишилося в хаті. Мені захотілося по нужді, офіцер дозволив, але «щоб ця не втекла», послав зі мною солдата з гвинтівкою зі штиком. «Будка» була надворі, і мені так страшно було йти з тим солдатом з гвинтівкою! Ось і спливли 2 години. Під’їхала машина. Тоді один із солдатів шепнув бабусі: «Беріть скриню! Ми погрузимо, і кидайте туди все, що треба». Він схопив нашу швейну машинку «Зінгер» і поклав туди, кидав якісь каструлі, посуд, щось із постелі, і… один пуд жита в мішку, який потім зіграв вирішальну роль в нашому житті, врятувавши нас в майбутньому від голоду. Як це жито опинилося у нас? Ним нагородили мене як одну з кращих учениць музичної школи, бо мама вчила нас із сестрою в музшколі, хоча ми не завжди мали що вдосталь їсти”. 

“Ми пішли до машини, а на ній уже було багато людей, таких, як ми, лучан, ніхто не кричить, не плаче, але які очі! Нас, дітей, вмостили всередину, щоб не дуже провівав вітер. І раптом я побачила, що по вулиці бігли багато людей, і всі до нашої машини. Вони поспіхом передавали нам хто теплу хустку, хто пляшку олії, хто шматок сала, адже з продуктів у нас не було нічогісінько. А машина вже рушала, а люди бігли за нею і кидали чорний круглий хліб».

Усіх привезли у Ковельський табір для спецпереселенців, де поселили в бараці на 200 чоловік. По зібраних там людях можна було вивчити всю географію Волині.

«Особливо запам’яталися родини з Камінь-Каширського району. У них було дуже багато дітей, мабуть, народжували щороку. Як я потім дізналася, вони жили в лісах, оточених болотами, і радянська влада змогла туди дістатися тільки з настанням сильних морозів, коли болота замерзли. Люди тих сіл вели натуральне господарство, купували тільки сірники, сіль і нафту для ламп. Сіяли льон, самі шили одяг, взуття, мали збіжжя і хліб. Серед них майже не було грамотних, але це були дуже мудрі, щирі, добрі люди.

“Ще запам’яталися походи в лазню. Лазня була в центрі Ковеля, і я цих походів дуже боялася, бо нас вишиковували в колони і їх супроводжували  солдати з гвинтівками, а найстрашніше – з собаками, великими вівчарками, які шкірили зуби і гарчали».

У березні мешканців бараку почали відправляти у Сибір та Казахстан.

«Видали сухий пайок, якого мусило вистачити на всю поїздку – кожному по хлібині, по солоній рибині і цукерки-подушечки, які одразу ж злиплися докупи. Нас посадили у товарні вагони, в яких возили худобу. У вагоні було по два віконця, через які потрапляло світло. Щодня нас перераховували, раз на день годували гарячою «баландою». Їхали дуже довго, і переважно вночі. Вдень потяг заганяли на запасну колію, мабуть, щоб інші люди не бачили другу сторону «радянської дійсності». Люди у вагонах писали листи і записки і викидали в щілинки, з надією, що хтось їх знайде і передасть за адресою. Ми з сестрою дуже рідко спускалися вниз із наших високих нар, переважно лежали на животі, бо сидіти було незручно – стелі у вагоні дуже низькі. Так їхали 7 тис. км у холоді і постійному голоді. Оскільки мороз чимраз дужчав, люди зрозуміли, що нас везуть у Сибір». 

9 квітня 1950 року, саме на Великдень, потяг прибув до Красноярського краю.

«Усім сказали виходити з вагонів. Спершу нас загнали у великий сарай. Серед нас був священик, який відслужив Службу, всі плакали і молилися. Зранку нас відвели кого у контору, кого в приміщення школи і т.д. Туди стали приходити якісь люди, як потім стало відомо, це були начальники дільниць, котрі вибирали собі робочу силу. Процедура чимось нагадувала ринок невільників, хіба що в рота на зуби не заглядали. Начальники охоче вибирали собі сім’ї, де було мало дітей і старих, а більше сильних робітників. Вони тицяли пальцем, говорячи: «Этих беру я!» Хто з начальників припізнився, їм ні з кого було особливо вибирати. Залишились такі родини, як наша – мама, стара бабуся і двоє дітей. Так ми потрапили у Лебяженський хімлісгосп, техдільницю Тунгуска».

Одне з місць роботи Галини Андриїшиної на спецпоселенні – місцевий магазин, 1959 рік. Фото з родинного архіву

Влітку поселенців викликали на збори в сусідню, більшу дільницю Телічет. Люди здогадувалися, що їх змусять підписатися про перебування на спецпоселенні терміном на 5 років.

«Мама була хвора, і на збори пішла бабуся. Я була вдома, і раптом почула велике голосіння. Вибігла надвір і побачила, як люди, котрі поверталися зі зборів, бігли і голосили: «Навічно, навічно!» Виявляється, усіх змусили підписатися про довічне перебування на спецпоселенні. Я теж заплакала, а бабуся сказала мені: «Запам’ятай: нічого вічного не буває».

Ольга Андриїшина з бабусею. Сибір, станція Решоти, 1957 рік. Фото з родинного архіву

Вона мала рацію: після смерті Сталіна виселені поступово потрапляли під амністію. Проте для родини п. Ольги Сибір став домівкою на довгих двадцять років, сповнених складних перипетій…

“Щоб прогодувати і вчити дітей, мамі доводилось працювати і на фізично важких роботах – спочатку збирали живицю у важкі дерев’яні відра, де вона надірвала здоров’я. Згодом вдалося влаштуватися продавцем у магазин”. 

Загалом з 1944 по 1953 рік із західних регіонів було виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.