Ви тут:
Культура Полтавщина Суспільство ТОП-новина 

Михайло Дмитренко: новітній Мікеланджело з Полтавщини

У цьому році виповнюється 110 років від дня народження нашого земляка з діаспори, відомого художника-монументаліста, майстра церковного малярства, Михайла Дмитренка. На жаль, цей неповторний художник, котрого називають новітнім Мікеланджело і який прославив себе далеко за океаном, на Батьківщині відомий переважно обмеженому колу спеціалістів.

Михайло Сергійович Дмитренко народився 9 листопада 1908 року на Полтавщині у Лохвиці над річкою тієї ж назви. З 1916 по 1924 рік навчався у Лохвицькому реальному училищі. Викладачі училища, професійні лохвицькі маляри В. Журавльов і Ф. Артамонов, помітили здібності хлопчика до малювання і допомогли йому оволодіти основами рисунку, живопису і композиції, а також у виборі подальшого творчого шляху.

Але на вибір життєвого шляху майбутнього майстра монументального живопису, на формування його національної свідомості та естетичних смаків, напевне, вплинули й дитячі враження митця, багате творче середовище старовинного містечка, створене тут унікальними пам’ятниками сакральної культури.

За козацької доби у Лохвиці зберігалася державна скарбниця гетьмана Івана Мазепи, було споруджено сім церков, славних своїми багатими іконостасами.

Ще до навчання в училищі маленький Михайлик роздивлявся вдома ескізи старого петербурзького маляра, що працював у соборі Різдва Богородиці і харчувався в будинку Дмитренка. Якось, заглянувши в невеличкий нотатник, який той маляр завжди носив при собі і в якому робив свої ескізи, хлопчина побачив намальований тонким олівцем образ Матері Божої, ніжні, тонкі нариси, щось на зразок Фра Філіппо Ліппі.

«Саме цей випадок, наче волею Провидіння, спрямував М. Дмитренка на шляхи мистецтва та визначив своєрідні особливості його творчости… Пізніше він і сам аж у Люрді звершить «українське чудо», малюючи образ Мадонни («Мати Божа з Дитятком», 1976 р., Люрд, Франція, Вівтар України), яка ще не раз трансформується в його просвітлених портретах українського жіноцтва. З-під його співучої палітри постануть нові шедеври. Своєю мистецькою вартістю вони компенсують усі гетьманські скарби, пограбовані чужими руками після полтавської поразки» (Олекса Веретенченко. «Майстер співучої палітри». Вступна стаття до видання «Михайло Дмитренко», Детройт, Нью-Йорк. 1990 р.).

Хлопчик не раз бував у соборі Різдва Богородиці, роздивлявся його вишукане декоративно-живописне вбрання, величний іконостас, виконаний відомим осташківським різьбярем Сисоєм Шалматовим (1720-1789) коштом останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського (1690-1803), робив тут замальовки. На жаль, дерев’яний собор, також збудований П. Калнишевським, згорів від удару блискавки влітку 1797 року, але унікальний бароковий іконостас чудом вдалось тоді спасти і він прикрашав нову, муровану будівлю храму до початку 30-х років ХХ століття, доки його, як і інші лохвицькі церкви, не знищили місцеві войовничі атеїсти.

У 1924 році, взявши у матері клунок з чорним хлібом та трохи сала, М. Дмитренко подався пішки на залізничну станцію, що знаходилася за шістнадцять кілометрів, щоб поїхати до Києва. Прибувши в столицю, Михайло оселяється у свого колишнього вчителя Журавльова, де винаймає у нього куток за два карбованці у місяць. Серед кімнати стояв довгий стіл під широким обрусом, «…на його нижньому покладі, вкритому соломою, і ночував зголоднілий Михайло» (Олекса Веретенченко «Майстер співучої палітри». Там же ).

Два роки, з 1924 по 1926 Михайло навчався в художньо-індустріальній профшколі. Взимку він ходив до лісу пиляти дрова, а також злазив на дахи десятиповерхових будинків і змітав лопатою сніг. Однаково добре володів лопатою і пензлем.

У 1926 р., витримавши великий конкурс (60 чоловік з 600), Дмитренко поступив до Київського художнього інституту. Здійснилася його мрія, до якої він так наполегливо прагнув.

Київський художній інститут було створено на базі Української Академії мистецтв, закладеної в кінці 1917 р. урядом молодої Української Народної республіки, але вже у 1923 р. перетвореної урядом УРСР на інститут, бо Академію могла мати тільки Москва. До цього інституту перейшли колишні відомі професори Академії — Василь і Федір Кричевські, Михайло Бойчук і Микола Бурачек, які втримували в інституті навчання на рівні академічних вимог і передусім у зв’язку з багатими мистецькими традиціями України. Власне, переслідування цих традицій привело в кінці 30-х років до розстрілу за «національний формалізм» Михайла Бойчука, його дружини і учнів. М. Дмитренко навчався у колишнього професора Академії Федора Кричевського а згодом став його асистентом. Ф.Кричевському вдалося оминути переслідувань; він був ув’язнений щойно по війні, після невдалої спроби вирватися на Захід, куди вже переїхав його брат Василь.

У 1939 р., коли радянський уряд, згідно з Берлінським договором, зайняв після розділу Польщі і ЧСР українські землі, які були в складі тих держав, Дмитренко з кількома іншими митцями був офіційно висланий до Львова для створення місцевої організації Союзу радянських художників, а також перебудовувати «буржуазне» мистецтво на «соціалістичне».

В час, коли ідеалом нового режиму став соцреалізм і масово продукувалися монументальні за розміром портрети «вождів», Дмитренко й інші його колеги намагалися створювати великоформатні композиції з українського народного побуту з його власним типажем і костюмами, які в східній Україні вже майже зникли і зберігалися хіба лише в театрі і музеях. Все це, разом з високою малярською культурою, якою визначався Київ, збагачувало вже й без того багате мистецтво Львова.

Німецька окупація Львова перешкодила Дмитренкові й іншим митцям повернутися до поруйнованих міст східної України. Вони залишилися у Львові і навіть у непевних воєнних роках не переставали творити. Прагнучи об’єднати національні творчі сили, М. Дмитренко став одним з організаторів «Спілки праці українських образотворчих мистців», приймав участь у її художніх виставках. На одній з них на початку 1943 р., в якій брало участь 69 митців з понад 30 творами, Дмитренко виставив 16 своїх праць — у тому числі великоформатні фігурні композиції, портрети і проекти костюмів для Львівського театру опери і балету.

За дорученням митрополита Андрія Шептицького, М. Дмитренко виконав проекти розпису церкви Благовіщення в Городку Ягайлонському, що неподалік Львова. Із усіх 34-х проектів М. Дмитренко виконав темперою 17 композицій: «Розпяття», «Надгробний плач», «Хрещення в Йордані», «Янголи з символом Христа» та ін. Уже в цих перших творах він виявив себе як непересічний художник-монументаліст на терені церковного малярства. На жаль, війна завадила реалізації цих цінних проектів.

Перед відступом гітлерівців зі Львова, «не бажаючи жити під сонцем сталінської конституції», М. Дмитренко разом з іншими галицькими художниками з великими труднощами добрався до Німеччини, де йому приходилось переїжджати з міста в місто, жити в таборах переміщених осіб. Не маючи там умов для мистецької праці, художник швидко перейшов на приватне мешкання в Мюнхені, заробляючи на прожиток портретами, на які завжди знаходилися замовники. Тут одним з перших своїх завдань він вважав відновити мистецьку організацію, де він став одним з найактивніших членів.

УСОМ — «Українська спілка образотворчих мистців» — 1947 р. взяла участь у великій, влаштованій заходами IRO виставці «переміщених осіб» у Баварському Національному музеї в Мюнхені, де українським митцям належала половина експонатів усієї виставки. Друга, вже більш самостійна українська виставка відбулася наступного року в Регенсбурзі. На цих виставках великоформатні твори Дмитренка були найпомітнішими.

Михайло Дмитренко був також ініціатором і головним організатором одного з найкращих національних видань на Заході, журналу «Українське мистецтво», багато ілюстрованого з кліше, виконаними одним з найкращих графічних закладів Німеччини — Ф. Брукмана в Мюнхені. На жаль через скорий виїзд багатьох митців до обох Америк, було випущено лише два випуски цього журналу, але його ідеї були продовжені уже в США журналом «Нотатки з мистецтва», який у 1963 році з’являється в Філадельфії. У складі редакції цього журналу, очоленої Петром Мегиком, був і М. Дмитренко.

У 1951 р. М. Дмитренко з Мюнхена переїжджає до Торонто, де разом з Володимиром Балясом та Іваном Кубарським розмальовує православний собор Св. Володимира, а також у 1954 р. організовує З’їзд канадських і північноамериканських митців з окремою великою виставкою в павільйоні Канадської національної вистави. З того часу такі виставки в Детройті, Нью-Йорку, в Торонто та в інших містах стали проводитись регулярно. Вони допомагали талановитій українській молоді реалізувати свої творчі можливості, приймати активну участь у творчому процесі на американському континенті.

У 1957 р Дмитренко отримав канадське громадянство, але незабаром виявилось, що він, як майстер монументального малярства, пов’язаного з церквами, більше потрібний у США. Його творчістю зацікавилися американські фірми декоративного мистецтва, які стали запрошувати його до проектування і виконання різних релігійних мистецьких комплексів — настінного малярства, вітражів, мозаїк тощо.

Оскільки малярство в готичному та класично-академічному стилі давно перетворилося на шаблони, то новий сучасний стиль М. Дмитренка, близький добі конструктивізму, набув популярності. Це дозволило М. Дмитренкові влитися в загальноамериканське мистецьке життя і згодом працювати самостійно.

У 1950-х роках Дмитренком були оформлені римо-католицька церква Св. Антонія Саут-Бенд (шт. Індіана), церква Св. Колумби в Янгстауні (шт. Огайо). У 1960-65 рр. оздоблює своїми настінними малюнками й іконостасом українську католицьку церкву Непорочного зачаття в Гемтремку (шт. Мічіган), церкву Св. Михайла в Саут Чікаго (1976 р.), а також папи Євгенія в Бедфорді (шт. Огайо) (1976 р.). У 1972-77 рр. він оздобив велику церкву Св. Костянтина в Міннеаполісі (шт. Міннеаполіс) і перейшов до великих мистецьких робіт у церкві Св. Юра в Нью-Йорку, 1977-89 р.

Напіврелігійний мотив має скомпонована М. Дмитренком велика мозаїка в автовокзалі компанії Грейгаунд у Детройті, з гармонійним поєднанням форм реальних з геометричними. Художник зобразив епізоди з життя отця Габрієля Річарда, в яких відображено багатогранну діяльність місіонера, що діяв на терені Детройту. Своїм художнім рішенням ця робота близька до традицій українських монументалістів школи Михайла Бойчука, Але Дмитренко виконав її у цілком самостійному стилі. На жаль, Дмитренко був незадоволений роботою виконавця контрактора-ремісника, котрий замість смальти вжив скло, від чого кольори стали брудними й нечіткими. Парадокс у тому, що ця та деякі інші його праці, які можна причислити до найвидатніших творів американського сучасного мистецтва, навіть не вважаються його творами: художник виконав їх працюючи у великих декоративних фірмах Америки, які, як контрактори, забрали собі всю мистецьку славу цих творів.

Серед відомих творів М. Дмитренка — ікона «Св. Ольга, княгиня Руси-України» (1969) з музею інституту Св. Климентія в Римі та чудова ікона «Мати Божа з дитятком» (1976) з храму міста Люрда у Франції.

Але М. Дмитренко прославив себе не лише як майстер церковного малярства. Велику мистецьку вартість мають його портрети, що вирізняються глибоким психологізмом, незрівняною майстерністю рисунку та живописного колориту. Його «Портрет дружини», «Портрет Марусі Бек», «Зірка Козак», «Жінка в тюрбані», «Мартуся», «Оля Серединська», «Бандурист Богдан Коссак» та багато інших належать до найкращих зразків сучасного портретного живопису.

Михайло М. Дмитренко був також чудовим ілюстратором і графіком, мав свій власний стиль, що базувався передусім на творчості Юрія Нарбута і Федора Кричевського. Його графічні твори за технікою виконання близькі до творів майстрів старої української гравюри доби козацького барокко. Дмитренко оформив ряд українських видань в еміграції: обкладинки до книжок, журналів, каталоги мистецьких виставок, плакати, створив багато цікавих емблем, видавничих знаків, заставок та ілюстрацій.

Його графічні праці, такі як оформлення твору Теодосія Осьмачки «Поет», Василя Барки «Білий світ», розділи «Світання», «Рідні душі», «Правда і кривда», «Ясність», «Голубиний міст», «Дума мандрівника», «Цареборець» та «Вірші віри» вважаються найкращими здобутками оформлення української книги новітніх часів. Його ілюстрації до дитячого журналу «Веселка», такі як «Заповіт гетьмана», «Погоня», «Конотіп», «Божі діти», «Зайчик» та інші, піднесли мистецьку вартість цього журналу. Чудовими є також ілюстрації до читанки Марії Овчаренко «Золоті ворота».

М. Дмитренко цікавився також історією мистецтва, написав ряд вдумливих статей.

Невтомну й багаторанну творчість Михайла Дмитренка часто порівнюють з творчістю титанів епохи Відродження. Адже його праця художника-монументаліста дійсно потребувала чималих не лише духовних, а й фізичних зусиль, до того ж, подібно до художників доби Ренесансу, він проявив себе в кількох ділянках мистецтва. Сьогодні з впевненістю можна сказати, що творчість Михайла Дмитренка збагатила національне мистецтво творами високої вартості, якими будуть довго захоплюватися як сучасники, так і майбутні покоління.

На жаль, М. Дмитренко зміг реалізувати свій неповторний талант художника сакрального мистецтва лише далеко за межами України, оскільки в радянські часи на його Батьківщині штучно, а часом й репресивними методами був зупинений процес його безперервного розвитку від часів Київької Руси до початку ХХ століття, а тому й втрачено цілий пласт культури.

Михайло Сергійович Дмитренко помер 1997 р. у Детройті на 89-му році життя. Похований на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Брук.

Євгенія Погребняк, старший науковий співробітник ДІКЗ «Поле Полтавської битви

Перейти до вмісту