MENU

Блоги

Обласне комунальне інформаційне агенство Новини Полтавщини

Поборники незалежності у назвах вулиць Полтави: Братство Тарасівців

З  ініціативи  віце-премєра  Вячеслава Кириленка  та  голови  Комітету ВР  з культури і духовності  Миколи Княжицького  парламент ще на початку року  схвалив  Постанову про відзначення у 2016 році на державному рівні 125-річчя з часу створення першої політичної організації українців «Братства тарасівців» https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE_%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2 , учасники якого  метою своєї  діяльності визначили здобуття самостійної  від Москви Української держави. Полтавська міська громадсько-наукова топонімічна група, зокрема її очільник, воїн АТО Юліан Матвійчук,  історик Борис Тристанов та активісти товариства «Просвіта»  і   ГО  «Жіноча громада»   пропонували  пошанувати у назвах вулиць Полтави діячів легендарної, знакової для українського державотворення організації. Більшість наших пропозицій головою ОДА  враховано  у  відповідному розпорядженні. http://www.adm-pl.gov.ua/page/novi-urbanonimi-poltavshchini Однак зафіксуємо  для історії  й   українофобію  учасників  групи  Матковського, яким вдалося не допустити появи у Полтаві вулиці  ідеолога і провідника «Братства тарасівців» , уродженця Полтавщини   Миколи Міхновського . Саме він 19 лютого 1990 року,  і саме у Полтаві (пишаймося, земляки! )  публічно озвучив маніфест «Самостійна Україна».  Абсурдність ситуації  і половинчастість   рішення  полягає  у тому, що постать Миколи Міхновського через твердолобу позицію  «рускоміровця» Матковського голова ОДА проігнорував , а от його  менш  знаних колег по підпільній антиросійській організації   увічнив  у назвах вулиць облцентру. Отож, якраз про цих соратників Миколи Міхновського «Просвіта» розповість у цьому дописі. Нагадаю, що попередні блоги були присвячені видатним постатям доби козаччини та козацької держави-Гетьманщини. Озайомитися з ними можна тут http://blog.poltava.to/pustovgar/5401/ ,  тут http://blog.poltava.to/pustovgar/5431/ і тут http://blog.poltava.to/pustovgar/5449/   .

Іван Липа-письменник, лікар, громадсько-політичний діяч, державний службовець

Декомунізація   стерла   із символьного простору Полтави імя  комуніста чи то сербського, чи то хорватського походження Олеко Дундича. І це не дивно, адже той належав до окупаційної Червоної армії, придушував український визвольний рух, у 1918 році здійснював більшовицько-диверсійні військові операції на Донбасі, підтримував антиукраїнського терориста Будьонного. Торжество історичної справедливості : відтепер 2 провулок Дундича   перейменовано на честь Івана Липи – одного із фундаторів   Братства Тарасівців.  

   Народився  видатний  український громадсько-політичний діяч Іван Липа  24 лютого 1865 року на  Херсонщині. Походив із  родини вихідців із Полтавщини: його мама   належала  до  роду Житецьких – сподвижників гетьмана Івана Мазепи. Деякий час мешкав в Одесі, на зламі ХІХ-ХХ ст. працював  лікарем у селі  Мачухи Полтавського повіту.

Активний діяч на ниві відродження і розвитку української культури. Саме так можна сказати про Івана Липу. Адже він  належав до   тієї   когорти  українських інтелектуалів, котрі не бажали миритися з суворою тогочасною дійсністю – переслідуванням у Російській імперії української мови, культури, церкви. Він чітко усвідомлював вагу української культури, зокрема літератури як ключового чинника національної ідентичності. Про це свідчить   і  літературний доробок, і  той факт, що Іван Липа брав участь  у  такій знаковій для   відродження   українського культурного життя  події  як  відкриття пам’ятника Іванові  Котляревському в Полтаві (1903). Новели і вірші Іван Липа друкував в альманасі «Досвітні огні» (1906), «З неволі» (1908), у журналах «Літературно-науковий вістник», «Українська хата». (літ. псевд. Петро Шелест, Іван Степовик

 

Учасник  українського визвольного руху. У 1892 році долучається до Братства Тарасівців, стає одним із його фундаторів. Через рік окупаційна російська  жандармерія ліквідувала  харківське  ядро Братства Тарасівців. Опинився за ґратами й один із його фундаторів  Іван Липа. Російські окупанти засудили Липу  за статтею «відторгнення  Малоросії від Великої Росії»,  звідки  вийшов через 13 місяців   під постійний  нагляд поліції. Після тринадцятимісячного ув’язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. В 1902-18 жив у Одесі, займався лікарською практикою. В 1904-05 побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі. Організував видавництво “Одеська літературна спілка”, з 1905 видавав альманах “Багаття” (разом з дружиною), часто друкувався в українських періодичних виданнях “Діло”, “Народ”, “Правда”, “Буковина”, “Зоря”, “Літературний Науковий Вісник”, “Українська Хата” та ін. Тісно співпрацював з одеською “Просвітою” і Одеським Літературним Товариством.

