Ви тут:
Офіційно Полтавщина 

Полтавські фахівці інформують щодо основних трудових прав працівників

З питання щодо основних трудових прав працівників надає роз’яснення головний державний інспектор праці Шувакіна Ольга Миколаївна.

Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір профе­сії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивіль­нюваних у результаті переходу до ринкової економіки.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на від­починок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на не­шкідливі і безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спіл­ки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підпри­ємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хво­роби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріаль­ну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених зако­нодавством, та інші права, встановлені законодавством.

1. Основним правом людини є право на працю. Відповідно до статті 43 Конституції України право на працю визнається за кож­ною людиною. Воно означає можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується. Дер­жава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до сус­пільних потреб.

Право на працю може бути реалізоване шляхом укладення трудового договору про роботу в державних, кооперативних, ак­ціонерних, орендних, колективних, громадських організаціях, у фізичних осіб. Воно може бути реалізоване через зайняття інши­ми видами діяльності, що не заборонені законом. Це може бути підприємницька діяльність або об’єднання з іншими особами для досягнення своєї мети.

Забороняється використання примусової праці. Не вважаєть­ся примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою, за винятком роботи, що визначена для певних осіб за вироком суду або при введенні відповідно до закону воєнного або надзви­чайного стану.

2. Право на працю забезпечується державою організаційно-пра­вовими засобами, які полягають у тому, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України (стаття 51 КЗпП України) :

вільний вибір виду діяльності;

безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб;

надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;

безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;

компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

3. Правові гарантії права на працю встановлені для громадян, починаючи від прийняття на роботу і закінчуючи її припинен­ням. Вони знаходять свій вираз у діючих правилах прийняття на роботу; в недопустимості необгрунтованих відмов у прийнятті на роботу; в установленні відповідальності службових осіб за відмо­ву у прийнятті на роботу з мотивів, що не належать до ділових якостей працівника; у створенні сприятливих умов для молоді, яку приймають на роботу; в можливості переведення працівника на іншу постійну роботу тільки за згодою працівника; у можли­вості звільнення працівника з ініціативи власника або уповнова­женого ним органу тільки з підстав, передбачених законом.

4. Обов’язковою умовою трудових відносин є тривалість ро­бочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і пра­вил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, що йому доручена.

Законодавче обмеження робочого часу пов’язано з бороть­бою трудящих за покращення умов своєї праці. Вимоги про об­меження робочого часу до 8 годин вперше було проголошено в 1866 році. В Україні Закон про восьмигодинний робочий день був ухвалений Центральною Ра­дою 25 січня 1918 року.

Максимальна тривалість робочого часу визначається законом. Відповідно до статті 50 КЗпП України нормальна тривалість ро­бочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиж­день. Підприємствам і організаціям надано право при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.

5. Право на відпочинок пов’язується із законодавством про обмеження тривалості робочого дня і робочого тижня. Стаття 45 Конституції України наголошує, що право на відпочинок має той, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижне­вого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановлен­ням скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв, скороченням тривалості роботи у нічний час. Очевидно, що праця обов’язково повинна чергуватися з від­починком. Мінімальна тривалість усіх видів відпочинку, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Стаття 45 Конституції не визначає усіх видів відпочинку. Чинним законодавством про працю передбачені такі види відпочинку: перерви в робочому дні; щоденний (міжзмінний) відпочинок; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні неробочі (святкові) дні; щорічні відпустки.

6. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Це право конкретизується в статті 48 Конституції нормою, що кожний має право на достатній життє­вий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Отже, для того, щоб жити і працювати, людина повинна задовольняти свої матеріальні і духовні потреби, мати необхідні матеріальні кошти. Ці кошти можуть набуватись різними шляха­ми, які не повинні порушувати чинного законодавства: людина може займатись індивідуальною трудовою або підприємницькою діяльністю, одержувати прибуток від цінних паперів у вигляді дивідендів. Переважна більшість людей, наймаючись на роботу як робітники і службовці, за свою роботу одержують винагороду, яку прийнято називати заробітною платою. Політика винагороди за працю організовується таким чином, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підвищення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, надання працівнику можливості своєю працею збільшувати свій трудовий доход. Винагорода, яку одержують працівники за свою роботу, не повинна бути меншою певного рівня, який вважається мінімальним. Такою мінімальною заробітною платою є законодавчо встановлений розмір оплати за просту, некваліфіковану працю,нижче якої не може проводитись оплата за виконану працівни­ком місячну, годинну норму праці чи обсяг робіт.

 

 

Перейти до вмісту