Ви тут:
Полтавщина Суспільство 

До Миргородських авіаторів завітав фронтовик-інтернаціоналіст Борис Лутін

До Миргородських авіаторів завітав Борис Лутін

Напередодні Дня пам’яті і примирення та 72-ї річниці Перемоги над нацизмом в Європі особовий склад 831 бригади тактичної авіації повітряного командування «Центр» Повітряних Сил Збройних Сил України зустрівся із генерал-майором запасу, ветераном Другої світової війни, воїном-інтернаціоналістом Борисом Лутіним.

 

Попри свій поважний вік (цьогоріч буде 95 років), Борис Васильович продовжує брати активну участь у громадському житті України, залучається до патріотичного виховання молоді, а також кілька разів їздив в зону АТО. Під час однієї з таких поїздок машина потрапила під обстріл. Диво врятувало життя ветерана, проте після повернення додому у нього трапився інсульт.

– Я пройшов страшну війну – Другу світову. Ніколи не міг й подумати, що доживу до ще однієї війни. Пережитих протягом 1941-1945 рр. жахіть людям вистачило б не на одне життя. А вийшло зовсім інакше, – розпочав виступ генерал-майор в запасі Борис Лутін під час зустрічі із військовослужбовцями.

Затамувавши подих, миргородські авіатори слухали розповіді фронтовика про пережите. А було його чимало. Чого варта розповідь про початок війни – 22 чеврня 1941 року. На початку червня 19-річний Борис Лутін в складі ста курсантів з Ленінграду відправився в одну з танкових дивізій на стажування.

– Я пам’ятаю цей день – 22 червня 1941 року. Він, мабуть, назавжди залишиться у моїй пам’яті, тому що у цей день я втратив за якихось 40 хвилин одразу 87 своїх хлопців, які приїхали зі мною разом на стажування у цю танкову дивізію. Того дня я був днювальним по лагерному збору, стояв на зміні. Близько 4 ранку подивився на небо і жахнувся – начувалась суцільна чорна хмара з невідомих мені літаків. І тільки я встиг вигукнути: «Підйом!», «Тривога!», – як на наші голови посипалися бомби. Літаки бомбували не нас, а танкову дивізію, яка знаходилася поряд, та військове містечко. Бомбування тривало хвилин 30-40. Було страшно, дуже страшно. Ми плакали, кричали: «Мамо!..Тато!.., Допоможіть!….» Але ніхто не міг нам там допомогти, – каже Борис Васильович.

За словами генерал-майора, вибуховою хвилею його відкинуло метрів на 15 м у траншею глибиною близько 2 м, яку курсанти копали напередодні. Саме це і врятувало йому життя, хоча й отримав поранення в обличчя. Пригадує ветеран до дрібниць визволення після дворічної окупації Полтави, яка стала йому рідною домівкою, участь в останніх боях за Україну, визволення Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії та Берлінський бій. Після Перемоги у 1945 році Борис Васильович не скинув військовий однострій та залишився служити народу. І досі залишається в «строю».

– Під час чисельних зустрічей з молоддю, школярами, студентами, військовими, я переконався у тому, що наша молодь прекрасна. Я неодноразово бував у гарячих точках в зоні АТО, спілкувався із солдатами. Я пишаюся нашими мужніми, щирими людьми, – підсумував генерал-майор в запасі Борис Лутін.

Після зустрічі кожен військовослужбовець підходив до бойового генерала, аби подякувати та потиснути руку. Проте жоден з них так і не зізнався, що жахіття сучасної війни більшість з них таки вже пройшли особисто, повідомила прес-секретар 831 бригади тактичної авіації лейтенант Світлана Борисова.

Перейти до вмісту