В 1917 призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво “Народній Стяг”. Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу ЦК партії. У період Директорії УНР - керуючий управлінням культури і віровизнання в урядах В. Чехівського, С. Остапенка, Б. Мартоса. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща). Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі 1920-48.

3 1922 жив у Винниках біля Львова, працював лікарем. Помер і похований у Винниках.

Микола Дмитрієв – діяч «Просвіти», юрист, видавець

   Завдяки декомунізаційному законодавству  Полтаву  очищено  від  імені  Володарського – Мойсе́я  Ма́рковича  Гольдште́йна – соратника Лєніна, учасника  більшовицького  жовтневого перевороту, комісара друку, агітації та пропаганди більшовицької Росії. Відтепер  цю вулицю з ініціативи голови Полтавського відділення всеукраїнської ГО «Жіноча громада» Валентини Шемчук найменовано на честь діяча Братства Тарасівців Миколи Дмитрієва. До речі,  його увічнено й у інший спосіб :  також  з  ініціативи  «Жіночої громади»   встановлено  меморіальну дошку в Полтаві – на фасаді будинку №3 по вул.Майдан Конституції. Микола Дмитрієв є непересічною постаттю нашої історії й культури: видавець, громадсько-культурний діяч, публіцист, активіст полтавської «Просвіти».

Походження, становлення особистості. Походив з родини урядовця Андрія Степановича Дмитренка, вихідця із селян Козачої Лопані, який  майже 30 років служив  мировим суддею Харкова. Мама, Олександра Іллівна — з роду Григорія Квітки-Основ’яненка. Початкову освіту здобув вдома, згодом  навчався у гімназії, за шкільних років великий вплив на нього мав Олександр Русов. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BE%D0%B2_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87  У 1892 році відбував військову службу в Полтаві.

Адвокат. Закінчив юридичний факультет Харківського університету, працював присяжним повіреним у Сумах.  У 1893 році розпочав кар’єру адвоката  у цукрозаводчиків Харитоненків. З серпня 1894 року жив у Полтаві. Виступав з публічними виступами  на захист селян, останні називали його «своїм адвокатом». Відстоював інтереси  Олени Пчілки (мама Лесі Українки). Захищав від лихварів українського письменника, мистецтвознавця , фольклориста та етнографа Василя Горленка. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87  Був блискучим оратором, прекрасно формулював думку. Письменник, класик української літератури, драматург, один із корифеїв українського театру  Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) іменував Дмитрієва  не інакше як Українським   Ціцероном.

 

Просвітянин. У 1906 році Микола Дмитрієв разом із Панасом Мирним  та іншими проукраїнськими дічами полтавської інтелігенції намагався офіційно зареєструвати Полтавську  «Просвіту». Але , на жаль, спроба була невдалою. 21 червня «губернське присутствіє» відмовило  в реєстрації Статуту. У книзі «Полтавщина  в перший рік української революції» кандидат історичних наук  Віктор Ревегук  наводить  цитату з цього імперського документу: «Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються в нинішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати безпорядки, а ще до того ж Малоросія становить частину однієї  Великої Російської держави і про розбудження національної й політичної свідомості малоросійського народу в той час не може бути й мови, … відкриття товариства “Просвіта” загрожувало б громадському спокою, постановило не реєструвати товариство “Просвіта”

    У 1905–1906 роках Микола Дмитрієв редагував і видавав  журнал «Рідний край», який наперекір русифікаторським імперським впливам бачив світ українською. А ще видавав твори Панаса Мирного, календарі. Сприяв розвитку українського архітектурного стилю : у селі Яреськи  неподалік Шишак   замовив архітектору Василю Кричевському  будинок у стилі українського модерного бароко. На жаль, цей архітектурний шедевр не зберігся…  Микола Дмитрієв вважав , що протидіяти  культурній окупації України Російською імперією, зокрема, долати жахливі наслідки зросійщення варто передусім у освітянському середовищі. І не тільки вважав, але й попри засилля російських чорносотенців і шовіністів діяв! У 1905 році на губернському з’їзді  вчителів  проголосив  заяву-вимогу  щодо організації народної школи з українською мовою викладання, а вже наступного року заснував полтавське видавництво «Український учитель»!  У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва  відбувся з‘їзд представників українських громад, на якому обговорювалося шляхи визволення  України з-під ярма російської імперії.

