Ви тут:
Головне Полтавщина Суспільство 

Сім’ я з Луганська, тікаючи від війни, не зламалася та допомагає іншим в Одесі

Тікали від війни, не знаючи, що буде далі. З дітьми. Не знали куди їдуть і де зможуть знайти себе. Хотіли життя тихого, життя без обстрілів. Приїхали до Одеси, і почали все з “чистої сторінки”. Так свою історію кореспондентові “Новини Полтавщини”, під час тренінгу “Голос місцевих медіа: особливості висвітлення тематики переселенців, професійні норми та стандарти”, розповіла Ірина з Луганська, мати трьох діток, двоє з яких — з тяжкою інвалідністю.

Зараз сім’я живе в Одеському обласному центрі психологічної реабілітації. Люди влаштовуються на роботу, роблять ремонти у своєму помешканні. А головне те, що переживши скільки горя та хвороб, на їхню голову упала ще й війна…, а вони не зламалися, не розчарувалися та продовжують допомагати іншим, таким же як і самі…

“Виїжджали з Луганська 25 червня 2014 року. У будинку уже не було ні води, ні світла. Місто окупували, його обстрілювали з літаків, а вулицями ходили озброєні чеченці”, – розповіла Ірина.

Її сім’я — чоловік і троє діток жили у власному будинку, він був приватним підприємцем, вона — виховувала дочку і двох синочків. Коли виїжджали, найменшому було лише 6 місяців.

“Виїхати нам допомогли працівники соцзахисту. Ми не знали куди потрапимо, знали лише, що виїжджаємо туди, де не стріляють. Спочатку приїхали до Миколаївської області у Рибаковку. Жили там влітку у дитячому спортивний таборі, далі – нас перевезли у Сергіївку Одеської області”.

Ірина розповіла, що так як, цьогоріч Сергіївка в опалювальний сезон не ввійшла, людей звідти розселили в компактні місця поселення. Тут – в обласному центрі психологічної допомоги сім’я Ірини живе місяць.

“Краще тут, ніж у тих місцях, де ми були до цього, бо я можу приготувати своїй дочці їжу. У санаторії, де ми жили — їли те, що дають. А у мене лежача дочка — у неї інвалідна група “А”, тяжка дуже дитина після онкології. У неї видалена півкуля головного мозку, вона не ходить, не розмовляє, і не пережовує їжу. Тому мені потрібно готувати те, що їй можна їсти. Тут я можу дитині і приготувати, і погодувати її. Зараз у моєї донечки уже щічки рожевенькі, немає чорних кіл під очима”.

Старший син Ірини ходить до школи. Жінка розповіла, що з влаштуванням до навчального закладу проблем не виникло. ЗОШ №23 поруч, навіть дорогу переходити не потрібно, тому це зручно для сім’ї. Війна для хлопчика стала дуже великою травмою, особливо після того, як на город упав снаряд.

“Ми, коли переїхали у дитячий табір, на відкриття зміни був феєрверк, моя дитина впала у повний зріст, закрив голову руками, і кричав “Мама, нас уб’ють”. Психологи зараз працюють з усіма дітьми з Донбасу” .

Не оминула увагою у своїй розповіді Ірина і тему доступності в Одесі до медицини.

“Нас прийняли в лікарні і продовжили інвалідність. Ні копійки грошей я ніде на платила, як було у нас дома, — за те, що тільки зайшов до кабінету, потрібно було покласти 100 грн. Тут же такого немає. Моїй дитині зробили дороговартісне МРТ, з мене не взяли грошей, нам зробили масаж, інцефалограму, комплексне обстеження. Мою дитину ще й годували, і фрукти давали. Я вперше взагалі з таким ставленням до людей та їх проблем зіткнулася. Прості одесити допомагали, привозили памперси, вдома ж нам ніхто ніколи нічого не давав просто так. Ми усе завжди купували самі”.

На першому поверсі Центру, де проживають переселенці, підстанція швидкої допомоги, жінка розповідає, що лікарі завжди надають допомогу тим, кому вона потрібна.

Чоловік Ірини працевлаштувався у Центрі, працює завгоспом, самостійно робить ремонти у кімнатах і допомагає іншим, таким же як вони.

Про колектив, а тут живе близько 60 людей, Іра говорить добре. Каже, що усі разом виховують дітей, вирішують питання, що виникають, сумують та святкують, – усе разом. На Різдво планують влаштувати вечорниці з традиційними українськими обрядами та стравами.

Харчуються за свої кошти, Іра каже, що живуть тут, як у себе вдома. Грошей за житло зараз не платять, але з січня наступного року будуть оплачувати рахунки за комунальні послуги.

На запитання “Що планують робити далі, чи планують повертатися до Луганська?” говорить, що хоче вернутися додому, але тоді…коли там буде Україна.

“Звичайно, хотілося б повернутися назад, не дивлячись на те, що будинку у нас немає, його повністю розбомбили. Але я піду його відбудовувати, після того, як там буде Україна!”.

Ми ще довго говорили про війну, Луганськ та Одесу, ставлення людей до людей, ходили вузенькими коридорами Центру, роздивлялися на ремонти, кімнати, спілкувалися з іншими переселенцями. Побачили багато чого, але найголовніше те, що люди у таких кризових умовах залишилися щирими та милосердними одне до одного…

поширити новину: