Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

Випускника Полтавського кадетського корпусу внесено до переліку видатних українців, памʼять яких пошановується на державному рівні

Цьогоріч виповнюється 140 років з дня народження Бориса Палія-Неїла (Неїлова) – командира українських військових частин на Полтавщині, маляра іконопису, діяча Української революції 1917-21 рр. Згідно із постановою Верховної Ради “Памʼятні дати та ювілеї 2018 року” його внесено до переліку видатних українців, пам’ять яких цьогоріч пошановується на державному рівні.

Борис Палій-Неїло походив з дворян Полтавської губернії (рід бере свій початок від українського шляхтича-військового). Закінчив Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище за 1-м розрядом (1897 рік), служив у Івангородській фортечній артилерії. З 1898 по 1910 рік служив у кадровій батареї 48-ї, 13-ї, 2-й запасній, 9-й артилерійській бригаді міста Полтава. З липня 1913 року – у 12-й артилерійській бригаді (Кам’янець-Подільський), у складі якої брав участь у Першій світовій війні.

У 1917 р. переведений на службу до української армії. Того ж року — учасник Першого і Другого Українських Військових З’їздів. Був обраний до складу Українського Військового Генерального Комітету на посаду помічника інспектора артилерії, невдовзі призначений командиром українських військових частин на Полтавщині та начальником міського гарнізону. За Гетьманату — помічник командуючого військами у Києві. Командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району, був помічником генерального писаря І.Полтавця-Остряниці. З жовтня 1918 року – Генеральний писар Українського Козацтва. Восени 1918 року підтримав Директорію УНР. Організатор військового параду 22 січня 1919 року у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919-20 роках перебував на командних посадах в Армії УНР. Брав активну участь в боях під Вінницею. 3 липня 1920 року — генерал для особливих доручень при Головному Отамані Симонові Петлюрі, викладач артилерії у Юнацькій школі.

Після короткого перебування у таборі інтернованих частин Армії УНР Ланцугі поселився у Перемишлі, де заснував і очолив філію Українського Центрального Комітету, опікувався колишніми вояками УНР. Згодом організував художню іконописну майстерню «Відродження», у якій працювали 10 художників, колишніх українських вояків. 1934 року разом із колишнім старшиною Армії УНР П.Запоріжським розмалювали церкву у с. Явірник-Руський (нині Підкарпатське воєводство) під Перемишлем, у якій був охрещений автор українського гімну Михайло Вербицький. 1944 виїхав у Німеччину, перебував у таборі переміщених осіб Міттенвальд. У 1948 р. був обраний станичним отаманом Станиці Українського Вільного Козацтва. Цього часу здійснив церковні розписи у візантійському та народно-українському стилі, зокрема греко-католицької церкви Святого Миколая в Міттенвальді-Єгеркассерне, міттенвальдської автокефальної православної церкви.

Наприкінці 1940-х емігрував до США. В Америці брав участь у з’їздах військовиків, зокрема Союзу українських ветеранів, у з’їздах громадських установ та організацій, працював в Союзі українських військових інвалідів, провадив активну діяльність на церковній ниві; в діяльності Об’єднання бувших вояків українців Америки, головує на його загальних зборах у Детройті 16 січня 1955, очолює громадський контроль над фінансовими діями організації. Помер 5 лютого 1956 року.

За матеріалами сайту «Полтавіка» обласної комунальної установи «Центр дослідження історії Полтавщини Полтавської обласної ради»