   В останню дорогу проводжала уся Полтава. Трагічно загинув  у Пслі, рятуючи сільську дівчину, що тонула. Сучасники стверджували, що на відспівуванні біля Стрітинської церкви зібралася майже вся Полтава. «Дітище» Дмитрієва журнал «Рідний край» так відгукнувся на жахливу звістку про загибель  українського патріота : «Смерть шановного Миколи Андрійовича — се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників». Спершу поховали поборника України  на полтавському Старому цвинтарі,  а у 1982 року могилу  перенесли  на центральний міський цвинтар.

Володмир  Шемет-сіяч української ниви

З ініціативи Тараса Пустовіта провулок Інтернаціональний перейменовано на честь  рідних братів, уродженців Лубенщини: громадсько-політичного діяча, члена Центральної Ради Шемета Володимира Михайловича (1873-1933), громадського діяча Шемета Миколи Михайловича (1882-1918), публіциста і політичного діяча Шемета Сергія Михайловича (1875-1957).

Володимир  – найвідоміший серед братів- народився  у родині військового, тож  з малих літ хлопець привчився до дисципліни. Ця риса характеру стала у нагоді у студентські роки. Дуже дисципліновано поводив себе у таємному політичному товаристві «Братство тарасівців». Туди він вступив, навчаючись у Київському університеті Святого Володимира. Там він познайомився з Миколою Міхновським – політиком, який першим висунув конкретну ідею самостійності України. У квітні 1906 року Володимира обирають депутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до думи під суто національними гаслами); він входить до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу. У 1917 його делеговано до Української Центральної Ради від Лубенської гімназії. Протягом 1919-1923 років  Володимир Шемет був співробітником всеукраїнської академії наук, працював у комісії для складання словника живої української мови, збирав народні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва.

Брати Шемети були фундаторами приватних україномовних  гімназій на Лубенщині та Києві. А ще у вітчизняну історію увійшли як видавці першої україномовної газети на Лівобережній Україні «Хлібороб» (1905 рік). Редагували видання Микола та Володимир ,втім «душею» газети  був Микола Міхновський, оскільки визначав її ідейно-політичний  напрямок . Поява першої україномовної газети спричинила справжній фурор : у Києві її продавали за спекулятивними цінами, її розповсюджувачів заарештовувала поліція. Згодом проти Володимира Шемета російські окупанти  порушили кримінальну справу, а газету після виходу п’ятого числа прогнозовано заборонили.

Пишаюсь тим, що причетний до увічнення братів Шеметів не лише у назві провулку Полтави. Ще у  2005 році автор цих рядків  ініціював  і  скоординував   заходи Полтавської облдержадміністрації та товариства «Просвіта» (Полтавська і лубенські організації)  з відзначення  100-річчя виходу газети «Хлібороб». Дякувати Богу, тоді  з нагоди ювілею  у Полтаві і Лубнах вдалося спільно з Полтавським національним педагогічним університетом провести 2-денну Всеукраїнську наукову  конференцію,   спільно з облорганізацією Народного Руху України встановити разову ювілейну премію ім. братів Шеметів для відзначення журналістів, які утверджували у інформаційному просторі українську національну ідею. А ще коштом обласного бюджету в рамках випуску соціально-значущих видань Управлінням у справах преси та інформації ОДА, яке мав честь очолювати, видано тематичну книгу «Потужна сила рідного слова». Її передано до Києво-Могилянської академії, Київського університету журналістики (тут зауважу, що Тарас Пустовіт , а також  співробітники, професори якраз саме цих навчальних закладів і упорядкували цей унікальний науково-краєзнавчий збірник) та бібліотек Полтавщини. Є  видання  й у бібліотеці  Полтавської «Просвіти» (пров.Романа Шухевича, буд 4). Заходьте, читайте. Це вже раритет.

ДАЛІ БУДЕ: У наступних дописах цього блогу  оприлюднимо серію матеріалів  про поборників незалежності  часів УНР-1917 рр., яких, згідно з розпорядженням голови ОДА Валерія Головка   за ініціативи «Просвіти»  пошановано  у назвах вулиць Полтави.

P.S. Автор дякує за консультації при підготовці цього матеріалу історику Борису Тристанову. Також автор використовував матеріали Вікіпедії, інших інтернет-джерел та  історичні довідки для голови Полтавської облдержадміністрації, що готувалися  учасниками  Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи.